"Танки на мосту! Голка в сіні" - читать интересную книгу автора (Далекий Николай Александрович)

ОСОБЛИВІ ПОВНОВАЖЕННЯ

Шеф привів Василя до себе о другій годині ночі. Вартові — один біля хвіртки, другий на нижньому поверсі — мовчки пропустили їх. Вони квапливо відступали назад, як тільки впізнавали Ганса. Хто йде слідом за шефом, їх уже не цікавило.

Майже в цілковитій темряві піднялися на другий поверх. Ганс відімкнув двері, засвітив дві товсті стеаринові свічки, й Василь побачив просторий кабінет з масивним письмовим столом, сейфом, великим дерев’яним ліжком біля стіни. Над сейфом висів портрет Гітлера. Шеф поставив одну свічку на сейф, дістав пляшку, дві склянки й закуску.

— За твоє здоров’я, Комахо! — підніс руку із склянкою шеф. — Чуєш?..

— Щоб і ви були здорові, пане Ганс.

Випили.

— Обидва будемо живі й здорові, як не будемо дурнями… — туманно висловився шеф, посмоктуючи шматок сала. — Я все підготував, Комахо. Кращого й бажати не можна. Працюватимеш спокійненько — крапля на тебе не впаде.

— Дякую, пане Ганс. Я все зроблю, як ви кажете.

Шеф відкинувся на спинку стільця, надув губи, замислився. В такій позі він сидів хвилин зо дві. Потім сказав неголосно:

— Постав другу свічку на сейф.

Василь квапливо виконав наказ. Він звик коритися не роздумуючи, не замислюючись, коли мав справу з шефом.

— Стань обличчям до портрета фюрера! — скомандував Ганс. — Так… Згорни руки на грудях. Трохи вище. Не озирайсь! Не напружуйся, розслаб м’язи.

Василь стояв спиною до шефа і не бачив, як той дістав пістолет і, не встаючи з-за столу, почав цілитися в нього.

Прогримів постріл.

— Ой! — дико вереснув Василь, хапаючись за руку. — Навіщо? Я все зроблю… Не вбивайте!

Майже відразу ж у коридорі почулися квапливі кроки, хтось затарабанив у двері. Це гримав Белінберг. Захеканий, він стояв біля дверей кабінету в самій білизні, з пістолетом у руці.

Здавалося б, оберштурмфюрер Белінберг не мав підстав нарікати на долю: гнів начальства не зачепив його, після самогубства Гільдебрандта його було навіть підвищено в чині. До того ж невдовзі після трагічних подій від оберштурмбанфюрера Борцеля прибула людина, до рук якої перейшла вся робота з агентурою, що завдала стільки клопоту гестапівцям. Віднині виконуючий обов’язки начальника княжпільського гестапо Белінберг відповідав тільки за охорону залізниці та за викачку контингенту.

Проте саме тоді й почалися найважчі дні.

Присланий Борцелем кремезний, схильний до повноти сорокарічний чоловік назвався Гансом. Це було його і ймення, й прізвище. Вірніше, це була кличка, що замінювала йому все. При першому ж погляді на Ганса можна було переконатися: він має прекрасне здоров’я і неабияку фізичну силу. Щоправда, при уважнішому огляді його важкої постаті, одягненої в добротний мисливський костюм із зеленого сукна, ставало ясно: товсті ноги дещо закороткі для могутнього, схожого на мішок з борошном тулуба, а руки, навпаки, надто вже довгі, звисають мало не до колін. Однак ці естетичні міркування відразу ж вилітали з голови в кожного, на кому Ганс хоча б на мить зупиняв важкий погляд своїх широко розставлених сірих очей. Надто вже незатишно й холодно ставало під цим поглядом.

Обличчя в Ганса було вилицювате, з коротким, наче обрубаним носом, і хоч своєю зовнішністю він трохи нагадував Германа Герінга, його з однаковим успіхом можна було прийняти не лише за німця, але й за поляка, латиша або росіянина. Ганс, видно, не вмів усміхатися, його обличчя завжди зберігало вираз упертості й жорстокості.

Белінбергові Ганс не сподобався з першої зустрічі. Оберштурмфюрер був приголомшений його нестримною енергією, відчайдушністю й ні з чим незрівнянним хамством. Тикнувши до рук Белінбергові розпорядження, в якому значилося, що відряджений у Княжпіль пан Ганс наділений особливими повноваженнями і в питаннях, пов’язаних із створенням агентурної мережі, не підлягає контролю з боку місцевих гестапівців, посланець Борцеля окинув поглядом кабінет і заявив, вимовляючи німецькі слова з легким акцентом:

— Тут буду я. Ліжко!

— Це неможливо! — неспроможний приховати свій подив, запротестував Белінберг. — Тут телефон, сейф, документи.

