"РАЙ.центр" - читать интересную книгу автора (Дашвар Люко)

День перший

Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя — День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов'язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці — найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив. Мама — медсестра, тато на заводі слюсарює. Хрущовка двокімнатна, Могамед Алі на стіні супиться, дешеве вино вечорами у павільйоні під гітару. І одні черевики на чотири сезони... А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій — мов з іншого світу. На службових автівках поприїжджали. Костюми, краватки. Рухи впевнені, розмови зарозумілі. А в очах — тягар державницьких справ: студзагін відправити, хлопців до народних дружин загітувати, несвідому молодь до вступу в комсомол підготувати, на партійних зборах молодіжні проблеми висвітлити... Влада. У цих, років на шість за Сердюка старших, хлопців уже була влада вирішувати за інших. За нього, Вовку Сердюка. Вовка затамував подих, а поряд вихвалялися один перед одним бувалі комсомольські ватажки: один з Куби повернувся, в океані плескався, другий квартиру отримав, третього до Києва переводять.

Вовка Сердюк повернувся додому і перш за все знайшов на географічній мапі Кубу. Могамед Алі десь зовсім поруч. За півроку вчителі вже соромилися ставити Сердюку трійки за неправильно розв'язану задачу з алгебри чи невивчений вірш. Хіба можна, коли хлопець створив у школі команду КВК, вечорами чергує на вулицях, щоб молодші діти не вешталися без діла, очолив шкільну комсомольську організацію і вперше за останні роки відновив у школі тимурівський рух? А Сердюк зрозумів: вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші. З усіх добровільних комсомольських поневірянь йому найбільше подобалося чергування у народній дружині: тут без наслідків для себе били морди і вивертали кишені п'яницям, і хай би хоч хто спробував поскаржитися. Та скоро подібний дріб'язок уже не надихав.

На виході зі школи відмінний атестат винахідливого Сердюка розбавляли лише три четвірки, і він без проблем (лише один дзвінок з міському комсомолу) вступив на престижний економічний факультет місцевого інституту. Ледь розумів, про що товчуть на лекціях, — мізки більш серйозними речами забиті: аби не вилетіти з обойми професійних комсомольців, навчився говорити взагалі і ні про що конкретно, з ентузіазмом аплодувати партійному керівництву і завжди мати при собі план заходів. На третьому курсі Вовка Сердюк перевівся на заочне відділення заради посади інструктора обкому комсомолу.

Куба стала ближчою, і Сердюк на мить розслабився. Попереду рівною стежиною та все наверх стелилася красна доля, світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці і гроші, гроші, гроші... Гроші і влада. Та одного разу після травневих свят Сердюк з братами-комсомольцями так нажерся, що копита підкосилися і він заснув просто у своєму кабінеті. А коли серед ночі прокинувся од відчайдушних криків, то перелякався на смерть, ухопив у руки важкого, кілограмів на п'ять, бронзового Леніна, що без діла стовбичив на столі, і побіг у те крило обкому, звідки захриплий жіночий голос несамовито кликав на допомогу хоч когось живого.

У кабінеті першого секретаря обкому комсомолу Коноваленка двійко чоловіків без штанів по черзі ґвалтували на дивані обкомівську секретарку Соню. В одному інструктор Сердюк із жахом упізнав другого секретаря обласного комітету Комуністичної партії Федора Федоровича Перепечая. Другого Вовка не знав. Може, хтось із перевіркою з центру? А чому не на своїй території? В обкомі партії і кабінети більші, і охорона надійніша. Мову відняло, а треновані боксерські руки не втримали бронзового Ілліча. Той — грюк на підлогу. Чоловіки повернулися до Сердюка, Соня впала з дивана, поплазувала з кабінету.

Другий секретар обкому Комуністичної партії Перепечай натяг штани і наказав:

— Геть!

...Вовка Сердюк чвалав порожніми вулицями до батьківської хрущовки і з усією очевидністю розумів — це кінець. Перепечай — тварюка крута і жорстока. Й найменшої похибки не пробачає. А тут таке... Ні, якби мова йшла про будь-яку іншу дівчину з обкому комсомолу, Вовка Сердюк навіть не вагався б. Зазирнув би у кабінет і пішов собі далі: сам мало не усіх колежанок по обкому перепробував на столі серед інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш — червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?

— І якого... мене туди понесло?! — із розпачем.

Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.

— Володимире Гнатовичу...

Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся — чого ти прийшла, Соню?

— Зранку... до міліції йду... — Слова, мов іскри з каменя. — Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє...

Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.

— Зачекай, зачекай... — у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.

Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього — як чорт від ладану.

— Не підходьте!

— Та добре, добре! — Руки догори — здаюся. — Дай подумати, як тобі допомогти.

— Зранку до міліції зі мною підете? — розплакалася.

— Знаєш, Софіє... Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога — орда бійців, а на твоєму — тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.

— Володимире Гнатовичу...

— Я думаю, Софіє! Думаю... І ми... — Серце у п'яти. — ...зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.

— А ви?

— А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що... — замовк.

— Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?

— Телефоном викликали...

— Хто?

— Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко... Сказав, терміново треба документи передрукувати.

Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.

— Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. — Замовк, на зарюмсане дівча глянув — ех, устигли раніше за нього.

До ранку мізки парив. І туди підеш — усе втратиш, і сюди — по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.

— Це твій шанс, Сердюче! — зашепотів гарячково. — Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.

— Що? — запанікував і без того розгублений Вовчик.

— Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії — за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора... Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти — свідок.

— А ти де був? — не втримався Сердюк.

Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.

— За горілкою відіслали, козли. — Сердюка за руку ухопив. — Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.

— Там ще й другий був.

— Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш — назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая — другим секретарем обкому комсомолу станеш.

— Завтра? — з переляку бовкнув Сердюк.

Головний комсомолець зиркнув уїдливо.

— А ти чого сюди прийшов?

— Перепечай викликав, — збрехав Вовка.

...Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.

— Що, покидьку? Торгуватися прийшов?

Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:

— Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю... вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв... Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.

Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.

— Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?

— Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.

— І хто її написав?

— Я... мав написати, — видихнув Сердюк, додав урочисто: —

На моє глибоке переконання, будь-які дискусійні моменти і неузгодження, які виникають у роботі партійних чи комсомольських органів, не можуть бути винесеними за стіни партійного чи комсомольського органу. Це... Це зрада... інтересів партії.

За десять днів Соня добровільно пішла з життя, не зумівши знайти собі навіть легкої смерті: напилася якоїсь невідомої гидоти, і понад тиждень тільки морфій рятував дівча від неймовірних мук. Після похорону Сонина мати прийшла під хрущовку Вовиних батьків і кричала, що їхній син згубив її доньку. «Про що мова?» — не розуміли сусіди, бо у вину Вовки Сердюка не повірили — дуже вже порядна сім'я, а самих Сердюків вдома не було — саме святкували входини в новій однокімнатній квартирі сина.

Вже потім, коли напруга навколо інциденту в кабінеті головного комсомольця області остаточно розвіялася і навіть найзатятіші пліткарі переключилися на несподівану новину про відставку головного комуніста області і призначення в його крісло Федора Перепечая, Вовка Сердюк подивувався власній звірячій інтуїції, яка змусила його у найгостріший момент життя зробити відчайдушний крок назустріч, здавалося б, уже перекресленому навіть власним оточенням Федору Перепечаю і вирулити з карколомного віражу.

Про Соню не згадував. Сама нагадувала. Приходила уві снах, привиджувалася білим днем, і вже через багато років, коли в історичну минувшину загув Радянський Союз, коли Вовка Сердюк для всіх став Володимиром Гнатовичем, він увірився: у кожного, хто присмоктався до влади, хто зумів не випасти з обойми, з'являючись то в одному, то в іншому владному кріслі, обов'язково є своя Соня. Добре, якщо одна. Кожна нова Соня лише підтверджує відомий факт: для політика головне, аби йому повірили. Політику не важливо, що станеться з людьми, які в нього повірили.

За сімнадцять років незалежності Володимир Гнатович Сердюк поміняв кілька партій, оцінив дохідність кількох міністерських крісел, президентського секретаріату та парламентських кулуарів. На всіх щаблях наштовхувався на колишніх товаришів — комсомольських функціонерів — і, згадуючи цинічні початки, точно знав: їхнє покоління владу не віддасть, поки не вимре. Не комуністичний, а саме комсомольсько-функціонерський гарт навчив не помічати таких дрібних перешкод, як люди.

У п'ятдесят два політик Володимир Сердюк мав за дружину гладку скандалістку Євгенію, дочку Федора Федоровича Перепечая, єдиного сина Максима, пристойний офіційний статок і непристойно великі неофіційні доходи, бо політичні посади як були, так і лишилися прибутковішими за будь-який бізнес. І якби хтось спробував знайти адресу Володимира Сердюка за довідкою, то приплентався б до звичайної багатоповерхівки на околиці Києва, де ще на початку дев'яностих народний обранець Сердюк отримав трикімнатну квартиру. Двоповерхові хороми у «Царському селі» на Печерську з осторогою були записані на ім'я Сердюкової дружини Євгенії Перепечай, а заміський будинок — на старого Перепечая, який ніяк не вмирав і все допікав зятя порадами на кшталт: «Вовко, дави їх, сук!»

Того ранку Сердюк прокинувся дуже рано і не в гуморі. Уночі приходила Соня, тикала нафталінову пігулку і вимагала, щоби з'їв, аби врятуватися від страшного туману, у якому він обов'язково загубиться. Сердюк зачинився у ванній, довго марудив у роті електричною зубною щіткою «Phillips», аж поки гладка Євгенія не грюкнула у двері:

— Вовко, чорт забирай! Скільки можна? Тобі телефонують!

Поганий знак. Недарма Соня всю ніч з пігулкою навколо Сердюка кружляла. Володимир Гнатович вийшов із ванної...

— Сердюк слухає!

— Володимире Гнатовичу! Така новина, така новина! — заторохтіла у слухавку Сердюкова помічниця Марта. — За версією журналу «Коло» вас визнано людиною року в номінації «Сірий кардинал». Я знаю, ви того не любите.... Я намагалася підкорегувати результати... Вплинути і захистити вас, але ці журналісти...

Сердюк всміхнувся:

— Облиш. Усе нормально.

— Завтра о третій прес-конференція. Запитання дурні.

— Можна виграти будь-яку битву, — відповів Сердюк давно засвоєне і поклав слухавку.

Заходив по розкішній вітальні. Запитання дурні? Так він не дурень. Офшорні зони, таємниця банківських вкладів, любов до готівки і конкретних, видимих оком речей, які засвідчують свою готівкову вартість: антикваріат, золото, діаманти, нерухомість, земля гектарами. Сердюк не довіряв біржовим авантюрам і довгостроковим перспективам. Дурні запитання? Питайте. Не виготовили ще ту лопату, якою можна Сердюка закопати. Анкета ідеальна. Державний діяч. Добрий сім'янин. Дружина згуртувала навколо себе заможне жіноцтво, благодіють, мать їх, трясуть діамантами і благодіють одна перед одною, а чоловіки тільки встигають гаманці відкривати! Син теж не пасе задніх, закінчив Лондонську школу економіки, повернувся на Батьківщину піднімати українську економіку.

— Женю! — гукнув дружину. — Максим удома? Що ж це він учора нас із тобою...

— Привіт, тату, — почув від дубових сходів, що вели на другий поверх апартаментів.

Зиркнув на сина.

— Чого не спиш? Чого супишся?

Макс брови звів.

— Поговорити треба...

— Що сталося? — Сердюк миттєво визначав ступінь синових проблем.

— Поговорити треба... — вперто повторив Макс.

Євгенія приклала вухо до дверей чоловікового кабінету — новини України! Зачинилися, наче матері однаково, що дитина сама не своя! Та вона ночей не спала, поки Макс у Лондоні навчався, все думала, як синові краще зробити, і придумала: квартиру на Хрещатику купила, «мазераті», щоби у Віти Челядинської од заздрощів урешті з'явилася перша глибока зморшка. Та вона заради Максика...

Щільніше до дверей. Бронзова ручка у товсте черевце увіп'ялася. Відступила, власний живіт помітила, всміхнулася. На світських тусовках, які пані Женя вважала культурними подіями і не пропускала, будь то «Рогпо Раггу», оглядини весільної сукні дочки президента чи презентація нового альбому чергової «зірки» з силіконовими грудьми, вона примудрялася так рясно обвішуватися довгими золотими прикрасами, що товстий живіт за ними не відразу й помітиш. Зиркне якесь молоде та нахабне на пані Женю, а там, де повинен бути живіт, коштовностей з півкіло. І хай думає молоде та нахабне, у чому щастя.

Євгенія щільніше притулилася до дверей і почула...

— Дівчина наклала на себе руки через тебе? — спитав Сердюк.

— Ну... Так виходить, — вичавив Макс.

Євгенія заклякла тільки на мить. Грюк! Як дала кулаком по дверях, дуб здригнувся і встояв, а бронзові замки, мабуть, не італійські, як дизайнери-оформлювачі клялися, а з турецького базару, бо розлетілися в шмаття, і трепетна мати стала на порозі.

— Женю... — Сердюк скривився, мов повен рот оцту набрав.

— Ти могла просто постукати...

— Вово, треба щось робити! — Пані Женя вже котилася кабінетом. — Я зателефоную двоюрідній сестрі у Дрезден. Вона підтвердить, що Макс був у неї, коли... — До Макса: — Коли це сталося, синочку?

— Минулої ночі.

— От і добре! — з азартом. Дай їй скруту, вона її скрутить, ще й заробить. — А ти на цей момент пив молоко на тітчиній фермі під Дрезденом.

Макс похмуро — на матір:

— Не вийде...

— Чому?

— Там якийсь чоловік крутився... Він бачив, як дівчина з Максового «мазераті» вийшла... — Володимир Гнатович нервово міряв кабінет кроками.

— Точно бачив? — кинулася до Макса мати.

— А я звідки знаю?! — безпорадно знизав плечима Макс. — Я не наважився його запитати. Він усю ніч під мостом тирлувався.

— І де він? Де він зараз? — наступала мати.

— Я йому номер у готелі зняв.

— Навіщо?

— Рома Шиллєр порадив. Щоб до ранку цей чоловік не мав жодних контактів, потім... — Глянув на батька: — Тато допоможе вирішити його справу, і він поїде. Рома каже — це єдиний вихід, вдячні не здають.

— Молодець! — кивнула мати.

Сердюк обвів сімейство важким гнітючим поглядом.

— Замовкніть, — сказав. — Йдіть звідси. Дайте подумати...

Пані Женя намірилася було прискорити мозкову діяльність чоловіка ультиматумом на кшталт: «Вово, якщо у Макса виникнуть проблеми, я тебе, падло, вигризу до нутрощів», — та глянула на чоловіка і передумала. В очах Сердюка без слів читалася відповідь: «У Макса ніколи не буде проблем. Ніколи».

Тук-тук! Рівно о дев'ятій ранку в розкішний люкс приватного готелю на Подолі ввічливо постукав портьє. Прислухався — тиша. Обережно прочинив двері. На обличчі обов'язкова усмішка — молодий Сердюк наказав розбудити гостя о дев'ятій і нагодувати чимось екзотичним. «Чаю» лишив сто баксів. Не фонтан, але й не дрібниця, щоби про усмішку забути.

— Доброго ранку... — і рота роззявив.

Іван Степанович при повному параді — навіть капелюх на лисині — обережно сидів на краєчку широкого м'якого ліжка, — так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках. Чорні черевики разом з вельветовою торбою ввічливо тулилися біля порога.

— Чого тобі, синку?

— Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, — дотримав марку портьє.

— Яке там. Поки усі цяцянки роздивився — уже й півні заспівали.

Портьє здивувався, та знаку не подав. — Чого бажаєте на сніданок? — справу знав. — На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посиланий кунжутом, мюслі з фруктами і без...

Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав — досить, досить!

— Дякую, синку, — ввічливо. — Нічого не треба. Своє маю.

Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.

— Чуєш? — йому у вухо. — Під дверима постоїш хвилин десять?

— Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, — із подивом.

До дверей... Озирається — Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї — сальця, хлібини шмат, огірка солоного.

Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п'яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м'ятою соткою баксів: «Не, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести...»

Двері люксу штовхонули портьє у спину, думки розлетілися.

— Бери, синку... — з порога круглий, як гарбуз, дядько протягував портьє хліб із салом.

— Дякую, я вже снідав, — непробивний. — Якщо дозволите, піду...

— Бувай... — погодився Іван Степанович, раптом вхопив портьє за рукав. — Чуєш... А скільки коштує ніч у цьому номері?

— Півтори тисячі гривень.

— Скільки?! — аж присів.

— Вам погано? — портьє напружився. Не вистачало ще, щоб дивний гість дуба дав. — Не лякайтеся. У вартість входить сніданок.

Дядько якось дивно, не чіпаючи капелюха, почухав лисину, захитав головою, забідкався:

— А горілку... подаєте? На сніданок?

— Будь-яке бажання гостя для нас закон, — відповів портьє.

— Неси, — наказав приречено. — Однаково пропадати.

— Дівчина зникла чи тіло знайшли?

Питання, як сокира, повисло в окремому кабінеті дорогого київського ресторану. За столом четверо. Володимир Гнатович Сердюк похмуро розглядав інших. Ваня Баклан... Шишка ментівська, старий партнер, щоб не вживати фальшивого «друг», спокійно їв, наче для того і зібралися зранку. Помічниця Марта... Зиркає на Баклана й ледь зі стільця не падає від обурення, мовляв, у шефа біда, а Іван жере як підірваний. Сама-то нагодована... Нагодована, аж через вуха лізе. Не зрадить. Поки що. Рома Шиллєр... Іміджмейкер пришелепкуватий. І тридцяти нема, а брови з таким значенням супить, наче знає більше за Сердюка. Шиллєр — сука. Потрібна сука.

— Так тіло є? — Шиллєр.

— Нема! — Баклан проковтнув немалий шмат стейку, запив червоним вином. До Сердюка: — Володимире Гнатовичу... Що за паніка? Зробимо усе, що треба.

— I головне — зараз! Коли Володимира Гнатовича визнано персоною року! — замість Сердюка запанікувала Марта.

— Ви персона року? — здивувався Шиллєр. — Тоді тіло повинно з'явитися не раніше ніж за місяць.

— Зробимо. — Баклан кинув оком на годинник. На Сердюка:

— Щось іще, Володимире Гнатовичу?

— Здається... Є свідок, який бачив... Але це ще достеменно невідомо. Якесь провінційне бидло. Скоріш за все, припхалося в центр скаржитися і всю ніч куняло біля пішохідного мосту.

— Нейтралізуємо свідка, — кивнув Баклан.

— Скаржитися? — Шиллєр аж підскочив. — Не треба нікого нейтралізовувати! — почав малювати. — «Сірий кардинал»... Ніхто не бачить і не чує, як і коли він впливає на владу, підкорюючи її своїм думкам, ідеям і планам. Але всі знають про цей вплив. Просто про нього не пишуть у газетах і не кричать з екранів телевізорів. Володимир Сердюк — «сірий кардинал »? Можна і так сказати, бо Володимир Гнатович не афішує, заради яких цілей він може відчинити двері будь-якого владного кабінету цієї країни!

Замовк, на компанію зверхньо глянув — ну як? Оцінили чи не врубилися?

— Ромо, ти здурів! — перелякано закліпала оченятами Марта.

Шиллєр азартно розсміявся.

— ... А Володимир Гнатович ладен вхопити за руку прем'єра, підстерегти в туалетній кімнаті президента або наполегливо запросити на чай спікера... — Сердюкові в очі: — ...заради простої людини! ...Де клієнт? Час спливає.

— Ви бачили президента в туалеті? — не повірив Баклан.

Сердюк насупив брови, задумався... Баклан знизав плечима.

— Так свідка нейтралізувати чи хай поживе?

— Ти про тіло подбай, — роздратовано буркнув Сердюк.

Уздовж Дніпра в бік Оболоні, там, де закінчується флотилія пароплавчиків, переобладнаних на ресторани, рибалки і закохані знають чимало усамітнених тихих місць. В одному з таких закутків, захищеному від галасу міста складськими будовами, на прохолодному камені сиділа Люба. Із подивом дивилася на вогку й досі білу спідницю. Мала б висохнути.

— Пішли... Сьогодні риби не буде, — метрах у п'яти від дівчини сивий рибалка скручував вудку, підганяв товариша — такого ж старого та давнього.

Люба зіщулилася, завмерла. Ні... Не сьогодні. Не чіпайте, добрі люди. Ідіть собі, ніби й нема тут нікого. Не заговоріть. Не привітайтеся. Не запитайте про погоду... Не сьогодні. Дніпро біля ніг. Ранкове сонце в очі. А в душі — темна каша. Не сьогодні...

Рибалки поскладали вудки й пішли від річки. Один перечепився, наступив на ще вологу Любину спідницю, залишив на ній брудний відбиток. Не знітився. Не вибачився. Ніби й нема тут нікого.

Люба опустила голову, підібрала під себе спідницю — е-е-е, старі люди...

— Як тепер жити? — прошепотіла.

Вразилася. З тої миті, коли вийшла з Максового авта, побігла як заведена до пішохідного мосту, і аж до цієї ранкової хвилини то була перша думка, що промайнула у голові.

До того — бігла. Пам'ятає, як розбурхані емоції кинули на пішохідний міст, як думки вчепилися одна в одну, скрутилися, сховалися в сірникову коробку і та коробка, певно, загубилася на пішохідному мості. Не інакше. А вона, бездумна і натхненна, — бігла, бігла. Дерлася на мостову огорожу, мружилася від вогнів, впала у темну холодну річку, захлиналася, ковтала ротом дніпровську воду, бо мріяла напитися, і ковтала, ковтала, поки вода не потягла донизу... Якби не двійко дивакуватих хлопців... Пам'ятає, як тремтіла на кам'яних сходах набережної, як облаяла рятівників і пішла геть.

Серед ночі припленталася на Костянтинівську. У дворі під вишнею сховалася і довго дивилася на Макара з Гоциком, що курили на веранді, ніби у кімнатці не можна.

— Збрехала! — спокійно і хижо сказав Гоцик. — Обіцяла повернутися і збрехала!

— Може, з нею щось сталося? — якось зовсім непевно відповів Макар. — Піду...

— Куди?!

— Пошукаю...

— Не підеш! — ще більш спокійно і більш хижо сказав Гоцик.

— А як підеш — краще не повертайся!

— Гоцику, ти себе чуєш?

— Хай би зараз повернулася! Я б їй... — Гоцик кинув недопалок, грюкнув дверима.

Макар залишився на веранді сам. Опустив голову, раптом тихо і гірко розсміявся.

— Так ти, Гоцику, теж... — сказав ніби й тихо.

Люба розчула. Порожніми очима дивилася, як зарипіла веранда, як Макар заходив наче заведений — туди-сюди. Як раптом зупинився, був кинув цигарку, вхопився за нову. Викинув. Обережно відчинив двері двадцятисемиметрового космосу, ніби замість кімнатки, кухоньки і коридорчика — суцільна мряка... І зник у ній, як у чорній безодні.

Люба на ноги — за вишню руками хапається... До веранди пішла. Не риплять під ногами дерев'яні сходи. Жаліють. Навпроти кімнатки стала. Підібрала кинуту Макаром цигарку. Губами затисла.

— Любо...

Озирнулася — Роза Сиґізмундівна на веранду вийшла. Кивнула їй, мов німа. Старенька головою захитала:

— Дякую за звістку. Добре, що ти принесла.

З подивом на бабцю глянула.

