"Танки на мосту! Голка в сіні" - читать интересную книгу автора (Далекий Николай Александрович)

ПИТАННЯ, НА ЯКІ НЕМАЄ ВІДПОВІДІ

— Капітане, ми визнаємо твої заслуги, — сказав Бородань, хитрувато позираючи на начальника розвідки. — Я маю на увазі операцію в Дубовлянах. Це все зрозуміло, але жити минулими заслугами нам не личить. Згоден?

— Абсолютно.

— Тоді признайся, що справа з викриттям ворожого агента застигла на одній точці. Агент у загоні є, ми переконалися, що цей сучий син останнім разом навіть добре допоміг нам, але хто він, де зберігає рацію — невідомо.

— Ну, рація не обов’язкова, — сказав комісар.

— Тоді як пояснити, що Гільдебрандт одержує інформацію швидко і своєчасно? — відірвався від карти Висоцький.

— Одержував… — весело сказав Бородань. — Упокоївся той Гільдебрандт. Між іншим, можеш вважати, капітане, що ти особисто одного гауптштурмфюрера відправив на той світ.

Вони знову зібралися вчотирьох — командир, комісар, начальник штабу й начальник розвідки — в тій самій хаті, де кілька днів тому обговорювався “хід конем”. Усі були в чудовому настрої, всі раділи недавньому успіхові, кожному хотілося жартувати. Проте Сіровол розумів, що за словесною розминкою піде серйозна розмова, а він не був готовий до такої розмови, бо пошуки шпигуна, що прижився в загоні, не дали ніяких наслідків.

— Так надамо слово Сіроволу, — сказав Бородань, розгладжуючи обома руками скатертину на столі. — Перше: кого прислали на місце покійного?

— Поки що очолює гестапо заступник Гільдебрандта — унтерштурмфюрер Белінберг.

— Дивно… — скривився Висоцький.

— Що, старшого чином не знайшлося? — Комісар так само був здивований цією звісткою. — Зараз у них безробітних фюрерів хоч гать гати: окупованих територій стає щораз менше.

— Замінять, — упевнено сказав Бородань. — Поставлять якогось досвідченого обертрахтарарахфюрера. Вони нам Дубовлян не пробачать…

— Може, вже й замінили, а Белінберг лишився як ширма, — продовжував Сіровол. — У Княжполі з’явився якийсь загадковий тип. Фольксдойче, років сорока. Тримається досить самовпевнено. Двічі за день заходив у корчму, п’є склянками, але не п’яніє. Говорить місцевим діалектом з легким акцентом. Звідки прибув, де зупинився, невідомо.

— Гадаєш, поважна персона? — звів брови командир загону.

— Довідаємося найближчим часом.

— Добре. Друге: кого взяли під збільшувальне скло в загоні?

— Нічим особливим похвалитися не можу, — скрушно хитнув головою начальник розвідки. — Пам’ятаєте, перед походом на Дубовляни ми наказали всім командирам простежити, чи не відлучається хто з бійців уночі?

— Тієї ночі відлучався лише один Домбровський, — сумно зітхнувши, сказав Колесник. — Він убитий. Дівчина так над ним, бідна, голосила… Хороший, відважний був боєць.

— Відважно бився в останньому бою Домбровський, — підтримав комісара Висоцький.

— Домбровський так і залишається в мене не виясненим… — сказав Сіровол і стиснув зуби.

— Як це так? — обурився вже Висоцький. — Людина загинула в бою, а ви й мертвого…

— Хіба шпигун застрахований від кулі? В бою кожного можуть убити. Навіть свої. На ньому ж не написано, що він їх агент.

— Зажди, капітане, — втрутився Бородань. — Ти казав тоді: двій помічник упевнений, що Домбровський тієї ночі ходив на побачення з дівчиною. Ти говорив з цією дівчиною? Вона підтверджує?

— Мало що вона скаже. А якщо вона була його спільницею? Він, вона і її дід…

— Товариші-братці, — з удаваним жахом схопився за голову Колесник. — До чого можна договоритися з переляку! Вже дійшли до дідусів і бабусь, на черзі немовлята… Давайте все-таки не втрачати почуття гумору.

— А що мені робити, товаришу комісар? — образився Сіровол. — Ворожий агент орудує в мене під носом, активно, нахабно. Тут не до гумору! Я повинен кожну ниточку хапати, кожен вузлик промацувати.

— Правильно! Але Домбровський поза підозрою. Я сам поговорю з цією дівчиною. Не зараз, пізніше, хай вона трохи заспокоїться.

— Це було б добре, — погодився Сіровол. — Але й з її дідом поговоріть… Щоб не було ніяких сумнівів. Тепер залишається Орест Чернецький…

— Саме Чернецький! — жваво підхопив начальник штабу. — По-моєму, це — ключ до розгадки. Дивіться: він передає одне, друге, третє донесення, а коли бачить, що підвів шефа, втікає з загону.

