VIII. ВИРIЙ

В такiй тiснотi Коцюбинському ще не доводилось бувати. Садiвник улаштував своє весiлля в кав'ярнi До двох невеликих, з високим, у старовинному дусi. склепiнням кiмнат натовпилося сила народу. У садiвника було багато знайомих i родичiв. Стiни i стелi оздобленi прапорцями i клечанням. Прекраснi квiти, яких для свого весiлля не пошкодував садiвник, в'яли вiд задухи й диму. За столами не на всiх вистачало мiсця, i багато людей стояло за спинами iнших. Прачка поруч Михайла Михайловича не витримала тiсноти i сiла йому на колiно. Вiн зашарiвся, знiяковiв i спробував був поворухнутись, щоб поступитися мiсцем, але прачка не пустила його.

– Нiчого, нiчого, – умовляла вона, – хоч i тiсно, зате весело…

Коцюбинський, не знаючи, що робити, подивився на Олексiя Максимовича, що сидiв проти нього не в кращих умовах, i зробив безпорадний жест.

А довкола й справдi було весело. Спiвав соло лакей iз синематографа, потiм спiвали гуртом – i не погано. За спиною Коцюбинського старий вiзник танцював з дружиною. Для танцiв не було мiсця. Але завзятий танцюрист звiльнив для себе клаптик, щоб можна було зробити бодай три кроки, i показував своє мистецтво. Народ пiдбадьорював його вигуками й оплесками. Двi мандолiни i скрипка невгавали.

Старий селянин обносив гостей вермутом. На пiдносi повнi чарки. За ним ходила дiвчина з повною сулiєю. Найперше селянин пiдiйшов до Горького. Олексiй Максимович не вiдмовився, хоча взагалi нiколи не пив цього вина.

А прачка на колiнi в Коцюбинського, далебi, почувала себе не кепсько й щебетала собi про молодого та молоду, її червонi руки миготiли перед очима Михайла Михайловича. Сусiди жваво реагували на її мову, i спочатку Коцюбинський сидiв приголомшений пiд перехресним вогнем балачок. Потiм почав прислухатися. Iталiйську мову вiн розумiв, а люди його цiкавили. Вiн глянув на Горького: того теж обсiли капрiйцi, i вiн, захоплений розмовою, вiдповiдаючи сусiдам, нахилявся то в один, то в другий бiк.

Якась стара – не менше як дев'яносто лiт – жiнка раз у раз поривалася танцювати тарантелу. Поволi перебирала ногами в старих капцях, плескала в долонi i все викликала танцюристiв. Її не слухали, але стара мала вперту вдачу i таки, нарештi, витягла в коло сухого-пресухого кравця й перекупку помаранчiв. Потiм до них приєдналися ще, i почалася, нарештi, тарантела. I всi раптом покидали свої балачки й оточили танцюристiв. Навiть прачка не втрималася i пурхнула з колiна Коцюбинського до танцю, вiд чого вiн неабияк зрадiв. Побоюючись її нальоту знову, вiн устав з-за стола й заховався в натовпi.

Стара жiнка не переставала пританцьовувати й смiшила всiх. Та й усi, що танцювали, були трохи кумеднi в своїх європейських костюмах, якi зовсiм не личили до їх танцю.

Хтось злегка пiдштовхнув Коцюбинського. Вiн оглянувся. Олексiй Максимович стояв за ним i показував на двох хлопцiв в нацiональних капрiйських костюмах, що ввiйшли в коло i приготувались танцювати. Олексiй Максимович захоплено милувався з високих, струнких юнакiв. Та сама стара жiнка, що викликала людей танцювати, тепер повигонила їх з кола. В коло ще ввiйшли капрiйцi в своєму мальовничому вбраннi, i почалася справжня старовинна тарантела, яку Коцюбинському довелося бачити пiд час свого вiдвiдування острова всього раз чи два.

I музика немов змiнилася, i екзальтований натовп неначе застиг. Миготiли перед очима то в блискавичному, то в спокiйному ритмi пломенистi пiвденнi шовки, i то завмирав, то клекотав народ. Зворушений цим справжнiм мистецтвом, Коцюбинський оглянувся, щоб подiлитися радiстю, на Горького. Олексiй Максимович забув про все i, вражений, дивився на танок, його очi блищали i у високо пiднесенiй руцi ледве курилася забута цигарка в мундштуцi.