Роза Сиґізмундівна усміхнулася:

— А я все думаю, коли мені помирати? Невже, думаю, забули про мене на небі?

Люба плечима знизала — мовляв, а я тут до чого? Поклала на плетене крісло Макарову цигарку і пішла геть.

До світанку вешталася Подолом без думок і маршрутів, аж поки перші трамваї й автівки не погнали до Дніпра, де й при дні можна відшукати тиху схованку. Вмостилася на прохолодному камені неподалік від рибалок. Дивилася на темну дніпровську воду і врешті прошепотіла:

— Як тепер жити?

Тієї самої миті на пішохідному мості зграя Любиних думок розшматувала сірникову коробку, рвонула до дівчини і за мить закружляла над нею — рвала серце питаннями, колола порадами, нагадувала про події минулої ночі, вимагала негайних дій, перебирала історію її короткого палкого кохання.

...Ось нічний клуб. Люба тільки прибігла на роботу, ще не встигла ухопитися за пилосмок і віник.

— Привіт. — Макс сидів у кріслі в порожньому залі вже зачиненого клубу, і вигляд у нього був зовсім кепський — чи від безсонної ночі, чи від безрадісної. — Ти, часом, не граєш у шахи? Люба відмінно грала. Вона й соціологію в Могилянці вивчала, бо вірила — беззаперечна логіка, стратегічне мислення і здатність прораховувати дії супротивника на кілька ходів наперед, які так потрібні у шахах, допоможуть їй стати непересічним фахівцем.

— Шукаєш вчителя? — усміхнулася. — Можу навчити.

— Мене?! — здивувався Макс, гукнув адміністратора клубу. — Принесіть шахи!

— Можу запропонувати... кальян, — розгубився той.

Макс розсміявся. Відсунув крісло.

— Поїхали?

— Ні! — Любі стало весело. Незнайомець здався надто упевненим і надто беззахисним — дивне поєднання для симпатичного відвідувача дорогого нічного клубу, куди тільки за вхід треба викласти немаленьку суму.

Знітився. Не очікував відмови?

За Любиною спиною адміністратор клубу ввічливо — кахи-кахи! Схаменулася.

— Бувай! Мені працювати треба.

Він полегшено зітхнув — значить, дівчина не йому відмовила, просто зайнята.

— Допоможу! — кинув на крісло дорогу куртку. — Що треба робити?

— Е, ні! Я не збираюся ділити з тобою свій заробіток!

Він знову знітився, наче не зміг визначити, що це: ввічливо замаскована відмова чи звичайне дівоче кокетство. А Люба вже побігла у службові приміщення перевдягнутися, ганчірку й віник у руки. Коли повернулася, шахіста не було. «Та й нехай!» — подумала, хоча кількасекундна розмова залишила в серці несподівану світлу надію: ось вона вийде з комірчини у зал, а він чекатиме...

Хлопець чекав біля клубу. Сидів на кованій огорожі, на колінах розкладена шахова дошка. Фігури на стартових позиціях.

— Ні! — мотнула головою Люба. — Навіть не проси! Мені в академію...

— Могилянка?

— Так! — гордо. А він що думав, що прибирання — вершина Любиних планів? Побігла. За спиною почула:

— О другій! У «Кофе-гаусі» на Сагайдачного. Зіграємо?

Ледь пари висиділа, чесно намагалася вловити, про що товчуть педагоги. «Піду! Ні, не піду! Настирний! З тих, у кого все по-швидкому. Просто роздратувався відмовою... Не піду! Чи піти? Просто заради цікавості... Він не чекав почути, що я граю у шахи, ще і його можу навчити. А мені й самій цікаво — він грає у шахи чи просто звик так небанально, на його погляд, знайомитися з дівчатами? А це впевнене "Поїхали!" Нахаба! Невже він думав, що варто лише сказати "поїхали" як я зірвуся з місця і побіжу за ним? Ні! Таких красивих, самовпевнених багатих хлопчиків треба жорстоко карати! Я піду. Обіграю його і — чао!»

О другій Люба ще кружляла навколо Могилянки. Гізела тягнула в «Пінчук арт-центр», хлопці-однокурсники запрошували на антиґламурне паті, оголошення на дошці нагадувало про хоровий спів, де Люба з'являлася систематично, а вона все ходила навколо академії і сама дивувалася: чого мнеться?!

До «Кофе-гаусу» припленталася о пів на третю. Безнадійна, сердита сама на себе. Ну яка ж вона дурепа! Ніхто так не робить! Хотіла обіграти нахабу — треба було вчасно приходити, а як передумала — так зовсім не йти! Хлопець, певно, почекав хвилину-другу та й пішов. Чи взагалі не приходив. Напружилася, очі вперед дивляться, пішла до «Кофе-гаусу». Нібито нічого її тут не цікавить. Коли повз кав'ярні проходила, очі скосила... Аж губи стисла від прикрощів — геть нічого крізь скло не видно! Озирнулася й аж заклякла од здивування — нахаба повільно йшов за нею, у руці складена шахова дошка.

— Привіт...

Знітилася.

— Ну... Добре. Одну партію, — демонстративно агресивно, бо здогадалася: певно, хлопець спостерігав за нею від Могилянки, бачив її сумніви та тупцювання під академією. Ще подумає — так сподобався дівчині, що та геть розгубилася.

— Годиться, — усміхнувся. — Одна умова...

— Без умов!

...«Кофе-гаус». Зручні диванчики у залі для курців. Біля Люби — еспресо романо і легкі «Прилуки», біля нього — чорний чай і «Парламент». Гра розвивається, розмова не клеїться. Він, здається, і не намагається форсувати події — повністю занурився у гру: не зводить очей з фігур на дошці, супиться, кумедно тре чоло пальцем, беззвучно ворушить губами, промовляючи щось собі під ніс. Люба робить хід, з інтересом спостерігає за супротивником. Правильні риси, щось породисте і водночас демократичне у жестах, посмішці... Очі. Дуже виразні очі. Очі розумної людини. Може виграти? Ні фіґа! Вона не піддасться... Тим більш йому, здається, і потрібні лише... шахи. Жодного разу не відволікся, не глянув так, щоби можна було прочитати в очах...

Він підвів очі.

— Шах і... мат, — винувато посміхнувся. — Ти дуже сильний супротивник.

Люба опустила очі на дошку: фігури застрибали під руками хлопця, повертаючись на стартові позиції.

— Я знаю, як тебе звати. Спитав у клубі. Ти Люба. А я Макс. — Чула і розуміла: їй шкода, що гра закінчилася, їй так хочеться ще посидіти біля цього хлопця, потайки спостерігати за ним, відчуваючи дивне хвилювання.

— Про яку умову ти казав?.. — відповіла невлад.

— Той, хто програв, повинен мати шанс відігратися.

— Логічно, — стримано. — Я спробую...

Посміхнувся, повернув дошку білими фігурами до Люби, ніби вона щойно виграла і має право починати білими. Їй не потрібні подачки. Повернула дошку чорними фігурами до себе.

— Твій хід!

— Добре! — закурив.

— Не підтримуєш вітчизняного виробника? — несподівано уїдливо.

— Звик у Лондоні до ґелехерівського «Парламенту», — без іронії.

— Звик? Для первинної звички треба всього двадцять один день. — Розумна. — Відпочивав?

— Навчався. У Лондонській школі економіки.

— Що вивчав?

— Економіку й антропологію.

Глянули одне на одного. Замовкли. І скоріш: обоє очі на дошку — ніби сховалися.

— Ходи! — сказала Люба хоробро, бо раптом відчула — шкода, що не пішла після першої партії.

Може, Макс піддався? Скоріш за все, піддався, але за десять хвилин швидкого пересування фігур по дошці у нього не лишилося жодного шансу. Люба загнала короля в глухий кут, поспіхом покидала в сумку мобільний, цигарки, запальничку, залишила біля порожньої чашки двадцятку і мовчки пішла геть.

— Дякую за цікаву гру! — почула у спину. Макс і не думав наздоганяти дівчину. Закурив британський «Парламент», акуратно поскладав фігури в дошку.

Люба вийшла з «Кофе-гаусу», не втрималася, озирнулася — Макс сидів за столиком, з кимось весело спілкувався по мобільному. Що ж... Мабуть, йому дійсно потрібні були тільки шахи...

Наступного ранку вона примчалася на роботу раніше за звичне. Від клубу ще роз'їжджалися останні, найзавзятіші гультяї-«селебритис» — хмільні, веселі, безтурботні. Люба боялася і сподівалася побачити серед них Макса... Його не було.

«І нехай», — думала, вимітаючи недопалки з-під клубних крісел. Взагалі дивно, що її зміг зацікавити відвідувач дорогого нічного клубу, до яких вона ставилася з презирливою іронією: дурні люди, так бездарно марнують час... Закінчила роботу, невідомо з чого відмовилася від пакету харчів, що вже приготувала для неї кухар, вийшла з клубу, з надією глянула навкруги: місто тільки прокидалося, біля готового відіспатися вдень нічного клубу — жодної живої душі.

— І нехай, — прошепотіла. Пішла до трамвайної зупинки.

Поодинокі перехожі поспішали у справах, весняна прохолода пробиралася під легку футболку. Люба згадала незручну ситуацію, у яку сама поставила себе вчора, коли довго товклася біля Могилянки, потім повільно йшла до кав'ярні, чим повністю викрила своє хвилювання... Озирнулася просто так. Як вчора біля «Кофе-гаусу». І аж задихнулася — за нею услід ішов Макс. Усміхався, наче виграв чергову партію.

— Любо... Привіт! — так просто і так невимушено, ніби сто років знайомі.

— Привіт, — усміхнулася. Ну дивний же.... Дивний. І... передбачуваний. Вона знала, знала, знала, що він з'явиться. Вона не знала, звідки знає це, але знала...

Трохи гонору в очі:

— Ти вдруге йдеш за мною... Це... стратегія?

— Це... проспав! — розсміявся. — Хотів зустріти тебе після роботи. Ну й от... Ледь устиг.

— Я...

— Поспішаєш? Знаю. Але... мені треба відігратися. Умова! Той, хто програв, повинен мати шанс... — Замовк, глянув на Любу напружено. — Сьогодні... Коли у тебе закінчуються пари?

Обкрутила руді кучері навколо шиї.

— У мене сьогодні немає пар... Вільний день. У бібліотеку треба...

— Може, о третій? Біля пам'ятника Сковороді.

Рівно о третій Люба вилетіла з Могилянки і побачила коло пам'ятника Макса. До пізнього вечора блукали столичними вулицями, жодного разу не згадали про шахи.

За тиждень уже не розуміли, як раніше жили одне без одного. Зустрічі щодня, схвильовані обійми.

«Як ти? Мені було погано без тебе!» — читала Люба в Максових очах.

«Я думала тільки про тебе, а коли тебе немає поруч — це так мучить», — читав він у її очах.

— Привіт, — натомість всміхалася весело.

Макс обнімав Любу за плечі, і вони йшли, довіряючи маршрути ногам, — байдуже куди, якщо разом. Несподівані сердечні почуття розтривожили голови: може, тому вони все говорили, говорили. Їм так хотілося якомога більше дізнатися одне про одного, звірити думки, здивуватися неймовірному випадку, що звів їх під ранок у порожньому нічному клубі.

Макс байдуже ставився до перемог київського «Динамо», сміявся з Любиного захоплення Ґеварою, він взагалі віддавав перевагу всьому еволюційному, і чим гарячіше Люба обстоювала свої погляди, тим швидше підпадала під вплив спокійної, зваженої логіки Макса: не треба намагатися бути всюди, краще нормально робити свою справу, користь не у хронічній демонстрації своїх намірів, у справах...

— Ти дійшов цього Геніального висновку в Лондоні? — кепкувала з Макса Люба.

— Престижні університети дають не тільки відмінні знання, вони створюють неформальне коло майбутніх лідерів, — пояснював Макс. — Ми закінчили LSE, роз'їхалися по своїх країнах, але тепер у різних куточках світу я маю добрих друзів — розумних, енергійних, впливових хлопців.

— А дівчат?

— І дівчат, — сміявся Макс. — Лондон — неймовірне місто. У ньому розкутими і природними стають усі. Провінційної забитості за місяць позбуваються навіть вихідці з глухої камерунської глибинки чи індонезійські мусульманки.

— Про що ти? — насторожилася. Почервоніла. Із викликом:

— Хіба погано, коли люди залишаються самі собою? Кому це заважає?!

— Коли мені було вісімнадцять, як тобі, я теж вважав світ ворожим і агресивним. Ти подорослішаєш, минеться, — відповів Макс.

Одного літнього дня Люба чекала Макса біля Сковороди, від нудьги спостерігала за пустотливими — забули про образ трагізму — готами. Раптом готи загалдикали, озирнулися, презирливо роздивляючись дорогу іномарку, що зупинилася біля Контрактового дому. Люба й собі глянула: «мазераті»? Так, надто мажорно. Моветон. ...З розкішної автівки вийшов Макс, заспішив до дівчини. Люба остовпіла. Звичайно, вона розуміла, що бідна родина не відішле сина на навчання до Британії, та й сам Макс ніколи не приховував, що його батьки — впливові люди, але ж він говорив про інше: що цікаво будувати життя своїми руками і мізками, що тільки зароблені гроші надають людині відчуття шляхетності і поваги. І... «мазераті»? Макс видавався приголомшеним.

— Сюрприз від матусі, — пояснив іронічно. — Нічого не поробиш, доведеться місяць-два покататися, бо образиться навіки. Батьки живуть іншими поняттями, мені важко пояснити їм багато речей.

— А через місяць-два не образиться? — не втрималася від іронії Люба.

— Любо, є розмови, до яких треба ретельно готуватися, — розсміявся Макс. — Я ще не встиг розібратися з іншим її сюрпризом.

— Яким? Матуся придбала тобі гелікоптер?

— Квартиру, — просто відповів Макс.

...Ось квартира Макса. Неосяжний простір апартаментів, певно, десь обмежується стінами, та Люба не бачить стін. Немолода прислуга нервово висмикує серветку з Любиних рук.

— Це моя робота, пані! Не треба відбирати у мене роботу!

— Я хотіла допомогти...

— Аби тобі вистачило сил собі допомогти! — прошепотіла скептично.

Що вона хотіла сказати? Невже поруч із Максом Люба видається настільки непевною, що це помічають усі, крім неї самої? Прислуга пішла. Макс водив Любу нещодавно відремонтованими кімнатами.

— Я не збираюся тут жити... Після школи батьки криком кричали, щоби я їхав у Штати. Гарвард! Здається, їм подобалася назва. А я поїхав до Британії. Мовні курси, потім навчання. Я вже давно самостійна людина. Втомився їм це пояснювати... — Помітив розгублені Любині очі. — Ну що з тобою, Любо? Ми — люди двадцять першого століття. Ми мислимо іншими категоріями. Тебе пригнічують ці квадратні метри? Пішли звідси!

— Зачекай... — насторожилася. — А навіщо... навіщо ти взагалі привів мене сюди, Максе?

Знітився. Любі в очі. Простягнув руку, торкнувся щоки...

— Я... — не втримався, обійняв гаряче. — Ти така бажана... Ти така... Я божеволію від тебе...

Затремтів. Підхопив Любу на руки, поніс нескінченним коридором до розкішного, широкого, як армійський плац, ліжка.

— Кохана, кохана...

Люба вислизнула з обіймів. Губку закусила, брови звела.

Він розгубився:

— Любо... Ти...

— Не... сьогодні, — ледь змогла.

— Добре, добре. — Максів голос тремтів, та він вгамував пристрасть. Ніжно обійняв дівчину. — Чекатиму... Скільки буде потрібно... Не лякайся. Тільки не лякайся мене... Я... Ніколи не скривджу тебе, кохана. Любо. Чуєш?

Вона не знала, що відповісти. Нервово шукала хоч би якісь слушні слова, бо мовчати — ще нестерпніше. Глянула Максу в очі. Розсміялася:

— А я минулої осені... Коли тільки приїхала до Києва...

Я прибирала в одних багатих людей. Така сама велика квартира. Надто велика. А хазяйка — справжня потвора. Гладка хтива потвора. Кидала голки під диван, аби перевірити, чи добре я прибираю. А я не втрималася, підклала їй у крісло голки, вона на них і всілася...

Макс розсміявся з полегшенням — згасла напруга:

— І тебе звільнили...

— Сама пішла. Потвора не могла помститися: вона зраджувала чоловікові з дизайнером Токо Моно, хоч він років на двадцять молодший за неї, а я це бачила. — Замовкла, напружилася. — Пішли звідси, Максе.

— Ти... Ти скажеш мені, коли... коли ти сама схочеш...

— Пішли звідси, Максе! — розгублено.

...Ось його очі. Так близько, що хочеться вмерти від щастя. «Дивна, дивна... Дивна і руда, наче із бронзового віку». — «Ти теж не схожий на інших», — не бреше. Вигляд на мільйон баксів, впевнені жести володаря Всесвіту — таких у нічних клубах повно. Дівчата в академії навіть вигадали інструкцію «Як за один вечір спустошити гаманець зухвалого мажора». Люба читала і сміялася — розумниці з Могилянки сконструювали реально безвідмовну технологію. У Макса вигляд на мільйон баксів, а в очах наївна віра у безкорисливість і власні сили. Такі складні поняття, такі протилежні, якщо вдуматися. Він жодного разу не нагадав Любі про той порив жадання, та вона читала в його очах — він чекає.

Одного дня вона сама нагадала йому про велику порожню квартиру на Хрещатику, вигадала щось дріб'язкове, аби зайти. Посеред німого простору — тільки двоє.

— Ти мій перший і єдиний на все життя...

...Ось дніпровські схили поблизу Лаври. Люба лежить на траві, дивиться в небо. Золоте волосся на зеленому трав'яному тлі — гармонія.

— Ти мене любиш? — прошепотів Макс.

— Я люблю тебе... Ти схожий на відчайдушного бедуїна...

Піски. Сонце. Ти міг би лишитися біля прохолодної оази, але тобі треба більше, ніж безпечний спокій і гарантований ковток свіжої води.

Знітився. Обережно взяв у долоню руде Любине волосся.

— Я люблю тебе, — зізнався. — Мені необхідно, щоби ти завжди була поруч... І я... Я теж завжди буду поруч із тобою. Попри все...

Попри все? Що він мав на увазі? Чому Люба не запитала Макса? Чому не зважила на сумнів, що раптом промайнув у його очах?

Ось...

Люба відігнала спогади, розгублено глянула на темну дніпровську воду. Чому так? Як жодної думки в голові — вчинки рішучі, безкомпромісні. А як навала питань виїдає сумнівами, то й ворухнутися несила. Жодної відповіді. Чому кохання таке безмежне, що хочеться летіти вниз і мріяти про смерть?

— Не хочу, — прошепотіла. — Нічого не хочу. Ні життя, ні смерті.

Торкнулася вологої спідниці. Мала би висохнути. І завмерла на камені біля води.

Того ранку Макс спробував вгамувати страх і розпач активними діями, хоч голова й досі відмовлялася працювати: всередині щось гидке волало: «Жарти у нас тут такі, жарти у нас тут такі!» Події минулої ночі здавалися прикрою недоречністю. Ось зараз зателефонує Люба, скаже: «Знаєш, Максе, уночі вода зовсім не прохолодна». Він зв'яжеться зі знервованим татом, який уже побіг кудись розбиратися із синовою халепою: «Вибач, тату. Усе гаразд. Жарти у нас тут такі...»

Люба не зателефонувала.

О десятій за Максом заїхав Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр — одних із Максом років пройдисвіт із розумними очима і незмінною іронічною усмішкою, прихованою в лівому кутику вуст. Підганяв: поїхали, поїхали! Пояснював дорогою: так усе чудово склалося, свідок цілком підходить на роль представника народу, якому служить депутат Сердюк. Невеличка вистава — і дядька можна відправляти додому. Якщо він навіть щось і бачив, то після вистави з допомогою від депутата Сердюка мовчатиме як німий.

За двадцять хвилин Рома Шиллєр відчиняв двері приватного готелю, де, за його міркуваннями, провінційний дядько Іван Степанович мусив від комфорту і розкошів, які задурно оплатив йому Макс, забути не тільки про нічні події, але й про рідну маму. Макс плентався позаду, усе сподівався на Любин дзвінок, який поставив би крапку в нічному божевіллі. Стрімко — до номерів. Наштовхнулися поглядом на розгубленого портьє.

— Що? — замість «доброго ранку».

Портьє ввічливо розвів руками, показав на стілець у кутку холу. Макс і Рома озирнулися. Щелепи відвалилися синхронно — під екзотичною лопухатою зеленню на стільці в кутку готельного холу хропів круглий, як гарбуз, дядько, фанатично притискав до грудей пластмасовий дипломат, вельветова торбина черевиком зафіксована.

— Класний кейс! — не втримався Шиллєр.

— Що з ним? — здивувався Макс, прямуючи до дядька.

— Я пробував його відмовити, але ви наказали — будь-яке бажання. — Портьє біг слідом, напоготові тримав розкриту долоню для «чаю».

— І що? — Макс став навпроти дядька і тільки тепер побачив: Іван Степанович п'яний, як новорічний Дід Мороз під ранок, — з копит і без пам'яті.

— Ваш гість замовив на сніданок... пляшку горілки, — пояснив портьє.

Шиллєр присів біля стільця, постукав дядька по плечу, поклацав пальцями перед дядьковим носом.

— Гей! Бригадире! Ти мене чуєш? — нервово сіпнувся. — Не чує! — запанікував. — Шо за фіґня?! У нас за годину камери...

— Може, висмикнути з-під нього стілець? — нагадав про себе портьє.

— Неси води, — наказав йому Макс, та поряд виник переляканий адміністратор.

Забелькотів:

— Пане Сердюк... ми розуміємо, розуміємо... Але в холі... Інші гості... Репутація готелю... Може, перенесемо вашого підопічного у мій кабінет? Там зручніше поливати його водою... Хоч окропом... Можемо влаштувати тортури і знущання, — спробував пожартувати.

— Я знаю! — смикнувся Шиллєр. — Треба відібрати в нього кейс!

— Портфель, — уточнив Макс.

— Точно... — Шиллєр тицьнув у дипломат. — Цю чорну пластикову штуку. Недарма ж він так за неї тримається. Макс обернувся до портьє.

— Давай...

Портьє подивився на власну порожню долоню. Не зрушив.

Шиллєр дістав із кишені купюру:

— Одним ривком. Зрозуміло?

Заплющені очі Івана Степановича при цих словах не здригнулися. Але вуха дядькові ніхто не затуляв, тому, коли портьє обережно простягнув руку і спробував відірвати від хропуна дипломат, дядько підскочив на стільці, розмахнувся і я-а-а-ак лусне портьє по пиці. Ніхто не встиг отямитися і відскочити на небезпечну відстань — пластиковий портфель, надійний арґумент у будь-яких дипломатичних відносинах, уже лупив направо і наліво. Бац — Максові у вухо! Оп — наштовхнувся на адміністратора. Тиць — попсував обличчя іміджмейкеру. Шиллєр упав і вирішив не вставати.

— Шановний! Шановний! — верещав з підлоги. — Роззуйте очі! Ми друзі! Ми прийшли з доброю новиною!

— Друзі? — Іван Степанович опустив дипломат і врешті прокинувся. Спустошено подивився навкруги. Здивувався, бо друзів не побачив. Знітився, бо застиглі, мов скляні, фігурки людей навколо, здається, були трохи покаліченими. Згадав про готельний номер за півтори тисячі гривень на добу і зовсім потьмянів: біда до центру на мотузці притягла, а тут ще й горе причепилося. Де йому півтори тисячі гривень взяти?

