"РАЙ.центр" - читать интересную книгу автора (Дашвар Люко)

День другий

Сонце зійшло. Відлетіла перша після Любиного польоту і ніч, та забуття не прийшло. Щоденні сенсації губляться І тільки в суспільній свідомості й телевізійних новинах. У реальності кожна має продовження аж до щасливої — чи не дуже — крапки.

У цю ніч Люба не спала. Макс не спав. Володимир Гнатович подумки розкладав пасьянси, Євгенія крутилася. Шиллєр гроші рахував, Коноваленко трудився. Дядькові заснути не дали, серденята тривожилися. І Макар не спав. І Гоцик. А раніш за всіх до справ взялася Марта-клопотуха. Не з власної ініціативи. О шостій ранку полковнику Баклану, що хропів поряд з нею на готельному ліжку, зателефонували підлеглі з регіону і повідомили — лікар вдома не з'явився.

— Марто, передай Сердюку новину... У мене зранку нарада в прокуратурі, — попросив коханку Баклан.

— І як я поясню Володимиру Гнатовичу свою... поінформованість? — не второпала Марта.

— А-а-а... Що там пояснювати? Скажеш, я не схотів турбувати його о шостій ранку, тому зателефонував тобі.

— А... о котрій мені потурбувати шефа? — спробувала уточнити Марта.

— Твій робочий день коли починається?

— О десятій.

— От о десятій і потурбуй! — порадив Баклан.

Марта вирішила інакше — поїхати додому, причепуритися, почистити після Баклана зуби і тільки потім зателефонувати шефу. Підсвідомо відтягувала момент. Переживала, бідолашна, — як Володимир Гнатович сприйме погану новину? Вона й так винуватою почувається — проґавила лікаря. А тепер виходить... Та Сердюк на диво спокійно вислухав Марту.

— Знайди Шиллєра і будьте на зв'язку. Як зателефоную — під'їдете вдвох до мене додому, — наказав.

— Добре, Володимире Гнатовичу! — зі шкіри пнеться, а розуміти — не розуміє. Може, шеф не почув... про лікаря?

І звідки Марті знати, що о восьмій ранку Сердюку телефонував заступник міністра Лактіонов — довго вибачався за ранній дзвінок, белькотів щось про енергетичну безпеку, посадові інструкції й урешті наважився...

— Лікарню довелося... відімкнути. Дзвінок з Адміністрації президента...

Сердюк поклав слухавку і раптом відчув такий азарт, аж ніздрі затремтіли. Коноваленко! Це міг зробити тільки Коноваленко. Тепер Володимир Гнатович напевно знав й інше — лікар додому не повернеться.

По вітальні — туди-сюди. Мізки працювали. Компромат на

Коноваленка. Терміново. Давно вже потрібно було цим зайнятися.

Знав же, знав — комсомольські функціонери образ не забувають. Сам такий. Баклан, сука, мобільний вимкнув. Нічого... Що ще? Перевірку податкової на цукровий завод. Екологічну інспекцію! Довкілля точно забруднюють. Ще? Все про інші джерела доходів Коноваленка, зв'язки, друзів, партнерів. І... увімкнути електрику у клятій лікарні. Тепер це вже справа принципу. Військову частину знову доведеться відрубити? Та хоч всю країну.

