"Танки на мосту! Голка в сіні" - читать интересную книгу автора (Далекий Николай Александрович)

УДАР

Начальник княжпільського гестапо радився зі своїми підлеглими. Такі наради скликалися дуже рідко — Гільдебрандт не дуже-то рахувався з думкою інших. Однак за останні дні його становище різко погіршилось, і він справедливо зміркував, що буде краще частку відповідальності за свої рішення перекласти на чужі плечі.

Справа в тому, що в донесенні про бій біля Чорного болота гауптштурмфюрер хоч і розписав усе в найвигіднішому для себе світлі, все ж воно не викликало захоплення в його начальства. В розмові телефоном оберштурмфюрер Борцель досить стримано подякував йому за виявлену ініціативу й активні дії, але дав зрозуміти, що винятково сприятливі обставини, на жаль, не були використані повністю. Треба було знати Борцеля, щоб зрозуміти, що криється за цим “на жаль”. Гільдебрандт зрозумів: йому винесено сувору догану з попередженням.

Одержане від Голки повідомлення про те, що готується напад партизанів на Дубовляни, не справило великого враження на начальника гестапо. Він розумів, що Бородань прийняв таке рішення не на холодну голову, а в стані гніву, й був упевнений, що, заспокоївшись і проаналізувавши обстановку та співвідношення сил, командир лісовиків відмовиться від такого ризикованого кроку. Все ж гауптштурмфюрер вжив усіх застережливих заходів і майже вдвічі збільшив дубовлянський гарнізон.

І раптом вибухнула ця “бомба” — вранці в Кружно партизани намагалися викрасти поліцейського писаря. Це їм не вдалося, але в їхніх руках опинилася сумка писаря з важливими документами. Навряд чи все це сталося випадково. Можливо, Бородань готується напасти не на Дубовляни, а на Кружно. Думка ця не давала спокою гауптштурмфюрерові. У нього вперше виник сумнів щодо Голки, роботою якого він так пишався: а що, коли цей агент з відома партизанів водить його за ніс? Хоча всі ж попередні донесення Голки підтвердилися. Тут щось не те… Ясно лише, що Бородань задумав якийсь новий складний і підступний хід. Але який?

Ламаючи голову над цим питанням, Гільдебрандт неуважно слухав виступи запрошених на нараду офіцерів.

Говорив лейтенант Заукель:

— Я впевнений, що акція з викраденням писаря має на меті відвернути нашу увагу… Це звичайна хитрість партизанів. Вони хочуть, щоб ми чекали їх у Кружно, а вдарять по Дубовлянах. Ми не маємо підстав не довіряти нашому агентові.

Заступник Гільдебрандта — обережний і заздрісний унтерштурмфюрер Белінберг — з сумнівом похитав головою.

— Ви не погоджуєтесь? — різко запитав Гільдебрандт. — Висловлюйте свою думку.

— Мене бентежить історія з сумкою. Цілком можливо, що полювали не стільки за писарем, скільки за його сумкою. Адже там списки поліцаїв, схема міста, діючий графік несення патрульної служби…

— Пане гауптштурмфюрер, — підвівся довготелесий Штемберг, який прибув на нараду з Кружно, — я кілька разів наказував начальникові поліції, щоб усі документи зберігалися тільки в сейфі. Той дурень писар тягав їх з собою,

— А може, писар з партизанами заодно? — висловив припущення Белінберг і глипнув скоса на начальника. — Може, то була інсценізація?

— Інсценізація?.. — чмихнув Гільдебрандт, який недолюблював свого заступника й не пропускав нагоди, щоб підкреслити його обмеженість. — Для чого б це? Писар лежить у лікарні з переламаною ногою. Якби він був спільником партизанів, йому б не треба було вдаватися до пошкодження кінцівок, він просто передав би їм копії документів.

— Гаразд, інсценізація відпадає, — квапливо погодився Белінберг. — Але головне не в цьому. Мені здається, за обставин, які зараз склалися, треба повернути в Кружно всіх солдатів і поліцаїв, яких ми перекинули звідти в Дубовляни. Взагалі я проти того, щоб зміцнювати одну ділянку за рахунок інших. Не можна оголювати того чи іншого об’єкта.