— Втікає… — недовірливо похитав головою Бородань. — А може, його вбито там, у Дубовлянах. Упав, а товариші не помітили.

— Ні, Василю Семеновичу, це відпадає, — сказав Сіровол. — Я з’ясовував. Кілька чоловік бачили Чернецького вже після бою.

— Будь ласка! — зрадів Висоцький, йому подобалася власна версія, яка розвіювала сумніви й знімала підозри з інших.

— А куди він утік? — Бородань глянув на начальника розвідки. — Скажи, капітане, куди він міг чкурнути? Може, до свого шефа, порозумітися? Так, мовляв, і так, трапилася помилочка, прошу змінити гнів на ласку. Ні, він не дурний, він розуміє — шеф під гарячу руку йому голову зітне. Логічно я міркую, товаришу начальник розвідки?

Очі командира загону сміялись.

— Логічно, але ми не знаємо всіх обставин, які передували зникненню Ореста Чернецького.

— А чого ти зволікаєш? Довідайся!

— З’ясовую. Зараз помічник розвідку робить.

— Бач, а не хотів брати Художника. Метикує?

— Нічого. Наївний, але тямкий. З нього будуть люди.

— Послухайте! — Висоцькому не хотілося розлучатися із своєю версією. — Послухайте! Чернецький утік, звичайно, не до шефа. Він був настільки приголомшений тим, що ми напали не на Кружно, а на Дубовляни, що нерви не витримали й…

— Який він нервовий виявився… Неймовірно!

— Це повинна бути людина міцна, загартована. Щодня ж поруч із смертю ходить.

— Капітане, яка лінія поведінки може бути в агента після Дубовлян? Постав себе на його місце. Що б ти робив?

Це був їх улюблений прийом — у думках ставати на місце ворога. Сіровол знехотя всміхнувся.

— Все залежить від обставин і від характеру людини. Становище агента майже катастрофічне. Його можуть запідозрити, а може, вже й запідозрили в зраді. В такому випадку підішлють у загін іншого з єдиною метою — ліквідувати “зрадника”. Агент це розуміє. І отут я розумію варіант Івана Яковича — у такій ситуації я не став би чекати розправи, а, не будучи дурнем, дав би драла.

— Куди?

— А куди очі дивляться.

Всі засміялися.

— Вважаєш, що це для нього єдиний вихід? А може, він має якісь старі заслуги і сподівається повернути довір’я шефа чи того, хто замінить колишнього шефа.

— Такий варіант імовірний, але щоб його розвинути, я повинен стати не на місце агента, а на місце його господаря,

— Ставай.

Сіровол довго гладив підборіддя, а затим сказав:

— Погано виходить.

— Кому погано? Агентові чи тобі, його господареві?

— Агентові й… нам.

— Нам?

Начальник розвідки кивнув головою.

— Я на місці шефа наказав би агентові, котрий прошпетився, зробити щось таке, що повністю відновило б моє довір’я до нього. Я поставив би питання руба: або виконаєш наказ, або ми ліквідуємо тебе як зрадника. Але що б я йому запропонував?.. Припустимо, знищити командира загону або кого-небудь із нас. Чи, можливо, усіх чотирьох!.. Важко, небезпечно? А мені що до того? Ухитрися, ризикни — однаково твоя голова на волосинці висить. Отак би я на місті шефа вчинив.

Цього разу начальника розвідки слухали в цілковитій тиші. Але як тільки він замовк, почувся сміх. Сміявся Бородань.

— І це ти боявся нам сказати, капітане? Думав, перелякаєш на смерть?

— Лякати не хочу, але попередити мушу: необхідно вжити застережних заходів!

— Гаразд, лови його, чорта, швидше, — усміхаючись у бороду, сказав командир загону. — Не знаю, як ви, товариші, а я вмирати не збираюся, тим більше від руки шпигуна, Я ще повоювати хочу, саме ж і поповнення прибуло — майже сто п’ятдесят чоловік.

— Цього поповнення треба чекати ще принаймні два — три тижні. Скелети ж, шкіра та кості.

— Нічого, тут вони швидко стануть схожими на людей. Гірше зі зброєю…

Почали говорити про військовополонених, визволених на станції Дубовляни. їх відправили на далекий лісовий хутір, де лікар установив для них майже санаторний режим. Колесник розповідав про свої розмови з цими людьми, вони бажали одного — помститись ворогові!

Сіровол постояв, послухав і, не прощаючись, вийшов із штабної хати.