Володимир Гнатович зачинився у ванній, скинув халат і глянув на себе у дзеркало. Була у Сердюка таємниця, «скелет у шафі», особлива відмітка. Ніхто не знав. Навіть Женя, хоч від неї і прищ на язиці не приховаєш. В юні роки фізіологічне дорослішання Вовки Сердюка пішло не так, як у інших. Однолітки вже вуса брили, а у Вовчика Сердюка над губою чиста шкіра. Натомість на грудях почало рости спочатку ріденьке, а потім все густіше чорне волосся. Вовчик перелякався. Футболки на річці влітку не знімав — соромився. Аж одного разу роздягся догола, став перед дзеркалом — від відчаю вирішив обскубати себе, як курку, та раптом... Придивився і збентежився від захвату. Чорне волосся росло не абияк. На Вовчиному тілі виросло чорне, неймовірно гармонійне і сильне дерево. На грудях — пишна крона з волосся. По центру живота вниз — стовбур з волосся, а нижче пупа, під трусами — справжнє волосяне коріння. Ні в кого не було такого дерева. Вовчик Сердюк тоді упевнився: він — унікальна людина. З роками любов до дерева не минула. Час від часу Сердюк зачинявся у ванній і довго розглядав свою гордість, своє дерево. Може, він Самсон? Може, у тому волоссі його сила? Бо — дивна річ — сивина голову посріблила, м'язи втратили тонус, печінка коле, серце прихоплює, а дерево — таке ж сильне, молоде і чорне. Жодної сивої волосинки. Наче силу Сердюкову береже від дурного ока. Володимир Гнатович сам прикмету вигадав і вірив — поки на дереві не з'являться сиві волосинки, жодна тварюка його не переможе.

От і цього ранку Володимир Гнатович скинув халат, глянув на себе у дзеркало — чорне волосся пишною кроною розляглося по грудях, через центр живота вниз — струнким стовбуром. У труси зазирнув — чорне коріння густе й пружне. Хмикнув... «Сірий кардинал»?.. Ідіоти! «Голий король»! І плюньте на Андерсена. У Сердюка своя версія. Усміхнувся азартно. Тобі гаплик, Ростику Коноваленко, колишній перший комсомолець області. Не хочеш власноруч рити собі могилу — допоможемо.

Так захопився планами, мало про Макса не забув. Дружина повернула в реальність традиційним грюкотом у двері.

— Вово, ти що там, заснув? Макс збирається шукати водолазів...

Макс? Макса за кордон. Шиллєра сюди. Баклана! Розшукати зниклого лікаря, компромат на Коноваленка, та перш за все — підтвердження власної значущості — увімкнути електрику в далекій довбаній лікарні.

З ванної вийшов.

— Збери Максові речі, Женю. Хай відпочине подалі від батьківщини.

— Вово, ти здурів! — розлютилася. — Хіба можна дитину в такому стресі кудись відправляти?! Ти піди до нього! Глянь — він же божеволіє! А все ця руда шльондра! Якби не втопилася, я би її, падлюку, власними руками задушила.

Сердюк пішов у гостьові покої.

— Максиме! Ти де? Мені тільки-но телефонували... Опівдні водолази розпочнуть пошуки, так що...

З лоджії — Макс. Сердюк хотів було сказати «так що все нормально», та глянув на сина — е-е-е, зовсім кепський вигляд — і сказав інше:

— ...так що справа робиться. Ти як?

Макс вже похоронив Любу. Тепер турбувався, щоб... поховати Любу — знайти тіло, замовити труну... Може, відшукати однокурсників з Могилянки чи друзів, запитати в деканаті адресу матері... У Могилянці повинні знати. Максу не до батькових запитань, у нього повно справ.

— Мабуть, буду з водолазами. Точне місце покажу... Так... скоріше.

Сердюк од прикрощів плямами пішов.

— Максе, тобі туди не можна. Ти ж розумієш... Ми робимо це заради твого спасіння!

— Я живий...

Сердюк на сина — як лікар на хворого: та-а-ак, розмови не буде. Обійняв — потім життя повчить, — по плечу погладив.

— Просто не ходи туди, синку. Ти ж все розумієш... Така справа... Рознесуть — всій сім'ї непереливки. Будь на зв'язку. Як тільки...

Макс дивився повз батька в якусь для нього одного важливу точку.

— Як ти не розумієш, тату?.. А раптом вона жива? Я ховаю її щохвилини вже другу добу, а вона... Вона повертається і дивиться на мене. — Підхопився, батька з себе струсив. — Треба шукати...

Сердюк зневажливо губи стис — і в кого Макс вдався?! Він з гордістю вважав — у нього, а тепер оце придивився... Звідки ці нюні, скиглення? Женька теж не з слабкодухих. Та якби він через якихось дурних Сонь...

— Женю! — закричав роздратовано. — Де ти поділася, мать... щоби не сказати більшого. Я поспішаю.

До вітальні. Кейс, телефон, кредитна картка...