— А вам не здається, унтерштурмфюрер, що це метод пасивної оборони і-що ні до чого доброго він не приведе? — уїдливо запитав лейтенант Заукель. З усіх присутніх тут есесівців лише він один пройшов звичайну школу вермахту і при нагоді любив похизуватися своїм знанням військової тактики. — Не можна дозволяти, щоб противник бив нас поодинці, не можна дробити сил,

— По-вашому, буде краще, якщо ми зберемо всі сили в одне місце, а інші ділянки залишаться незахищеними? — наїжився Белінберг. — Партизанам тільки того й треба.

— Ні, я пропоную інше — активну оборону. Ми можемо й повинні маневрувати частиною своїх сил, зміцнюючи в залежності від небезпеки то ту, то іншу ділянку. Зараз треба зміцнити Дубовляни і Кружно.

— Залежить, якими групами маневрувати, — не здавався унтерштурмфюрер. — Можна добігатись…

“Мабуть, доведеться зробити, як пропонує лейтенант, — подумав Гільдебрандт. — Це багато не дасть, але атаки партизанів буде відбито — вони не люблять лізти туди, де натрапляють на відсіч. Звичайно, коли б я плюнув на боягузливі розмірковування Белінберга й зосередив майже всі сили в Дубовлянах і Кружно, можна було б підготувати для Бороданя серйозніші сюрпризи. Але зараз не можна йти на такий ризик, не можна…” І раптом Гільдебрандт ніби вчув скрипучий голос свого начальника: “Гауптштурмфюрер, на жаль…” Якщо Борцель ще раз вимовить ці слова — прощавай, заслужений чине штурмбанфюрера, можна відразу ж здавати справи!

Начальник гестапо вже хотів було оголосити про своє рішення, але тут у двері постукали й до кабінету зайшов шофер Моріц. Він нерішуче зупинився біля порога, обличчя його було схвильоване, губи стиснуті. При одному погляді на Моріца гауптштурмфюрер зрозумів: той з’явився не з порожніми руками.

— Давай!

Моріц підійшов і подав начальникові якесь донесення. Гільдебрандт кивком голови звелів солдатові йти й почав обережно розгортати скручений у трубочку тоненький папірець.

У кабінеті запанувала тиша, всі зрозуміли, що одержано нове донесення, й стежили за пальцями начальника. Нарешті папірець було розгорнуто, й по губах Гільдебрандта розпливлась усмішка: “Поправка. Напад Кружно ніч суб. — нед. Г.”.

Ось воно що! Отже, загадкова історія з сумкою писаря цілковито прояснилася. Бородань не відмовився від думки негайно помститися за все, що трапилося біля Чорного болота, він лише змінив напрям передбачуваного удару й на добу продовжив підготовку до нього. Тепер уже, мабуть, варто ризикнути й підготувати для хитрого звіра надійну пастку. Гільдебрандт, наче не помічаючи присутніх офіцерів, відкинувся на спинку стільця і втупився примруженими очима в одну точку перед собою.

— Нове донесення? Дозвольте… — не витримав Белінберг і простяг руку до папірця, що лежав на столі.

— Так, так! — жваво відгукнувся гауптштурмфюрер, але тут же випередив свого помічника і взяв папір. — Панове, одержано нове повідомлення, агент робить поправку — напад буде вчинено не на Дубовляни, а на Кружно. І не сьогодні, а завтра, в ніч із суботи на неділю.

Знову настала тиша. Але вона тривала недовго, Затим почулися збуджені вигуки:

— Що ж це таке?

— Зрозуміло, зрозуміло…

— Сьогодні — одне, завтра — інше…

Гільдебрандт підвівся і з глузливою посмішкою дивився на своїх схвильованих помічників. Тепер він знав, що йому робити, й не потребував нічиїх порад.