Юрко чекав капітана. Він сидів біля вікна, дивився в розгорнутий зошит, куди вже був занесений новий “штрафник” — Орест Чернецький. Юрко бачив цього бійця кілька разів, але мимохідь і тепер як не силкувався пригадати його обличчя не міг. Замість обличчя виникала якась невиразна пляма, й на ній темні, сумно зосереджені очі. Очі ці Юрко запам’ятав і навіть міг би намалювати, але все інше затяглося серпанком. Раптом очі зниклого при загадкових обставинах Ореста змінили дівочі очі, виповнені невимовного страждання. Це плакала, ламаючи руки, Ірина над загиблим Домбровським, плакала, не криючись ні від кого з своїм невтішним горем. Потім Юрко згадав, як він на своїй підводі супроводжував визволених полонених. Спочатку цих людей не треба було підганяти, вони наче збожеволіли від щастя, рвалися швидше в темряву, до лісу. І в лісі, поки було темно, колона рухалась досить швидко, незважаючи на те що попереду партизани гнали трофейну худобу. Але коли почало світати й колишні військовополонені помітили кущики чорниць, колона враз розсипалася. Люди кидалися від кущика до кущика, пригорщами рвали ягоди, разом із листям квапливо запихали їх у рот. Тоді вперше Юрко по-справжньому зрозумів, що таке голод і що таке полон…

Грюкнули двері, ввійшов Третій.

— Є щось новеньке?

— Є, товаришу капітан. Дрібниця, звичайно, але ви казали й на дрібниці звертати увагу, про все доповідати. Фельдшер із другої роти Іван Богданюк носить Орестові чоботи. Чоботи ще нові, а Іван віддав за них свої старенькі, але на додачу доклав жменю якихось пігулок.

— Які таблетки?

— Не знаю. Я не питав Івана без вашого дозволу. Кажуть, цілу коробку таблеток.

“Таблетки… Навіщо Чернецькому здалася ціла коробка якихось таблеток?”— подумав Сіровол.

— Піди, Юрко, до Богданюка й довідайся, що то за таблетки. Ні, зроби не так. До Богданюка не звертайся, а скажи командирові роти, щоб прислав до мене фельдшера. Негайно! І щоб Богданюк захопив сумку з медикаментами. Тільки швиденько, Юрко.

— Я мигцем! — боєць уже зачиняв за собою двері.

Сіровол у свій час займався докладною перевіркою всього того, що розповідав Орест Чернецький, коли вперше з’явився в загоні. Все підтвердилося — батько й мати Ореста були по-звірячому закатовані поліцаями. За словами командирів, під час перебування в загоні Чернецький нічим особливим себе не проявив. У бою він був не боягузом, але й не надто хоробрим. Ні з ким не дружив, був малослівний, замкнутий, похмурий. Навряд чи поводив би себе так засланий у загін шпигун. Той би намагався бути товариським, завів би собі купу приятелів, розмовляв би з усіма, винюхував. А цей був відлюдькуватий і похмурий. Але таблетки… Таблетки, які Орест зажадав на додачу до своїх чобіт, заінтригували Сіровола.

Фельдшер Іван Богданюк був подвижником медичної науки, головним чином такої галузі, як фармацевтика. Справа в тому, що диплома про закінчення якогось медичного закладу в Богданюка ніхто не бачив, а його розповіді на цю тему були туманні й суперечливі. Власне, це мало кого цікавило в загоні, бо всі сходилися на тому, що фельдшер він чудовий. Єдиним недоліком Богданюка було те, що він зовсім не розумівся на латині, а по-німецьки знав лише кілька слів. Це ускладнювало йому життя, бо він далеко не завжди міг визначити, проти якої хвороби треба вживати ті чи інші ліки, захоплені в німців разом з іншими трофеями. В більшості випадків Богданюка виручала інтуїція й виняткова витривалість його пацієнтів, але бували й невдачі. Тоді Йванко декілька днів ходив із синцем під оком, сумний і пригнічений, а потім, не маючи сили зрадити медичну науку, знову брався за свої досліди. Отакий фельдшер, врадуваний терміновим викликом і готовий негайно взятися за лікування, постав перед Сіроволом.

— Товаришу капітан, наказано з’явитись. Я вас слухаю.

Сіровол подивився на фельдшерові чоботи.

— Іванку, я тебе хочу послухати…

Богданюк перейняв погляд Сіровола і здогадався, для чого його викликано.

— Вам про чоботи розповісти?

— Спершу про таблетки.

— Одне з другим пов’язане.

— Давай про все докладно розповідай. Як було?

Богданюк сів на лаву. Тут до хати зайшов Юрко. На знак капітана він сів поруч із фельдшером.

— Якось довідався Орест, що в мене є таблетки для сну… — облизавши губи, почав Богданюк.