— Що сталося? — Женя вже біля дверей чоловіка почула. На кухні, дивна річ, затрималася.

— Макс... Дивись, щоб до пішохідного мосту не попхався.

— Вово, ти дійсно направив туди водолазів? — шепоче у вухо.

Сердюка — у шмаття. Корова! У нього справи у десяти точках Києва, йому поспішати треба, він, можна сказати, всю родину з гівна витягує, а вона...

— Які, в біса, водолази?! Ми що — шукачі скарбів?! — скреготнув зубами. Дверима — грюк!

Вранішній серпанок над Дніпром утопив промислові пейзажі на берегах. Любі здалося: катерок гойдається посеред неосяжного ватяного килима. Варто простягнути руку — запросто відірвеш білий шмат на згадку. Та руки зайняті — вчепилася у борт, вдивляється... Десь таки мають бути береги. Нема? Так он чого Любі не хочеться повертатися... Берегів нема. Нема куди йти. — Не передумала? — поруч із Любою стала Галка.

Люба перелякалася. Раптом хазяйка дивного старенького катерка сама передумала і зараз викине її геть?

— Ні...

— Ну то хоч посміхнись! Відпливаємо! — крутнулася і зникла.

У череві катерка задирчав двигун. Катерок здригнувся, жваво врізався у ватяний килимок і за мить вже безжально перекроював його швидким рухом на свій лад.

— А де вітер? — здивувалася Люба. — Де вітер?

Розкинула руки, сміялася. Підставляла лице прохолодному повітрю, лише вітру не було. Та що вітер?! І без нього Любу огорнуло карколомне відчуття абсолютної, нічим не обмеженої свободи. Де ділися філософські сумніви «мчимо, та недвижні»? З поважним бурмотінням Дніпром рухав маленький катерок, на ньому стояла струнка рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці, і, здавалося, не двигун і ніс суденця, а її бурхливий захват прокладає катерку шлях у вранішньому серпанку. Руки вгору — небо не так вже й високо... Озирнулася — пісня... І тільки коли з туману випірнув і посунув на катерок пішохідний міст, що веде на Труханів острів, схаменулася.

— Що це?!

Запаморочилося. Картинки темні — вниз, до води, померти...

— Коли ж посміхнешся, Любо? — гукнула Галка від штурвала на палубу. Усі вибухи Любиних емоцій пропустила за справами.

Розгубилася. Туман враз розсіявся. З берегів сонце віддзеркалюється: від вікон, від бань золотих.

— Галко! Хіба до Десни вниз за течією?

— Ні, — конкретна. — У мене справа на хвилину, а потім подамося до Десни.

— А... Добре. — І зникла радість.

Над катерком мости — пішохідний, міст метро, Патона. Всілася посеред палуби, коліна до грудей. Події страшної ночі й досі не склалися в єдину логічну картину. Щось дуже важливе випадало з пам'яті, і Люба ніяк не могла пригадати, що саме. Ніч. Вони з Максом їдуть набережною... Любі весело до болю... Вереск гальм. Ось вона біжить мостом... Ні! І Іе це... Щось інше... Той день, тільки раніше... Сонце. Пагорб біля Співочого поля. На сцені вусатий гуцул грає на баяні. Слухачі на зеленій траві.

— Сьогодні ввечері на нас чекають мої батьки, — сказав Макс. — Ти їм сподобаєшся.

Вона не відриває погляду від вправних пальців гуцула-баяніста. Киває. Кладе голову на Максове плече.

— Дивись... Це мама і тато біля Ейфелевої вежі. — Макс показує екран мобільного. Сміється. — Я спеціально поставив це фото на виклик з дому. У батьків тут такі напружені обличчя, ніби за ними стежить мафія.

Люба кидає швидкий погляд на екран мобільного. Напружені обличчя? І задихається. З екрана Максового мобільного на неї дивляться гладка хазяйка, що їй Люба підклала голки у крісло, та її вічно похмурий пихатий чоловік.

— Любо...

