"Танки на мосту! Голка в сіні" - читать интересную книгу автора (Далекий Николай Александрович)

ДУБОВЛЯНС

На тонкій смужці паперу, віддертій, очевидно, від ріжка газети, було написано одне слово: “ДубоВлянс”. Літери тулилися одна до одної так, наче їх вивела дитяча рука. Особливо незграбно виглядало велике “В” в середині слова. Та й чи можна було назвати словом цей безглуздий витвір — “ДубоВлянс”?

Капітан Сіровол довго розглядав записку, уважно вивчаючи кожну літеру, потім згорнув папірець у дудочку й замислився.

Партизанський листоноша Василь Долгих сидів поруч з алюмінієвою квартою на колінах, квапливо наминаючи гречану кашу з салом. Він поглядав на начальника розвідки, намагаючись із виразу обличчя відгадати, які вісті приніс йому з найдальшої “поштової скриньки”. Василеві хотілося, щоб вісті були добрими. Останні два місяці загонові явно не щастило. Кілька разів групи, що вирушали на завдання, натрапляли на засідки, а п’ять днів тому трапилося найжахливіше — гітлерівці напали на новий партизанський “аеродром” в той момент, коли літаки з Великої землі скидали парашутистів і паки з дорогоцінним вантажем. Напад вдалося відбити з великими труднощами, але партизани не змогли знайти третього парашутиста — радистки. Вже думали, що вона потрапила в полон чи загинула, та наступного дня парашутистку допроводив до загону листоноша Валерій Москальов.

У цих тяжких боях загинуло багато славних хлопців, серед них і четверо давніх Василевих дружків: Рябошапка, Мишко-велетень, грузин Вано, Селіверстов. Сибіряк Долгих, так само як і начальник розвідки загону полтавчанин Сіровол, вважався “стариком” у загоні. За плечима обох був довгий і важкий шлях. Здавалося, Долгих добре знав характер свого командира, однак хоч як намагався вловити настрій капітана, все ж не міг. Обличчя Сіровола з великим, ширшим догори чолом, на яке спадало кільце чорного чуба, було непроникним.

— Стомився, Васильку? — несподівано спитав Сіровол.

Хлопець витер рукою спітніле обличчя й весело відповів:

— Ні. Це я від каші спітнів. Як мій батько казав: працюй так, щоб змерз, а їж, щоб упрів…

— Скільки до тієї “скриньки”?

— Не міряв, одначе, гадаю, кілометрів вісімнадцять — двадцять.

— Доведеться ще раз сходити, Васильку, — зітхнув Сіровол,

— Що ж, збігаю, товаришу капітан. На таких харчах можна бігати. А пам’ятаєте, як минулого літа днів десять на самих ягодах жили? Отоді туго довелося, ноги відмовляли. Чорниці нас тоді рятували. Я їх не менше центнера з’їв. Цілющі ягоди, факт. Але хоч жити й будеш, а женитися не захочеш… А от ведмідь, той на ягодах ще й жир нагулює. Дивина!

— Ну, коли б твоєму ведмедеві на спину ротний міномет причепити та ще двадцять кілограмів спорядження, він теж би каші з салом попросив.

Обидва засміялися. Сіровол дістав з польової сумки шматочок тонкого, ніжного березового лубу, схожого на аркушик рожевуватого паперу, й надряпав на ньому ножиком знак оклику. Потім знак запитання й рядом ледь помітну цифру “3”. Про те, що це була не літера, а цифра, Василь здогадався давно: “Третім” у загоні називали начальника розвідки.

— Прямуй через західний сторожовий пункт, — сказав Сіровол, передаючи бійцеві луб. — Пароль — корова, відповідь — бичок.

— Слухаю, товаришу капітан.

Листоноша обережно засунув за шкіряну підшивку халяви луб, обсмикнув піджак, кивнув головою командирові.

— Удавай, що не поспішаєш. Спершу походи по хутору, а проминеш пост — алюр три хрести.