Потiм, коли пiсля танку вони вдвох покинули кав'ярню i поночi блукали стежками, поволi спускаючись до вiлли, то довго не могли розпочати розмови. Сяяло нiчне пiвденне небо, ледве чутно пахли розквiтлi дерева, i все це наче обминало їх зiр i чуття. Обидва мовчки сумували за своєю батькiвщиною.

Продовжуючи свої думки, Олексiй Максимович промовив:

– Не знаю, чи скоро менi можна буде повернутися… Вам я заздрю, Михаиле Михайловичу… Ви як перелiтний птах – вам скрiзь можна.

Вiн схвилювався, i Михайло Михайлович не вмiв його заспокоїти. Вiн радив Горькому написати до знайомих: може, вони зумiють домогтися у впливових осiб, що йому гарантують безпеку в Росiї.

Олексiй Максимович безнадiйно махнув рукою, вглядаючись кудись далеко в темряву.

– Нiчого не вийде… Адже я сам за себе нiкому не дам гарантiї. Я державний злочинець… Боровся проти всякої мерзоти на Русi i буду боротися. Я непримиренний. Куди менi повертатися! Тiльки друзiв своїх пiдведу… Я пiдлягаю арештовi i судовi – значить, одсиджуйся, де можеш… А важко, дорогий Михаиле Михайловичу, жахливо проживати своє життя у вигнаннi, коли любиш над усе свою країну i свiй народ…

На цьому Коцюбинський попрощався з Горьким у саду бiля вiлли. Як завжди, пiшов трохи походити чищеними стежками. Було недосить тепло, щоб ходити в пiджаку, без пальта. Вiн тремтiв. Починався вiтер – трамонтана. Можна було застудитись. Вiн не думав про це.

В будинку Горького на другому поверсi засвiтилося величезне вiкно. Вiн знав: Олексiй Максимович читає в своєму кабiнетi. Вiн теж не спатиме до ранку, але чи працюватиме вiн, як завжди?.. Певне, теж мiряє кiмнату з кутка в куток.

Одяг бiльше не захищав вiд пронизливої трамонтани. Але вiн уперто ходив пiд деревами, поспiшаючи, немов боявся кудись запiзнитися. Здавалось йому, що вже рiк чи й бiльше вiн не бачив друзiв, не дихав повiтрям українського степу. В цю хвилину сама думка про лiкування в далекiм чужiм краю здавалась мiзерною. Все рiдне, дороге серцевi – далеко, а вiн би пригорнув його до себе i… йому б полегшало… А як радiють вороги, що вiн десь залетiв собi у вирiй…

Потiм Коцюбинський зайшов до своєї кiмнати i ще на порозi в темрявi вiдчув знайомий дух чебрецю Це вiн удень знайшов за околицею один кущик, припав до нього з радостi, потiм обережно зрiзав ножем, принiс i поклав на стiл. Звiдки, ким занесений сюди був цей чебрець з його України?

Вiн засвiтив свiтло, схопив уже зiв'яле, але ще бiльше запашне зiлля i припав до нього.

Другого дня пароплавом з Неаполя приїхав чернiгiвець Якубович. Вiн спинився в готелi i незабаром з'явився до Коцюбинського. Вiн не був бажаним гостем. Вони були тiльки знайомi. З Вiрою Iустинiвною Якубович був ближче знайомий ще з часiв її молодостi.

Знайомi, що приїздили на острiв розважатись, тiльки заважали Коцюбинському працювати, вiдривали його вiд робочого стола i думок. I нарештi його неабияк дратувала присутнiсть тут, на Капрi, його землякiв – помiщикiв та багачiв. Вони не дають йому спокою своїми листами, ще тiльки вирушаючи в подорож. Потiм приїздять сюди i домагаються зустрiчей i прогулянок з ним. Вони не знають, де дiвати свої мiльйони, а вiн тут заощаджує навiть на листах, боячись перевищити встановлену вагу конверта, щоб не клеїти зайвої марки…

Але дружина в листах просила прийняти Якубовича i придiлити йому увагу. Вiн i з собою привiз подiбного ж листа вiд неї.

