"Танки на мосту! Голка в сіні" - читать интересную книгу автора (Далекий Николай Александрович)

КОЛЮЧИЙ ХВІСТ “ПОВІТРЯНОГО ЗМІЯ”

Валерій уже не міг бігти. Він брів лісом, виставивши вперед ліву руку, по його скривавленому обличчю градом котився піт, болісно нило коліно, яким він ударився об пень. Але найжахливішим був біль у підребер’ї при кожному глибокому вдихові. Невже не дійде? Ліс мовчить. Значить, те повідомлення, яке він несе Третьому, ще не запізнилося. А може, взагалі нема ніякої небезпеки і тривогу піднято даремно? Ні, ні! Він не має права навіть у думці припустити цього. Він повинен добігти, дійти чи бодай доповзти й передати Третьому пошту.

Коли Валерій почув, як праворуч десь високо пролетіли літаки, зрозумів, що не збився з напрямку. Це додало йому сил, притиснувши руку до живота, щоб затамувати біль, він побіг, уже не намагаючись ухилятися від гілок, що шмагали по обличчю.

Раптом якась тінь метнулася йому навперейми.

— Ходи-но сюди парашутиста шукати… — почувся приглушений голос.

Валерій спершу сприйняв людину з гвинтівкою за партизана, виставленого для охорони “аеродрому” на час прильоту радянських літаків. Очевидно, парашутист спустився десь поблизу і йому треба допомогти. Але Валерій не міг втрачати жодної хвилини.

— Не можу… наказ…

— Не будь дурнем. Наказ… Чого лоб під кулю підставляти? Встигнемо туди. Зловимо парашутиста, ніхто й слова не скаже. Ще й нагородять!

Тільки тепер Валерій зрозумів, хто перед ним. Значить, цей поліцай, який прийняв його за свого, не один тут у лісі, їх багато, вони, певно, з гітлерівцями вже рушили до болота. Чому ж цей негідник лишився тут? Боягуз? Дезертир, який, користуючись темрявою, сховався в гущині, щоб перечекати в безпечному місці завірюху й повернутися до своїх, коли бій закінчуватиметься? Сховався, а тут з неба, просто на голову, — парашутист, якого, видно, знесло вітром убік. Парашутиста, напевно, вб’ють або захоплять у полон. А що таке полон, Москальов добре знав.

— Чого тут думати? — квапив його поліцай. — Давай швидше! Бо ще втече.

— Ходімо! — зважився Валерій. — Де він?

— На дереві завис. Іди за мною. Зараз, зараз… Дивись, он біліє. Здається, стропи ріже, холера. Заходь із того боку.

Валерій без роздумів ударив поліцая рукояткою пістолета по голові. Але удар виявився неточним: падаючи, поліцай устиг натиснути на спусковий гачок — гримнув постріл. Те, чого Валерій намагався уникнути, сталося. Тоді він навалився на свого ворога, схопив лівою рукою його за горло, намагаючись коліном відсунути якнайдалі гвинтівку, що лежала на землі. Однак той виявився не слабосилим. Валерієві довелося стріляти в нього з пістолета впритул.

Все це зайняло кілька секунд. Вороги були близько, вони, звичайно, чули постріли. Але й друзі ж недалеко. Хай чують: “Не встигаю, хлопці. Тривога!” Валерій підняв гвинтівку, пальнув у небо й відразу ж кинувся до дерева з білою плямою парашута на кроні. Та назустріч йому блиснув сліпучий струмінь вогню.

— Не стріляй! — відчайдушно крикнув партизан, відчуваючи, як щось обпекло йому бік біля ліктя. — Я свій, свій!..