— Зрозуміло.

— Щасливо, Васильку!

Долгих ще раз обсмикнув піджак, помацав схований спереду за пояс штанів пістолет і перевальцем, лінивою ходою нудьгуючої від бездіяльності людини вийшов з хати.

Як тільки листоноша зачинив за собою двері, Сіровол знову розгорнув записку. ДубоВлянс… Безглузде, незрозуміле слово начеб перетворилося на лаконічне повідомлення, сповнене тривожного змісту. Отже, не може бути сумніву, що таємний ворог клюнув на його приманку — половину плану успішно реалізовано. Аби лиш не припуститися якоїсь помилки в цій грі, не викликати підозри в супротивника. Капітанові не терпілося швидше повідомити командира загону про новину, але замість того, щоб негайно вирушити до штабу, він зайшов на хазяйську половину й завів з бабунею Мартою розмову про те, які цілющі трави допомагають від безсоння, йому треба було перечекати хоча б п’ятнадцять — двадцять хвилин після відходу листоноші. Щодо безсоння, то воно справді останнім часом почало мучити його, а підсліпувата бабуня розумілася на травах і вважалася найзнаменитішою знахаркою в околиці. Стара порадила полоскати перед сном голову теплим настоєм материнки, аби, мовляв, вимити з неї сумні думки, біль та втому.

Сумні думки… Відгадала хворобу стара. Саме вони не давали спати начальникові розвідки після нападу гітлерівців на “аеродром”. Сіровол усе записав у блокнот, подякував бабі Марті за консультацію й рушив на вулицю. Спокійний зовні, врівноважений. Коли б навіть хтось і стежив за начальником розвідки, не міг би зрозуміти, що капітан Сіровол чимось дуже схвильований і його хвилювання якимось чином пов’язане з недавньою появою листоноші.

Командир загону, комісар і начальник штабу були в зборі. Вони сиділи за столом, накритим полотняною скатертиною, пили підсолоджений медом кисляк і, судячи з похмурого виразу облич, вели не зовсім приємну розмову. Начальник штабу Висоцький, худий, жовчний, з лисим черепом, недоброзичливо глянувши на капітана, продовжував роздратованим тоном:

— У загоні без сумніву є ворожий агент. Без сумніву!

— Цього ніхто не заперечує, — іронічно зауважив комісар, що креслив пальцем якісь фігури на скатерті.

— Самої лише констатації фактів не досить, — облизав тонкі сірі губи начштабу. — Потрібні радикальні заходи.

— Іване Яковичу, все це пусті розмови, — сердитим баском втрутився Бородань. — Що ти пропонуєш конкретно? Якщо знаєш, яким чином можна визначити, кого нам підкинув цей Гільдебрандт, кажи. Сіровол, наприклад, запропонував свій план, і ми його схвалили, прийняли…

Слова ці було сказано, здавалося б, найдоброзичливішим тоном, але Сіровол не був таким наївним, аби прийняти їх за чисту монету. Комісар засміявся, не підводячи голови, лукаво глипнув скоса на мовчазного розвідника.

— Справа не в тому, — скривився начальник штабу, також зрозумівши, в чий город було кинуто камінчик. — Припустимо, надзвичайно дотепна пропозиція нашого начальника розвідки досягне мети, ми зловимо шпигуна, розстріляємо його. Але де гарантія, що шпигун один або йому на заміну не прийде інший? Треба визначити причини, що породжують можливість проникнення в загін ворожих агентів, визначити й усунути їх. Причини! Це єдиний радикальний спосіб. Єдиний!

— Пильність, — мовби відповідаючи на свої думки, сказав комісар. — Треба посилити пильність,

— Я не виступаю проти пильності, — заперечив начальник штабу. — Зрозумійте! Я обома руками голосую за найвищу пильність. Це наша альфа і омега, яка не потребує доказів. Але кожна медаль має свій зворотний бік. Надзвичайна, надмірна пильність неминуче викличе в партизанів невпевненість, перетвориться на свою протилежність, хворобливе взаємне недовір’я. Паніку, якщо хочете!