— Панове, сьогодні ми нічого змінювати не будемо. Чекаємо нападу на Дубовляни. В інших місцях також усі наші сили перебувають у стані бойової готовності. Якщо ніч мине спокійно, мною буде віддано новий наказ. Зараз — усі на свої місця!

Гільдебрандт сам виїхав у Дубовляни. Чого на світі не буває… Бородань, видно, вагається, вибирає то один, то інший варіант, і його суперечливі накази можуть ввести в оману Голку. Треба бути насторожі.

Проте ніч минула спокійно. Гільдебрандт до світанку не спав, все складав план дій на завтрашній день, підраховував, які сили треба буде стягти під Кружно.

Ця ніч минула спокійно й для партизанів, якщо не рахувати маленької “енпе”. Ще ввечері всім командирам було віддано суворий наказ спостерігати за бійцями й на випадок самовільної відлучки будь-кого не зчиняти шуму, а повідомити про це в штаб. З’ясувалося, що вночі відлучався лише один боєць — Домбровський. Взводний Ковалишин доповів: Домбровський вийшов із клуні десь опівночі, а повернувся о третій годині ранку й тихенько вклався на своє місце.

— Занеси-но Домбровського в кондуїт, — сказав Сіровол своєму помічникові.

Юрко здивовано глянув на капітана. Незадовго перед цим Сіровол наказав йому занести в список осіб, що викликають підозру і підлягають перевірці, листоношу Валерія Москальова, який урятував від загибелі парашутистку. Тепер у “кондуїт” потрапляє один з найхоробріших і найнадійніших бійців — поляк Стефан Поплавський, якого прозвали “Домбровським”. Юрко знав, що за зв’язок із партизанами гітлерівці знищили всю сім’ю Домбровського.

— Невже ви і його запідозрюєте?

— Підозріння не те слово, Юрко. Я вже тобі казав… Треба просто приглянутися до Домбровського. Цієї ночі він пропадав десь майже чотири години. Зрозумів? Тільки він один зникав…

Юрко злякався, але відразу ж його очі радісно заблищали.

— Товаришу капітан, я знаю, де він був. Він до Ірки ходив.

— Що за Ірка? — здивувався Сіровол.

— Ірина — мірошникова внучка. Вітряк у них. Хороша дівчина…

— Звідки ти знаєш?

— То ж у них любов, — ніяково всміхнувся Юрко, очевидно, відчуваючи незручність від того, що зраджує чужу таємницю. — Страшна! Тільки вони ховаються з цим від діда. І взагалі від усіх. Їй же років п’ятнадцять, Ірці…

— Якщо вони ховаються, то звідки ти знаєш про це?

— Помічав, товаришу капітан. Разів зо три — чотири бачив їх разом.

— Мало що… Може, випадково зустрілися, а ти відразу: любов!..

— Їх видно, товаришу капітан, — наполягав, сяючи усмішкою, Юрко. — Закоханих… Я знаю, по очах їх впізнаю. Коли ми після Чорного болота сюди повернулись — Ірка за тином стояла: то сховається, то визирне. Побачила Домбровського — плаче й сміється. Зраділа, що живий залишився, і втекла відразу.

— То ти гадаєш, Домбровський цієї ночі до неї ходив? — трохи розчаровано спитав начальник розвідки.

— Упевнений! Я в нього й хустинку бачив із вишитим написом “Коханому — Ірина”.

— М-так! — цмокнув губами Сіровол. — А все-таки занеси його до нашого зошита. Подивимось, що це за любов…

Юрко дістав зошит і почав записувати по-своєму всі дані про Стефана Поплавського.

— Між іншим, Ковалишин твердить, що Домбровський останнім часом дуже змінився, став задумливий, похмурий, — сказав Сіровол.

— Мабуть, сумує…

— А як ставиться до нього Ковалишин?

— Нормально. Наш взводний хоч і зануда, але людина справедлива, вимагає тільки те, чого треба.

— Сварки між ними не було? Юрко наморщив чоло, пригадуючи.