— Іване Степановичу, — подав голос Макс. Крок до дядька. Усмішку вичавив. — Це я... Максим... Пам'ятаєте? Ми зустрілися минулої ночі... Мені здалося, що вам ніде переночувати, і я оплатив вам номер, щоби ви могли відпочити. — Замовк. На дядька спідлоба обережно. — Ви ж... сподіваюся... нормально відпочили?

Іван Степанович почув головне — за номер сплачено. Повеселішав, хоч випита горілка смуток сіяла.

— Дякую, синку... — непевно.

Шиллєр підскочив із підлоги, усміхнувся дияволом.

— Розсолу! М'ятну жуйку і... — На дядька уважно глянув. —

І більше нічого. Типаж нормальний — суворе життя, трудові мозолі, достаток лишився у вісімдесятих минулого століття, і дипломат, мать... — Побиту пику помацав. — Як символ того достатку. — До дядька підбіг. — Ви комбайнер! — навмання.

— Ні, — відповів Іван Степанович. — Лікар.

Макс хмикнув — так тобі, Шиллєре! Не будеш викобелюватися.

Шиллєр задумався, заходив навколо дядька, роздивлявся, як прибульця.

— Живете в селі? — Друга спроба навмання.

— У райцентрі, — відповів дядько. На Шиллєра, як на божевільного. — Біля елеватора.

— А-га! — невідомо з чого зрадів Шиллєр, потяг дядька до виходу. — Добре, добре... Ви у надійних руках. Це доля. Ви ж мудра людина? Мудра, бо вам — років і років. Освічена? Само собою! Клятва Гіппократа, не нашкодь, і таке інше! Ви ж розумієте: нічого випадкового не буває. Такий шанс трапляється раз у житті! Сьогодні всі ваші проблеми вирішаться на найвищому державному рівні. — Зупинився. Замовк. На дядька суворо глянув. — ...Як вирішилися б справи будь-якого простого українця, коли б він звернувся до Володимира Гнатовича Сердюка. Ви ж, сподіваюся, у справах до Києва приїхали?

Іван Степанович висмикнув руку, у яку міцно вчепився Шиллєр. Глянув на вельветову торбину, що так і лишилася біля перекинутого стільця у кутку холу.

— Звісно, що не на гулянку, — зітхнув. — Торбу ледь не забув.

— Її віднесуть до вашого номера. — Макс жестом указував портьє, де має бути торба гостя. А тому довго пояснювати не треба — школа! Уже підхопив торбину, пилинки з неї здмухує, до номера тягне.

— Яке там! — уперся дядько. — Неси, хлопче, мою торбу до мене. Я сюди не повернуся.

— А раптом треба буде залишитися у Києві ще на одну ніч? — розгубився Макс.

— Хіба можна такі гроші на витребеньки фітькати? — обурився дядько. — Я краще біля Дніпра.

Шпок! Гвіздок у Максове тім'ячко.

— Біля Дніпра? — напружився.

На Шиллера — виручай.

— Пішли, пішли! Нам ще підготуватися треба. — Шиллєр ухопив дядькову торбину і побіг до виходу.

На ранок після несподіваного чудесного визволення з пут понад трьохсотрічного забуття куми Свиря і Микишка сиділи у кущах дніпровської кручі під Лаврою, приголомшено дивилися на нескінченний автомобільний потік, що рухав набережною. За ніч тільки й наважилися, що пройти кілька десятків метрів набережним шосе в бік лаврських хрестів — більше не здужали. Дивні, швидкі, як козацькі гарматні ядра, незрозумілі пристрої з палючими свічками-очами таки відігнали кумів до кущів. Куми ж не боязкі, недарма серед Дорошенкових серденят шаблями махали. Відчайдухи. Свиря було спробував навіть ухопитися за палаюче око сріблястого авта, що промчало крізь нього, але те, хоч не завдало хлопцеві шкоди, у руки не далося.

— Ох і швидка холєра, — розлютився Свиря. Намірився зганяти до дерев на кручі, виламати добрячу гілляку і встромити у незрозумілу істоту, та кум Микишка мудре слово мовив:

— Я так собі міркую, куме Свиря. Не можна у раю бійки вчиняти.

— А як руки чешуться? — спитав Свиря.

— Язик у тебе, куме, чешеться! — відповів Микишка. — Я так собі думаю... До Лаври кручами підемо. Оминемо вогні райські, свят, свят... Бо не знаємо певно, чи маємо право посеред чистих душ врятованих пити солодке райське пиво.

— Оце б пива чи бражки... — просяяв Свиря.

Міцний Микишка вхопив верткого кума за сорочину і потяг до порослих деревами та чагарником дніпровських схилів. Дерлися крізь густі хащі, усе кидали оком на дніпровські береги. Під ними, при правому березі, сяяли, горіли, співали і гомоніли пароплавчики, переобладнані на ресторани і клуби. За Дніпром, на березі лівому і далі, скільки око сягне, — суцільні вогні.

— Який же неосяжний світлий рай небесний, — розчулився Микишка. — Кінця йому нема.

— А чого ж... — Свиря. — Райські кущі — не селянський клаптик, аби на ньому тулитися: і пшеничку посадити, і для бурячків місце знайти. Райські кущі, певно, великі, як наші луки. Пам'ятаєш, куме Микишко? Корова заблукала, так три дні верхи шукали і не знайшли.

— Вовки ту корову з'їли, а ти, замість її шукати, три дні у шинкарки гостював, — нагадав Микишка.

Свиря, на диво, не образився. Усміхнувся. Носом потягнув.

— О-ой... кабанчика... Кабанчика печуть. Та десь зовсім поряд! — До Микишки. — Йдемо... Йдемо, куме. Розвідаємо, що до чого.

— Я так собі міркую, куме Свиря. Спочатку до Лаври.

— Навіщо нам Лавра?

— А де ж у раю центр, як не у Лаврі? — звів брови Микишка.

— Зареєструймося. Отримаємо райські грамоти, мовляв, двоє Дорошенкових серденят взяті на довічне райське забезпечення. А потім уже...

— У мене кишки скрутило. — Свиря своє.

Микишка зиркнув зневажливо.

— Йди, як хочеш. Тут чекатиму.

Не минуло й десяти хвилин, як чагарником до Микишки добіг ошелешений Свиря. Два шампури з шашликом у руці. В очах — здивування безмежне.

— О-ой, куме... Нечистий тут править. — Микишці один шампур з шашликом дає. — Виліз я з кущів і пішов на люд... Над головою вогні сяють, а біля великих наметів... Більших за татарські кибітки... Восточні чєловєкі стоять і кабанчика на рожні смажать.

Микишка напружився, на кума з недовірою.

— Де би у християнському раю восточним человекам взятися? Може, вони ще й казанським милом торгували?!

— Ні! Кабанчика смажили. Божуся пресвятою Богородицею, й сином її Йсусом Христом присягаюся! Стоять і оком не ведуть, що християнська душа слиною сходить. Товчуть між собою — ала-ла, ала-ла... Бусурмани кляті. Я перехрестився, взяв з вогню два рожна і побіг геть.

— А вони?

Свиря хижо посміхнувся. Відірвав зубами добрячий шмат м'яса:

— Злякалися, кляті пройдисвіти. На смерть злякалися. Залопотіли, заметушилися... Та де їм зі мною тягатися. Далі кущів не побігли.

Замовк. М'ясо проковтнув.

— І де це ми є, куме?

Микишка зітхнув:

— Я так собі міркую, куме Свиря. Отець небесний милосердний і до козацтва вельми прихильний. Пам'ятаєш того бурсака, що восени до серденят пристав?..

Свиря кивнув — чого б не пам'ятати. Знатний був бурсак Андрій. Клятих ляхів із молитвою у пекло відправляв.

— Так той бурсак Андрій казав раз, коли його про світлий рай небесний запитали... Що у раю мають бути ляхи і турки з татарвою.

— І яка у тому чесна правда? — Свиря з недовірою.

— «Для ляхів і татарви козацький рай — справжнє пекло, — сказав тоді бурсак Андрій. — На землі їх рубали, буде їм і на небі непереливки».

Свиря з повагою глянув на кума Микишку. Ох, розумний. Діло каже.

— Так чого нам тоді до Лаври сунути? Треба, куме, гетьмана шукати.

Микишка доїв шашлик, оглянув шампур, рукавом від жиру обтер. Знайшов під ногами камінчик — кінчик шампура гострить і кума наставляє:

— Я так собі міркую, куме Свиря. Спочатку святому хресту вклонимося, який не який реєстр знайдемо, а потім уже Петра Дорофійовича шукатимемо...

На ранок закопали у кущах під Лаврою загострені шампури й обережно посунули до Лаври.

Перед Різдвобогородицькою церквою на коліна впали.

— Прости, Боже єдиний кріпкий, усі гріхи земні і знайди вірним серденятам притулок у світлому раю християнському...

Уздовж лаврського муру — наверх. Люд оминали, хоч Свиря голову скрутив, так роздивлявся чудернацькі одежини чистих душ врятованих. А Микишка радів, що ті зовсім не дивуються появі двох розхристаних серденят.

Біля церкви Воскресіння стареньку жебрачку уздріли. Чорна хустина на брови насунута, очі долу. Свиря штовхонув Микишку в бік, показав на бабцю.

— Давай, куме, до святої людини підійдемо. Може, вона нам вірну путь вкаже.

Перехрестилися, чинно пішли до бабці. По дорозі — кіоск із пиріжками та булками. Микишка й не помітив. Свиря не пропустив. Зупинився. На дебелу молодицю років сорока, що за прилавком позіхала, прискіпливо глянув. Вклонився, з-під пахви на жінку — зирк. Наче й не бачить хлопця. Свиря розігнувся і розсердився одночасно. Простягнув до пиріжка руку і вхопив спочатку один. Та за пазуху. Потім ще один, потім три одразу. Молодиця й оком не повела. Свиря розгубився.

— Гей, бабо! Куди ти дивишся?! Я пиріжків набрав злодійством!

Молодиця не почула. Дістала люстерко, з хвилину вдивлялася у власне віддзеркалення. Свиря встиг оббігти жінці за спину і глянути у дзеркальце з-за її спини. Жахнувся.

— Куме! Куме Микишко! — біг за Микишкою навздогін, і сльози по щоках. — Куме! Біда! Чорти й у раю ворожать, кляті.

За рукав Микишчиної сорочини вчепився.

— Скоріш за мною! Треба чортів вгамувати.

— Та що з тобою, куме Свиря?! — Микишка висмикнув сорочину.

Принюхався. — А що за пазухою? Чорт?

Свиря дістав пиріжок. Схлипнув.

— Баба люстерко дістала... Я в нього глянув...

— Задля якої біди? — не зрозумів Микишка.

— А раптом я за ці роки так змінився, що й упізнати себе не зможу!

— Та ні, куме Свиря! Як був базікало білобрисе, таким і лишився, — уважно глянув на кума Микишка.

— Е, ти мені тут розпатякуватимеш! — сіпнувся Свиря, заїв горе пиріжком. — Я у люстерко бабине глянув... А мене — нема!

Микишка збентежено почухав потилицю, помацав Свирю — є. Обернувся до Воскресенської церкви. Перехрестився затято і потяг кума до жебрачки.

Старенькій ломило кістки і при літньому сонці. Куталася у клітчасту шальку, байдуже дивилася на порожню пластикову тарілку, що стояла перед нею на землі. Добре, що міліція, чиновники з заповіднику та лаврські ченці не чіпають, дають копійку зібрати. Та й вона — не грішить. Милостиню перерахує і на третину свічок в Успенському соборі запалить задля слави Господньої. На другу третину безпритульних псів нагодує і тільки на останню третину собі хліба.

Дві постаті стали перед старенькою, сонце загородили. Напівсліпі очі звела — двійко хлопців розхристаних товчуться розгублено. Один — чисто Ілля Муромець у Лаврі прокинувся. Другий — волосся соломою та все підскакує, ніби хтось його за мотузки смикає.

Велетень вклонився чемно.

— Помагай Біг, мамо...

— Хай і вас береже Господь, люди добрі, — відповіла.

Білявий був подався до старенької ближче, та велетень вхопив його за сорочину — стій! Знову вклонився жебрачці.

— Скажіть, мамо... Чому старцюєте у світлому раю небесному? За які гріхи Господь всемогутній лишив вас ласки своєї? Може, обітницю яку відробляєте? Чи добровільно спокутуєте прегрішенія земні?

Усміхнулася від слів дивних.

— Молю Господа, щоби скоріше смерть мені дав і прибрав до себе на небо.

Куми перезирнулися спантеличено. Верткий Свиря висмикнув сорочину з міцного Микишчиного кулака. Перед бабцею присів.

— Ви, мамо, нас не плутайте... Бо це... гріх! — З-за пазухи пиріжок дістав, бабці простягнув. — їжте, мамо... — Не втримався. — А ми де? Хіба це не рай?

— Який там рай... Грішна земля... Київ...

Куми один на одного — свят, свят...

— А рік який? — Свиря на коліна біля бабці впав, в очі їй вдивляється, бо, може бути, і у раю божевільні трапляються, верзуть своїми язиками казна-що, а новоприбулим душам від того самі розпачі.

— Дві тисячі восьмий...

— Що?! — Свиря, як був на карачках, так і поліз повз бабцю до Лаврського муру. До каменя притулився — свят, свят... Бозна скільки рочків при коренях спали... І задля чого? Щоби замість раю знов на грішній землі прокинутися?

Микишка спантеличено озирався, пробував рахувати — тисяча шістсот шістдесят восьмий був... А тепер, виходить...

Бабці вклонився.

— Скажіть, мамо... Це ж скільки часу спливло від року тисяча шістсот шістдесят восьмого від Різдва Христового?

Старенька на хвилину замислилася.

— Триста сорок років, люди добрі.

Новина для кумів — як ляхова пастка, а вони без шаблюк. Свиря закам'янів біля лаврського муру, тільки знай очима стріляє, у голові машкара: як так, як так? Микишка глибою стовбичив посеред тротуару. Крізь нього, мов вода крізь чисте сито, пройшли дві пишні жінки в хустках. Микишка зовсім розгубився. Обмацав себе, безпорадно подивився на стару жебрачку.

— Не бачать вас люди... — захитала головою старенька. — От шкода. Така шкода...

Микишка не повірив. Насупився і пішов на групу туристів — ті саме вивалили з автобуса і прямували в бік башти Івана Кушника. Загарчав загрозливо. Руки розкинув, наче хотів одним махом усіх туристів у полон взяти. Кум Свиря біля муру навіть бідкатися перестав — підвів голову, насторожено спостерігав за Микишкою.

Туристи пройшли крізь Микишку, і тільки останній — худорлявий юнак років шістнадцяти у смішних широких шортах до колін, такій само широчезній футболці з написом «Реп фореве!» і навушниках у вухах раптом наштовхнувся на Микишку; від подиву зісмикнув навушники, із захопленням оцінив Микишчине вбрання.

— Круто! — видихнув із заздрістю. — Етнофестиваль?

Микишка від несподіванки відсахнувся, та відповісти не встиг. Від групи туристів фаната репу гукнула білява дівчина, і той побіг доганяти групу. Тільки й устиг наостанок жестом ще раз показати Микишці — круто! Дійсно круто!

Микишка озирнувся юнакові вслід і раптом махнув йому рукою. «Як так? — сіпалися думки. — Один якийсь бачить, інший — ні...»

— На кому гріха нема — ті бачать, — почувся від муру голос старенької жебрачки.

Микишка задумався, озирнувся — народу тьма-тьменна... Онде — сонце вище і люду все більше і більше. Снують собі туди-сюди, наче діла їм нема. Та всі дивні, чудернацькі, вбрані незрозуміло: де війт, де козак реєстровий, де татарин полонений, де жид торговий, де подільський кожум'яка, а де селянин — не зрозуміти. Тільки ченців лаврських, хвала Господу, упізнати можна. Й оце з усієї сили народу тільки двійко їх і побачило? Стара мама-жебрачка і дивний юнак у обірваних штанях? Зітхнув Микишка. Згадав — ще Гетаут їх бачила, коли з Дніпра її витягли. І дядько, що салом пригощав... А інші, значить, грішать смертно?.. Знизав плечима — щось воно не те... Вони зі Свирею теж не янголами були.

Непосидючий Свиря наче Микишчині думки читав. До жебрачки ближче підсунувся. На люд з осторогою дивиться, питає у старенької:

— А чого ж ви, мамо, нас бачите?.. Самі казали — просите Бога про смерть, а він вас і чути не хоче. Якби ви, мамо, без гріха були, вас би Господь давно прибрав...

— Грішна, грішна, — закивала головою бабця. — Грішна, люди добрі. Та... каюся...

— А чого ж ви, мамо... — допитливий Свиря хотів було присікатися до бабці й детально випитати про її гріхи та каяття, та Микишка раптом рішуче — наче вмить все йому стало зрозумілим — відступив з центру тротуару до муру, підхопив Свирю за сорочину і потяг геть.

— Егей, куме Микишко! — виривався Свиря. — Який диявол у тебе вселився? Чи ти сказився?

— Підемо, куме, під дерева, де люду й возів без коней нема, — пояснював Микишка на ходу. — Раду триматимемо. Я так собі міркую... Не міг Господь всемогутній через стільки років нас без діла у Київ направити...

Серед чагарнику на дніпровському схилі тиша нестійка, птахи полохливі. За хвилину спогади про славне життя козацьке перегорнули. Ще хлоп'ятами на Січ прилуцький полковник Петро Дорошенко їх направив: при курені козацькі науки вивчати. Як чотирнадцять стало — при собі опреділив: зброю чистили, коней доглядали, у походах поміч складали. А як вуса попробивалися — Свиря з Микишкою самі за шаблі й пістолі взялися. Коней стрімких у татарви відбили. Люльки завели. Жупани лише до шинку надягали — у бою самий клопіт від тієї одежини. Верткий Свиря гарну дівку Марусю в жони взяв, а Микишка ледь від шаблі козацької не загинув, бо за нашептом гнилого жида — мовляв, бачив, як Микишка, сучий син, скотолозтвом займався і вибрав для того полковницьку коняку, — товариш уже готувався відтяти Микишці голову, аж звідкілясь з'явилася така собі дівка Оксанка і заявила, що хоче Микишку собі за законного і перед Господом вінчаного чоловіка мати. А козацтво закони шанує. Обвінчали Микишку з Оксанкою, аж товариші вивели гнилого жида на чисту воду: оце прибився до козаків, хрест цілував, що юдину віру забув і став добрим християнином, навіть свинину до рота підносив, та один нєхмільний писарчук побачив, як той жид свиняче м'ясо у долоню випльовує і собаці віддає. Ухопили жида й ну катувати: кажи чесну правду, бісова душе. Як руки викрутили — так правда з нього і полізла: і про знаки, якими сповіщає ляхів про наближення козацької ватаги, і про зілля, яке у пиво підсипає, і про полковницьку коняку, яку сам занапащав, а на чесного козака Микишку наговорив. Свиря тоді розлютився через край і зовсім не тому, що через жидівську брехню Микишці голову мало не відрубав. То справи буденні. Свирі боліло, що через жида тая дівка Оксанка, як корову на мотузці, потягла хороброго козака Микишку до церкви і примусила на собі женитися. Та Микишці жонате життя подобалося, і за рік товариші стали батьками, а як синочків похрестили — то й кумами. Сім "і майже не бачили — у походах згадували на тверезу голову, вдома набиралися бражки по самі вуха і сперечалися — чийого сина звати Іванком: Свиря бив себе кулаком у груди — його син Іванко, а в кума — Андрійко! Микишка сумнівався — нібито у нього Іванко росте, а у Свирі — Андрійко. Чи навпаки?

На початку року з трьома шістками, тисяча шістсот шістдесят шостого, — «Ой, буде біда, буде...» — перешіптувалися забобонні козаки і все заглядали в очі характерникам, та ті відмовчувалися собі й сумно усміхалися у вуса — козацька рада у Чигирині віддала гетьманську булаву Правобережної України Петрові Дорофійовичу Дорошенку, Свириному з Микишкою покровителю. Справ додалося. Слави... На той час уже до старшин козацьких дослужилися, а як гетьман Дорошенко серденятську армію створив, серденятські загони очолили. Серденятам — і грошенята, і шана особлива, і справи найважчі. Відчайдухи.

Півроку все ляхів довбали, аби звільнити з Марієнбурзької фортеці київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона Хмельницького. Улітку домоглися — здалися ляхи, звільнили бранців. «Під рукою Дорошенка об'єднати Україну від Новгород-Сіверська й Путивля до Карпат і Сяну», — Тукальський до Бога з молитвою. Слухали й не вірили. Хіба до об'єднання? «Ляхи, турки і татари! Москалі та яничари!» — співали-перераховували ворогів. Яке, в біса, об'єднання? Хіба що підмосковську Лівобережну Україну до правого берега дніпровською хвилею приб'є! Лівобережні козаки, кажуть, свого гетьмана Брюховецького не вельми шанують за його служіння московитам. Дніпро з'єднає?.. За рік Дніпро навпіл роз'єднав Україну, Правобережжя — Речі Посполитій, Лівобережжя і Київ — імперії Російській.

Коли гетьман Дорошенко гукнув на поміч турків з татарвою, Свиря з Микишкою заплакали, та рушили разом із бусурманами Правобережжя від ляхів звільняти. Зробили справу і тисяча шістсот шістдесят восьмого подалися на Лівобережну Україну — тамтешніх козаків під булаву Дорошенка ставити, Україну об'єднувати. На власні очі бачили, як козацтво розправляється з нелюбим гетьманом: лівобережні козаки розшматували Брюховецького в смерть і присягнули на вірність Дорошенку. Єдиною стала Україна. І гетьман один на всю Україну — кумів покровитель, тато козачий, милістю Божою осяяний Петро Дорофійович Дорошенко. Слава... Слава.

Свиря з Микишкою згадали — головами закивали сумно: усе вміли... Шаблями ляхам та туркам голови зносити, з пістолів — в око, пивом та брагою змагалися, хто стійкіший... А гетьмана свого... Петра Дорофійовича, тата козацького... про зраду попередити не зуміли.

Добре пам'ятають. Під Котельвою московитів розбили, закріпилися на Лівобережжі. Перемогу би святкувати, товариші вже брагу розливають, а Свирю з Микишкою до гетьмана гукнули.

Перед Дорошенком стали — щось не радіє гетьман. Чорний з лиця. В очах туга. Слова — як каміння у провалля падають.

— До Чигирина повертаюся... На лівому березі Демко Многогрішний за наказного гетьмана лишиться, а ви... приглянете, як справи вершитиме. Моїми очима й вухами біля нього будете. Усе зрозуміли, вірні серденята?

Кивнули — так, ясновельможний, усе зробимо.

Гетьман — до Чигирина, серденятам — скіпка у серце. Як за тим Демком пильнувати? Їм би до бою, а не розмови підслуховувати. Незвичні, а плітки вже самі у вуха котяться.

— Чули? Чули? Пріська, жона гетьмана Дорошенка, у гречку скочила. Коханця молодого завела, та без сорому, пропаща душа! Без сорому! Оце гетьман нагло повернеться у Чигирин, Пріську — коліном під зад! — Пішов між козаками шепіт.

— Пріська — жонка знатна, племінниця самого батька Хмеля, — казали одні. — Побоїться Дорошенко Хмелів рід зачіпати.

— Був би живий Хмельницький, сам би Пріську віжками відшмагав і в черниці відправив! — відказували інші.