I знову довелося водити земляка по острову, брати човна, оглядати знаменитi гроти. Якубович усiм щиро захоплювався. А спостерiгаючи захiд сонця, зворушений небаченою красою, мало не плакав. Коцюбинський дивувався: вiн знав Якубовича як надто дiлову, заклопотану своїми справами людину, далеку вiд будь-якого захоплення естетичним. I несподiвано такi сентименти…

Свої тривалi монологи Якубович неминуче кiнчав проханням познайомити його з Горьким, на тiй, мовляв, пiдставi, що вiн без краю захоплений творами великого письменника.

Михайло Михайлович заперечував проти цього знайомства. Вiн знав, що, приймаючи багато людей удень, Горький часто примушений був над силу працювати ночами. Та й не бачив у цьому знайомствi нiякої потреби. Якубович настоював. Розв'язалося просто й майже мимо їх волi.

Гуляючи по садку. Горький побачив на балконi обох чернiгiвцiв i прийшов до них. Якубович був захоплений. Розмовляли про Чернiгiв, яким Горький цiкавився давно. Через пiвгодини Олексiй Максимович пiшов i запросив Якубовича заходити.

Все ж деякi години залишалися Коцюбинському й для роботи. Кiлька днiв тому закiнчив «Подарунок на iменини». Тепер приваблювали його образи Кармелюка, Довбуша, але поки що бракувало матерiалу. Вирiшив улiтку ще раз поїхати до Криворiвнi i потiм засiсти за народну героїку. Подiлився планом з Олексiєм Максимовичем i знайшов у нього гарячу пiдтримку.

– Це героїчна iсторiя українського народу. Ось ви, Михаиле Михайловичу, i нагадайте про неї народовi… Адже герої майже забутi.

Чудової весняної днини розкiшною яхтою раптом прибув Шаляпiн. Разом з ним прибув мiльйонер Терещенко – директор петербурзької iмператорської опери. Вiн був киянин i давнiй знайомий Якубовича.

Весь гурт знайомих з Росiї, що були на островi, швидко зiйшовся в Горького послухати Шаляпiна, що був тодi саме в розквiгi свого таланту i слави. Вiн приїхав всього на один день – побачитися з Горьким, який був з ним у близьких вiдносинах.

Терещенко жваво про щось розмовляв з Якубовичем, i Коцюбинський не без iронiї подумав:

«Ще один земляк з України i, звичайно, теж мiльйонер…»

Гурт людей зiйшовся чималий. Шаляпiн знайомив Горького з «Хованщиною», що її сам пробував ставити. Постава ця потiм не користалася особливим успiхом. Але спiвав свої арiї Шаляїпiн чудесно. Не розходились до шостої години ранку.О сьомiй Шаляпiн попрощався. Вiн спiвав в Монте-Карло i мусив поспiшати.

Михайло Михайлович пiзно вийшов на прогулянку. Вiн умовився зустрiтися з Якубовичем, який уже певне, чекав його на знайомiй околицi мiста, бiля кав'ярнi Моргано. Та недалеко од вiлли його раптом перестрiли знайомi дами. Видно, вони чекали вже на нього, не наважившись чомусь цього разу завiтати до його примiщення.

– Як вам не соромно, пане Коцюбинський… – залепетали обидвi.– Не удавайте, що ви незнаете, в чому рiч, i що ви не виннi… Ми так сподiвалися на вас i…

Вони й справдi були ображенi, що їх не було запрошено послухати Шаляпiна.

– Але ж вiн приїздив не до мене… Ми були зовсiм не знайомi. – Раптом у нього промайнула щаслива думка.

– Шаляпiн – це не мiй гiсть, а ось на островi зараз є один приятель, чудовий мужчина,з ним можу вас познайомити в мiнiмальний термiн.

– Може, вiн теж щось на манiр емiгранта з Росiї, – сумно i наперед розчаровано промовила одна з жiнок.

З емiгрантiв i справдi були для них далеко не повноцiннi компаньйони.

– Нi, навпаки… Вiн – капiталiст, мiй земляк… Не знає, куди дiвати час i грошi, то й шукає тiльки розваги.

Дам це зацiкавило. Їх легендарнi чоловiки все ще не приїздили i замiсть грошей надсилали їм телеграми. Перспектива подiбного знайомства була приваблива.