Ганс з досадою пробурмотів якусь лайку, яка свідчила про те, що він не збирається рахуватися з думкою таких, як Белінберг, і безапеляційним тоном повторив:

— Я буду тут. Телефон мені не потрібний, заберіть. Папери — забрати! Ліжко, ключі від сейфа…

Він дістав із кишені дві радянські гранати, з-за пояса штанів витяг пістолет також радянського виробництва й недбало кинув на край письмового столу. Потім спробував витягти щось із-за пазухи, але похитнувся, мало не впав. Кинув на Белінберга безтямний погляд.

— Ліжко! Швидко! І залиште мене самого…

Лише тут Белінберг зрозумів, що Ганс п’яний, та так, що ледве тримається на ногах.

Як тільки ліжко з постіллю було встановлено в кабінеті, Ганс засунув пістолет спереду за пояс штанів (видно, він ніколи не розлучався із зброєю) й, не скидаючи чобіт, уклався спати. Спав вій неспокійно, перекидався, розмахував руками, стогнав, бурмотів якісь російські слова. Від нього поширювався такий нудотний сморід поту, горілчаного перегару й часнику, що проникав навіть крізь зачинені двері в коридор.

Можна було сподіватися, що Ганс виспиться хіба що над ранок, але, на подив Белінберга, за дві години він встав і, відвідавши нужник, узявся за роботу. Насамперед він зажадав, щоб йому були передані документи, так чи інакше пов’язані з діяльністю таємної агентури. Ця процедура не забрала багато часу. Гансові не треба було довго пояснювати, він схоплював усе з півслова. Невдовзі він міг, не заглядаючи в прийняті документи, назвати клички всіх агентів, вказати місця явок, паролі й навіть те, коли хто з агентів прислав останнє донесення.

Справі Голки Ганс присвятив значно більше часу, ніж іншим.

— Ви цілковито довіряєте Голці? — запитав по хвилині роздумів.

Белінберг знизав плечима, відповів ухильно:

— Можливо, Голку ввели в оману… Покійний Гільдебрандт вважав його найкращим агентом і, безумовно, довіряв йому.

— Голку треба порішити, — категорично заявив Ганс. — Я сам цим займуся. Агент, який припускається таких грубих помилок, не агент, а лайно.

Коли з документами було закінчено, Ганс розпорядився, щоб негайно в його розпорядження було виділено двох переодягнених у цивільне солдатів, озброєних автоматами, пістолетами, кинджалами, парокінну бричку з добрими кіньми, три справні велосипеди. Щодо автомашини було ласкаво заявлено: він, Ганс, користуватиметься нею лише у виключних випадках, бо цей вид транспорту не завжди підходить для нього.

Потім вони разом оглянули склад, де зберігалися реквізовані в населення речі, які частково використовувалися для заохочення інформаторів. Ганс нарікав, що немає гарної жіночої білизни, засунув до кишені бурштинове намисто й жіночий годинничок. Ключ від складу він також прихопив з собою. Після цього зник через маленьку потайну хвірточку в загорожі за сараєм, що замикалася на ключ, і через годину повернувся тим же шляхом, ведучи з собою молодика, який виявився відомим Белінбергові оунівцем Канчуком. Ганс наказав, щоб принесли закуски й, замкнувшись у кабінеті, довго щось обмірковував із Канчуком.

Приходили тієї ж ночі до Ганса ще два чи три чоловіки, він сам зустрічав їх біля воріт, вів до себе в кабінет. Прокидаючись, Белінберг чув рипіння сходів, важкі кроки на другому поверсі. Вже під ранок Ганс привів жінку. Вони пили в кабінеті, вовтузилися там, жінка то хихотіла, то зверескувала, то зойкувала так, що аж вартових проймали дрижаки, а коли вже зовсім розвиднілося, вискочила в коридор у самій сорочці з криком: “Он, рятуйте!” І тоді всі впізнали в ній зизооку Казьку— кельнерку з шинку “Утіха”, що мала репутацію найдоступнішої повії в місті. Ганс устиг вхопити Казьку за руку, затяг її в кабінет і двічі обернув ключ у замку. А за кілька хвилин з кабінету вже долітав веселий сміх п’яної Казьки й оглушливе іржання Ганса.

Наступної ночі повторилося те лі саме. І закрутилася карусель… Ганс не знав ні дня ні ночі, колобродив добу за добою, несподівано десь зникав п’яний, так само несподівано повертався, їздив кудись то бричкою, то велосипедом, коли з охороною, а коли сам, приводив якихось людей, влаштовував оргії з жінками. Спав він, здається, всього по три — чотири години, та й то уривками.

