"Танки на мосту! Голка в сіні" - читать интересную книгу автора (Далекий Николай Александрович)

ЗА ДВА КРОКИ…

Третім парашутистом, посланим у загін, була дев’ятнадцятилітня радистка Ольга Шиліна. Вона першою залишила літак. Чоловіки — лікар-хірург і технік-зброяр — мали стрибати відразу ж за нею, щоб опуститися неподалік від місця приземлення дівчини і при потребі допомогти їй. Проте все обернулось інакше. Очевидно, бортмеханік, що керував висадкою, не врахував швидкості вітру і наказав дівчині стрибати на кілька секунд раніше, ніж було потрібно. Побачивши, що її зносить убік від сигнальних вогнищ, Ольга вирішила маневрувати, але з поспіху сіпнула не за ті стропи й замість зменшити відстань, збільшила її. Під час приземлення купол парашута зачепився за верхівку дерева, дівчина повисла над землею. Отут і почалося найстрашніше: по-своєму зрозумівши намір партизанського поштаря, що наблизився до неї, вона вистрелила в нього, а потім, перерізавши стропи, при падінні на землю вивихнула собі праву ногу.

Людина, яку вона спершу сприйняла за ворога, несла її на собі зо три кілометри темним лісом, намагаючись відійти подалі від того місця, де залишився вбитий поліцай і повислий на дереві парашут. Стрілянина, що розгорілася позаду, не вщухала. Над лісом раз у раз спалахували ракети. Здавалося, сили зовсім залишали партизана, але він ішов і йшов зі своєю ношею, задихаючись.

На світанку, коли вони вперше змогли розгледіти одне одного, обоє були здивовані. Замість літнього дядька, яким Ольга уявляла свого рятівника, вона побачила високого хлопця з подряпаним вродливим обличчям. Партизан, у свою чергу, очевидно, був здивований тим, що посланцем Великої землі виявилось юне дівча.

Ольга мала при собі санітарні пакети і допомогла Валерієві перев’язати рану. Після він ніс дівчину ще метрів триста або чотириста, поки не видряпався на невисокий, майже голий горб, на плоскій вершині якого росло тільки три малесеньких ялинки та напівзасохлий кущ дроку з китицями вже зів’ялих, почорнілих квітів.

На Ольжин подив, саме тут Валерій вирішив сховатися до настання темряви. Стоячи навколішки і орудуючи ножем, він викопав біля ялинок неглибоку ямку, в якій би могли поміститися двоє, старанно замаскував її сухим листям, гілочками, шматочками кори і, впевнившись, що все зроблено як слід, із стогоном опустився на землю.

Тепер він лежав в окопчику, тремтячи всім тілом, і мовчав. Ольгу злякала ця тривала мовчанка. Вона доторкнулася до плеча юнака.

— Вам погано?

— Трохи морозить…

— Мені здається, ви втратили багато крові,

— Пусте. Рана невелика. Ти ж бачила: куля тільки черкнула по боці.

— Пов’язка тримається?

— Так, дякую, Олю. Руки в тебе золоті: і стріляєш влучно, і перев’язуєш гарно…

Дівчина спалахнула, сказала мало не плачучи:

— Не треба, Валерію! Я не можу пробачити собі того пострілу.

— Дурниці! Ти ні в чому не винна. На твоєму місці кожен би так зробив. — І знову лукавство в голосі: — Добре, що хоч гранату в мене не кинула. А хотіла?

— Хотіла, — після короткої паузи призналась Ольга. — Розумієте, я вирішила…

— Я все зрозумів, Олю, не треба…

Але дівчина не могла вже зупинитись. їй треба було виговоритись:

— А потім ця клята нога… Ви несете мене лісом, я бачу, як вам тяжко, а допомогти нічим не можу. І плачу від сорому і власної безпорадності.

Хвилину — другу мовчали. Раптом Валерій вимовив стиха, наче подумав уголос:

— Парашут на дереві лишився, ото біда…

— І вбитий там… — підхопила дівчина, зрозумівши, чого занепокоївся партизан.

— Поліцая знайдуть — не страшно: спробуй здогадатися, хто йому амінь зробив, а за парашутистом полювати почнуть.

Валерій підвів голову і втупився широко розплющеними очима в дівчину:

— Підуть з вівчарками слідом за нами?

— Ти що? Чула собачий гавкіт? Коли?