Невеличка хитрiсть Коцюбинского вдалася йому цiлком. Якубович зовсiм несподiвано зрадив свою чернiгiвську витриманiсть i цiлими днями розважався з новими знайомими на велику радiсть свого земляка, що зачинився в своїй; кiмнатi i, немов здiйснюючи помсту багатим землякам за зiпсованi йому днi, захоплено писав «Конi не виннi». Тепер йому частiше щастило робити, як i ранiш, прогулянки вдвох з Олексiєм Максимовичем. Пiсля вiд'їзду Шаляпiна Горький був невеселий, i вiдразу, як тiльки Михайло Михайлович висловився захоплено про знаменитого спiвака, Олексiй Максимович, пихкаючи в задумi цигаркою в довгому мундштуцi, промовив:

– Рiдко ми з ним, з Шаляпiним, зустрiчаємось. Останнi роки приглядаюся я до нього пильно, пильно… i, признаюся, Михайле Михайловичу, з деякою тривогою… Не догадаєтесь: боюся, чи не заберуть у нас наш народний талант; за грошi, за панську ласку можуть забрати його, купити. Пiдняли його, пригрiли… ось вiн i може забути за панською ласкою про те, хто вiн… По натурi вiн бунтар, i в мистецтвi такий, а дивись – Шаляпiна лихий понiс спiвати рiзним пройдисвiтам у Монте-Карло. А хiба не спiвав вiн уже навколiшках «Боже, царя храни»… А який митець!.. Який бунтар вiн проти гнилi i рутини в своєму мистецтвi!.. От i думаєш про те, яка ж натура в ньому переможе…

Iнодi до бiлої кiмнати флiгеля приходили й сумнiви. Коцюбинський писав листи дружинi про чудовi казки Горького, про новi його оповiдання, гiднi високої оцiнки, про своє безсилля й неспроможнiсть пiднятися на таку ж височiнь.

Олексiй Максимович якось схвально вiдгукнувся про його твiр «Самотнiй». Але Коцюбинський уже пережив настрої своїх вiршiв у прозi. Вiн не погодився з доброю оцiнкою їх.

Прийшла перша книга «Современника». Коли Михайло Михайлович зайшов до Горького, вiн повiв його до свого кабiнету i передав йому журнал. Коцюбинський побачив переклад «Що записано в книгу життя?» i рецензiю на другий том своїх оповiдань у росiйському перекладi. Хвалили.

– А Марiя Федорiвна вже прочитала це ваше оповiдання й не нахвалиться. I менi сподобалось. Добре, дуже добре, Михаиле Михайловичу. Українцям є чого у вас вчитися, i треба вчитися на ваших оповiданнях… Бо дехто з ваших землякiв-лiтераторiв занадто вже захопилися модною мiзерiєю на зразок арцибашевщини або андрєєвщини.

Олексiй Максимович не назвав iмен. Певне, не хотiв про них згадувати. Але Коцюбинський пам'ятав свою давню розмову з Горьким про Винниченковi твори i його виступ проти Горького в пресi. Вiн був згоден. Не слiд було видавати в перекладах Винниченкову розтлiнну бульварщину, що зводила наклеп на революцiйний рух i людей, якi вiддавали йому життя. Але автор за вiдмовлення Горького видавати її здiйняв у пресi шум. Це були прикрi i ще не забутi спогади.

Вiн вислухав оцiнку свого оповiдання i хвилину думав. Потiм вiдповiв:

– Все це, Олексiю Максимовичу, не те, про що мрiєш… Є багато чого розповiсти людям, є сила образiв, якi треба пустити в люди, великi задуми є, а сили немає, i тому нiчого не виходить. Мої задуми – це тiльки бульбашки на водi. Не вдається, не щастить менi… А мiж тим часто почуваю я, що, певне, не довго менi ходити по землi з своїми думками й образами…

Коцюбинський схвилювався.

– Е-е… не гаразд це, Михаиле Михайловичу, ну, хто з нас може похвалитися своїм серцем, легенями i подiбними дрiбницями? А ось же, дивiться, живемо, пишемо i довго ще жити будемо з вами, любий Михаиле Михайловичу.

Якiсь сумнi думки опанували Коцюбинського, i Горький з властивою йому проникливiстю вгадував їх по очах свого друга. Треба було розважитися. Прийшов Миролюбов, що цi днi гостював на Капрi. Всi троє пiшли прогулятися.