— Так он воно чого гетьман на Чигирин чимдуж помчав! — врешті дійшли згоди. — Пріську втихомирювати.

— Ото й твоя Оксанка, мабуть, як та Пріська! — чогось зачепив Микишку Свиря, рознервований розмовами про зраду гетьманської дружини.

Микишка зітхнув, на кума спокійно глянув:

— Я так собі міркую, куме Свиря... Гетьман наказав нам за Демком розвідувати, а не про його Пріську хвилюватися. Ото й візьмемося за справу. Зазвемо сьогодні ввечорі до шинка когось із Демкових помічників... Може, нап'ється, язик і розв'яжеться.

На тому й зійшлися, та ввечері, як ішли до шинка, перестріли полковника Переяславського полку Дмитрашку Райчу. Здивувалися — чого це Дмитрашка до Демка Многогрішного поспішає? Біля Демкової резиденції за возами засідку влаштували. А там — коней, коней... Чи не всі полковники лівобережних козацьких полків до Демка з'їхалися. Задля якої ради? Уже й година минула, вже й місяць на небі, а товариство не розходиться. Свиря занервував, спробував під вікном причаїтися й, може, хоч слово почути. Уже побіг, пригинаючись, від возів до вікна чагарником, аж знов тобі той Дмитрашка. На поріг вискочив, ніздрі тремтять од люті.

— Пилипе, сучий сине, де ти є?! — як гаркне у темряву. — їдемо! їдемо!

Свиря так і застиг у чагарнику. Бачить — за Дмитрашкою з дому парубок вибіг. «Служка», — відзначив Микишка з-за возів.

Дмитрашка — на коня. До служки нахилився.

— Усе чув? — тихо.

Свиря і Микишка Дмитрашкові слова розчули. Напружилися. На служку... Пилип кивнув — так, пане полковнику.

— Сховайся! Як розходитимуться — обов'язково біля коней зупиняться. Казатимуть те, про що при Демкові Многогрішному промовчали. Щоби кожне слово розчув. Зрозумів? — Пилип знову кивнув. — 3 Богом, — прошепотів Дмитрашка і зник у темряві.

Свиря у чагарнику витягнув шию — оце так. Вони за Дмитрашкою стежать, а той, значить, служку лишив стежити за іншими лівобережними полковниками. Та що ж за розмова відбувається у Демка Многогрішного?

— Дмитрашчиного служку катуватиму, — вирішив Свиря, — аж поки не розкаже, що у Многогрішного чув!

Тихо посунув до порога, біля якого пряли вухами полковницькі коні, туди, де в темряві ховався Дмитрашків розвідник Пилип. А від возів туди ж плазував Микишка. Вони зі Свирею 3 двох боків одночасно виникли біля Пилипа — повалили парубка на землю, затулили рота, хоч той з благанням в очах жестами вказував на коней біля порога і щось намагався пояснити кумам. Свиря з Микишкою, може б, і наважилися прибрати руки від Пилипових вуст, але раптом двері з грюкотом розчахнулися і на поріг Демкової резиденції вийшло кілька сивих чоловіків. Зупинилися, брови суплять... Озираються.

Куми завмерли, забули дихати. Пилипа міцно скрутили — не ворухнеться.

— Дмитрашка Райча, полковник переяславський — відважний козак, — раптом недобре розсміявся один з чоловіків. Показав на коней. — Дивіться, пани полковники... Коня Дмитрашчиного нема, а кінь його слуги стоїть. Пан полковник Переяславського полку один звідси поїхав. Без слуги.

— Тут він десь... — хижо озирнувся другий чоловік. — Райча лишив його за нами стежити.

Замовк. У темряву вдивляється. Раптом я-а-ак свистоне —

Свирі з Микишкою вуха позакладало, — а чоловік уже гукає:

— Тихоне! Іване! Сюди, бісові діти! Візьміть чоловіків десять і обшукайте мені гарно все навкруги!

— Кого шукаємо, пане полковнику?!

— Служку полковника переяславського Дмитрашки Райчі.

— Живим привести чи на місці вбити?

— Живим, живим... Нам із ним ще побалакати треба, — чують куми.

Задки, задки... За резиденцію Демкову. Відхекалися. Микишка закинув Пилипа на горба і чимдуж до Десни.

Біля ріки куми добру схованку мали. Пилипа до землі притисли — кажи, зміюко, усе чисто, бо кістки переламаємо! Катувати не випало. За хвилину служка все вилив з образами:

— А ще серденята Дорошенкові, трясця вашій матері! Вашому гетьману зраду готують, а ви помагаєте. Прісю Яненко-Хмельницьку, дружину гетьманову, обмовили, аби Дорошенка з Лівобережжя виманити. Демко Многогрішний лівобережних полковників збиратиме у Новгород-Сіверському. Сам хоче гетьманом стати.

Куми брови позводили — зрада... Зрада! Чуяв батько козачий Петро Дорофійович. Недарма вірних серденят при Демкові лишив.

— Я так собі міркую, не всі полковники лівобережні до зради повертають, — мовив Микишка. — Переяславський полковник Дмитрашка Райча, хазяїн твій, мабуть, не хоче Многогрішному присягати...

— Аби за руки не хапали та рота мені не затуляли, я би коня встиг сховати і більше б дізнався, — похнюпився Пилип.

— Коня ми тобі дамо. Вертайся до Райчі. Скажи, Божою милістю гетьман всієї України Петро Дорофійович Дорошенко знатиме про змову.

Поночі Свиря привів до схованки біля Десни коня для Дмитрашчиного слуги, куми перехрестили його у спину і взялися лаштуватися у путь. На Чигирин. До Дорошенка.

До світанку рушили. Підганяли коней — скоріше би з Чернігова виїхати. На відчайдушний крик мимоволі озирнулися: на площі біля війтового дому Демкові козаки вправно заганяли гак під ребра скривавленого, напівживого чоловіка. Свиря привстав у сідлі — цікаво, хто та холєра, що сьогодні сонце востаннє побачить. І закляк.

— Ой, куме Микишко. Швидше, швидше... Онде Дмитрашчиного служку на гак чіпляють. Раз чіпляють, значить, уже все розпатякав. Швидше! Аби не помітили...

Коней — у боки: гайда, гайда...

— Он вони, сердюки наймані! — несамовитий крик за спиною.

Один з козаків Многогрішного помітив кумів і вже цілив з пістоля. Інші кинули Дмитрашчиного служку, заметушилися: хто до коня, хто за шаблю, хто до Демка Многогрішного за наказом.

— Я так собі міркую, прощавай, куме Свиря, — сказав Микишка і щосили вдарив коня нагайкою. — Гей! Гей!

— Гей! Гей! — Свиря мчав поряд із Микишкою. Не озирався. Дурне діло... Що позаду, і так точно знав — аби попереду спасіння.

Цілий день козаки Многогрішного вперто переслідували Дорошенкових серденят: коней не жаліли, не відставали. Цілили з пістолів, та кулі свистіли вище голів Свирі і Микишки, додавали пекучого вітру в прохолодне повітря, підганяли й без того швидких коней втікачів.

— Гей! Гей!

Цілий день куми без перепочинку гнали коней на південь уздовж Десни. Під вечір захеканий, втомлений Свиря щосили крикнув Микишці, що скакав поряд:

— Куме! Переправляймося на той берег. Бо схоплять, іроди кляті...

— Коні втомилися... Не випливуть, — крикнув у відповідь Микишка. Озирнувся — Демкові козаки, мов зачаровані, без утоми мчали вслід за кумами.

— До Десни! До Десни, Микишко! — горлав Свиря.

— До Десни, — погодився Микишка і спрямував коня до річки.

...Козаки Демка Многогрішного скупчилися на березі Десни, притримували збуджених коней, вдивлялися у темну — з вечірнім вітром злилася — воду. Утікачі ледь помітні: тримали за гриви коней, чимдуж пливли до протилежного берега. Течія зносила, сутінки плутали, та серденята відчайдушно, з останніх сил гребли до суходолу. Аж ось посеред річки Свирин кінь смикнув головою і несподівано швидко пішов під воду. Свиря не встиг відпустити гриву, занурився разом з конем, плакав під водою, не відпускав кінську гриву, наче міг урятувати вірного товариша. Кінь майже не боровся за життя — усі сили вичавив з нього Свиря за день скажених безперервних перегонів. Здригнувся раз, другий... Захлинувся і пішов на дно. Свиря розчепив пальці, відпустив гриву — скорбота понесла наверх, до повітря. Скорбота і ненависть до Демкових козаків, хай би вони вічно горіли у пеклі. Вижити і зарубати кожного, хто гнав і гнав його сьогодні цілісінький день без жалю і милосердя. Вижити і зарубати. У чотири руки. З кумом Микишкою на пару.

Свиря випірнув з азартом мисливця, крутонув головою — на березі все ще пильнували переслідувачі, на воді поряд зі Свирею — нікого.

— Егей, куме! — відчайдушно гукнув Свиря й аж відсахнувся — неподалік від нього поверхня ріки раптом захвилювалася, викинула кілька великих бульок. Услід за ними випірнув Микишка: велетень обома руками обхопив шию свого знесиленого коня, тягнув його до повітря, не говорив — ридав:

— Прости мене, дурня. Прости... Тримайся, братику. Я тебе до берега дотягну. Присягаюся козацьким словом вірним. Братику... Братику...

Микишчин кінь тихо заіржав, ніби вибачився, що не виправдав Микишчиних сподівань, і зник під водою. — Куме... Куме... —Свиря плив до розгубленого, спустошеного Микишки. — Куме... Тримаймося... Нам ще до берега доплисти, до Дорошенка добігти... Про зраду попередити... Потім наплачемося... Пом'янемо загиблих товаришів... І коней... Куме...

Микишка зціпив зуби, з очей сльози — і поплив. Свиря — поруч. А сил — як у тих коней. Спочатку Свиря почав ротом воду хапати. За мить — Микишка.

— Господи всемогутній і ти, пресвята Богородице, врятуйте наші душі! Присягаємося — як випливемо, ніколи у річку не кинемося, — божився Свиря.

— Присягаємося! — шепотів Микишка холодними мокрими губами.

— Присягаємося... — благав Свиря.

— Присяга... — Велетень Микишка вдихнув, так замість повітря рот залило водою, і він лише кілька разів смикнувся, перш ніж Десна понесла його тіло вниз за течією.

— Куме... — прошепотів Свиря, і милосердна Десна прийняла й другого кума. Залила рот водою і відправила вслід за Микишкою. За течією, до Дніпра.

— Згинули, собаки Дорошенкові! — збуджено розреготався на березі хтось із переслідувачів. — Вертаймося! Додому! Додому...

За кілька днів у Дніпрі біля Києва подільські кожум'яки, що мили шкіри на березі річки, знайшли тіла двох невідомих молодих козаків у простих полотняних штанях і сорочинах. Потилиці почухали і вирішили закопати мерців на Трухановому острові, де цигани таборилися. Бо хоч і мотлялися на шиях у хлопців хрести православні, однаково не впізнати — самогубці то грішні добровільно у воду кинулися чи добрі християни проти волі потопилися.

На дніпровському схилі — тиша нестійка, птахи насторожені і куми, мов брили кам'яні. Зажурилися. Біда... Біда! Задурно згинули. Не виконали завдання, не передали гетьману звістку про зраду. Свиря першим отямився.

— А й не задурно, не задурно, — заметушився. — Товариші гетьманові скажуть: «Загинули, Петре Дорофійовичу, твої сердюки вірні Свиря з Микишкою». А гетьман зметикує — нечисте діло, зрадою пахне. Та буде насторожі, аби Многогрішний Лівий берег не відтяв.

Микишка задумався.

— Я так собі міркую, куме Свиря... При булаві зараз нащадок Дорошенків має бути.

Свиря вкотре з повагою зиркнув на кума — ох і розумний Микишка. Може, характерник? Тоді чого Свирі не зізнається?

— А як інакше?.. — вів далі Микишка. — Кому ще гетьманувати? Не Брюховецьким же! Не Дрозденкам, Опарам, Суховіям, Ханенкам та Многогрішним...

Замовк, брови насупив. Кивнув:

— Точно. Дорошенкова сім'я має гетьманувати.

Свиря губу закопилив:

— На Правобережжі?

— На всій Україні, — упевнено відповів Микишка.

— Добре, коли так, — погодився Свиря. На Микишку глянув. — А як думаєш, куме?.. Задля чого Господь всемогутній нас триста сорок років сплячкою безтямною випробовував, аби тепер знову в Україну повернути?

Микишка плечима знизав — не відає. Підвівся. Кістки розім'яв. На лівий берег — невпізнаний, чудний — глянув.

— Я так собі міркую, розберемося, куме Свиря...

Свиря й собі намірився головою мотильнути — розберемося, розберемося, трясця матері, та раптом за пазухою Микишчиної сорочки щось загуло, засвітилося, зацвірінькало, заспівало... Свиря впав на траву, затис вуха долонями.

— Чорти! Чорти кляті манять до пекла!

Микишка обережно витяг з-за пазухи Любин мобільний телефон, поклав на траву поряд зі Свирею. Спантеличено розглядав яскраві кнопки. Наважився — тицьнув в одну.

— Любо! Любо! Це Гізела, — заверещав тонкий дівочий голосок.

Микишка відсахнувся, перечепився через Свирю, впав поруч із ним на траву.

— Любо! Це вже не смішно! — кричала Гізела. — За годину іспит! Якщо не з'явишся — почнуться проблеми. Любо! Ти мене чуєш? Де ти? Я у твоїй халупі на Костянтинівській. Тут товчуться якісь хлопці й кажуть, що живуть разом із тобою... Я їм не вірю. Любо!

На мить телефон замовк. Куми підвели голови, перезирнулися.

— Гетаут лишила. її крам, — сказав Микишка. Простягнув до телефону руку.

— Любо! — раптом густим чоловічим басом гаркнув телефон. — Це Гоцик. Ти де?..

Микишка відхопив руку. Свиря підскочив, замахнувся на чортівню. Микишка перехопив кумову руку, завмер і обережно тицьнув на якусь кнопку. Телефон жалібно дзеленькнув і згас.

— Воно... подохло? — вразився Свиря.

— Я так собі міркую... Розберемося, куме Свиря, — непевно відповів Микишка.

А як розібратися, коли сила люду йде повз тебе і не помічає? Кого запитати, коли ти для всіх — порожнє місце, повітря, нуль? Свирі нерви скінчилися. Як збісився. Вискочив на середину тротуару, кричав несамовито, кидався до перехожих, хапав їх за рукави, та люди йшли і йшли, наче нічого не трапилося. І тільки коли Свиря остаточно втратив розум і з розгону заскочив на плечі розкішному блондину років тридцяти з напудреним обличчям і підведеними чорним очима, якийсь хлопчик років семи, що проходив повз із молодою жінкою, точно мамою, раптом розсміявся і крикнув блондину:

— На тобі дядька сидить! На тобі дядька!

Мама шарпонула сина:

— Припини! Це гей, і... ми вчимося лояльності... — І блондину:

— Перепрошую...

— Краще виховуй свого пацана, — образився блондин. А хлопчик знову розсміявся.

Свиря зіскочив з плечей блондина і безпорадно розвів руками.

— Що робити, куме Микишко?

Микишка увесь цей час стовбичив біля дерев і розгублено спостерігав за Свириними витівками.

— Я так собі міркую, куме Свиря, — сказав, коли розпалений полюванням за чистими душами Свиря став біля нього, — нам дитину треба. Дитя — воно безгрішне. Воно нас побачить і чесну правду скаже, не збреше.

— Зараз того малого вполюю, — загорівся Свиря і був помчав би за хлопчиком, який побачив його на блондинові верхи, та Микишка зупинив.

— Дитина без мамки мусить бути, — постановив. — Бо мамка злякається, як дитя почне з повітрям розмовляти. Пам'ятаєш, куме Свиря, того писарчука, що з одного дня почав до коней промовляти?

— Чого ж не пам'ятати, — кивнув Свиря. — Сам йому голову відтяв, аби коней глупими реченіями сили не позбавляв.

Куми хвильку подумали і пішли містом шукати самостійну безгрішну дитину. Півдня Печерськом вешталися, та вже не боязкі, зметикували: люд їх не бачить, вози на колесах крізь них пролітають, а пиріжки, курячі стегенця й напої у дорогих скляних пляшках можна сміливо брати, де голод прихопить. Микишка їжі не торкався — стерігся, а Свирин рот не стулявся: і те скуштував, і се спробував.

— Смачне, — казав. — Мабуть, не бідує грішна Україна.

Аж вирулили до пам'ятника акторові Леоніду Бикову, що на дніпровському схилі біля парку Слави. Стали перед ним, розглядають. От зовсім не геройського вигляду чоловік. Похнюпився, наче битву програв, шаблю загубив, пістоля нема, тому й очі сумні... А в кумових серцях — теплий вогник замерехтів.

— Мабуть, шанована людина була, — припустив Микишка.

— Е-е-е, скільки міді перевели. Це ж би гармату можна відлити, — Свиря йому.

— А я про що міркую, — Микишка. — Аби якому поганцю гармату на пам'ятку не віддадуть. Мабуть, шанована людина була.

Поклонилися сумному акторові, пішли вниз схилом. Аж бачать — на лавці під деревом хлоп'я років дев'яти сидить. Тримає у руках таку саму гидоту, яку Гетаут на березі кинула, завзято на кнопки тисне.

— Попався, трясця матері! — азартно вигукнув Свиря. Микишка його за рукав — цап!

— Ти, куме Свиря, спершу мовчи, а то перелякаєш чисту душу. Домовилися?

З Микишкою — як не домовишся. Однією рукою може Свирю до неба підняти. Звісно, що домовилися. Перехрестилися для впевненості й пішли до лавки.

Хлопчик побачив перед собою двох дорослих парубків — полотняні сорочки на грудях до пупа розідрані, важкі хрести на шиях — і про гру в мобільному забув.

— Ух ти! — захоплено.

Куми перезирнулися, Свиря розсміявся — бачить їх хлоп'я! Бачить! І поки серйозний Микишка подумки складав правильну фразу, яка точно не перелякає малого: «Доброго тобі дня, чиста душе безгрішна...», Свиря — штовхонув хлопчика у плече і швидко заторохтів, поки кум язика не припнув:

— Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп'яче.

— Скажу, — без страху відповів хлопчик. — А ви звідки?

— Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! — Свиря вже підсів до хлопчика на лавку.

— Того самого? Петра Дорофійовича? — без здивування спитав хлопчик, і куми розцвіли. Свиря підскочив, Микишку обійняв.

— А?! А! Наша правда, наша воля... Недарма гинули, — радісно.

— А коні ваші де? — спитав хлопчик. — Мама розповідала, що Дорошенкові козаки обов'язково на конях мають бути.

Оце такі паскудні діти — взяти тобі й усю радість враз дурними питаннями заплювати.

— Потопилися коні, — зітхнув Микишка.

— А шаблі де? — не здавався малий.

Микишка був намірився йому і про шаблі, і про пістолі, та настирний Свиря брови насупив:

— Наші початки! Ми питаємо — ти відповідаєш! А потім, якщо вже наша ласка, і ми тобі...

— Питайте, — згодився хлопчик, і куми враз сторопіли.

— Ну... Питай, як лізеш всюди поперед батька в пекло, — штовхонув Свирю Микишка.

— Питаю... — відважився Свиря. Задумався. До малого ближче підсів. — Це... Україна?

— Україна, — засміявся хлопчик. — А ми у Києві, столиці України...

— У Києві столиця? Оце дурня! — не повірив Свиря. — А де край? Край України де?

— Кордони? — уточнив малий. — На заході — Карпати, на півночі — до Новгород-Сіверська, на півдні — Крим.

— І Крим наш? І Карпати? — не повірив Свиря. Микишку смикає. — Ти чув, куме Микишко?! Оце свято! І Карпати наші, і Крим...

Микишка зачаровано дивився на хлопчика, підсів до нього з другого боку.

— А гетьманує хто?

— Владарює й усім розпоряджається? — уточнив хлопчик.

— Еге ж, гетьманує хто?

Хлопчик замислився, лукаво — на Микишку.

— Як казати — як вчителька у школі чи як мама з татом?

— Як мама, — постановив Микишка.

— Гетьмана тепер нема. Злодії правлять. За одне крісло сто злодіїв чубляться та так гризуться, всю країну трясе. А мама каже — їм однаково. Їм — аби країну дограбувати.

— А ти, хлоп'яче, не боязкий... — Свиря з повагою. — Чи не обмовляєш правителів, часом? Бо на дибі такі говіркі враз кривавою юшкою вмиваються...

— Не обмовляю. Вони самі один одного щодня злодіями й злочинцями називають. А як зустрінуться — цілуються, — розсміявся.

На кумів глянув — почорніли — замовк. І куми мовчать.

Німо. І птахи співати перестали. Микишка першим отямився.

— А ляхи з московитами набіги не чинять?

— Поляки нас сіпають, щоби ми в НАТО вступали, а Москва сіпає, щоб не вступали.

— А турки? — спитав Свиря.

— Турки — нормальні. Ми на їхні моря відпочивати їздимо.

— А що, Чорне море обміліло?

— Брудне, і риба повиздихала. Екологічна катастрофа. Так мама каже, — відповів хлопчик. Та все кумів розглядає. — А ви справжні чи ввижаєтеся?

— Справжні, — з тугою.

І знову німо. Не розчули, як біля лави за їхніми спинами виникла струнка жінка років сорока. Обійшла лавку і стала перед трійцею.

— Мамо! — підхопився хлопчик. — А це сердюки Дорошенкові. Справжні.

Жінка з підозрою глянула на розхристаних кумів. Микишка встав з лави, вклонився.

— Помагай Біг, добра мати.

— Сердюки? — усміхнулася скептично. — Що ж ви, хлопці, гетьмана свого з собою не прихопили? Він нам зараз — ой як треба!

І пішла. Хлопчик за нею підстрибцем.

Свиря вслід побіг.

— Стійте, Христом-Богом... — наздогнав. В очі жінці заглядає.

— Часом, не знаєте... Як у році тисяча шістсот шістдесят

восьмому Божою милістю гетьман війська Запорізького

Петро Дорофійович Дорошенко з Лівобережжя до Чигирина подався, на лівому березі зрада не розгорнулася? Не роз'єднала Україну?

Жінка сумно всміхнулася:

— Дем'яну Многогрішному гетьманські клейноди дали, поки Дорошенко дружину-зрадницю втихомирював...

— Демкові?! — вразився Свиря.

— Усе, за що славний Дорошенко боровся, прахом пішло...

— І звідки у вас, бабо, таке паскудство на язиці?! Ви, бабо, часом... — раптом насупився Свиря. Мабуть, не прив'язували її до кінського хвоста та не крутили суглоби на дибі, бо таке безглуздя верзе, аж руки чешуться.

— А ви, хлопці, скиньте ваше театралізоване лахміття та приходьте до мене на лекції з історії України, — жорстко відповіла жінка. — Любов до Батьківщини — це не вбрання. Це — знання. — Зміряла Свирю роздратованим поглядом, заспішила геть.

— Пріську обмовили! — гукнув їй услід Микишка.

— Що? — знову зупинилася. Із подивом на Микишку глянула.

— Пріську, дружину гетьманову, вороги обмовили, — повторив Микишка. — Виманювали Дорошенка з Лівобережжя. — Замовк, зітхнув. — Чесну правду кажу.

— Чесну правду, — Свиря тоскним відлунням.