— Звідки довідався? Коли це було? Де ти ці таблетки узяв? — засипав його запитаннями начальник розвідки.

— Ага! — фельдшера здивувала цікавість Третього до таких, на його погляд, незначних дрібниць. — Тоді треба починати від Адама… Таблетки ті мені принесли хлопці, що машину з фріцами підбили на шосе. Це було десь…

— Місяців зо три тому, — підказав Сіровол.

— Так. Ну, я розібрав на коробочці одне слово — голова й подумав, що це таблетки від болю голови. Спробував їх спершу на собі, прийняв чверть таблетки на ніч — справді, біль щез, спав як убитий. Місяць тому попросив щось од головного болю Мишко-велетень, він саме мав іти на завдання з підривниками. Ковтнув він дві таблетки і заснув, та так, що й наступного дня його не змогли добудитися. Пішли хлопці на завдання, а він, як прочумався, поліз до мене битись, наче я його навмисне приспав, щоб зганьбити. Ну й приварив мені…

— Я пам’ятаю, — сказав Юрко. — Тоді ти добрий “ліхтар” під оком носив.

— Таж рука була в Мишка-велетня… — майже з захопленням підхопив Богданюк. — Лопата!.. Ось так, значить, визначив я, що ті таблетки — снотворне сильної дії. Хотів було викинути, щоб не тягати дарма, як раптом цей Орест… Пристав: дай та дай, зовсім спати не можу. Я й дав йому половинку.

— Він прийняв її при тобі? — спитав Сіровол, не зводячи очей із фельдшера.

— Ні, забрав із собою. Але спитав, чи можна для кращого вжитку розчиняти снотворне у воді чи самогоні. Я сказав, що це не завадить. Три дні його не було, а тут з’являється, відводить мене вбік і просить віддати йому всю коробку.

— Для чого йому стільки?

— Казав, не може спати, мучиться, вибився з сили. Мовляв, та таблетка йому дуже допомогла. Причепився, як реп’ях, пропонує ножик, шкарпетки нові. Я візьми та й скажи для жарту: “Чобітьми поміняємось — віддам”. Він спершу образився, а потім каже: “Давай!” Ми перевзулися. Він узяв коробку, подякував і пішов.

— Скільки було таблеток у коробці?

— Двадцять п’ять. Ні, менше. Три до того взяли, значить, двадцять дві і четвертинка.

— На взвод би вистачило…

— Авжеж, — погодився Богданюк. — Спали б добре.

— Чому ти про цей випадок нікому з командирів не сказав?

Здається, Богданюк почав розуміти, як обертається справа з таблетками. Він пильно і якось злякано подивився на Сіровола й, кусаючи губи, відвів погляд.

— Видно, я думав тоді більше про чоботи, а не про таблетки… — зізнався він. — Мені й на думку не спало. Але ж він нічого такого не натворив, тільки й того, що сам накивав п’ятами.

— Коли ви помінялись чобітьми?

— Скажу точно. За день до того, як Мишко-велетень загинув. Рахуйте, рівно три тижні тому.

Сіровол, заклавши руки за спину, кілька разів пройшовся по хаті. Він був похмурий, грав жовнами. Справді, вся ця історія з таблетками була дивною, плутаною і підтверджувала версію начальника штабу, яка ще донедавна здавалася Сіроволові досить сумнівною. Але ж таблетки були сильно діючим снотворним, і Орест Чернецький цікавився, чи розчиняються вони в горілці або воді. Можливо, сподівався, що йому якось пощастить додати снотворного в їжу командирів у день, коли його шеф готуватиме напад на загін? Сам цього зробити він не міг, але, можливо, мав спільника чи був чиїмось спільником. А що, як ті таблетки зараз у друзів Чернецького, які залишилися в загоні й готуються в зручний момент використати їх? Треба негайно ж повідомити про цю новину командира загону. Сіровол підійшов до фельдшера.

— Про цю розмову нічичирк. Але віднині всі таблетки показуй лікареві. Можеш іти.

Як тільки Богданюк пішов, Сіровол запитливо подивився на свого помічника.

— Чув? Що скажеш?

— Не знаю, що й думати.. — Вигляд у Юрка був розгублений. — А я ж вам навіть не хотів казати про ці чоботи. От тобі й дрібниця! На мою думку, ці снотворні таблетки — справа серйозна… Як ви гадаєте?

— Може бути серйозною, Юрко. Ти поки що занеси їх у зошит на особистий рахунок Ореста Чернецького.

— Значить, ми все-таки знайшли гадюку? — стрепенувся Юрко, й очі його радісно заблищали.

Сіровол невесело всміхнувся.

— Ще треба довести, що це гадюка. Ну, а доведемо, теж радості мало: виходить, гадюка вислизнула з наших рук…