В кафе, де раз у раз надвечiр сходилися iноземнi туристи, мiсцевий хор спiвав своїх нацiональних пiсень. Багато forestieri, залишивши десь у Лондонi чи в Нью-Йорку свiй етикет, розважалися тут шумно i поводилися вiльно.

– Смак, смак який у цих людей,– промовив до приятелiв Горький, почувши, як одна детiкатна дама замовляла спiвцям давно набридлу легку пiсню, яка. проте, була в модi.

Господар кафе сам знайшов для Горького та його товаришiв затишний куточок.

Хор заспiвав замовленої йому пiснi. Туристи були захопленi. Олексiй Максимович заправив цигарку в мундштук i, коли стихли оплески захопленої публiки. продовжував свою думку:

– Цi кукишinote 2 приїздять сюди по екзотику i просять екзотичних пiсень. А пiсня ця зовсiм не мiсцева, її написав якийсь пройдисвiт десь у Парижi чи в Лондонi. А мiсцевий хор мусить пiдроблятися пiд смак цiєї публiки. Проаналiзуйте слова пiснi i ви переконаєтеся. що моя правда.

Але нi Коцюбинський, нi Миролюбов не пам'ятали слiв.

– Ось я попрошу повторити, ви послухаєте ще раз.– I Олексiй Максимович сказав щось офiцiантовi. За хвилину той повернувся з вiдповiддю: спiваки, що добре знали Горького, просили його залишитися пiсля офiцiального закiнчення концерту – вони проспiвають йому кiлька пiсень по-справжньому, а цi пiсеньки вони спiвають для форестьєрiв i просять дозволити їм не повторяти їх.

Горький пiднiс палець i повчально промовив:

– Бачите, їм навiть соромно повторяти її перед нами.

Михайло Михайлович розповiв, що вiн зустрiвся з подiбним явищем навiть у Константинополi, де спiваки-турки спiвали спецiальний репертуар для туристiв, а свої народнi скарби берегли для себе… Та й хто з туристiв мiг би їх зрозумiти!

– Кожен з народiв,продовжував вiн,– навiть той, у якого забрали свободу й обернули його на раба, багатий своєю поезiєю. В нiй його мрiї, з неї вiн буде роздмухувати полум'я свого визволення. Мистецтво буде першим нарiжним каменем його великої майбутньої культури. Це його святощi. I коли приїздять чужинцi, щоб обернути душу народу на свою розвагу, щоб купити його святощi, – народ має моральне право приховати вiд них свої скарби i цим зберегти вiд приниження свою душу. I коли в iм'я цього доводиться показувати чужинцям не справжнiй дiамант, а тiльки iмiтацiю, то хто ж може засудити це?..

На стiл подали холодне шипуче вино й фрукти.

Невважаючи на те, що до туристського сезону залишалися ще цiлi мiсяцi, на Капрi туристiв було вже немало. Виїздили однi, з'являлися iншi, i завжди можна було бачити на вулицях, в околицях бiля пам'яток старовини, десь на горi Тiберiя з руїнами його величного палацу, в чудових кутках острова групи приїжджих людей, що шукали вражень. Скiльки енергiї витрачали вони на ознайомлення з невiдомими досi для них мiсцями i речами! А ввечерi, коли бiльшiсть з них приходила розважатися до кафе, для спостережливої сторонньої людини ставало ясно, що все це люди без будь-якої мети в життi, нероби, що тiкали за десятки тисяч кiлометрiв вiд нудоти свого нiкчемного iснування. Капрiйцi називали їх форестьєрами. Горький iменував їх «кукишами».

Коли пiсля концерту вони розiйшлися й кафе майже спорожнiло, хор проспiвав для Горького кiлька кращих своїх пiсень. Пiснi були чудеснi, i виконавцiв немов хто пiдмiнив за кiлька хвилин. Нiхто з них трьох не шкодував, що довелося довго чекати. Олексiй Максимович, зворушений, тиснув руки спiвакам i дякував.

Спiвцi обiцяли вiдвiдати Горького на вiллi i поспiвати йому в iншiй обстановцi.

З почуттям великого вдоволення гостi вийшли з кафе. Ясний i не холодний вечiр бадьорив i вiдсвiжав обличчя. Над мiстом зринали i розсипалися вгорi фейерверки. Це «кукишi» все ще розважалися.