— Ні, цього я не чула. Бачила в кіно, як собак пускають на повідну…

— А-а. в кіно… Ні, вівчарок вони не взяли цього разу собою, боялись, мабуть, що гавкіт собак зрадить їх. А ліс прочісувати будуть. Це вже обов’язково.

Він опустив голову на руку.

Будуть прочісувати ліс… Ольга тоскно озирнулася навколо. Чому Валерій вибрав це місце? Вершок горбка голий-голісінький, його видно з усіх боків, а внизу починаються такі густі зарості чагарників. Адже там можна так сховатися, що ніхто не помітить.

— Валерію, ви не гнівайтесь, але мені здається, що місце невдале. Значно краще було б сховатися…

— Тихо! — Він нараз звівсь на лікті й завмер. Дівчина теж почула звуки, які привернули його увагу, — короткі, сухі, вони іноді лунали один за одним.

— Хтось стукає палицею об дерево.

— Не палицею, а дзьобом, — полегшено зітхнув Валерій. — Лісовий лікар березу обстежує.

— Гадаєте, це дятел?

— А хто ж? Зараз почне давати автоматні черги.

І справді, короткі звуки почали долітати серіями, начебто хтось бавився тріскачкою,

— Олю, місце вибране правильно.

— Але ж ми тут як на долоні, нас видно з усіх боків.

— Якщо ти не будеш підводитися, нас не помітять навіть з відстані кількох кроків.

— Але чому все ж ви не хочете сховатися в отих кущах? — не розуміла дівчина.

Здається, Валерій розсердився:

— Тому, що я двічі втікав із табору військовополонених і знаю, де німці шукають нашого Івана, І ще прошу пам’ятати: я головою відповідаю за тебе. Зрозуміла?

— Зрозуміла…

— От і забудь про ті кущі, — вже лагідніше сказав партизан. — Лежи, відпочивай, прислухайся. Чого-небудь попоїсти в тебе випадково нема? Хоча б шматочок Цукру.

— Як же! — стрепенулася дівчина. — Плитка шоколаду.

— І мовчить! — обурився жартома Валерій. — Давай половину. Замість вівса. Все-таки я гарцював з тобою на спині лісом. Заслужив, може.

Настрій у хлопця явно поліпшився. Проте як не вмовляла його Ольга з’їсти весь шоколад, половину плитки він повернув їй, сказавши, що це недоторканий запас, а другою поділився з дівчиною.

— Не пам’ятаю, коли й їв. — Поклавши в рот шматочок шоколаду, Валерій зажмурив очі від насолоди. — Блаженство! — І несподівано, без зв’язку з тим, про що мовилося допіру, спитав: — Страшно було стрибати?

— А як ви думаєте? — з викликом відповіла Ольга.

— Я думаю, що дарма шоколаду не дають. Нас, наприклад, кашею годують, а то, буває, живеш тим, що знайдеш у лісі…

Ольга вирішила, що настав момент, коли можна з’ясувати одне делікатне, як на її думку, питання, що весь час мучило її.

— Валерію, вибачте, я хочу запитати… Коли почалася стрілянина, ви зупинились і сказали: “Це я винен”. Адже так?

— Уже не пам’ятаю, що я тоді казав. Але сказати так міг. Я й зараз так думаю.

— В чому ж ви винні?

— Командири розберуться, скажуть… — понуро відповів Валерій. — Хоча все й так ясно… Не добіг до Третього. Не встиг, духу не вистачило. Це — раз! Парашутиста радянського почав рятувати, а треба було, не зупиняючись, бігти далі… Щоправда, однаково б не встиг. І не пробився б до своїх. Постріли… Це все, що мені можна було зробити. Невже вони там не почули і не зрозуміли?

— Заспокойтесь, Валерію, я зрозуміла… Ви ні в чому не винні, ви зробили все, що могли.

— Зробив… Гаразд, Олю, досить про це. Відпочивай. А я, може, засну. Не переживай і без потреби не буди. Коли треба, я сам прокинусь…

Ольга зрозуміла, що останні слова Валерій сказав лише для того, щоб якось заспокоїти її. Хіба до сну в таку годину? Він знав, що вороги можуть з’явитися з хвилини на хвилину, й лежав, прислухаючись до кожного шереху.

Була десята година ранку, коли десь далеко зринув звук, схожий на стогін дерева, що, зрубане, падає на землю. Потім почулося щось подібне на стук дятла, але цього разу тріск був ще сухіший і нещадніший, Ольга глянула на Валерія. Той продовжував лежати, навіть не поворухнувся, наче нічого не чув. Лише пальці його правої руки повільно стиснулись у кулак.