Тиша, що настала слідом за кількома пострілами з гвинтівки й пістолета, тривала кілька хвилин. Весь цей час Гільдебрандт із своїми охоронцями квапливо йшов за цепом. Він раз у раз позирав на стрілки годинника, що світилися, і в нього знову виникла болісна думка: чому так довго партизани нічим не виявляють себе? І коли попереду залунали автоматні черги і в небо злетіла освітлювальна ракета, гауптштурмфюрер зітхнув із полегшенням. Наказавши охороні зупинитися, він присів за товстим стовбуром й почав жадібно вслухатися в клекіт бою. З кожною хвилиною постріли звучали все рідше й далі. Незабаром прибув зв’язковий з донесенням від командира центральної групи унтерштурмфюрера Белінберга: “Невеликі групи противника, відстрілюючись, відходять до болота. Захоплено дві паки з вантажними парашутами, знайдено труп забитого партизана”. Потім надійшли донесення від Заукеля й Штофа, які повідомляли, що дійшли до болота й кожен із свого боку починає тіснити партизанів. На цьому надходження переможних реляцій від командирів груп і закінчилися.

Судячи з стрілянини, наступаючі, замкнувши партизанів у підкові, не могли просунутися вперед. Вони не шкодували боєприпасів — автоматні черги тріщали майже безперервно, зрідка вибухали гранати, в небо то з правого, то з лівого боку злітали освітлювальні ракети. Вогонь партизанів був рідший, очевидно, вони стріляли урівноваженіше й точніше. “Впертість приречених, — відзначив про себе гауптштурмфюрер. — Здається, ніхто з них не зміг вислизнути з сільця. Чудово! До світанку залишається…” Начальник гестапо глянув на годинник — третя сорок п’ять. Значить, світати почне за чверть години.

З того боку, де біля мосту через болотистий струмок було залишено в засаді бандерівську сотню, долетіли постріли. Ясно: якась група партизанів усе-таки зуміла вирватись з оточення й намагається оволодіти містком. Ну що ж, це передбачалося. Все передбачалося, пане Бородань…

Бій тривав до світанку. Правда, партизани огризалися все рідше й рідше. Однак карателі безжально поливали їх свинцем.

Скоро інтенсивну стрілянину змінили поодинокі постріли, але й вони звучали все рідше й невпевненіше. Було схоже, що бій закінчився, притиснуті до болота партизани здаються в полон і солдати виловлюють тих, хто ховався в чагарнику та високій болотяній траві. Гільдебрандт підвівся, старанно струснув з мундира смітинки й всівся на пні, поклавши на коліна планшетку з картою. Він чекав донесень, йому кортіло довідатися, скільки захоплено трофеїв, скільки взято полонених і чи немає серед них Бороданя. Проте посланці командирів груп чомусь не з’являлися. Тоді автор плану операції “Повітряний змій” вирішив не чекати і, зробивши знак охоронцям, поквапно закрокував до болота.

У ранковому лісі клубочився рідкий туман, пахло хвоєю, мохом, грибами. Гільдебрандт, незважаючи на ніч, проведену без сну, почував себе прекрасно; очі його жадібно вишукували сліди бою — рвані білі рани на стовбурах дерев, стріляні гільзи, шматки обгорток санітарних пакетів на землі. Він помітив маленький вантажний парашут, що повис на зламаному вершку ялини, а внизу, на землі, запаковану в товсту парусину, обв’язану ременями, паку, поряд з нею — два трупи, судячи з одягу — поліцая й партизана.

Доводилося весь час спускатися пологим схилом, невдовзі сосни, ялини й дуби змінило рідке дрібнолісся. Потім перед очима з’явився очищений від чагарника майданчик, на якому видніли купи обвугленого суччя, закиданого мокрою землею, мабуть, рештки погашених сигнальних вогнищ. Тут, біля другої паки, сиділо й лежало чимало поранених. Гауптштурмфюрер не зупинився, навіть не подививсь на них, а тільки відзначив про себе, що кілька з тих, що лежали, були в німецькій формі. Та він і не сподівався, що можна буде обійтися без жертв.

Назустріч Гільдебрандтові швидко закрокував унтерштурмфюрер Белінберг. Вигляд у нього був збентежений, наче він сподівався нагінки.