Знову короткий сухий лист вiд дружини. Здавалося, вона бiльше турбується не чоловiковим здоров'ям, а прийомом, який знайшов на островi Якубович. Який уже раз вона просить вiддавати йому якнайбiльше уваги, ввести його в коло своїх знайомих! Адже, мовляв, на Якубовича можна покластися. Не розумiє цього Михайло Михайлович. I чому це всi земляки, що приїздять на Капрi, неминуче з'являються до нього й претендують на його час i увагу? А його делiкатнiсть заважає йому рiшуче вiдмовити людям у своїх послугах.

До того ж Якубович щось особливо старанно бреше всiм на островi, що вiн найближчий приятель Коцюбинського i що письменник, мовляв, постiйно вдається до нього за порадами тощо… Михайло Михайлович нiчого не розумiв: адже вiн у Чернiговi жодного разу не приймав у себе Якубовича i взагалi нiколи з ним поприятельському не розмовляв.

Але не встигає вiн закiнчити своєї думки, як гучний стукiт у дверi пiдiймає його з крiсла.

До кiмнати заходять – в котрий уже раз – все тi ж самi двi дами, що нiяк не наважаться покинути острiв без чоловiкiв, а чоловiки нiяк не зберуться приїхати.

Щоправда, дами симпатичнi i винятково лагiднi. Одна занадто мовчазна, любить читати вiршi. Друга – щебетуха й добрячка. Вони принесли Коцюбинському оригiнальний букет з перших розквiтлих гiлочок персикiв i морелiв i закликають його йти гуляти. За квiти Михайло Михайлович дякує, а вiд прогулянки вiдмовляється.

– Нема часу, треба працювати… Але жiнки не зважають: вони чують вiд нього подiбну вiдповiдь щоразу.

– Михаиле Михайловичу, – умовляє одна з дам,– ми ж для вашої користi, а не для своєї розваги. Пан Якубович нас чекатиме по дорозi, пiдемо блукати, може, захочемо поїхати на Анакапрi… Будемо шукати звiдти в сивiй далечинi затканий iмлою Везувiй. Пан Якубович навiть уже знайшов чоловiка, що нас в Анакапрi доставить, одного єврея. Хоч вiн i не любить їх, але ж дешево…

Здивований Коцюбинський широко розкрив очi.

– Чому ви дивуєтеся?

– Це так вам, – вiдповiв Коцюбинський, – пан Якубович розповiдав про свої погляди?

– Але що вам не до вподоби?

– Несподiване для мене юдофобство Якубовича… Балакуча дама пiдходила до справи по-своєму.

– А пан Якубович людина смiлива й одверта, вiн нам багато говорив на цю тему.

– Про що?

– Та все про те ж… Вiн вважає корисним обмеження євреїв у правах щодо культури, житла, придбання нерухомої власностi i тому подiбного. Вiн розповiдав, що говорив про це й з паном Пєшковим… Просто висловив йому щиро свiй погляд на речi… А ви з ним не згоднi?

Коцюбинський сидiв мовчки, наче вражений важкою звiсткою, пiдперши рукою голову.

– Та що з вами? От бачите, а ви не шкодуєте самого себе… Боїтеся й на годину покинути свiй кабiнет.

– Менi треба бути незабаром у Горького…

– Ну, то ви б зразу й сказали… Хiба ми не розумiємо… Але обiцяйте пiсля того якось присвятити й нам певний час… задля своєї ж користi.

Михайло Михайлович не заперечував. Дами, мило всмiхаючись, з шумними обiцянками не забувати про нього, пiшли.

Коцюбинський довго ще сидiв у задумi. Вiн знав Якубовича i був певен, що вiн даремно не буде розпатякувати. Коли й справдi вiн демонстрував у Горького свої чорносотеннi переконання, то з якою метою вiн це робив? Адже вiн напевне знав, що за це до нього не поставляться тут прихильно.

Темне все було, незрозумiле… Можливо, навколо нього провадились якiсь iнтриги, що їх цупкi щупальцi досягали аж сюди, за моря…

По обiдi знову читали на балконi газети. Михайло Михайлович ждав, що Горький обов'язково розповiсть йому про дурнi розмови Якубовича. Та вiн, як i завжди, дiлився враженнями вiд свiжих газет з Росiї i нiчого не казав про Якубовича. Коли Коцюбинський похвалився, що дiстав з дому листа з родинною фотографiєю, Олексiй Максимович попросив показати, потiм заховав картку до кишенi пiджака i рiшуче сказав:

– I не думайте вимагати – назад не поверну… I справдi не повернув, залишив для себе, а дiтям Михайла Михайловича почав готувати подарунок до дня виїзду Коцюбинського з Капрi. А такий день швидко наближався.