— Нічого такого не помічав. Ви думаєте, Ковалишин наговорює на Домбровського? Н-ні! Він просто надто вже пильний, наш взводний.

Сіровол вийшов у якихось своїх справах. Юрко записав у кондуїт усе про Домбровського й ще раз переглядав записи. Тут до хати завітав Ковалишин.

— Здоров, Художнику! Третього нема? — заклопотано спитав він, ледь переступивши поріг.

— Вийшов десь.

— Куди, не знаєш?

Юрко знизав плечима. Ковалишин уже взявся був за ручку дверей, але, згадавши щось, з усмішкою обернувся до Коломійця.

— Ти, бачу, непогано улаштувався. Писарем тебе зробили?

— Та так, — ухильно відповів Юрко, ховаючи зошит у сумку, — старший куди пошлють.

— Робота саме для пораненого. Між іншим ти, Художнику, тоді виявився ясновидцем. А що тепер скажеш? Які події нас чекають? Скажімо, цієї ночі?

— А що, розмови якісь ходять? — обережно запитав хлопець. Йому явно лестило те, що взводний назвав його ясновидцем.

— Балакають. Кажуть, на Дубовляни нібито вдарити збираємось. А ти що скажеш?

Коломієць, згадавши, що говорив йому капітан Сіровол, заперечливо похитав головою.

— Он як! — здивувався взводний — А куди?

— Кружно.

Здається, Ковалишин не повірив. Він смачно позіхнув, почухав потилицю й сказав:

— Це все вилами по воді писано. Ніхто, крім командування, точно нічого не знає. Бувай! Піду шукати капітана.

Ковалишин був недалекий від істини: і в той момент, коли він розмовляв з Юрком, і значно пізніше ніхто, навіть сам командир загону, не знав, куди саме буде спрямований удар. Остаточне рішення Бородань прийняв лише вночі, коли стрілки його трофейного годинника показували чверть на першу. На той час усі три роти й спеціально сформовані групи зосередилися за чотири кілометри на північний схід від Кружно. Вже було відправлено на залізницю підривну групу, яка мала почати стрілянину біля Кружно, аби відвернути увагу противника, а потім залягти в засаді на шосе, що веде в Дубовляни, а Бородань не віддав наказу. Він чекав, поки Сіровол одержить ще одне повідомлення, яке б підтверджувало, що дубовлянський гарнізон зменшено й партизанів не чекають.

Нарешті прибіг захеканий листоноша, й начальник розвідки доповів Бороданю, що попередні дані підтверджуються іншим інформатором і згідно з новим донесенням у Дубовляни прибуває ешелон з військовополоненими, який, очевидно, простоїть на станції до ранку.

Кілька секунд Бородань мовчав, обличчя його ховалося в пітьмі, чути було лише глибоке дихання. Військовополонені, приречені на смерть мученики… Якщо їм вдається вирватись на волю, вони стають чудовими бійцями. Із-за цього варто ризикувати! Бородань крекнув і сказав неголосно:

— П’ять хвилин на ознайомлення з наказом.

Відразу ж начальник штабу Висоцький роздав командирам пакети з завчасно підготовленими наказами і схематичними картами тих ділянок, на яких за планом операції кожен із них повинен був діяти. То там, то тут спалахнули серед кущів вогні ліхтариків — командири вивчали накази, розглядали схеми. Через п’ять хвилин пролунала нова команда:

— На коней, товариші! Провідники, наперед!

Ліхтарики згасли, загін вишикувався на лісовій дорозі й швидким кроком рушив до Дубовлян. Позаду впорожні рухався невеликий обоз. Візниками були легко поранені бійці. На останній підводі кіньми правили Валерій Москальов і Юрко Коломієць…

Понад дві години господарювали партизани в Дубовлянах.