— Гільдебрандтові тільки цього й треба… — мовби про себе сказав Сіровол.

— Саме так! — радісно блиснув очима Висоцький, не сподівавшись такої підтримки з боку задерикуватого і впертого начальника розвідки. — Саме так! Гауптштурмфюреру тільки цього й треба.

— Коротше! — уже розсердився командир загону, якого завжди дратувала вишукана багатослівність колишнього викладача економіки. — Конкретно ти що пропонуєш?

— Хвилинку! Спочатку трохи статистики, кілька цифр. Відтоді, як загін отаборився в цих лісах, ми втратили вбитими… — Начальник штабу швидко почепив на носа окуляри, збираючись зазирнути в блокнот, але спохмурнілий при згадці про втрати командир загону підказав йому:

— Сховай свого поминальника. Тридцять два чоловіка втратили ми за два місяці.

— Більшість із них загинула зовсім недавно, в нічному бою біля “аеродрому”, — зажурено мовив комісар.

— Ну, цей бій на сумлінні… — Командир загону, не договоривши, залпом випив свій кисляк і стукнув порожньою квартою об стіл.

Запала ніякова мовчанка. Сіровол стояв, зціпивши зуби. У нього в потилиці знову з’явився знайомий біль, поки що розпливчастий, терпимий, але він знав: варто зараз розхвилюватися — біль стане нестерпним. Командир загону мав рацію — в кожній їх невдачі насамперед винен він. Така вже посада…

— Прошу мене вислухати, — квапливо, наче намагаючись згладити нетактовність командира, вигукнув начштабу. — Ми втратили тридцять два чоловіки, а разом з тим кількість бійців у загоні зросла: до наших лав влилося сто двадцять сім чоловік. Різко змінився національний склад. Кого в нас тільки немає! Крім росіян, українців, білорусів, чимало поляків, грузинів, вірменів, чехів, два німці, француз і навіть один циган.

— А чим тобі циган поганий? — невдоволено запитав командир загону, який особисто був причетний до долі цього бійця. — Запитай ротного — не нахвалиться. Чудовий, кмітливий боєць. Або ті ж німці. Для нас вони просто знахідка,

— Я теж не розумію, чому Іванові Яковичу не подобається так звана національна строкатість, — сказав комісар. — Навпаки, це ж наш плюс, досягнення.

Досадливо скривившись, начальник штабу замахав руками.

— Я знаю, що скаже комісар. Для нього важливий політичний бік. У звітах це виглядає чудово — в нас у загоні представники одинадцяти національностей, єдиний фронт проти нацизму, дружба народів, братерство і так далі. Але що ви скажете, коли оцю дружбу народів одного чудового дня гітлерівці накриють і знищать дощенту?

— Ви пропонуєте не допустити в загін тих, хто ненавидить гітлерівців і бажає воювати проти них? — запитав комісар, дивлячись на начштабу сердитими очима.

— Звідки ми знаємо, чого той охочий бити фашистів насправді хоче? — одразу заперечив Висоцький. — Приходить якийсь Янек або Тимко. Він, бачите, бажає стати радянським партизаном. Чужинці брата вбили, батька, матір чи ще кого там, а насправді… Перевір його! Ні документів, ні свідків. Та що документи! Коли треба, начальник гестапо може забезпечити свого агента будь-якими документами. От і шукай голки в стіжку сіна.

— Треба шукати! — комісар знову кинув виразний погляд у бік начальника розвідки.

Командир загону затис бороду в кулак, на якому синів татуйований якірець, обкручений линвою.