Хотiлось Михайловi Михайловичу бодай останнiй мiсяць побувати на самотi, без гостей. Хотiлось попрацювати. I справдi, один по одному гостi на весну покидали Капрi. Якубович, який, мабуть, вiдчув холодне ставлення до нього Коцюбинського, теж вирiшив їхати ранiше, нiж передбачав. I, нарештi, на велику радiсть Михайла Михайловича, поїхав, холодно подякувавши за прийом. Одного вечора навiть обидвi знайомi дами з сльозами на своїх чудесних, лагiдних i щирих очах прийшли прощатися. Вони принесли в його кiмнату останнiй букет i останню скаргу на своїх мiфiчних чоловiкiв, що так i не приїхали, їх пароплав вiдходив рано-вранцi.

А весна була в буйному розквiтi. Цвiли морелi, абрикоси, черешнi. На острiв наступала, як казково-барвиста вулканiчна лава, непереможна сила квiтiв. Острiв потопав у невидимiй людському оку хмарi пахощiв. Було неможливо залишатися в кiмнагi. Михайло Михайлович цiлими днями блукав по острову, часто разом з Олексiєм Максимовичем чи й цiлою родиною Пєшкових.

Вiн засмалився, поздоровшав. Мав прекрасний сонячний настрiй, тiльки сумував за Україною. Зустрiвши розквiтлi рожi, що виглядали з-за кам'яної стiни одного селянського двору, вiн голосно, але з сумною нотою в голосi, привiтався:

– Здоровенькi були! I навiть зняв бриля. Мальви були українськi.

– Заздрю, багато разiв вам заздрю, Михаиле Михайловичу,– промовляв Горький,– незабаром будете в себе, на Українi… Колись я її теж виходив по всiх вiтрах… Залюбки i тепер би ходив по полтавських хуторах або в степах катеринославських, херсонських, в Приазов'ї… Чудесна ваша Україна, я її люблю.

Коцюбинський раптом вирiшив розпитатися, з'ясувати, нарештi, нез'ясоване вчасно питання.

– Олексiю Максимовичу, хочу у вас прямо спитати: якої ви думки про пана Якубовича, мого земляка?

– А що там говорити, – одмахнувся рукою Олексiй Максимович,– я сам чоловiк поганий, погано й про людей думаю… Не до серця менi цей Якубович. З самого першого разу, тiльки побачив – так i вирiшив: людина мiзерних якостей. Справдилося. Вiн менi про євреїв нiсенiтницю верз, потiм про росiйську iнтелiгенцiю… Мовляв, кожен росiйський iнтелiгент, хоч трошки, хоч в мiнiмальнiй дозi шовiнiст… Чорт знає, що розпатякував. Приятелем вашим рекомендується, а спитав я дещо про вашi книжки, то й виявилося, то вiн не тiльки нiчого вашого не читав, але й до ладу не знає, що саме ви написали .. Розповiдає менi про якусь вашу повiсть i – чую – дурницi… «Що за повiсть?» – питаю. Вiн дає назву, якої у вас зроду не було, а повiсть написав Франко i давно вже… От тобi, думаю, i приятель… Не дай боже їх мати… У мене теж подiбнi є…

I Олексiй Максимович, злегка всмiхаючись, розповiв про багатьох вiдомих йому людей, що називали себе поклонниками його таланту, а його творiв зовсiм не читали.

– Смiшнi, Михаиле Михайловичу, i порожнi люди… I вони йшли далi, розглядаючи знайомi, немов вiдродженi весною мiсця.

Було чудесно на островi. I працювалося легко, i сил набиралося чимало. Тепер уже менше турбували знайомi туристи земляки. Сезон ще не розпочинався. А проте гостi не прибували. Якийсь українець, з Києва, раптом з'явився на островi i, звичайно, завiтав до Коцюбинського. Довелося навiть зробити з ним кiлька прогулянок по острову.