Макар рахував. Один плюс один — вони з Гоциком. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Зачепитися у Києві чи, приміром, виграти грант на навчання у Джорджтауні. Англійську знають. З компами розмовляють. Зарозумілих не поважають: не треба випендрюватися, скромніше треба бути, навколо — не люмпени. Багатих не розуміють: Макарові з Гоциком їхні би гроші... Зверхнє спостереження за усіма, хто рухається іншими шляхами: значить, можна і так?.. Без самокопания. Самодостатні. Один плюс один — вони з Гоциком. Космос.

Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Пішла корекція... Азарт, гордість. Вони не чіплятимуться за дрібниці! Особистості! Амбітна провінційна голота: хваткі мізки, здатність вижити на п'ять гривень на день, стовідсоткова адекватність — не лякайся, столице, ти ще не знаєш, але ти вже наша. Зарозумілі? На місце їх! Багаті? Е, стійте! Невже тут хтось настільки дурний, що міряє всіх багатих стандартами двох десятків нудьгуючих закомплексованих ледарів, які тирлуються у телевізійних «Світських хроніках» і їм подібних бридотах? То — піна. А нам потрібні справжні багаті. Розумні багаті. Вони є. Не у телевізорі. У житті. Вони налагоджують виробництва, підтримують мистецтва, будують лікарні, школи, вони роблять більше, ніж усі державні органи разом узяті. Тому кидаємо зверхнє спостереження — треба бути в центрі подій. Ні-ні! Не варто свої Геніальні мізки вмикати винятково для внутрішнього користування і чекати гіпотетичного часу «X», аби продемонструвати їх світові. Життя і є час «X». А коли станемо багатими і шанованими — на нас чекає вибита бруківка Андріївського узвозу. Так що — помашімо ручкою Джорджтауну. За кордоном, мабуть, простіше заробити на підтвердження власної гідності, але тут — цікавіше. Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба. ...Бог є.

Варіант третій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю: вони з Гоциком без Люби. Три мінус одна — як і колись? Космос? Зникла. Закохалася і щезла. Вони з Гоциком. Без Люби. Виші, пиво, футбол, Че... Че? Точно. Є. Висить на стіні. Люба повісила. Дурні розмови обриваються важкими паузами. Логічно. У паузі мав би звучати Любин азартний голос: «Ну ви даєте, голото!» Мрії? ...А вони мріяли? Три мінус дівчина. Космос? Звалище надій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю. Бога... нема.

Макар зачинив двері за переляканою Гізелою, взявся збирати сумку. Гоцик курив на килимку посеред кімнати. Заважав? Заважав, заважав! Та Макар вирішив не чіпляти сусіда. Хмикнув подумки: «Гоцик став для мене сусідом... Час роз'їжджатися. Повернуся з дому восени і переїду до гуртожитку, а за літо... забуду все це, як дурний сон».

— Як сесія? — для годиться.

— Минула, — Гоцик філософськи.

— Ну... Я теж здав.

Гоцик ухопив Макара за ногу, загасив недопалок об підошву його капця. Глянув нахабно — подобається? Макар зітхнув, висмикнув ногу, мовчки продовжив кидати до сумки речі.

Гоцик хмикнув, встав з килима.

— До Могилянки схожу...

— Люба має на іспит прийти, — сказав Гоцик. — Ну не дурна ж вона...

Макар напружився — сволота, сволота... Задрав своїми вибриками! Він не розумів, чому раптом його так дратує Гоцик. Від прикрощів жбурнув на підлогу складену футболку... Очі відвів.

— Удочерив?.. — у простір.

— Пішов ти... — без гніву плюнув Гоцик.

— Додому не їдеш? — не повірив Макар.

— Любу пошукаю, — сказав Гоцик і пішов до дверей.

Макар взяв з підлоги футболку, вкинув у сумку, пішов за Гоциком услід. На Контрактову. До Могилянки.

Сонце розпекло літній день до різнокольорової радості. На Контрактовій площі тільки чорні, мов круки, готи біля пам'ятника Сковороді не здавалися — сіяли філософський смуток навколо обліпленого голубами філософа.

Макар і Гоцик сиділи на сходах Гостинного двору навпроти Могилянки — до академії чужаків не пускають, тому хлопці вирішили стерегти Любу тут. Та й Макар виявив неабиякий рівень спостережливості.

— Он Гізелина «тойота», — показав на білий «Аурис» біля центрального входу академії.

— Звідки..? — без цікавості запитав Гоцик.

— Номер запам'ятав...

Замовкли. Дивилися на урочисту будівлю академії — беззаперечну першу скрипку в архітектурному ансамблі Контрактової, бо для чого будувалася — тому й служить. Жива мріями і тих, хто закладав перший камінь, і тих, хто нині шукає тут знань, ідей, сенсу й натхнення. Одна на всю площу. Іншим не пощастило. За Гостинний двір «Укрреставрація» і Держаґентство з інвестицій та інновацій судяться. А їх би обох — геть. Сивіє Гостинний двір без торгового галасу. А у Грецькому Свято-Катерининському Синайському монастирі не ченці — банкіри на курс долара моляться. І Контрактовий дім — зовсім не контрактовий. ...Живі стіни погано служать мертвим ділам.

Біля Могилянки товклися спудеї — веселі й не дуже, неформали й не дуже. Сміялися, про щось азартно перемовлялися, і Гоцик віднайшов у їхніх рухах, жестах і амбіційній впевненості Любині риси.

— Тут вона, — видихнув.

Макар відвів очі.

— Думаєш, їй треба, щоби ми її шукали?

— Мені треба, — відрізав Гоцик.

— Недоумок... — завівся Макар. — Вона давно забула про нас. У неї — метросексуал на «мазераті», а ми, як лузери... Як дурні малолетки... Гоцику! Знаєш... Я хочу, щоб вона знайшлася. Вона ж буде сміятися. Ти зрозумів, чувак? Вона сміятиметься з нас! Я це просто бачу... «Ой! Голото... Вам що, нема чого робити?» Вона сміятиметься, і я теж посміюся, коли дивитимуся на твою дурну пику. Бо в тебе буде дурна пика, коли ти побачиш, як вона... сміятиметься. Гоцик повернув до Макара обличчя. Око примружив.

— А чого сидиш?

— Пішов ти... — спустошено відповів Макар.

О третій дня з академії до білого «Ауриса» вийшла Гізела, і Макар з Гоциком вмить зірвалися зі сходів Гостинного двору. Як навіжені бігли через площу крізь суцільний автомобільний потік — пригальмуйте, панове, бо нема часу на пішохідний перехід, треба Любу відшукати.

— Гізєло!

Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.

— Гізєло...

Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.

— Знайшлася? — спитала чогось Гоцика.

— На іспиті не було? — потьмянів той.

Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв — визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон... Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то...

— Я боюся, — зізналася. — Раптом з нею трапилося щось недобре?

— Знаєш місця, де її можна пошукати? — спитав Гоцик.

Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:

— Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?

Офісів Володимира Гнатовича Сердюка — три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м'який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.

Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався — про справу пам'ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі — не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся...

— Господи...

Шиллєр озирнувся — та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса.

— Марто! Зустрінь клієн... шановного Івана Степановича! Чай, кава, повії — жарт! Циґель! — Макса під руку. — Просто мовчи і нічого не кажи. Пішли. Пішли... — потягнув до дверей з табличкою «WC».

Дядько залишився посеред коридору, розгублено зиркав хлопцям услід.

— Чекайте... — гукнув їм у спину. — Я лікар... Якщо потрібна допомога, то я...

Шиллєр через плече дядькові з посмішкою:

— Технологічна пауза. Повернемося за мить. А он і Марта! Біля дядька виникла симпатична, трохи перегодована жіночка років сорока у чомусь не до діла блискучому. Захоплено сплеснула руками, ніби побачила Філіппа Кіркорова... У чомусь блискучому...

— Іване Степановичу! — вчепилася в дядька. — Прошу! Прошу... Чай, кава...

Поки у голій кімнатці Марта безуспішно намагалася напоїти кавою напруженого лікаря, у чоловічому туалеті Шиллєр однією рукою міцно тримав Макса за плече, другою бризкав йому в обличчя холодною водою і нервово наставляв:

— Шок минув. Це добре... До тебе повернулися логіка й емоції. Перше допоможе, з другим боротимося. Логікою! Ти мене чуєш? Е! Е! Вдихни і слухай! Реконструюємо події. Ти — у салоні авта, вона — на мості. Усе! Аут! Ти би не встиг. Не добіг. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти просто попав, Максе. І тут починається найголовніше. Як тільки людина попадає — друзі зникають безвісти, намальовується армія голодних радісних ворогів. Хочеш дати їм свого м'яса?

Макс недобре глянув на Шиллєра. Відштовхнув.

— Я йду... — до дверей.

— Нормальний хід! Я повинен рятувати тебе без тебе? — Рома Шиллєр і не таке бачив. Заступив дорогу. Змінив тактику. — Максе... У тебе шок. Ніякої логіки. Ну, ну, заспокойся. Пусте. Ми боротимося з цим. Логікою. Що від тебе треба? Елементарний фізіологічний рівень — мовчки посидиш у кімнаті, поки ми розкрутимо клієнта, зробимо з цього цукерку, купимо квиток і відправимо до його Сракожопівки, щоби він тут випадково не ляпнув зайвого.

— Я йду! — Макс вчепився в сорочку Шиллєра, намагався пробитися до дверей, але Рома Шиллєр справу знав.

— Пацан... У тебе такий татко... — відбивався. — Мені натякали — добре би прослухати телефонні розмови Сердюка і його родичів. Може, щось випливе і це допоможе обмежити його вплив... А я тобі вночі телефонував... А я тобі — порад на мільйон баксів. Що нам з цим робити, Максе? Якщо хтось чув, твого лікаря-свідка вирахують на раз-два. Кінчай ламатися. Пішли працювати. Не хочеш рятувати себе, рятуй свого тата.

Макс застиг. У раптовій непевній тиші — тільки дзюркіт води з відкрученого крана.

Макс опустив голову.

— ...Пішли.

Шиллєр усміхнувся іронічно, глянув на годинник. Аж побілів.

— Блін! І де твоя совість?! За десять хвилин — камери, а я ще й не працював із клієнтом!

Першим вилетів з чоловічого туалету, побіг до голої кімнатки, на Макса лише раз озирнувся: а куди він подінеться з підводного човна, наш розумний трагічний Макс? Нікуди...

Посеред голої кімнатки спантеличений Іван Степанович сидів у м'якому кріслі, однією рукою притискав до себе пластмасовий дипломат, другою двома пальцями з відразою тримав маленьку — і ковтку нема, ну повна дурня! — чашечку з кавою. Хвилин десять намагався пояснити усміхненій, як на плакаті, Марті, що зроду кави не любив, та пані притисла дядька до стіни немалим бюстом, із кокетством зиркнула в очі й прошепотіла, що зробить таку каву, яку дядько ніколи в житті не забуде. Довелося рятуватися від настирної у кріслі, бо біля стіни — небезпека. І тримати в руці оце чорне пійло, добре, що на один ковток.

Іван Степанович для годиться сьорбонув кави, глянув на людей у кімнатці: на дивані сидів безпорадний, думками далеко, Макс. Біля вікна шушукалися Марта з Шиллєром.

Дядько кахикнув. Шиллєр озирнувся, красивим жестом намалював у повітрі — хвилинку!

До Марти:

— Я притримаю шефа! Він повинен з'явитися в кульмінаційну мить. Як Дід Мороз опівночі. Бац — і всі в шоці!

— Ромо... А раптом з'ясується, що цей лікар... аферист чи взагалі кримінальна сволота, а ми... А Володимир Гнатович йому допомагатиме...

Шиллєр звів брови й обернувся до дядька — н-да?..

— Ти мариш, Марто! Глянь на нього. Він з дружиною через серветку цілується! І взагалі — не відволікай мене своїми вигадками. Діємо так... — На годинник. — Зараз будуть камери. Ти сідаєш за стіл і як помічниця народного депутата Сердюка приймаєш прохача... Тобто — візитера. Те, се... Як життя? Проблеми? А які? Клієнт виливає на тебе своє гівно, а ти сумно посміхаєшся... Не переплутай — обов'язково сумно посміхаєшся і з болем у голосі запевнюєш клієнта, що він прийшов туди, де чують голос народу, і таке інше...

— Це я і без тебе знаю. — Марта супила лоба, запам'ятовувала. На Шиллєра з сумнівом глянула. — Ромо... А яка у нього проблема?

— Не знаю. Яка різниця? У них завжди будуть проблеми...

— А раптом... ця проблема не має суспільної ваги? Ну... Приміром, жінка його кинула чи сусід паркан завалив... Володимир Гнатович нас...

Шиллєр нервово глянув на годинник, пробив у Марті дірку гострим оком.

— Значить, зроби так, Марто, щоб у нього з'явилася суспільно вагома проблема! Я замість тебе працювати не збираюся! Циґель, пані. Сідайте до столу.

Шиллєр крутнувся і побіг до дядька. Видрав чашку з кавою, принюхався — туфта! Не зрозумів — чому туфта? Кава у Марти... Знову принюхався — за-араза! Від чашки з кавою дядьковим горілчаним перегаром тхне. Жуйку! Терміново! На метр відійшов, оцінив картинку — ну, так... на трійочку. Драматизму в очах малувато. Капелюха на дядьковій лисині поправив, мить подумав... Зняв — хай полежить на дивані. Макс постереже. Присів перед дядьком, в очі зазирнув:

— Іване Степановичу... Зараз буде телебачення і ми...

— Що?! — дядько аж підскочив. До дверей. Та Рому Шиллєра такими дрібницями не зупинити.

— Унікальний шанс! Уся країна дізнається про ваше село...

— Райцентр!

— Чудово! Райцентр, так райцентр! Ви на екскурсію до Києва приїхали?

— Біда пригнала! — зовсім розгубився дядько. — Лікар я. І в нашому райцентрі...

— Стоп! — Рома Шиллєр затулив дядькові рота долонею, під руку та до крісла. — Отут і починається незбагненне таїнство. По секрету — у нас тут свої забобони. Про свою проблему треба казати лише раз! Але тому, хто допоможе її вирішити. Сідайте у крісло... Марто! Де камери?

— У коридорі.

— Запускай!

— Ви готові? — дядькові.

Дядько хоробро кивнув і відчинив на колінах пластмасовий дипломат. До кімнатки тихо влилися три оператори з камерами, Марта напружилася і сумно посміхнулася.

— Добрий день... Це громадська приймальня народного депутата України Володимира Гнатовича Сердюка. Звідки ви приїхали до нас?

Дядько закліпав очима і подивився у камеру.

— Доброго всім здоров'я, люди. Я говорю з вами з центру. Учора до Києва приїхав, бо терпіння вже нема. Хай у столиці знають, що чинять ті корупціонери, яких вони медалями нагороджують...

Шиллєр підскочив:

— Стоп, стоп... — Дядькові: — Іване Степановичу... Ну... Усе добре. Тобто — все просто чудово! І суспільна вага, відчуваю, на пару серцевих нападів потягне. Але... Не треба в камеру казати. Ви ж не на кастинґу телеведучих! Ви Марті розповідайте. Марта — помічниця народного депутата, до якого ви і приїхали зі своєю бідою.

— Нема у мене біди. Це в районі біда!

— Та як скажете! Поверніться до Марти і розповідайте їй. Забудьте про камери. Зрозуміло?

Дядько з розумінням кивнув і вивалив на стіл перед Мартою купу документів з пластмасового дипломата.

Рома Шиллєр стояв у коридорі біля прочинених дверей. Уважно спостерігав за всім, що відбувалося у голій кімнатці. Та-ак... Камери працюють. Марта сумно посміхається... Блокнот розгорни, дурепа! Ніби записуєш усе, що дядько каже. Клієнт — молоток! Як по писаному. Голос народу — приїхав зі своєї Сракожопівки з купою папірців, показує Марті кожний по черзі й у чомусь настирливо переконує.

— Шуллєре! — за спиною. Шеф, падло... І це називається почуття гумору?

— Шиллєр я! — обережно у відповідь. — Добрий день, Володимире Гнатовичу.

— Будеш мене у коридорі тримати? — Сердюк не в гуморі. Розпаньканий... Організуй йому виставу, ще й у зручний для нього час.

— Взагалі-то я планував...

— Що з лікаря витягли? Бачив він, як дівчина виходила з машини Макса?

— Мовчить... Я інтуїтивно відчуваю — нічого не бачив. Ну, я в лоба не питав... Це було б дилетантством, але... Він очі мружить. Поганий зір, а це значить...

— Гони всіх геть. Я сам з ним поговорю.

— Але ідея... «Сірий кардинал» допомагає нужденним...

— Телебачення зняло, як він Марті жаліється?

— Так, знімають... — у щілину зиркнув. — Він, здається, може ще годин сім-вісім розповідати.

— Гони всіх. Сам додумаєш, як це подати. — Замовк, замислився. — А що в нього за проблема?

Шиллєра перекосило від страху.

— Сус... пільно вагома... Наш формат.

— Гони всіх! — втретє наказав Сердюк.

Шиллєр губи стис — козел! А як красиво було б — входить Сердюк, Марта передає йому папери клієнта, Сердюк поважно киває дядькові — мовляв, усе зроблю, як народний обранець і слуга народу.

Обережно відчинив двері.

— Стоп! Усім дякуємо. Марто! Пригости наших друзів-телевізійників кавою в офісній кав'ярні. Там зручно обговорити й умови подачі матеріалу. Максе! Там на тебе чекають... У коридорі.

На півслові! Іван Степанович ще тримав у руці товстелезний документ з печатками і підписами — не інакше, судове рішення, ще намагався щось пояснити Марті, але камери вже згасли і оператори потягли їх до дверей. Лікар розгублено озирнувся — а як же ж?.. Марта сумно посміхнулася і посунула геть. За нею Макс. Ще мить — і лікар лишився у голій кімнатці сам.

— Що за цирк? — розгубився й обурився. Устав з м'якого крісла. Документи у пластмасовий дипломат вкидає. — І я теж — старий недоумок. Повірив якомусь сосунку. Стільки часу на цих клоунів витратив!

При цих словах двері відчинилися і до голої кімнатки увійшов серйозний, як асенізатор перед вигрібною ямою, народний обранець Володимир Гнатович Сердюк. З повагою потягнувся до лікаря рукою.

— Вітаю, — потис дядькову долоню, назвався: — Сердюк. Володимир Гнатович. Народний депутат України.

Дядько вороже зміряв Сердюка поглядом і відповів:

— Документа давай!

— Якого документа? — не зрозумів Сердюк.

— Що депутат!

Сердюку залило червоним очі. Видихнув — фу! Струсив гнів, потягся до кишені за депутатським посвідченням. Розгорнув перед дядьковим носом. Повторив:

— Сердюк. Володимир Гнатович. А вас як...

— Тьху ти, яка біда! Вибачте, вибачте, їй-богу, — розстроївся дядько. — Іван Степанович Гусько. Так оце ваші помічники заплутали, що... — замовк. На Сердюка з повагою насторожено: — Ви справді депутат? Допоможете?

— Сідайте, Іване Степановичу. — Сердюк зі значимою серйозністю вказав на крісло, сам — за стіл. — Ви голосували проти нашої партії? От бачите, голосували проти і навіть не здогадувалися — у будь-якому випадку я служитиму вам... Що там у вас сталося?

Рік тому сталося. Терапевт Іван Степанович Гусько тільки повернувся з Польщі, де три рочки гарував на будівництві, бо руки звикли не тільки стетофонендоскоп тримати, життя змушувало шукати будь-яку роботу, аби сім'ю прогодувати. Він би й далі складав панам котеджі, та хлопці-українці з бригади конкурентів скинулися по кілька єврів і стуконули в службу міграції: знали, суки, що роблять, грошовитий поляк саме шукав вправну бригаду остарбайтерів на великий об'єкт. Гуська з товаришами вислали до України. Іван Степанович почвалав до головного лікаря районної лікарні на поклін: приймайте назад, бо краще мала копійчина, ніж взагалі без грошей. Та й сподівався: за три роки його відсутності на Батьківщині лікарневі справи, може, хоч трохи налагодилися. Ремонт, приміром, у стаціонарі зроблений, ліків удосталь чи, може, зарплатню лікарям підвищили. Де там! Гуська зустріли ще більш облуплені стіни, ще похмуріші погляди колег, та й самих колег... Куди порозбігалися? А світ за очі. Добре, хоч санітарки ще коридорами стаціонару швендяють, бо в кожної дома свиня, а в лікарні недоїдків так-сяк назбирати можна.

— Н-да, біда... — Сердюк спробував бути з дядьком на одній хвилі — на лобі зморшка, очі сумні. — Значить, ви приїхали з проблемою забезпечення районної лікарні ліками і кадрами.

— Це теж! — Іван Степанович уперто, — Я ще не закінчив...

— Продовжуйте. — Сердюку свербіло заткнути дядькові пащу, але Макс... Його славний Макс утнув таке підле безглуздя, яке — чатуй! — загрожувало лавиною змести межу анонімності й приватності, вилитися на сторінки жовтої преси, у випуски новин, у косі погляди колег, ворогів і партнерів, і тоді вже втримати ситуацію під контролем буде набагато важче. Зі слів Макса, цей провінційний лікар, більше схожий на городнє чуперадло, був єдиним випадковим свідком самогубства дівчини — непоганий розклад, бо зазвичай влітку біля пішохідного мосту цілодобові тирлування, — тому народний обранець Сердюк зробить усе, аби дядько найскоріш виїхав зі столиці зі своїми вирішеними проблемами. Вдячні — вони мовчазні. Невдячні довго не живуть. У всякому разі, звіряча Сердюкова інтуїція, яка ще жодного разу не зраджувала, підказувала: дослухай, допоможи, позбудься.

— Продовжуйте, продовжуйте, — підбадьорив дядька.

Рік тому терапевт Іван Степанович Гусько повернувся до праці в стаціонарі районної лікарні і, коли вперше під час його нічного чергування зникла електрика, навіть пожартував з хворими: тікайте, хто ходити у змозі, по хатах, поки не бачу. Та під час наступного нічного чергування без електрики померла — добре, що стара, — жінка. Гусько просто не побачив, коли хвора на серце зарилася обличчям у подушку і задихнулася. Довідку про смерть мав писати саме черговий лікар, тож Іван Степанович спересердя випив дві пробірки дорогоцінного спирту і написав майже правду без урахування подушки.

— Так у чому конкретно суть справи? — Сердюкові набридло бути свідком дядькових душевних гризот. — Можете викласти у десяти реченнях?

Районну лікарню душив, як хвору подушка, великий борг за електрику. Районна адміністрація замість грошей повідомила: борг лікарні передано власнику цукрового заводу, йому тепер винні. Власник цукрового заводу Коноваленко заявив: віддайте один корпус, усе прощу. Іван Степанович так і лишився б серед гурту розлючених безпорадних лікарів, та одного разу його корова заблукала й опинилася на науковому полі, а охоронці, покидьки, корову зарізали і продали. А замість компенсації та вибачень послали Гуська до рідної мами, ще й натякнули, що поле, хоч і рахується за якимсь столичним науковим інститутом, давно належить власникові цукрового заводу Коноваленку, а з тим краще не зв'язуватися... І коноплі там чи мак, місцевому люду на те поле ходити — зась! Приватна власність. А корову свою Іван Степанович любив. Ну і завівся, не зупинити. Писав-судився-бідкався — рік нерви псував, тільки гірше стало. Після чергового судового засідання лампочки в районній лікарні остаточно згасли, мов померли, а голові райадміністрації у Києві медальку на груди почепили. І Гусько не витримав. Зібрав у пластмасовий дипломат судові рішення і поклявся сім'ї, колегам і хворим: без електрики для лікарні додому не повернеться. Отак.