— Ну? — нетерпляче спитав Гільдебрандт. — Багато полонених? Ви захопили Бороданя?

— Полонених, на превеликий жаль, немає, пане гауптштурмфюрер.

— Що? Ніхто не здався? Всіх убито?

— Нікого немає. Ні живих, ні трупів… Наче крізь землю провалились.

— Як?!

Заступник Гільдебрандта знизав плечима:

— Я нічого не розумію. Ми притиснули їх до самого болота, вони стріляли до останнього моменту й зникли. Думаю, втекли через болото,

— І забрали з собою всіх поранених, трупи забитих і вантаж, привезений на трьох літаках? — саркастично спитав начальник гестапо.

— Гадаю, що так.

— Але ж ця трясовина непрохідна.

— Нічого не розумію, пане гауптштурмфюрер.

Гільдебрандт закрокував до болота.

— Втрати? — запитав він не обертаючись.

— Ще не підраховано. У мене вбито сім чоловік.

Попереду з’явилися поліцаї й солдати, що блукали серед кущів. Вигляд у них був невеселий, всі поглядали на лиш де-не-де вкрите рослинністю болото, що починалося за зарослями осоки й тяглося скільки сягало око, поблискуючи чорною запліснявілою водою.

Гільдебрандт, роздратований, лютий, ступнув до осоки й відразу ж провалився по коліно.

— Вони пройшли трохи правіше, пане гауптштурмфюрер, — підбіг фельдфебель Штоф і простягнув руку начальникові гестапо. — Якщо хочете, можу показати. По-моєму, вони з хмизу зробили собі дорогу через болото.

— Коли ж встигли?

— Гадаю, це було зроблено заздалегідь, пане гауптштурмфюрер. Ходімте, якщо хочете подивитись. Тільки обережніше, їхні снайпери ще стріляють.

Наче на підтвердження цих слів над болотом цвьохнула куля.

Підбіг у супроводі двох поліцаїв унтерштурмфюрер Штемберг.

— Що у вас? — з надією спитав Гільдебрандт. — Затримали кого-небудь?

— Ні. Ми влаштували засідку, але… Коли почалося тут у вас, хтось підпалив міст, і ми, звичайно, відкрили стрілянину. У нас втрат немає, але міст згорів…

Гільдебрандт захотів оглянути дорогу, якою партизани перебралися через болото. Йому все ще не вірилося, що це можна було зробити. Але ось він побачив на торф’янистому грунті сліди багатьох ніг, свіжопротоптані стежки, що зливалися в одну. Далі ця широка стежка переходила в чорне рідке місиво, помічене зеленими тичками. Вона тяглася нерівною лінією через усе болото. Тепер Гільдебрандт не мав сумнівів: Бородань не виключав можливості нападу й заздалегідь підготував собі шлях для відступу. Значить, він передбачив навіть можливу спробу противника скористатися містком через струмок у себе в тилу. “Що ж, Бородань знову перехитрив мене, — з тугою подумав Гільдебрандт, — операція “Повітряний змій” не вдалася… Я вхопив “змія” тільки за хвіст, та й той вислизнув у мене з рук. Дві паки…”

— Підрахували втрати, — підійшов Белінберг. — Шістнадцять убитих, двадцять п’ять поранених.

— Німців?

— Чотири. Поранених сім.

Гауптштурмфюрер гнівно глянув на свого заступника, але стримався. Було б нерозумно зривати злість на підлеглих. Не Белінберг винен у тому, що в “Повітряного змія” виявився такий колючий хвіст…

А по той бік трясовини, за густою вільшиною, сиділа на купині людина в кубанці, шкіряній куртці, перехопленій ременями, майже по пояс забруднена торф’янистою болотяною кашею. Затиснувши в кулаці густу чорну бороду, людина ця похмуро позирала на стомлених, обліплених грязюкою бійців, які проносили болотистою стежкою поранених і вбитих.