Олексiй Максимович пiд час обiду жартував:

– Напевне, й цей ваш земляк, Михаиле Михайловичу, або великий помiщик, або якийсь акцiонер, або просто багач. Скiльки їх у вас, на Українi…

– Можливо, – вiдповiв Михайло Михайлович. Вiн посоромився чомусь признатися, що новий гiсть був i справдi мiльйонер, який перебував зиму в Єгиптi i тепер, не поспiшаючи, повертався до Росiї.

Тепер Михайло Михайлович щодня багато гуляв. Цi прогулянки його виснажували.

Iнодi його опановував якийсь особливий настрiй. Вiн поривався вперед i його неможливо було спинити. В такi днi вiн робив пiшки важкi подорожi вгору на Анакапрi, Монте-Тiберiо, на Пунта Трагара, до Тараглiонiв… Вузенькими крутими страдетами видряпувався вгору на кiлька сот метрiв з юнацькою вправнiстю, хоч i хапався потiм за груди.

Часто виймав невеличкий альбом i змальовував листки якоїсь рослини, що правили колись за зразки для вiзерункiв античного iонiйського капiтеля, або якийсь пейзаж.

Гостi роз'їхались. Лагодився в дорогу й Коцюбинський. Грошi з дому все не надходили. Вiн турбувався й не знав, як улаштує справу.

Олексiй Максимович виїздив на кiлька днiв до сина.

Напередоднi вони вдвох багато ходили по острову. За обiдом не було, як ранiше, нiкого з чужих.Гостi з Росiї, що були на островi, давно роз'їхались.

– Ви, ось, їдете,– говорив Коцюбинський Олексiєвi Максимовичу, – через кiлька днiв i я… Не вiрю я в передчуття, а просто маю сумнiв – чи доведеться нам зустрiтися ще?

I ввечерi, коли вони знову вдвох блукали стежками понад морем, його не покидала та ж сама думка:

– Серце, Олексiю Максимовичу, все життя держить мене в полонi… Я його раб. Коли я бунтую, воно жорстоко мене карає. Та не можу я не бунтувати. Мало менi того простору, що дає воно. Буду й надалi бунтувати, хоч i певен – мiй господар вичерпає своє терпiння i скарає свого раба…

– У вас, Михаиле Михайловичу, просто тимчасово пiдупав настрiй… Пiд впливом яких-небудь обставин… Скажу я вам по-дружньому: не вiрю я в подiбну жорстокiсть вашого серця, їдьте додому, перебудете лiто, а на зиму приїздiть знову сюди, в свою бiлу, весняну кiмнату, i будемо з вами, як i тепер, блукати по острову та розповiдати один одному свої сюжети.

– Хотiлось би, не можна й висловити, як хотiлось би,– вiдповiдав Коцюбинський.– Чотири мiсяцi капрiйського iснування, звичайно, пiдняли мене… Зараз менi хоч у солдати – не забракують. А повернуся до Чернiгова – i хто знає, як воно там буде. Завжди траплялось гiрше, нiж передчувалося. Встигнути б закiнчити нову книгу… Три роки готуюся, матерiал, як скарб, бережу… Хочу народних героїв вiдтворити. Не може ж того бути, щоб i цього менi не дано зробити…

Було пiзно. Вони повернули на вiллу.

Вранцi Михайло Михайлович проводив Горького до пароплава.

Перегукувались бiля берега рибалки. Кiлька пасажирiв, не поспiшаючи, несли чемодани. Задимiв пароплав. А над усiм цим голубiло напрочуд ясне капрiйське небо, гомонiло на березi птаство i линула запашна березнева повiдь.

Треба було прощатися. Обнялися. Тричi поцiлувались. I ще раз обнялися, наче прощались назавжди. Iдучи за носильником, Горький витирав очi.

Довго ще, стоячи на пристанi, бачив Михайло Михайлович чорного бриля в пiднесенiй руцi Олексiя Максимовича. I, стискаючи в руках томик творiв, подарований на прощання Горьким, Коцюбинський поволi пiшов до вiлли. Коли очi його прояснiли, прочитав: «Михаил Михайлович, очень рад я, что встретил Вас и очень полюбил славную Вашу душу».

I вже згори Михайло Михайлович ще раз оглянувся на море. Та за деревами голубiло тiльки небо, в якому розтавала хмарина чорного диму з пароплава.