— Це все? — не втримався Сердюк.

Іван Степанович напружився: мало йому?

— Я чого у центр... Тут уся влада скупчилася, тут усе вирішується. Як у вас не вийде, може, підкажете, яких міністрів смикати — охорони здоров'я, енергетичного чи внутрішніх справ... До президента як... Чи... Мені куди?

— Додому, — сказав Сердюк і встав з-за столу. Обернувся до дверей. — Марто!

На порозі миттєво виникла Марта. У руках — розгорнутий блокнот, олівець, в очах — псяча відданість.

— Ти документи Івана Степановича...

— Так!

— Дій! За годину в районній лікарні мусить бути світло, а ще письмові гарантії від адміністрації, райенерго і цукрового заводу, що ні за яких умов електрику в лікарні не вимкнуть. — Креше вогонь з каменя. До дядька. Руку протягує. — На все добре, Іване Степановичу. Радий вам служити. З народом ми будь-яку битву виграємо.

Дядько з крісла підхопився, руку потис.

— Дякую... Від всього району дякую, та з Києва не поїду. Як мені з дому подзвонять і скажуть, що ті корупціонери усе чисто зробили, як ви наказали, тоді уже...

— Що ж... Годину можете перепочити у цьому кабінеті. Чи Марта організує вам екскурсію столицею. А за годину вам зателефонують з дому... Повірте.

— Вірю, — усміхнувся лікар. Диво. Раз-два — і справу вирішено. А він знав — у центрі швидко розберуться.

Марта зникла, Сердюк ішов до дверей, і Івану Степановичу раптом захотілося сказати щось душевне і тепле, аби подякувати народному обранцеві, бо, певно ж, зайнята людина, а знайшов час, вислухав простого лікаря з району і став на захист лікарні.

— Синочок такий у вас... гарний хлопець, — сказав Сердюкові у спину. — Оце тільки з дівчиною в нього... учора уночі...

Бац! В яблучко! По яйцях! Сердюка аж скрутило біля дверей. Незграбно обернувся, подивився дядькові в очі, наче намагався зрозуміти, що саме той бачив і знає, та на пряме запитання не наважився, інтуїція підказувала — не можна, зав'язнеш по вуха.

— Я попрошу Марту, щоби вона допомогла вам з квитком і довезла до вокзалу... — пробелькотів і вискочив з голої кімнатки.

Перелякана Марта бігла за шефом з розгорнутим блокнотом у руці. Розлючений Сердюк нісся коридором, мізки вже працювали. Година часу. П'ять хвилин на дії, п'ятдесят п'ять на прийняття рішення. Велика гра? Здається, так. Подати електрику до райлікарні і тим врятувати Макса... Адміністрація, райенерго — порожні звуки. Зв'язуватися треба з власником цукрового заводу — він хазяїн району, йому всі служать. І тут — заковика. Власник цукрового заводу Ростислав Коноваленко — його колишній комсомольський шеф, персональний ворог з тридцятирічним стажем. No connect!

— Де Макс? — Марті на ходу.

— Поїхав додому.

— Шиллєр?

— Продивляється матеріал, відзнятий телевізійниками.

— Івана Баклана, нашого мента славного! У мій ресторан. За півгодини. Сама...

— ...на зв'язку! — підхопила із завзяттям.

— Дурепа! Дослухай, а потім... Сама при цьому лікареві. Поки я не зателефоную — абсолютна ізоляція від суспільства. Тільки ти і він, як Ромео і Джульетта. Зрозуміло?

— А що мені з ним робити?

— У шашки грати! — люто. І вискочив з коридору.

Мізки працювали. Якщо після тридцяти років мовчазної ненависті він зателефонує Коноваленку і, ніби нічого не сталося, попросить увімкнути електрику в райлікарні, той, скоріш за все, не відмовить — добре знає можливості Сердюка. Скільки зажадає за послугу? Не важливо! Сердюк не звик платити по рахунках. І принижуватися перед Коноваленком не буде. Звичайно, якби не ця ідіотська номінація «Сірий кардинал», він би вчинив простіше. Наприклад, викликав до себе когось із міністерства енергетики і просто наказав врубити хворим лампочку, але все зводилося до того, що світ має знати, завдяки кому в райлікарню повернулася цивілізація. І звіряча інтуїція підказувала — дядько потрібний. Він ще згодиться, коли мова заходитиме про добрі справи народних обранців. А на шляху — Коноваленко.

Сердюк швидко дійшов до автівки. Водія — геть. Сам за кермо. По газах. Мізки працювали. Можна нейтралізувати, як любить казати мент Баклан, самого Коноваленка. Ну, їй-богу, скільки років можна тремтіти від люті? Не діти давно. Спокою хочеться. Хай спочине з миром... Ні. Мало часу. За годину просто фізично неможливо нейтралізувати Коноваленка й увімкнути електрику в лікарні.

Мізки працювали. А якщо нейтралізувати лікаря? Макс буде у безпеці, а номінація «Сірий кардинал» мине під знаком негативного підкилимного впливу заради власної наживи. Недобре. Рома Шиллєр має рацію: треба видаватися «сірим кардиналом» інтересів простого люду.

Довіритися інтуїції. Ніколи не зраджувала. А що інтуїція каже? Мовчить? Діяти в лоба! Доконати і розорити злопам'ятного Коноваленка. Просто зараз відрядити в район бійців з охоронної фірми. Захопити райенерго і врубити вже світло тій лікарні. Позов на Коноваленка — через жадібного бізнесмена в лікарні мруть хворі. Блискавично, але... Хто дасть гарантії, що Коноваленко не піде ва-банк? Не розпатякає на увесь світ про зґвалтування тридцятирічної давнини... Після того Сердюк угору під крилом Перепечая пішов, а Коноваленко скнів до часу. Так було, а Ростик обов'язково розкаже про політичні переслідування комуніста-ґвалтівника Перепечая, ніби не сам для нього по горілку бігав. Перевіряти ніхто не буде, та і як — Соня мертва, а от він, Володимир Сердюк, одружений з донькою ґвалтівника Перепечая. Недобре. Не можна Коноваленка напряму чіпати.

Інший варіант. Залишитися у звичному середовищі — темній, практично не висвітленій суспільною увагою ковбані влади. Дати грошей журналюгам, хай оберуть іншого «сірого кардинала». Тоді можна увімкнути електрику в лікарні без ідентифікації. Ні! Журналістська сволота вже оголосила його «сірим кардиналом» на всю країну. Розібратися! Обов'язково розібратися: що за... Хто їм взагалі дозволив торкатися Сердюкового імені?! Закрити журнал! Ні! Довести до банкрутства. Другий варіант кращий — хай помучаться! Але це — потім. Зараз що?

А зараз можна удати з себе дурника — мовляв, не знав, не відав, що цукровий завод належить Коноваленку. Директора заводу — у підвал. Захоче врятувати сім'ю, на карачках полізе в райенерго і накаже врубити лікарні електрику. Добре? Ні! Схема нормальна, тільки Сердюк весь у білому в неї не вписується.

Що за... Як? Як легально, легітимно і красиво засвітитися у цій справі?! Замислився... Є! Є, щоб ви усі повиздихали з вашими номінаціями! Він і не повинен світитися... Не повинен! Справжній «сірий кардинал». Випадкова журналістська знахідка — зняли прохача, тобто просту людину, яка приїхала до народного депутата Володимира Сердюка. І все. Сердюк більше ніде й не повинен світитися. Хай світяться вікна в лікарні. І висновок — оце і є справжній Сердюк, скромна порядна людина, яка не афішує своїх добрих справ. Геніально! Ромі Шиллеру — у морду! Чому він замість Роми працює?!

Полегшало. Тепер головне — як увімкнути ту кляту електрику?

Мобільний ухопив:

— Марто! Заступника міністра ПЕК у мій ресторан. За десять хвилин.

— Якого з заступників? — Марта йому.

— Того високого, що минулої зими в Альпах п'яний баварською ковбасою вдавився, а папараці його... Прізвище забув...

— Лактіонова?

— Здається, він...

— Зараз буде, Володимире Гнатовичу.

— Як наш лікар?

— Дзвонить додому і завіряє, що зустрів чесного політика, який поверне лікарню до життя.

— Кави йому. Хай поки що сидить як вкопаний, — відрубав зв'язок.

Ну от і все. Починаемо операцію «Таємниче повернення електрики в райлікарню». Хай Коноваленко біситься, Володимир Гнатович — ні при чому. Взагалі не знає, про що мова. Люди шепочуться: «Всесильний Сердюк одним рухом повернув світло?..», «Ой, ну що ви слухаєте тих людей? Перебільшують...» Красиво. Їй-богу, красиво. Вищий пілотаж. Треба буде Шиллєру в морду плюнути.

Знову за мобільний.

— Марто, де Шиллєр?

— Здається, на телебаченні...

— Як повернеться — до мене!

— Вже дзвоню! — проторохтіла Марта.

Рома Шиллєр сидів біля басейну — зустрічна хвиля, вода-блакить — нелогічно дорогого фітнес-центру на Оболоні. Пив апельсиновий фреш і дивився на самотню товсту плавчиню, що розсікала водну поверхню з потужністю підводного човна. Дивні люди. Надворі літо сміється, а вони... вона, одна ненормальна у басейні плескається. За гроші. Рома сподівався, що у людей, навіть багатих, більше здорового глузду і ідо цього літнього дня він не зустріне біля басейну жодної живої душі і зможе без свідків і перешкод провести зустріч, до якої готу вався давно, та нагода випала тільки зараз.

Гладка плавчиня, ніби підслухала Ромині думки, — догребла до бортика, полізла по драбинці й попленталася до роздягальні. «Пірнай у Дніпро, тітко!» — подумки порадив Рома і подивився на годинник.

— У мене в запасі ще дві хвилини, — почув за спиною густий низький бас. Жваво озирнувся. Підхопився з довгої лави.

До цієї миті Рома Шиллєр не бачив людину, з якою вже півроку спілкувався телефоном і все не про погоду. «Цікавий типаж!» — промайнула професійна думка. З такого можна виліпити і героя, і покидька. Під шістдесят, а на вигляд молодший. Високий. Ну, не всім же в наполеони. Кремезний. Залежно від завдання — твердий характер, спортсмен, наполегливість і цілеспрямованість чи тупа впертість, фізична компенсація відсутності мізків і груба хтивість. Очі глибоко посаджені. Знову ж, залежно від завдання — до десяти інтерпретацій, і всі аргументовані. Щелепи квадратні. Шия, як у бика. Ого! Треба обережніше! З такими шиями і без інтерпретацій — у рило!

— Чому в басейні? — холодно спитав чоловік. — Обговоримо тему під водою? Щоби ніхто не почув?

«Плюс ідіотське почуття гумору», — подумав Рома і простягнув кремезному руку.

— Рома Шиллєр, іміджмейкер.

— Ростислав Дмитрович Коноваленко. — Чоловік так міцно стис Ромину долоню, що звичний у всьому бачити таємні знаки Шиллєр розшифрував це як приховану загрозу. Насторожено усміхнувся, показав на довгу лаву.

— Прошу.

Коноваленко кинув на лаву скептичний погляд:

— Чого це нам з тобою поруч сидіти? Як друзям...

— А ми вже вороги? — почав нервувати Рома. Час спливав. Йому вже треба мчатися на виклик Сердюка, а цей бичара з квадратною щелепою в психоаналітика грається.

— Ні, — відказав Коноваленко. — Але я хочу сидіти за столом навпроти тебе. І бачити твої очі.

На! Ось стіл! Ось два пластмасові стільці. У кутку біля басейну

Рома всівся навпроти Коноваленка і почав без церемоній:

— Вважатимемо, що свій ліміт забаганок ви вичерпали, а моя забаганка одна — спочатку гроші, потім — інформація. І будете ви мої очі бачити чи ні — спочатку гроші, а потім...

— Скільки?

— Обговорювали.

Коноваленко примружив око, дістав з кишені конверт, поклав на середину столу, прикрив долонею.

— Якщо раптом...

Рома мовчки встав і пішов до виходу.

— Добре... — почув за спиною. — Я згоден.

Рома спокійно, без іронічної усмішки чи погляду роздратованого, повернувся, сів за стіл. Розгорнув конверт, перерахував гроші, поклав конверт до кишені.

— Минулої ночі син Сердюка, Максим, спровокував самогубство дівчини, — видав на-гора. — Є свідок. Він сидить у громадській приймальні Сердюка. Охорони нема, тільки помічниця, Марта. — Замовк на мить. — Ну що? Воно того варте?

— Варте. — Важкий і незграбний Коноваленко розправив плечі, від злої радості на очах став легким і завзятим. — Зараз же спрямую туди пресу. Зараз же...

— Яку пресу, Господи?! Середньовіччя! — Рома роздратовано вихопив з кишені конверт, тицьнув у нього пальцем. — Ще стільки ж, і я скажу, що з цим робити. Я і так уже... — роздратувався не на жарт. Бичача шия? Чхати! Що за фіґня? Хіба можна так бездарно використовувати дорогоцінну інформацію, заради якої він ризикував?! — І так уже натякнув... Що? Хіба важко додумати? Не можете додумати на халяву, гоніть бабло! Це просто... Просто... обійняти і плакати!

— Кажи... — наказав Коноваленко. — Заплачу...

— Викрасти свідка. Хай розкаже усе, що бачив, присягається. Камера своя про всяк випадок. Далі... Тиражуємо. Свідка викидаємо десь на околиці. Одні «невідомі» жорстоко калічать свідка. Інші «невідомі» знаходять його і доставляють до лікарні. І ось тут — вуаля! Преса! «Свідок аморального вчинка Макса Сердюка жорстоко побитий!», «"Сірий кардинал" намагався залякати свідка злочину свого сина!», «Володимир Сердюк звинувачується у замаху на вбивство»...

— Може, дійсно свідка краще вбити? — Коноваленко дивився повз Рому, однією рукою дістав з кишені портмоне, відрахував гроші. — Після преси... Мовляв, жорстокий Сердюк мститься свідку.

— Може бути. — Рома Шиллєр невимушеним жестом вихопив гроші. Схаменувся. На годинник. — О-о... Мене звільнять! Треба бігти, — простягнув Коноваленку руку. — Приємно було побачити вас, так би мовити, живцем. При зустрічі у громадських місцях вітатися, думаю, буде зайве.

У закритому кабінеті дорогого ресторану заступник міністра ПЕК Лактіонов з відвертим обуренням кричав у мобільний і одночасно псячими очима дивився на Сердюка, що сидів навпроти і спостерігав за ним. По праву руку від Сердюка міліцейський полковник Баклан спокійно доїдав телячий стейк. По ліву — Рома Шиллєр пив мінералку й обережно кривився: від крику Лактіонова у вухах фонило.

— Ніяких узгоджень. Терміново! Увімкнув? Дай мій мобільний головному лікарю. Хай він мені затефонує і підтвердить. Що? А платити держава буде! Ти що, державі не віриш? А якого біса ти тоді на держслужбі зад відсиджуєш? Надбавку до пенсії заробляєш? Так заробляй, мать твою... Вирубиш електрику — сам у тій лікарні опинишся. Ти мене знаєш, я слів на вітер не кидаю! — Лактіонов вимкнув мобільний, витер піт з чола. — Така важка робота, — довірливо поскаржився товариству.

— Так... Іди, працюй, — благословив Сердюк Аактіонова.

Службовець вискочив як ошпарений. У кабінеті залишилися свої, Володимир Гнатович визначив завдання і для своїх. Баклану передав паспортні дані Івана Степановича, наказав встановити за ним стеження аж доти, поки ситуація остаточно не роз'ясниться.

— Може, нейтралізувати? — заклинило полковника.

Сердюк жестом припинив диспут, повернувся до Роми.

— Ну що, Ромо, «мордодєле» хрєнов! Звільнити тебе?

Рома Шиллєр від несподіванки загубив відповідь. Знизав плечима.

— А... що...

— А то! Я і без тебе придумав, як з «сірим кардиналом» і райлікарнею викрутитися. Розгортай блокнот і записуй, як подаватимеш інформацію. Справа тонка... Щоби не сфальшивив!

Спантеличений Шиллєр смикнув до себе серветку, дістав з кишені ручку. Та перш ніж Сердюк сказав «а», задзвонив його мобільний і перелякана Марта сказала те, чого усі ці нескінченні півгодини тирлування в кабінеті ресторану чекав, не міг дочекатися Рома Шиллєр.

— Володимире Гнатовичу! Лікарю зателефонували з райлікарні. Сказали, світло є. Він зрадів. І тут зайшли двоє чоловіків. Земляки...

— Які земляки? — насупився Сердюк.

Рома Шиллєр просяяв. «Земляки? Геніально! Чорт забирай, як я люблю красиву гру! Земляки... Цей Коноваленко починає в'їжджати в тему...» — тішився подумки.

— Так сказали. І забрали лікаря з собою. З дипломатом і торбою. Мовляв, додому довезуть, — із розпачем закінчила Марта. — Я намагалася їх зупинити, але я — слабка жінка... А вони...

— Що?! — Сердюка підкинуло з-за столу разом зі столом. Посуд і наїдки полетіли на підлогу, як небесні дари на землю, — щедро, рясно. Шиллєр ледь встиг підхопити серветку. Помахав перед носом Сердюка.

— Так як подавати інформацію? Я готовий записувати.

До пізньої години на Гізелиній «тойоті» Макар із Гоциком утрьох гасали столицею у пошуках хоч якогось Любиного сліду і чим далі їхали, тим більше усвідомлювали — вони зовсім не знали Люби. Басейн на Ленінградській площі? Школа йоги біля Республіканського стадіону? Круті секонд-генди на Шулявці та суші-бар на Саксаганського? Її місця? Звичайно, вони не лізли із запитаннями типу «Де була?», але двадцятисемиметровий космос на Костянтинівській апріорі не передбачав втаємничості та брехні. Басейн на Ленінградській площі? Якого біса?! Що вона там робила?

— Казала, що мріє навчитися відмінно плавати, — пояснила Гізела.

— Люба не вміла плавати? — здивувався Гоцик.

Макар нічому не дивувався. Ні тохму, що Люба мала окреме від них із Гоциком життя, ні тому, що квиток додому пропав, бо потяг уже рушив, а він так і лишився у Києві серед слизьких питань і незрозумілих тривог. Люба щезла і забрала разом із собою чіткі та зрозумілі життєві орієнтири — кохання, щастя, ми кращі і це місто наше, сміх, дружба навіки і бруківка... Не забути про вибиту бруківку на Андріївському...

— Поїхали ще на Андріївський, — сказав, коли пізно ввечері об'їздили геть усі точки, де Любу могли бачити, і в жодній не віднайшли її сліду.

— Люба ніколи не казала про Андріївський, — тепер здивувалася утомлена Гізела, і Макар з Гоциком сумно всміхнулися: Гізела теж багато чого не знала про Любине життя.

Замість Андріївського вийшли біля «Самсона» на Контрактовій. Не біля торговельного центру, біля справжнього — облупленого біблейського, що знущався з міні-лева і тому зовсім не скидався на героя. Біля Сковороди чорніли готи. З дерев на траву — прохолода. На траві напівголі дівчатка у топах на тонких бретельках і у коротких спідницях лижуть морозиво, а збуджені хлопці у шортах біля них голосно жартують, перекрикують один одного, аби приховати раптову жагу. За трамвайними рейками — насіння, пиріжки, цигарки, пиво і кола. Випадкова гітара — туга-туга, десятеро невипадкових слухачів сумують під косячок. Бомжі біля сміттєвих баків, самотній дідуган із десятком повітряних кульок: «Недорого, недорого, задарма майже...» Помаранчеві кришнаїти — вервечкою: мир вам, люди... Контрактова. Серце неформального Києва.

Макар і Гоцик ішли до Костянтинівської мовчки. Думки синхроном. І раніше зникала. СМС-ками сміялася: «Голото, чекайте, скоро буду». Про кохання своє — ні-ні. А в очах блакитних останнім часом — тільки запитання німі. Горда. Що вони взагалі про неї знали? Що вісімнадцять. Зі Львова. Бабця вчасно померла, Любина мама здала бабину квартиру і змогла заплатити за доньчине навчання. Сестричка молодша. Батька нема, здається. Про батька — ніколи. Економна заради мети. На навчання відкладала, за куток на Костянтинівській сама платила. Плани Грандіозні. Красива... Така красива, що оце тільки зараз, коли щезла... коли промчала їхніми життями, як полум'я, і щезла, тільки тепер й усвідомлюєш — красива і близька. Така близька, що без неї думки розсипаються, м'язи тоншають, серцю зле.

Думки врізнобій. «Хай би знайшлася, і додому! Забути і не згадувати», — Макар. «Хай би знайшлася, кохала, раділа... Я б за неї порадів», — Гоцик.

Мовчки повернули до арки, увійшли у дворик, на веранду. Думки синхроном — вдома вона, де їй ще бути? Макар дістав ключ і — ні з місця.

— Добре, — видихнув Гоцик. — Я...

Дістав свій ключ, відімкнув двері.

— Любо...

На веранду вийшла Роза Сиґізмундівна.

— Добрий вечір, — вони їй.

Усміхається старенька.

— Люба під ранок приходила. Ви тільки насмерділи на веранді своїми цигарками і врешті пішли спати, а тоді й вона на веранді з'явилася...

Гоцик зі здивування став меншим на зріст.

— Розо Сиґізмундівно... — обережно. — Нічого не плутаєте? Учора під ранок? Точно?

Старенька усміхнулася — ой які недовірливі. Гоцик здивувався ще більше.

— А... чого ж до хати не зайшла?

Старенька плечима знизала.

— А вас, молодих, хіба розбереш? Стала на веранді, взяла Сашкову цигарку, хотіла запалити, а тут я... Може, злякала її?

Макар із Гоциком перезирнулися — дах поїхав у Сиґізмундівни? Теж — примара ночі. Глянеш — і з копит...

— А навіщо ж ви її лякали? — питав Макар.

— Так вона благу вість принесла... Я й зраділа. Не втрималася. Подякувала...

У Гоцика очі на лоба.

— Розо Сиґізмундівно... Може, «швидку» викликати? Щось ви... того...

— Не треба, хлопці. Помру сьогодні.

— А-а-а... Ну як помрете, покличте! — відповів Гоцик і врешті переступив поріг двадцятисемиметрової тісноти, де удвох — дихати неможливо, не те що жити...

Макар кивнув Розі Сиґізмундівні, мовляв, дякуємо за плідну розмову. Пішов за Гоциком.

На поличках — Любині речі. Книжки. Ноутбук. Не з'являлася. Макар вилаявся — тепер можна. Люби нема, бо то Люба постановила — ніяких матюків і наркотиків. Згадав про наркотики. Ага! У рюкзаку рожева пігулка на особливий випадок. Саме час. Той самий випадок — жити не хочеться, Гоцик — падло, Люба — ну просто нема слів, своїми руками задушив би, підлоту. Радість... Де радість? У рюкзаку, у кишеньці. Поліз... А нема. Хто винен? Ну звичайно, що Гоцик.

— Відколи ти у моїх речах риєшся?

— Пішов ти... — процідив Гоцик. Лежав на дивані, дивився у стелю, збивав попіл просто на килим.

— «Пішов ти» не проканає! Віддай те, що взяв! — Макар підійшов до дивана, з силою вдарив ногою по м'якій боковині. Гоцик скосив на Макара око, спокійно встав і без розмаху, коротко і люто вдарив Макара у щелепу. Макар впав спиною на підлогу, скрутився од болю. Завмер. Витер кров із розбитої губи, підхопився, кинувся на Гоцика — той стояв, як брила, посеред кімнатки і з презирством дивився на Макара.