Висоцький ретельно розробив план операції, намагаючись усе врахувати. Перш ніж прозвучав сигнальний постріл, спеціальні групи проникли в центр міста до казарм і до залізничної станції. Стрілянина розпочалась одночасно у всіх районах містечка. Здавалося, сили партизанів незліченні і наступають вони з усіх боків. Це спантеличувало гітлерівців, посилювало серед них паніку. Не встигали вони взятися за зброю й зайняти бойові позиції, як відразу ж потрапляли під обстріл. Партизанські спеціальні групи блокували будинок поліції, казарму, залізничну станцію, де було патрульне приміщення гітлерівців. У тому рейваху важко було щось зрозуміти, й більшість поліцаїв, знаючи, що на ранок партизани залишать містечко, розбіглися й поховалися де хто міг — по хлівах, садках, поміж кущами картоплі.

Опір гарнізону було зламано за якихось десять хвилин. Тепер партизанам залишалося зіпсувати колії і стрілки на станції, підпалити кілька об’єктів, знищити ті трофеї, яких не могли забрати з собою. На станційних коліях стояв ешелон з пшеницею й худобою. В двох останніх вагонах були військовополонені. їх виявилося більше ста п’ятдесяти чоловік. Бородань доручив комісарові взяти військовополонених під свою опіку, й Колесник, захопивши череду випущених з вагонів корів, перший із своєю групою залишив Дубовляни. Позаду, освітлюючи їм шлях, палали над містечком три факели — горіли маслозавод, тартак і станційні склади.

…Оберштурмбанфюрера Борцеля серед ночі розбудив телефонний дзвінок. Черговий офіцер доповів, що на ділянці Княжпіль — Дубовляни рух поїздів припинено, а над Дубовлянами видно заграву й звідти долинають вибухи. Зв’язку з Гільдебрандтом нема.

Начальник княжпільського гестапо не давав знати про себе до ранку, й Борцель почав здогадуватися, що справи гауптштурмфюрера зовсім погані і він, очевидно, просто боїться підійти до телефону. Борцель уже збирався вилетіти маленьким двомісним літаком на місце події, як йому сказали, що Гільдебрандт знайшовся.

— Гауптштурмфюрер, що в вас там скоїлось? — запитав Борцель, сподіваючись, що Гільдебрандт почне викручуватись, виправдуватись.

Але той виправдуватися не став. По-військовому чітко він відрапортував про нічну акцію партизанів і почав перелічувати, що їм удалося вивести з ладу.

— Ви забули вказати втрати… — перервав його Борцель.

— Рахуючи й охорону ешелону — тридцять сім убитих, п’ятнадцять поранених. Втрати поліції ще не підраховано.

— Вони забрали з собою цих військовополонених?

— Так, усіх до одного.

Голос Гільдебрандта звучав спокійно і якось байдуже, начебто мова йшла про речі, що не мали до нього жодного стосунку. Це розлютило Борцеля.

— Гауптштурмфюрер, ви розумієте, що натворили?

— Так, пане оберштурмбанфюрер.

— А ви розумієте, що цього випадку, на жаль, не можна буде замовчати, навіть якби я доклав усіх зусиль?

— Так, пане…

— Не перебивайте! — Борцель розпалився. — Ця акція, безсумнівно, набере найширшого розголосу, про неї стане відомо рейхсміністру, про неї згадуватимуть у наказах, її вивчатимуть на вченнях, вона, можливо, ввійде в історію військового мистецтва як класичний зразок партизанської тактики. Ви чуєте мене?

— Так, пане оберштурмбанфюрер.

— При цьому ваше ім’я згадуватиметься лише в тому розумінні, що, мовляв, існував такий йолоп Гільдебрандт, якого неписьменний бородатий Іван легко зумів обвести круг пальця. Ви зрозуміли мене, гауптштурмфюрер?

— Так, пане оберштурмбанфюрер… — ледь чутно долетіло з трубки, й раптом щось гримнуло там, на другому кінці дроту. Трубка враз замовкла.

— Алло, де ви там? Гільдебрандт?! Та відповідайте ж!

У трубці невдовзі почувся кашель, й незнайомий голос, заїкаючись, насилу вимовив:

— Слухає унтерштурмфюрер Белінберг… Доповідаю, що гауптштурмфюрер Гільдебрандт тільки що покінчив з собою.