Белінберг нічого подібного раніше не бачив. У першій же телефонній розмові з начальством оберштурмфюрер обережно дав зрозуміти, що прибулець поводить себе негідно й перетворює службове приміщення то в шинок, то в публічний дім. Але начальство урвало цю розмову короткою вказівкою: “Не чіпайте його…” Тоді Белінберг самотужки навів усі можливі довідки й дізнався, що Ганс — фольксдйче, кілька місяців був начальником поліції в якомусь білоруському місті, потім кілька разів ходив з групою поплічників у ліси, вдаючи з себе командира партизанського загону. Саме завдяки Гансові було успішно проведено ряд каральних операцій проти партизанів. Відтоді Ганс вважається неперевершеним провокатором і до останнього часу був чи то начальником якоїсь розвідшколи, чи то головним експертом з питань підготовки агентури, яку засилають до радянських партизанів.

Сам Ганс торкнувся свого минулого лише одного разу, коли був дуже п’яний. Спершу він почав хвалитися перед Белінбергом, що незабаром від загону Бороданя залишиться тільки мокре місце і усе це буде зроблено без жодної жертви з німецького боку. Коли оберштурмфюрер висловив сумнів, Ганс не став сперечатися, а лише пильно подивився на гестапівця й промовив грайливо, наче кокетував з молоденькою жінкою:

— А чи знаєш ти, мій хлопчику, що мене двічі, обидва рази заочно, було засуджено радянським судом до вишки? Що? Як чути? Переходжу на прийом…

— Але, очевидно, під різними прізвищами? — обережно запитав Белінберг.

— Немає значення! — відмахнувся Ганс. — Одержати два смертних вироки — це щось та значить! — Він зробив жест, наче накидаючи собі на шию зашморг, і підтягуючи мотузок. — Двічі… Фю-ю-ють! Га? Треба вміти…

Відверто кажучи, Белінберг боявся цієї людини. Від Ганса можна було сподіватися всього. Він міг улаштувати пожежу в приміщенні гестапо, підірвати себе й інших на тих гранатах, які він з вкладеними детонаторами так легковажно носить по кишенях, сп’яну затіяти перестрілку з вартовими. Його могли застрелити, він міг когось підстрелити або навіть здуру пустити кулю собі в лоба. Скільки буде тоді мороки, неприємностей… Тому коли вночі на другому поверсі пролунав пістолетний постріл, зляканий крик і стогін, оберштурмфюрер, не одягаючись, захопивши лише пістолет, миттю вибіг із своєї кімнати.

Вартовий доповів йому, що Ганс прибув півгодини тому з якимось молодим чоловіком і до останнього моменту нагорі було тихо. Белінберг побіг сходами. За дверима кабінету чувся стогін. Оберштурмфюрер сіпнув ручку — двері були замкнені. Він затарабанив кулаком.

— Гансе! Гансе!

Клацнув ключ, двері відчинилися. На порозі з пістолетом у руці стояв розлючений Ганс. Кабінет був освітлений двома свічками, і біля протилежної стіни можна було розгледіти людину, бліде обличчя якої було спотворене болем і страхом.

— Ви живі? — розгублено запитав оберштурмфюрер. — Що тут відбувається?

— Чого тобі треба?! — люто вишкірився Ганс. — Чого ви всі наступаєте мені на п’яти? Геть!! — Він хряснув дверима перед самим носом Белінберга.

Важко дихаючи від обурення, Белінберг стояв перед зачиненими дверима, не знаючи, що йому робити. До його слуху знову долетів стогін, ображене бурмотіння. Тут же почувся насмішкувато-суворий голос Ганса:

— Ну, чого пхичеш, наче баба? Зараз перев’яжу. Можна подумати, наскрізь його прострелили. Для тебе ж стараюсь… Так тобі буде легше працювати.

Ранком Белінбергові сказали, що Ганс кличе його до себе.

Ганс сидів за столом і, позираючи на карту, щось записував. Він був у спідній сорочці, крізь розстебнутий комір якої визирала руда волосінь. Ліжко було не Прибране, гранати лежали на підлозі поряд із порожньою пляшкою.

Почувши, що хтось увійшов до кабінету, Ганс підвів голову й сердито втупився в Белінберга. Здається, в цей момент він був зовсім тверезий.

— Слухайте, оберштурмфюрер, якщо ви будете за мною шпигувати, стежити за кожним моїм кроком…

— Так, але якщо вночі зчиняється стрілянина… — скипів завжди стриманий Белінберг.

— От, от… — зловтішно блискаючи очима, підхопив Ганс. — Саме так, стрілянина! Отож ви ризикуєте потрапити під випадковий постріл. Попереджую: не пхайте носа до чужих справ, дайте мені спокій. Ви самі не могли впоратися з бандитами, то не заважайте робити цього іншим. Зрозуміло? — Ганс озирнувся, подививсь кудись на підлогу, гидливо скривився й додав: — Ви вільні, оберштурмфюрер! Якщо не важко, пришліть солдата з мокрою ганчіркою, хай витре підлогу. Тут кров…