— А-а-а... Ненавиджу! Ненавиджу!

У Гоцикових очах милосердя не заблукало. Може, теж шукав приводу скинути напругу? Ухопив невисокого худорлявого Макара за грудки і тепер уже з розмаху вліпив йому з лівої у праву щоку.

— Йо... — смикнувся Макар, заволав на підлозі. — Козлино, козлино довбана... Я тебе кінчу, кінчу! Ти втямив? Кінчу... Гоцик цвіркнув слиною Макарові в очі, спокійно завалився на диван. Дістав нову цигарку, закурив.

— Кінчу, кінчу... — трусився на килимі Макар. — Руки відрубаю... Не будеш по моїх речах нишпорити, сволото приблудна... Без тебе тут нормально було. Козлина, козлина...

Гоцик затягся цигаркою:

— Що загубив? Цноту?

— Екстазі. У рюкзаку... У кишені... Екстазі.

— Не брав.

— Брешеш!

— Не брав, — упевнено повторив Гоцик, і Макару раптом стало страшно. Поліз рачки до рюкзака, витрушував усе на брудну підлогу, аж доки у рюкзаку не лишився суцільний, абсолютний нуль.

— Не брав?

— Навіть не знав, — відповів Гоцик.

— Люба знала, — ляпнув Макар і від Гоцикового спокою теж лишився суцільний, абсолютний нуль. По-звірячому швидко підхопився з дивана, підняв Макара над підлогою, притис до стіни.

— Час колотися, Макаров, — видихнув в обличчя. І від того, що вперше за увесь час їхнього співіснування на Костянтинівській Гоцик холодно і безжально назвав його Макаровим, механіку з «Політехніки» стало безбожно бридко.

Макар згадав вологі Любині губи, непевні рухи, якими вона стягувала з себе футболку, схлипнув і раптом гірко, по-дитячому заплакав.

— Потім ридатимеш! — струснув його Гоцик. — Розповідай!

Уся розповідь уклалася в п'ять нескінченних хвилин і два десятки рубаних, зажмаканих фраз. Він відмовлявся... Він взагалі подумав, що вона жартує... Запропонував екстазі... Ну, щоби секс хоча б у кайф, а не просто так... Вона відмовилась. Тоді він купив горілку... Усе.

— Ти покидьок, — вражено прошепотів Гоцик.

Макар не відповів. Думки синхроном: Люба плюс екстазі — наслідки непередбачувані. Дарма шукали у звичних місцях. Люба плюс екстазі... Біда... Біда? Є ще один. На «мазераті». Він може знати.

«Як його знайти?» — подумав Гоцик.

— У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос.

— Звідки? — не повірив Гоцик.

— Запам'ятав... Коли Люба на нього чекала, а ми... за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю...

— Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці.

— Тільки зараз... згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене...

— Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик.

І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують.

— Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці.

Гоцик зняв слухавку, почув голос Любиної мами, почав брехати:

— Ні, все нормально. Люба мобільний загубила. Чи вкрали... Вони у Могилянці якийсь перформанс готують... А вона сьогодні зранку вам телефонувала. Щось із зв'язком. Добре. Ми їй передамо. Добраніч.

Слухавку поклав, постановив:

— Я теж покидьок.

З тією думкою лежали-курили до ранку. Люба не з'явилася. А коли сонце ще вмивалося у Дніпрі, у двері постукав сусід і повідомив:

— Роза померла... По червінцю, якщо не жадні...

Весь день до сутінків Люба просиділа на камені біля Дніпра. Думки-сумніви верещали-боролися за право диктувати їй настрій і вчинки, та врешті безпорадно скупчилися в яскраву пульсуючу кульку біля серця, і тільки одна — гірка, нещадна — відчайдушно пливла свідомістю і не хотіла тонути, як Люба у Дніпрі. Чому Макс не кинувся у воду за нею вслід? Чому її врятували двійко незнайомих хлопців, а не він? Бо, певно, ті незнайомі хлопці не змагалися у Дніпрі серед ночі на швидкість? Певно, тільки заради неї занурилися у темну стрімку безодню і витягли на холодні сходи набережної... Чому не Макс? Де був Макс, коли вона захлиналася і ковтала брудну дніпровську воду?

Була би логіка, знайшлися б і відповіді. Спалахнули б емоції, розворушили би логіку... Та крім нещадного запитання — геть нічого: мертва туга огорнула всі інші почуття, приспала до часу.

Була би логіка... Не любив? Не любив Любу так сильно, щоби забути про власне життя заради неї? Себе плекав у тому коханні? Перелякався? Занервував? Розгубився у першу мить?.. Але ж була мить друга, третя... І очевидна, страшна картинка — дівчина у Дніпрі.

Еге-ге... Була би логіка...

Люба задихнулася, бо з очевидною ясністю навіть не відчула, побачила: незбагненна гармонія позаду. Безмежне, як Всесвіт, божевільне кохання, дивне єднання душ і тіл не повернуться, хай би як вони з Максом не намагалися забути ту літню ніч. Дніпро розкидав на різні береги.

Та й чи хоче вона бачити Макса? Брови звела — бачити не обов'язково. Принаймні в цю вечірню годину очі зупинялися і вже не лякалися, відпочивали на дніпровській хвилі. Бачити не обов'язково. І чути. Зрозуміти би — чому лишив її одну посеред Дніпра?

Люба раптом згадала тата. Заціловував-лоскотав доньчині шиї колючими вусами, так любив своїх дівчаток. Щодня з лікарні — поважний стоматолог, — а вони з сестричкою біля порогу. Що татко приніс? І у татковій кишені обов'язково знаходилося щось смачненьке. У Бога вірував, дітей того вчив. На Різдво всідалися біля столу, і спочатку татко з мамою, а потім уже й вони з сестрою малювали чорною тушшю листівки-вітання з усміхненими янголятками в українських вишиванках і віночках на кучерявих голівках. Сріблили янголяткам крила, писали натхненно:

Де заблукав татків янгол, коли сонячного дня на очах у дітей він розчахнув вікно, заліз на підвіконня у черевиках і спокійно зробив крок у прірву? Де? Та головне — чому?

Люба ніколи й нікому не розповідала про самогубство батька. «Помер», — коротко відповідала, та запитання «чому?», яке світилося в очах у всіх, хто зібрався проводити тата в останню путь і скорботно проніс труну повз церкву, й досі не відпустило. Гризло, гризло, й у вечірніх сутінках біля Дніпра Люба раптом знайшла більш-менш прийнятне пояснення. Вона ж і сама... Сама так відчайдушно хотіла померти в ту довгу мить, коли летіла з мосту в Дніпро. Померти, аби зберегти навіки відчайдушну безвихідь свого кохання. Померти без страху, що гріх. Подвиг в ім'я любові. І коли смерть погодилася з Любиним бажанням... Коли рот залило водою... Настала друга мить. Розшматувала романтичну лузгу, намалювала чорним — хліб, земля, мама, хрест на татовій могилі, небо над розбитою бруківкою Андріївського... І Любі відчайдушно захотілося жити.

Шкода, що досвід прийшов тільки зараз. Шкода, що Люба не взнала його перед тим, як тато у черевиках заліз на підвіконня і зробив крок у прірву. Люба сказала б йому, що перша солодка божевільна мить не нескінченна — минає, а смерть — не вихід. Вхід.

— Привіт. — За Любиною спиною почувся дивний дівочий голосок — тихий, хриплуватий, але не грубий, і Люба чомусь страшенно зраділа. Озирнулася — нікого. Ледь розігнула затерплі ноги, зіп'ялася і тільки тепер побачила у густих сутінках худорляву чорняву дівчину у квітчастих, схожих на чоловічі сімейні труси шортах і білій майці.

Дівчина усміхнулася, наче констатувала для себе якийсь дуже важливий факт, подмухала собі на долоні і почала щосили терти плечі.

— Не мерзнеш? — спитала Любу.

Люба знизала плечима — ні. Закусила губку: «Дивна дівчина. Щось у ній таке...» Придивилася: на наркоманку схожа. Точно. Навіть у темряві видно: худа, аж світиться, бліда шкіра хворобливого зеленуватого відтінку, рухи занадто метушливі, губи ті смикаються — чи всміхається, чи розридається зараз.

— А я мерзну, — сказала дівчина.

— Ну і мерзни. — Люба й сама не розуміла, звідки в голосі агресія взялася. — Мені байдуже.

— Так, так... — розсміялася дівчина. — Джульєтти не виростають.

Люба завмерла, вороже подивилася на незнайомку. Та знову розсміялася.

— Цілий день за тобою спостерігаю. ...Розчарувалася в коханні?

— Звідки спостерігаєш? — ще більш насторожилася Люба.

Дівчина дужче розтерла долонями плечі, показала на невеличкий катер при березі — гойдався, ніби погоджувався: так, спостерігала. «Який гарний катерок», — усміхнулася Люба. Ото би сісти на палубі, звісити ноги у воду — і хай за спиною тихо бурчить мотор, везе без мети, мов у рай.

— Гарний катерок, — вголос.

— Можеш пожити зі мною, — просто запропонувала дівчина і перша пішла до катера.

— На катері?

— З тиждень, — відповіла.

— А як тебе звати? Я Люба, — ледь устигала за дівчиною.

— А я забула своє ім'я. Називай як заманеться. Мені навіть цікаво, як ти мене обізвеш.

— Чого це своє ім'я забула? Проблеми? Колешся? — Люба їй на ходу.

Дівчина зупинилася вже біля катера, розреготалася:

— Нема у мене проблем. І не колюся.

— Обличчя таке... бліде. Аж зелене...

— Я з реклами про прострочені продукти. Наочний приклад. «Дивися, що їси, на те тобі мізки!»

— Чому мізки? Може, очі?

— Ні, ні... Саме так. — Заскочила на катерок. — Очима, а також руками, ногами, серцем і всім іншим командують мізки. — Махнула Любі. — Стрибай до мене.

Люба вже набрала повні груди повітря і раптом побачила між бетонним причалом і бортом катерка чорну смугу дніпровської води. Задихнулася.

— Злякалася? — гукнула з катерка дівчина.

Люба махнула їй у відповідь — не відволікай!

— Торохтиш, як галка, — прошепотіла. — Зараз я, зараз...

Розігналася і щосили полетіла над чорною смугою води.

— От бачиш! І не страшно, — сказала дівчина.

— Та як же мені тебе називати? — Люба стояла на палубі катерка і ще не вірила, що поборола раптовий незбагненний страх.

— Галка! — розреготалася дівчина, потягла Любу по драбині вниз, у черево катерка.

Не змовкала: плани чіткі й зрозумілі — поїсти, до ранку спати, а зранку катером — до Десни. Можна Дніпром, можна Десенкою. Десенкою краще, якщо душа занудьгувала. Хай збентежиться і підкориться красі острівків, порослих очеретом берегів і тихих заплав. Синє — над головою й під катерком. Навкруги — свіжо-зелене, як вічна надія. Тут і зараз, кажуть, знаходять козацькі шаблі та загублені підкови козацьких коней з особливими мітками. Мати б собі одну таку для оберегу.

Галка колотила гарячий чай, ламала круглу хлібину, викладала на тарілку порізаний сир і усе це гарненько тулила на маленькому столику, прибитому до стіни, як у купе поїзда. Люба сиділа на твердій дерев'яній лаві біля столу і ловила себе на геть божевільній думці: що їй добре — гарно і затишно — у цьому крихітному, схожому на склеп приміщенні, разом із незнайомою говіркою дівчиною з фантастичними планами.

— Десенкою... — засумнівалася. — Так просто? Ти... так працюєш? Чи... живеш?

— Мені так... треба, — відповіла Галка, вмостилася на такій само твердій дерев'яній лаві навпроти Люби. Постукала долонею по лаві.

— Тут спатимемо. Попервах незручно, але виходу нема.

«Виходу нема. Тільки вхід!» — промайнула недоречна думка, і Люба знову згадала тата.

Галка швидко подзьобала хліб із сиром, заковтнула півчашки чаю і заснула на лавці. Люба й собі лягла, відчула під спиною тверду деревину. «Як у труні», — подумала без страху і знову з подивом усвідомила, що їй не хочеться йти з катерка. І за тиждень, певно, не захочеться. З іншого боку: тижня, мабуть, достатньо, щоб надихатися свіжим повітрям, несподіваною свободою, врешті отямитися від божевільного падіння в Дніпро, згадати реальність і побачити в ній своє місце. Могилянка... Зателефонувати мамі... Костянтинівська... Макар із Гоциком... І він... Макс.

Як довго може тривати страшне запаморочливе шаленство? Тільки в середині наступного після нічної пригоди дня Макс раптом усвідомив головне — Люби більше нема. До того — як у мареві: кудись мчав, телефонував, сіпався, пояснював, біг, знову телефонував... І тільки в коридорі батькової приймальні холодний розум врешті струсив із себе залишки розпечених, деформованих емоцій, і Макс жахнувся — Люби більше нема?

Ледь висидів у голій кімнатці — тут рятували його. Тому що він не врятував Любу. Істеричне «чому?» роздирало на шматки, пам'ять нагадувала страшну відповідь: тому що в першу мить після неймовірного Любиного польоту в Дніпро він перелякався і просто не повірив власним очам, а в наступну... поховав її. Глянув у темну воду, нікого не побачив і поховав. Крапка. Все інше і далі — уже після того, як Макс подумки поховав Любу.

Що за муки — розбиратися з логікою власних вчинків. «Чому?» не відступало. Чому він поховав її, навіть не спробувавши врятувати? Чому не кинувся у воду, адже з берега він міг просто не розгледіти, як вона борсалася, рятувалася, але так і не спромоглася доплисти до берега. А може, навпаки, плила до берега, та раптом побачила, як він вскочив у «мазераті» і на шаленій швидкості помчав геть, розгубилася, втратила сили... А раптом вона допливла? Приміром, до Труханового острова? Раптом усе це — божевільний дикий жарт? Макс може мучити питаннями не тільки себе. Є свідок. Свідок є. Лікар Іван Степанович. І... як? Як спитати? Торкнутися плеча і: «Ви, часом, не бачили — та дівчина, що вийшла з мого авта, побігла на міст і зірвалася в річку, — вона загинула чи виплила?» Ото ж і воно. Як спитати?

Макс вискочив з голої кімнатки батьківської приймальні, помчав до пішохідного мосту. Зупинив «мазераті» під мостом, глянув з салону на галасливий, переповнений відпочивальниками Труханів острів... Дарма приїхав... Дарма. Наче злочинець на місце злочину. Жива чи мертва — її тут нема.

Голова обертом. Погнав до центру. Холодний розум, як майстерний фотограф, підкинув об'єктивні кадри минулої ночі, залишивши простір істеричним емоціям. І що тепер? Що тепер? Як він без неї?.. І вже не «чому?», а «за що?!».

— За що мені все це? За що? — кулаком по керму. «Мазераті» — юзом. Перелякався. Загальмував просто посеред дороги на Парковій алеї. З двох боків машини — суцільним потоком, ДАІшні камери стеження... Ніхто навіть не посигналив. З «мазераті» краще не зв'язуватися. Мовчки об'їжджали несподівану перепону, і тільки старий дід на «жигулі» не втримався, висунувся у вікно, загорлав:

— Козел! Щоб тобі бандюки всі фари побили!

Краще би побили. Макс увімкнув аварійку, витримав паузу і, ніби нічого не сталося, припаркував «мазераті» на узбіччі. Як довго може тривати страшне запаморочливе шаленство? Люба казала: «Авто — така омана. Ми мчимо, та недвижні. Ми прагнемо до мети сидячи...»

Вийшов з «мазераті», тицьнув у кнопку сигналізації. Далі пішки — слухняні ноги понесли дурну голову до Європейської площі. Ще півроку тому, у Лондоні, вештаючись по Сохо в районі Карнабі-стрит, він вдивлявся в обличчя продавців маленьких пафосних крамничок, більше схожих на інопланетян, і думав про те, що це перенаселене вируюче місто навіки лишиться для нього чужим, тимчасовим притулком. Згадував дім, розповідав друзям-англійцям: у Києві відпочиває душа кожного, хто сюди приїздить. І ось тепер ішов знайомими вулицями, дивився на безперервний потік людей і машин і відчував себе так само гидко і загублено, як і на блошиному ринку Портобелло чи біля Італійського ставу в Гайд-парку. Усі великі міста однакові — людським почуттям місця нема, нескінченний рух, як видимість Грандіозних планів без сенсу і реалізації. Мчимо, та недвижні. Омана. Як авто.

Ніжна Максова мати знервувалася вкрай. Чоловік повідомив, що Макс поїхав додому, а про жінчині тривоги слухати не захотів. Крикнув щось грубе і кинув слухавку. А дитини все не було.

Під вечір пані Жені зателефонували з ДАІ і ввічливо попросили дозволу перегнали «мазераті» з Паркової алеї під Сердюків дім.

— А де Максим? — перелякалася жінка. ДАІшники заспокоїли — камери спостереження на Парковій зафіксували, як хазяїн «мазераті» увімкнув сигналізацію і кудись подався пішки.

— Ми вас не турбували б, хоч на Парковій зупинка й заборонена, — обережно. — Але за годину там має проїхати хтось із вищого керівництва країни. Чи не могли б ми під'їхати до вас по запасні ключі й перегнати автівку?

— Дивіться не подряпайте, — тільки й відповіла. Думки про інше. Скоріше б Макса побачити, бо серце не на місці.

Макс повернувся у сутінках. Напідпитку. Замкнувся у великих гостьових покоях з окремими туалетом і ванною, і пані Женя дуже пошкодувала, що двері замикаються зсередини. До того ж у гостьовій ванній лежали гострі леза, які могли знадобитися потенційному гостю... А в пані Жені — саме той настрій, коли чорні фантазії малюють криваві розв'язки будь-яких реальних подій.

— Ні... Тільки не це! — завелася. Стала під дверима гостьових покоїв. Що зробити, щоб Макс відімкнув двері? Благати, погрожувати, сказати, що його до телефону, чи запропонувати вечерю?

— Максимчику... — ледь чутно. — Синочку... Поможи... Ой! Серце, серце...

Притислася гладким животом до дверей, ухопилася за ручку дверей, ніби ось-ось втратить свідомість, і стала осідати.

— Ой...

Зсередини гостьових покоїв почулися швидкі кроки — Макс мчав до дверей.

— Мамо, матусю... — кинувся до пані Жені. — «Швидку»?

— Води... — шепоче.

— Води? Зараз! — побіг у кухню.

Пані Женя видихнула, зосереджено подивилася синові у спину. Добре, а як красиво вийти з «серцевого нападу», щоби Макс не запідозрив фальшу? Обережно встала. Пішла до дивана у вітальні.

— Синочку, посидь біля мене трішечки. — Вляглася, склянка з водою в руці тремтить. А серце, між іншим, дійсно поколювало. Майже не збрехала.

— Звісно, мамо... Ти як? — забрав у матері склянку, відставив.

Пані Женя скривилася — від Макса тхнуло дешевим алкоголем. Вона би голову дала на відсіч, що дешевим. Такий у неї ніс особливий — усе дешеве і другосортне унюхує за кілометр як нонсенс. І ця дівка... Вона, певно, теж була другосортною! Тому що розумні люди... Люди їхнього кола...

Пані Женя примружила очі, обережно взяла Макса за руку.

— Кожна справжня мати має одну нездійсненну мрію — заслонити своє дитя від всіх бід, — почала обережно. — Я би так хотіла зараз... обійняти і пожаліти тебе, але... Вибач, Максе! Тебе не треба жаліти. Ти просто не розумієш однієї важливої речі...

Макс гірко хмикнув:

— Якої?

— Ти абсолютно ні в чому не винен. На тобі гріха нема.

— Ти — моя мама. Ти і не могла би сказати інакше.

— Я кажу це як лікар.

— Ти ніколи не працювала...

— А медичний закінчила з червоним дипломом...

— І що?

— Я можу з точністю поставити діагноз молодій людині, яка вирішила накласти на себе руки, ще й так нахабно і демонстративно. — Пані Женя не втрималася, сіла на дивані і чітко вимовила: — Де-бі-лізм!

— Ти жартуєш? — Макс подивився на матір як на божевільну. — Я у неї в шахи виграв тільки раз!

Пані Женя загорілася, підхопилася з дивана, заходила по вітальні.

— Лікнеп! Спеціально для тебе. «Соціальні коріння дебілізму». Основна маса наших, так би мовити, співвітчизників безбожно зловживає алкоголем. Цифри страшні! Національна катастрофа. Ймовірність народження дебілів у таких сім'ях, а їх, нагадую, мільйони, — дуже висока. І що маємо? Діагностувати хворобу складно. Мільйони дебілів спокійно ходять по вулицях. Деякі з них частково дуже обдаровані — до речі, можуть відмінно грати у шахи чи миттєво перемножувати тризначні числа. Але всі вони мають нестійку психіку. Владарювання випадкових емоцій над логікою і здоровим глуздом. Результат? Непродумані вчинки... Недарма люди усе частіше звертаються один до одного: «Ну ти дебіл!» Вони навіть не здогадуються, наскільки близькі до істини. — Пані Женя зупинилася, задумливо захитала головою: — Вона однаково погано скінчила б... Хвороба така. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти ж не штовхав її з мосту?

Макс не відповів. Люба перед очима. Весела, азартна, красива і надзвичайно горда.

— Якби ти побачила її хоч раз, ти би ніколи не розповідала мені про дебілів... — щемко.

Дістав мобільний, шукає у ньому щось.

— Що там, синку? — пані Женя обережно. Здається, лекція про дебілізм не справила на Макса потрібного враження.

— У мобільному є Любине фото... — і голос тремтить. — Зараз покажу...

— Максе, благаю. Не треба мені її фото! Давай закриємо цю тему раз і назавжди. Батько залагодив проблему зі свідком, подія у минулому. Нам нема чого рвати серце.

— Нема чого?.. — Макс раптом зблід. Божевільними очима зміряв мати. Усміхнувся недобре. — А Люба... Як же Люба? Треба ж... Тіло знайти. Батьків повідомити. По... ховати. Крім мене, ніхто не знає, що з нею сталося. Ти розумієш? І я... Я мовчу! Це ж... І ти... Ти навіть не жахнулася, що загинула людина... Годуєш мене якоюсь маячнею про дебілів... А треба ж... — Забігав, за голову схопився. — Господи, Господи...

— Ми заспокоїмося, і все... — почала було пані Женя.

Макс здригнувся, з несподіваним шаленством жбурнув у матір мобільний.

— Припини! Припини мене заспокоювати! Я сволота! Покидьок і справжній дебіл! Треба йти... Йти...

До дверей. Пані Женя зірвалася з місця, ухопила Макса за руку.

— Не пущу! Не пущу! Ой! Серце! Серце!

— Відчепися! Відчепися від мене зі своїм серцем! Треба водолазів! Треба шукати, — виривався.

— ...Добрий вечір! А я подумав, мати серіал дивиться. — На порозі вітальні стояв чорний як демон Володимир Гнатович Сердюк і з холодною люттю дивився на дружину і сина. Макс раптом обм'як, розгублено подивився на батька.

— Водолазів треба... Шукати тіло...

— Звичайно. Я вже розпорядився. Зранку почнуть, — кидав Сердюк крижинки в розпечений простір вітальні. — Вночі водолази не працюють.

Макс опустив голову, незграбно, як каліка, почвалав до гостьових покоїв.