Раптом — коротка автоматна черга, далекі голоси.

— Валерію! — стрепенулася дівчина.

Він підвів голову. Спершись на лікоть, дивився в той бік, звідки долітали постріли й голоси.

— Це вони? — задихаючись, спитала Ольга.

— Не поспішай! Зараз усе буде ясно.

Скоро на горбах, серед кущів і стовбурів дерев, з’явилися люди. Вони йшли, розтягнувшись ланцюгом, на відстані десяти — двадцяти метрів один від одного. Так, це була облава.

Валерій обернувся до дівчини, суворо глянув на неї.

— Значить, так, Олю: панікувати й прощатися з життям рано! Вони можуть і не помітити нас. Ми добре замасковані, будемо лежати й чекати. Якщо помітять, перші постріли наші. Стріляти спокійно, тільки в ціль і після моєї команди. Живим я їм не дамся й тобі в полон здаватися не раджу. Дай гранату!

Валерій поставив гранату на бойовий звід, загнав патрон у ствол пістолета. Рухи його були швидкими й точними, начеб він готувався до якоїсь дуже термінової, але звичайної роботи.

— Все! Завмерли!

Вороги були вже метрів за двісті від них. Серед поліцаїв можна було помітити й зелені мундири німецьких солдат. Вони йшли неквапом з карабінами й автоматами напоготові. Діставшись кущів, що росли біля горба, кілька чоловік сповільнили кроки. Хтось нетерпляче закричав по-німецьки, віддаючи команду. І враз кущі були обстріляні з гвинтівок й автоматів. Потім карателі досить довго ходили серед них, ламаючи гілля і продираючись крізь найгустіші зарослі.

Ольга лежала, мліючи зі страху. Вона уявила, що було б, якби вони сховалися в тих кущах. А Валерій, стежачи за ворогами, схвально кивав головою й шепотів не без зловтіхи: “Так, так… Дивіться гарненько, під кожен кущик зазирайте. Молодці!.. А може, отам, за тим кущем? І там нема… Ну, що поробиш, нема то й нема. Значить, підемо далі?”

Знову залунав сердитий голос, і хтось із поліцаїв загорлав, перекладаючи команду:

— Чого ви там застряли? Вперед, уперед, вам кажуть!

Валерій затамував подих — тепер настає вирішальний момент. Усе залежатиме від того, чи захоче хтось із поліцаїв, що лазили по кущах, дряпатися на вершок горба, чи всі вони, наздоганяючи цеп, пройдуть мимо схилом. Так і є, йдуть низом. Невже пронесе?

Та раптом команда:

— Філінчук! А злізь-но на гірку подивись, що там.

— Який дурень там ховатиметься… — почувся хрипкуватий голос.

— Тобі що кажуть?! Подивись!

По схилу зашерхотіли кроки. Ольга підклала кулак під руку з пістолетом, готуючись до пострілу. Валерій шепнув їй самими губами:

— Спокійно, не стріляти! Цього я покладу сам.

Вони лежали, тамуючи подих. Спершу в полі їх зору з’явилася голова поліцая в каскетці, потім його стало видно по пояс. Ольга добре розгледіла худе, землистого кольору обличчя з настороженими очима. Поліцай зробив ще кілька кроків. Дівчині здалося, що він запримітив її: очі його стали круглими, він часто задихав. Ольга зиркнула на Валерія. Той підвів руку з пістолетом, але не стріляв.

— Ну, що там, Філінчук?! — долетіло знизу.

— А нічого… Нічого! — відповів поліцай і рушив далі.

Ольга побачила поряд з окопчиком його запорошені чоботи. Він повільно пройшов мимо, і весь час рука Валерія, стискаючи пістолет, оберталася, мовби стежила за ним.

Нарешті все стихло.

— Вони пішли… Невже вони пішли, Валерію? Невже він нас не бачив? Адже пройшов за лічені кроки від окопчика…

— Рано радіти! Вони можуть іще повернутися…

Та минула година, а в лісі було тихо. Лише дятел раз по раз запускав свою тріскачку. Валерій лежав, поклавши голову на руки. Ольга кілька разів пробувала заговорити з ним, та він не відповідав. Лише коли сонце почало котитися до обрію, підвівся на коліна, обітер руками подряпане обличчя, озирнувся й сказав стомлено:

— Ну, Олю, вважай, що ти народилася в сорочці. Все! Вони вже сюди не прийдуть. Тепер у нас одне завдання — знайти своїх.