— Слухай, начштабу, подивись у свій поминальник: скільки там старих значиться й скільки оцих самих Янеків та Тимошів? Я тобі скажу: старих усього сім загинуло, решта — Янеки. Ти й цих, хто життям своїм за довір’я заплатив, теж запідозрюєш і перевіряти збираєшся?.. Ні, на анкети розраховувати не можна. Перевіряти треба на ділі, в бою.

Начальник штабу не здавався, почав наводити докази, але суперечка втратила гостроту. Все частіше виникали паузи, все частіше замислювалися співрозмовники. Сіровол відчув полегшення, і відразу біль у потилиці стих. З внутрішньою усмішкою він спостерігав за своїми старшими товаришами. Всі вони були йому як рідні, ці такі різні характерами люди: мужній і водночас добрий Бородань; педантичний, наче бухгалтер доброї виучки, начальник штабу Висоцький, який всіх вражав своєю працьовитістю, ретельністю в підготовці кожної операції; колишній педагог, а нині душа загону, уважний і чуйний до всіх комісар Колесник. Незважаючи на щиру дружбу, вони часто сперечалися між собою і в полемічному запалі то один, то другий впадали у крайнощі, але часто саме це й допомагало знаходити золоту середину.

— А начрозвідки наш щось мовчить, як мудрий Соломон, — сказав раптом Бородань. — Що, нема новин? Узяв би та й порадував…

Сіровол наблизився до столу й стиха почав:

— Можна й порадувати… Не пізніше, як учора ввечері гауптштурмфюреру Гільдебрандту стало відомо про наш мнимий намір напасти на Дубовляни. Він уже готує там нам пастку.

Це повідомлення справило на командирів надзвичайне враження. Бородань підвів голову й з недовірою подивився на капітана, комісар тільки свиснув, а обличчя начштабу застигло, як маска, тільки гострий кадик смикався на тонкій шиї.

— Це твої припущення чи?.. — дуже тихо запитав командир.

Сіровол поклав на стіл записку.

— Донесення Вірного.

Записка пішла по руках.

— Ду-бо-Влян-с… — по складах, мовби прислухаючись до власного голосу, прочитав Бородань й звернувся до начальника штабу й комісара: — Ви що-небудь зрозуміли, товариші?

— Таємниця винахідника… — знизав плечима комісар. — Проте не будемо втручатися в цю техніку, яка є справою розвідки.

— Хвилиночку! — потягся за запискою начштабу. — Зараз я розгадаю цей ребус. Так… Ідеться про Дубовляни.

— Це зрозуміло, — погодився Бородань.

— Велика літера “В” в середині слова означає Вірний. Остання літера підозріла… Можливо, дата? Який сьогодні день? Четвер?..

Бородань насмішкувато дивився на начальника штабу, не вірячи, що Висоцькому вдасться розшифрувати записку.

— Перевіримо, — Висоцький дістав із польової сумки німецький табель-календар. Так, четвер. Значить, літера “с” у кінці — дата. Середа. Правда, капітане?

— Так, — кивнув головою Сіровол.

— Донесення прибуло сьогодні. Отже, Вірний написав його вчора ввечері, вночі поклав у поштову скриньку…

— Отже, отже… — насупився Бородань, самолюбство якого було зачеплено тим, з якою легкістю начштабу розгадував “ребус”. — Ти мені Гільдебрандта й пастку давай.

— Хвилиночку, хвилиночку, — струснув головою Висоцький. — Дайте поміркувати…

— Василю Семеновичу, та це ж ясно, як двічі по два, — сказав комісар Бороданеві. — Звідки Вірний довідався про те, що ми збираємося напасти на Дубовляни? Від фашистів, звичайно. Якщо він вирішив попередити, то…

Бородань підвівся, підійшов до капітана, поклав тому руку па плече:

— Дубовлянс так Дубовлянс. Молодець, Сіровол! Не вірив я в твій план, зізнаюся, а от, бач, як обернулося. Товариші, давайте обміркуємо цю справу. Не можна випускати з рук сучого сина. Накрити його на гарячому. Накрити!