— Максе, чому не йдеш до своєї кімнати? Ти ж вдома, а не в гостях. І твій мобільний... — Пані Женя тривожно дивилася сину вслід, підібрала мобільний...

Макс не відповів. Мовчки зник за дверима гостьових покоїв, та пані Женя не чула, як клацнув замок. Зомбовано дивилася на екран синового мобільного. А з екрана нахабно, як здалося пані, усміхалася рудоволоса дівчина. Пані аж затремтіла од люті: упізнала колишню служницю, упізнала.

Сердюк повернувся додому не в гуморі. Звістка про зникнення лікаря не приголомшила — і не з такого гівна випливав! — але стривожила і насторожила. Шкірою відчував — щось тут не так. Після Мартиного дзвінка в окремому кабінеті дорогого ресторану з заново накритим столом Рома Шиллер малював йому логічні ланцюжки:

— Лікар телефонував додому? До лікарні? Телефонував!

Узнав, що світло увімкнули, похвалився, що йому допоміг народний депутат Сердюк. З лікарні могли зателефонувати комусь із місцевих, хто в цей час був у Києві. Розповісти добру новину. Земляки, звісно ж, могли заїхати за лікарем і одним великим кодлом повернутися в рідні пенати. По-моєму, все логічно.

Сердюк подумав-подумав і наказав логічному Шиллєру не давати в ефір сюжет про візит лікаря і світло в райлікарні.

— Володимире Гнатовичу! Дарма переймаєтеся, — наполягав Рома. — Гроші за ефір проплачеш, роботу зроблено. Треба дати людям хавку! Завтра прес-конференція!

— І прес-конференції не буде, якщо завтра наш Гіппократ не з'явиться у своїй лікарні, — постановив Сердюк.

— Ви не поїдете на прес-конференцію? — не зорієнтувався Шиллєр.

— Ти потурбуєшся, щоб її відклали на невизначений термін!

— Це неможливо, — обурився Рома.

— Ще і як можливо! — відрізав Сердюк. — Президенти прес-конференції відкладають, не те що журналюги...

Шиллєр попхався в журнал «Коло», а Володимир Гнатович наказав полковнику Баклану через місцеву міліцію обережно з'ясувати місцезнаходження лікаря Гуська. Враховуючи час на дорогу і можливі відхилення — зупинки на узбіччі біля шашличної наприклад, — лікар мав з'явитися вдома не пізніше як наступного ранку.

— О восьмій ранку матимемо точну інформацію, — сказав Баклан. На тому й розпрощалися.

Сердюк ще довго сидів у порожньому кабінеті ресторану і чим довше розмірковував над ситуацією, тим більше упевнювався: завтра зранку лікаря Гуська в рідному містечку не знайдуть. Тоді... Де він? Хто насмілився нахабно увірватися до приймальні народного депутата і викрасти потрібну йому людину? Одне вимальовується — вороги. Ситуація ускладнюється, бо грають персонально проти нього, Володимира Сердюка. Хто? Коноваленко? Ясно й інше — ворогам понашіптував хтось із своїх. Про Максову нічну пригоду і свідка знали тільки дружина Женя, помічниця Марта, міліцейський бос Баклан і «мордодєл» Рома Шиллєр. Ну і сам Макс. ...Хто з них? Хто?

Макс у розпачі міг ляпнути щось зайве. Ще вдень сказав, що поїхав додому, а з'явився ввечері й напідпитку. Де був? З ким розмовляв? Про що?

Рома Шиллєр... Теоретично міг. Надто любить гроші і не любить людей.

Баклан? Та запросто! Скільки разів зливав оперативну інформацію про Сердюкових конкурентів.

Марта. Раз спить з усіма, на кого вкаже Сердюк, значить, ляже й під чужака. Може.

Дружина... Сердюк насупив брови. Хоч цій довіритися можна чи ні? Мова йшла про Макса, значить, не продасть. Макс — святе і єдине, що з'єднує їх досі.

Думки про Макса змусили Сердюка вже по темному виїхати з ресторану додому. Як він там? Такий вразливий... Ніякого імунітету. Ще не знає — у кожного, хто хоче виокремитися з сірої маси, чия голова уже вище за інших, є своя Соня. Добре, як одна. А Макс як думав? За все треба платити. Володимир Гнатович спробує популярно пояснити синові, з яких цеглин викладений шлях до успіху. Та вдома побачив очі Макса і передумав. Встигнуть іще набалакатися. Аби лікар знайшовся...

Думки про лікаря погнали в кухню. Яке там їсти? Не до їжі. Полікуватися б — не завадило. Налив півчарки коньяку. Хильнув. Озирається: звідки небезпека? Звідки? Невже Коноваленко?!

Замість відповіді — Женька з Максовим телефоном. Тремтить од люті.

— Вово, зараз я тобі очі розкрию! І тобі не сподобається те, що ти побачиш!

— Ну... — на неї холодно.

— Ось! — поклала Максів мобільний на стіл. — Дивись...

Наш Макс, наш розумний, вихований, інтелігентний Макс! З прекрасною освітою, власною квартирою в центрі Києва, «мазераті» і такими — блін! — батьками, як ми з тобою, зустрічався з нашою колишньою служницею! — тицьнула в екран із ненавистю. — Це ж вона! Вона, падлюка! І знаєш, що я скажу тобі, Вово? Вона не випадково тоді з'явилася у нашому домі. І з Максом познайомилася не випадково. Її хтось підіслав, Вово! Цю шльондру! Я їй тих голок ніколи не забуду! Так їй і треба! І добре, що подохла!

— Яких голок? — спитав Сердюк. Ні, голки у дупі гладкої Жені він і досі подумки зі сміхом згадує, але дружина ніколи не казала, що це якось пов'язано зі служницею.

— Вона понатикала у крісло голок, а я сіла. — Женя надула губи. Напружилася. — Про що ти думаєш, Вово?! Ти взагалі мене чуєш? Цю дівку хтось підіслав до нас! До Макса! Ні, це просто жах! Ти розумієш, що могла статися трагедія?! Макс міг би одружитися з нею чи, ще чого гіршого, зробити їй дитину! І що тоді? Га?

Сердюк налив ще коньяку. Взяв мобільний, уважно роздивився фото рудої дівчини на екрані. Усе сходиться. Женька не помилилася — з екрана мобільного на нього дивилася їх колишня служниця.

Після приголомшливої розмови з хлоп'яком та його матусею на Свирю зійшло прозріння. Сидів на траві дніпровського схилу, зі здивуванням спостерігав за зграйкою дівчаток, що — сумні та насторожені — всіли ся під деревом, запалили одну на всіх таку собі самокрутку і враз повеселішали, засміялися голосно, попадали на траву, ноги позадирали.

— Куме Микишко! — завівся. — Он воно навіщо Господь всемогутній нас знову на грішну землю повернув! Зраду в народі зничтожити, до тями їх привести, Дорошенкову справу на стяг поставити.

— Е, куме Свиря,,. — сказав Микишка. — Серед народу зрада звіку не приживалася. Я так собі міркую, зрада — у владі.,.

— Підемо владу шукати! — Свиря плюнув на долоні, розтер слину по очах, умився. Ну, все. Готовий до бою.

— Де її шукати?

— А людей розпитаємо! — аж підскакував, терпіти несила. — Не всі грішні... Не всі. Десяток... Добра сотня нас побачить! Знайдемо, куме, до тої влади доріжку. Ой, знайдемо...

До куща нахилився, дрібних гілочок насмикав.

— Буду чисті душі рахувати, — пояснив Микишці. — Як хто нас побачить, так від гілки малий цурпалок відломлю і за пазуху.

Під вечір сорочка кума Свирі випиналася, ніби їжак під одежину вскочив. Що не цурпалок, то дивна новина. Влада де? Ой, далеко, хлопці, далеко. Хто на островах, хто у Парижі... Літо. Відпочиває влада, перетрудилася. На парламентських дверях замок до осені. Уряд і президент у країну вчепилися, шарпають кожен до себе. А в людей від того у голові колотнеча. Під ногами ж — хитко. Не взнати, хто сильніше шарпоне і куди люд відкине. Чого на сполох не б'ють, владу не змінюють? Так тільки восени минулого року вкотре поміняли шило на мило. Одна втіха — посміятися, як владні люди один одному пики товчуть, злодіями обзивають, а потім цілуються в губи, мов свати на весіллі.

У кумів у головах від тих новин — мішанина. До Європейської

площі повз будинок уряду. Навпроти монументальної сірої будівлі люди в купку збилися. Кричать, фотографіями у чорних рамках розмахують.

— Ні продажу драмадолу в аптеках! Від драмадолу гинуть люди... Голодуватимемо, поки влада нас не почує.

— Не почує, — сказав кумам худий хлопець з паличкою. Спирався на неї, бо ноги безсилі.

— І нащо голодуєте? — не зрозуміли куми. — 3 голодного — який вояка? Лише клопіт. Битва здоровим до снаги. Тверезим. Ми у походах п'яниць із чайок у море викидали, а на суходолі до кінських хвостів прив'язували. А вас отут хитає без вітру. Додому йдіть. Борщу поїжте. Сала на хліб. А потім уже... Чого оце безсилим до бою пнутися? Безсилого Бог не почує.

— Миром хочемо, — худий кумам.

— Отакої! — розсміявся Свиря. — В Україні всім миром хіба що батька вправно били...

Не розуміли. Геть нічого на рідній землі не розуміли. До Європейської площі спустилися, а вже по сутінках — на Поділ. До Дніпра. А на Дніпрі — веселощі через край. Світиться усе, музика гримить, з пароплавчиків п'яний сміх та регіт.

— А гуляють гарно. До впаду. Як ми після походу переможного, — завважив Свиря.

— Мабуть, теж звитягу мають. Без перемоги горілка не п'ється, — Микишка йому.

Свиря раптом закляк, за серце вхопився.

— Куме! Куме Микишко! Знаю, як владу знайти! Їй-богу, знаю.

Ногою тупнув і... злетів над землею на метр.

— Вернувся Божий дар! Вернувся! Полечу над Києвом.... Біля гетьманських палат охорони найбільше має бути. Як розвідаю, де таке місце, за тобою вернуся. Приступом візьмемо.

Микишка обернувся до дніпровських схилів.

— У чагарнику чекатиму. Не барися...

Доба минула. Знову ніч лягла. Перша ніч після Любиного відчайдушного польоту. Час без збоїв випустив на небо зірки прогулятися, щоби ні в кого не виникло жодного сумніву: час свою справу робить. Здмухнув із місяця хмарки і налаштувався стирати з пам'яті пригоду минулої ночі. Час звик — на цій землі події виникають лише для того, аби їх... миттєво забували під навалою нових подій. «Вибухнув будинок», «депутати побилися у Верховній Раді», «у хаті вчаділа дитина», «син можновладця на смерть збив машиною дівчину», «наші моряки потрапили у піратський полон», «газу нема» чи «завтра Армагеддон»... Серце тьохкає максимум добу, і назавтра питання «що там з... будинком, депутатами, дитиною, сином можновладця, моряками, газом і Армагеддоном?» вправно вимітаються з пам'яті новими подіями — «міліціянти вибивали свідчення за допомогою тортур», «біля сміттєвих баків знайшли немовля», «можновладець Г. побив можновладця Г. Г.», «столиця провалюється під землю» чи «завтра Армагеддон»... До нескінченності. Період щоденних публічних сенсацій без публічного завершення. Аморальна балаканина на зламаних долях.

Час здмухнув із місяця хмаринки й оцінив обсяг роботи: скільки людей причетні до Любиного польоту? Хто назавтра забуде?..

Любу гойдало на дніпровській хвилі на твердій дерев'яній лаві у череві катерка. Не спала. Дивилася у стелю, та бачила мільярд яскравих зірок. І його. Макса.

Макс сидів на просторій лоджії гостьових покоїв батьківської оселі і дивився у нічне небо. Та бачив над головою лише важку чорну стіну, що насувалася усе ближче, ближче. Вселяла розпач, страх. Змушувала тремтіти. І Макс ледь встримався, щоби не закричати від відчаю: «Мамо!»

Євгенія і Володимир Сердюки окремими планетами крутилися на спільному широкому ліжку. Не спали. Кожний на своїй хвилі. Володимир Гнатович чекав ранку. Якщо свідок не з'явиться вдома, треба застосовувати важку артилерію: Макса за кордон під охороною перевірених людей, аби не бовкнув зайвого, знищити всі матеріали про візит круглого дядька Івана Степановича — не знаємо такого! «Сірого кардинала» відсунути до зручного часу, зосередитися на... чомусь безпрограшному. Приміром, ініціювати реставрацію козацьких стягів. І електрику... Електрику ввімкнути. І знайти відповідь на одне несподіване запитання: чому дружина свого часу не розповіла про вибрик служниці з голками.

Євгенію мучили неконтрольовані кошмари. Певно, веселу рудоволосу служницю їй, а потім і Максові підсунула Віта, дружина олігарха Петра Челядинського. Давно одна одну ненавидять. Як пані Женя десять тисяч баксів бідним дітям на харч, так Віта — півмільйона. Ніби багатша. Ніби щедріша. О-ой! Та якби Сердюки свої капітали на оглядини виставили, Віта Челядинська зірвала би зі своєї шиї штучний, як всіх переконує, діамант, проковтнула, порізала всі кишки і померла б від заздрощів! Треба Шиллєру наказати, щоб придумав таку благодійну забаву, де розмов на мільйон баксів, а витрат тисяч на десять.

Рома Шиллєр рахував гроші і потенційні переваги свого ризикованого вчинку. Сердюк із Коноваленком затято ненавидять один одного. Ближчим часом потепління в їхніх стосунках не проглядається, а значить, Рома може в короткі терміни значно збільшити свій капітал і посприяти розхитуванню кар'єри одного з ворогів. Задумався... Кого валити — Сердюка чи Коноваленка? Мабуть, Коноваленка. Сердюк молодший, ще поживе, поборсається. Сердюка Рома знає як облупленого. Не треба заново вивчати, ліпити образ. Мабуть, Коноваленка. А раз так — добре би підловити його на чомусь сумнівному. Наприклад, на побитті свідка. Чи навпаки — нейтралізувати будь-які одкровення лікаря Гуська. Наприклад, знайти друзів загиблої дівчини, дати на лапу і хай б'ють себе кулаками у груди, що минулої ночі вони з жертвою всю ніч грали у боулінґ. Чи карти...

Макар із Гоциком теж не спали, хоч Макар заплющив очі і старанно хропів на килиму посеред кімнатки, бо на дивані нахабно розлігся Гоцик. Та Макару набридло з гіркотою відзначати факти незворотного руйнування їхнього космосу. Любу знайти б... Він поїде додому з байдужої до людей столиці, де ніхто не помітить його відсутності, як ніхто не помітив відсутності Люби. Ловитиме бичків у морі під Коблевом, брехатиме про любов колишнім однокласницям, бо в Миколаєві дівчата не погоджуються на секс без слів про кохання.

Гоцик навіть не удавав, що спить. Дивився у стелю, курив одну за одною і тютюновим димом, здається, витіснив з кімнатки на Костянтинівській останні залишки 'їхнього з Макаром космосу. Спробував уявити, де зараз може бути Люба, і не уявив нічого, крім біди. Щось трапилося... Трапилося щось надзвичайне, інакше Люба обов'язково маякнула б. Щось трапилося. І не в пустелі. У великому місті, а значить, хтось мав бачити це. Гоцик подумки заклав пальці: «Перше. До міліції... Надзвичайні пригоди минулої ночі. Друге. Шукати метросексуала на "мазераті"».

І тільки Марта з полковником Бакланом після несподіваного, але приємного сексу міцно спали у номері дорогого готелю, куди міліцейський чин іноді приводив своїх шльондр.

Свідок нічної пригоди біля пішохідного мосту Іван Степанович Гусько вночі теж спати звик, а не ляси точити. Та столиця диктувала свої правила, і близько опівночі дядько очухався після невідомого уколу, який незнайомі «земляки» оперативно вкололи йому просто на порозі приймальні народного депутата Сердюка.

Коноваленко ледь не повбивав підлеглих, коли вони доставили йому дядька без ознак свідомості. Конкретні гроші заплатив за чіткий план — викрасти свідка, умовити його на одкровення, потім відвезти подалі від офісу на Подолі, спрямувати «бомжів»... І так далі. І що має?

— Шефе, ви ж самі наказали, аби тихо, а він пручався, — виправдовувалися перед Коноваленком двоє дужих чоловіків.

— Коли отямиться?! — кричав Коноваленко. Дізнався, що ввечері, розлютився вкрай — план ламався. Увечері сенсаційна новина мала розповзтися Інтернетом, а зовсім не теле- і радіоканалами, як радив Рома Шиллєр. Інтернет! Точка входу — невідома. Доступ до інформації відкритий. Хоч з Північного полюса.

Коноваленко подумки перекроював план, коли зателефонував директор цукрового заводу і повідомив — за наказом заступника міністра ПЕК до райлікарні подали електрику, а значить, план хірургічної ампутації одного з корпусів лікарні на користь цукрозаводу ускладнюється.

— Вирубити! — наказав.

— Райенерго підімкнув лікарню за рахунок відключення військової частини. Не наша зона впливу, — пояснював директор.

— Перерубай дроти! Зіпсуй підстанцію! Влаштуй таку напругу, щоб у лікарні усе саме вигоріло! — кричав Коноваленко. — Мені однаково, як ти це зробиш! Півгодини! Чуєш? Якщо за півгодинну лікарні буде електрика... Тебе не буде! Зрозумів?

Невгамовний. Директор ще белькотів про складності, а Коноваленко вже відрубав мобільний і розгорнув дядьків дипломат. Чого час гаяти? Можна поки що дізнатися, що за людина врешті допоможе йому, Ростиславу Коноваленку, поставити крапку в давній неприязні до улюбленця долі й Перепечая Володимира Сердюка. Розгорнув. Побачив купу судових рішень щодо цукрозаводу... Мать твою... Отже, він переконаний, що першим ударить Сердюка, а Сердюк вже добу під ним ґрунт копає. Ошаленів. Так ошаленів, що коли Іван Степанович врешті розплющив очі, розгублено помацав м'яку шкіру дивана, на якому лежав, підвівся й озирнувся, Ростислав Коноваленко першим забув про дотримання плану. Підскочив до лікаря й одним ударом у щелепу збив його з ніг.

Лікар до боїв без правил виявився геть не готовим. Звалився і знову втратив свідомість. Коноваленку — ніби хтось перцю під хвіст. Загарчав... Ногами — по дядькові недвижному. Бив, бив, аж поки тактовна охорона не повідомила — півгодини минули, треба на цукрозавод телефонувати.

На третю ночі лікарня залишилася без світла, а Іван Степанович вдруге прийшов до тями на м'якому шкіряному дивані. Озирнувся... За столом розкішного кабінету сидів високий міцний чоловік з глибоко посадженими очима. Виймав документи з його дипломата і по черзі підпалював дорогою запальничкою. До останнього тримав у руці палаючий папір і, тільки коли полум'я починало пекти пальці, кидав у великий, як ванна, акваріум, де вже гойдалися пузами догори яскраві різнокольорові рибки.

— Плани змінюються, — грубо повідомив Івану Степановичу. Які, в дідька, плани? Лікар нічого не пригадував. Про плани.

Коноваленко закінчив знищувати рибок і документи, уп'явся в лікаря.

— Варіант перший. Ми тобі зараз швиденько відновимо морду і ти повідаєш, як син народного депутата Сердюка штовхнув на самогубство дівчину. За правдиву розповідь з деталями отримаєш конверт із грошима і поїдеш додому. Я навіть забуду про твої судові позови. Ти не знаєш, із ким зв'язався, терапевте! — замовк. На дядька з презирством. — Варіант другий. Я покличу двох покидьків, і вони битимуть тебе доти, поки не розкажеш про самогубство на мості. Варіанта третього — нема Твій вибір?

— Яке самогубство? — здивувався Іван Степанович, чим автоматично прирік себе на другий варіант.

До кабінету ввійшли вже знайомі дядькові «земляки». Коноваленко скривився, жестом зупинив їх.

— Почекайте, поки вийду. Мені ваші методи...

Зо дві години продрімав у кімнаті відпочинку, о п'ятій ранку повернувся до кабінету — позіхає — і остовпів. «Земляки» сиділи на м'якому шкіряному дивані, втомлено курили і байдуже дивилися на синьо-червоного від крові дядька, що нерухомо лежав посеред кабінету на підлозі, тільки розбиті губи ворушилися ледь чутно:

— Хлопці... Яке самогубство? Яке...

Свиря слушну тактику обрав: примічав будинок багатий та пишний, кружляв над ним, заглядав у вікна. А раптом саме тут нова українська влада зраду пестує? Худий голодувальник, коли вони з кумом Микишкою до будинку уряду намірилися, наставив:

— Нема там нікого. Влада всі питання на своїх дачах та у своїх палацах вирішує.

Свиря запам'ятав, та, скільки не заглядав у темні вікна офісних центрів та реконструйованих старовинних будинків на Подолі, так нічого путнього і не побачив. Аж під ранок зазирнув у віконце розкішного дому на Набережно-Хрещатицькій. Світилося, вабило.

На землю став, до стіни притулився й обережно зирк — хто там свічки не береже? І очі на лоба. Пресвята Богородице, матінко Божа! На підлозі лежав той самий дядько, що їх з Микишкою добрим салом з добрим хлібом пригощав. А над ним двійко, певно, бусурманів. Свиря такі підлі пики серед татарви бачив. Ось убік відійшли, поміж собою теревенять... Свиря озирнувся: що би його таке в руки взяти? Під вікном сміття купа: вибирай!

Свиря знов — до вікна. Бусурмани раптом завмерли, одночасно повернули голови вбік і швидко, мов хтось їх за мотузки смикнув, вибігли з кабінету. Свиря підхопив з купи сміття шматок металевої арматури...

— Що ж за іродова душа добре залізо посеред дороги лишила? Оце би пальця йому відтяти, як ще на колу не сидить... Підкрався до вікна, одним майстерним рухом встромив арматуру в дубову віконну раму, напружився... Чпок! Петлі повідлітали. Свиря обережно прочинив вікно і вскочив всередину.

Лікар Іван Степанович рук-ніг не відчував. Голова... Голова... Роздулася. Велика... Важка. Крається від болю, очі не розплющити. Не бачив, як кум Свиря по-звірячому граціозно вскочив у кабінет, підхопив дядька, потяг до вікна. Привалив лікаря до підвіконня, сам спершу вискочив, дядька — на себе. Витяг. На мить замер.

— Півня би червоного бусурманам лишити! Ех, часу нема... — дядька на спину і геть.

За мить до кабінету ввійшов Ростислав Дмитрович Коноваленко. Із задоволенням вдихнув свіже — Дніпро поряд — повітря. Тільки на це помічники і здатні — кабінет провітрити після своєї грубої і безрезультатної роботи. Усе сам! Нічого... Ростислав Коноваленко ще замолоду навчився людям язики розв'язувати. Батіг не допоміг. А в нього пряник є. Всівся у крісло і тільки тепер побачив розчинене вікно й шмат арматури на закривавленій підлозі.

— Свідок де?! Свідок де, дебіли?! — кричав, а кричати вмів. —

Покидьки! Виродки, мать вашу... — Жбурляв у помічників — за мить перед Коноваленком стали — все, що під руку траплялося. А снайпером, мабуть, ніколи не був: цілив мармуровою попільничкою в помічника, а вцілив у акваріум. Дрязь — вода зі склом на підлогу. Кров змила. Чисто стало. На мокрому паркеті мертві рибки упереміж зі склом видавалися екзотичними прикрасами. У кожної справи своя естетика.