Ось перед ним зупинився молодий командир теж у такій самій трофейній шкіряній куртці й так само викупаний у болотяній каші. Однією рукою він притримував автомат, що висів на грудях, другою витирав грязюку й піт з обличчя. На чолі в нього прилипло, наче намальоване вугілля, кільце кучерявого чуба.

— Ну, що скажеш, очі й вуха? — не підводячи на нього погляду, сказав бородатий.

— Переправу закінчено, Василю Семеновичу. Забрали всіх поранених і вбитих. Окрім Селіверстова, якого підібрати не вдалося. З вантажів — не вистачає двох пак.

— Третій парашутист?

— Не знайшли. Ніхто не бачив навіть.

Бородатий скривився й похитав головою.

— Ганьба, капітане! Стільки чоловіків, загін цілий, а дівча покинули напризволяще… А де поштар, що до Каменя ходив?

— Москальов?.. Немає. Певне, наскочив на німців і був убитий. Може, то саме по ньому й стріляли хвилин за десять до нападу.

— Ганьба, ганьба!.. Голови нам з тобою треба познімати, товаришу начальник розвідки, за таку зустріч гостей.

Молодий командир стояв, суворо стиснувши губи.

— Гаразд! — махнув рукою бородатий. — Про це ще буде розмова, а зараз дай мені відповідь на одне запитання…

Бородатий замовк, чекаючи, поки два партизани з невеликою пакою минуть їх — розмова з начальником розвідки не призначалася для сторонніх вух. Однак, порівнявшися з командиром загону й начальником розвідки, партизани опустили паку на купину, щоб перепочити. Це були командир взводу Ковалишин і Юрко Коломієць. На лівій руці Юрка, нижче ліктя, біліла пов’язка, крізь яку проступала кров. Було помітно, що боєць знесилений і саме заради нього взводний вирішив перепочити. Сам Ковалишин, незважаючи на тяжку дорогу, все ж якимось дивом зберіг підтягнутий, чепурний вигляд.

— Як, хлопці, добре нам сьогодні нам’яли чуба? — невесело всміхаючись, запитав капітан.

— Нам’яти нам’яли, а все ж не ми, а вони пошилися в дурні, — розсудливо відповів Ковалишин.

— Селіверстов загинув… — тоскно мовив Коломієць. — Аж не віриться,

— Не віриться, — погодився Ковалишин. — Хороший був боєць, дисциплінований. — Він узявся за ремені паки, але, очевидно, згадавши щось, стурбовано обернувся до начальника розвідки. — Товаришу капітан, що, третього парашутиста так і не знайшли?

— Поки що не знайшли.

— От лихо! Просто нещастя… Давай, Художнику! Потерпи, зараз тебе підмінять, адже ти з однією рукою.

Бородань зачекав, доки бійці відійдуть.

— Так ось яке запитання до тебе, капітане Сіровол. Мені треба знати точно: Гільдебрандт сам змикитив, що ми мали цієї ночі на болоті літаки зустрічати, чи має когось у нашому загоні?

— Напевно не скажу. Сам голову ламаю.

— Це не відповідь. Тим більше для начальника розвідки.

— Днів зо п’ять мені треба. При умові…

— Яка ще умова? — сердито спитав бородатий.

— Якщо ви сьогодні ж дасте наказ про підготовку загону до нічного нападу на якийсь із найближчих німецьких гарнізонів.

Бородань запитливо подивився на капітана.

— Це можна… Хитрощами хочеш узяти?..

— Спробую.

Вони повільно рушили грузькою стежкою. Бородань раптом зупинився.

— Слухай, а не пожартував з нами твій поштар? А що, час у нього був… Взяв га й підвів гауптштурмфюрера просто до болота. Га?

— Ні, Василю Семеновичу, — рішуче заявив капітан. — За Москальова можу поручитися.

— Ти не поспішай поручатися, подумай. Як каже наш циган: усьо може бути!

Капітан на це нічого не відповів.