Любі стає смішно. Смішно і весело до болю. Всередині, як у порожній кімнаті, до відлуння у вухах колотиться щось дзвінке як мідяк. Вона ж розуміла... Розуміла, хоч вірити не хотіла, — гармонія їх кохання з нетутешніх реалій. Вона іншого зрозуміти не могла: що ту гармонію знищить.

— Любо...

— Так, дуже напружені обличчя.

Обхопила Максову руку, притулилася.

— Ти їм сподобаєшся, — повторив Макс. — У мене класні батьки.

...За мостом Патона катерок розвернувся і подався назад, у бік Десни. Люба здивувалася, пішла до Галки.

— А як твоя справа?

— Вже, — відповіла Галка.

— Так ми ж... ніби...

— Я ж у твої справи не лізу, — усміхнулася Галка. — Чуєш? А хочеш, я навчу тебе керувати катером?

Люба уявила себе біля штурвала, чомусь у білій бейсболці та білих рукавичках. Розсміялася:

— Давай. А складно?

— Приблизно те саме, що керувати своїм життям, — сказала Галка. Раптом усміхнулася здивовано. — Дивись! — показала на правий берег. — Чоловік літає...

Люба озирнулася на правий берег, але побачила лише легкі хмаринки над Володимирською гіркою.

З чагарнику на дніпровському схилі поблизу Поштової площі Любу спершу побачив Микишка. На сторожі стояв, поки кум Свиря біля лікаря вошкався, усе озирався та добру гілляку в руці стискав. На Дніпро глянув...

— Гетаут, — здивувався. — Чуєш, куме Свиря? Онде Гетаут посеред Дніпра.

— Тобі, куме Микишко, та дурна баба ввижається, бо не така ж вона дурна, щоби знову в Дніпро скочити. А якщо дурна, так хай уже, прости, Господи, топиться.

— Не скочила... На дивному човні стоїть. І біла спідниця тріпотить.

Свиря не повірив. Розігнувся від лікаря, що лежав на траві, придивився.

— Ні, не Гетаут, — засумнівався. Ногою — гуп! Над землею злетів... Вдивився. Таки Гетаут. Сумна. Хай... Хай посумує — через неї Свиря мало Божий дар не втратив.

На землю опустився.

— Ти, куме Микишко, на Гетаут не дивись. Бо зараз з човна у Дніпро плигоне, а ти за нею. А нам, куме, доброго чоловіка врятувати б, а не бабів негодящих!

Біля лікаря присів, чистої землі у долоню, слини, змішав і до дядькових ран прикладає з молитвою. Микишка поруч присів. Дядькового лоба торкнувся.

— Лихоманить бідолашного, — Свирі. — Оце би пороху гарматного з горілкою навпіл розвести, щоби випив. Враз би лихоманка відскочила.

Іван Степанович ледь напіврозплющив очі, подивився на кумів:

— Де це я, хлопці?

— О! О! — Свиря підскочив, Микишку в бік штовхає. — Помогла рідна землиця.

Микишка брови насупив, Свирю відштовхнув, дядькової руки торкнувся:

— Не тривожся, добрий чоловіче. Серденята ми Дорошенкові. Ти нас хлібом із салом пригощав. Чи забув?

— Не забув, — прошепотів Іван Степанович. — Де це ми?

Свиря до дядька нахилився. Хвалиться:

— З бусурманського лігва тебе витягли. Отут від погоні хоронимося. Як сонце сяде, я до злодійського лігва повернуся... Червоного півня підкину... Спалю іродів, хай би вічно у пеклі горіли.

Дядько зціпив зуби, застогнав, за Микишчину руку вхопився, через силу сів.

— Е, не бери, хлопче, гріха на душу. Не допоможе...

Микишка поруч із дядьком всівся.

— Кажи, поважний чоловіче, яку поміч можемо тобі покласти? Все зробимо.

Дядько озирнувся.

— А дипломат мій де? Торба?.. — Зблід, згадав. — Оце біда так біда. Спалили бандюки мої папери... Хоч справа й зроблена, а папери згодилися б. От біда. Треба вже якось з цього центру вибиратися.

Свиря носом повів.

— І сало з хлібом пропали? Оце біда. Бо як згадаю, поважний чоловіче, твоє добре сало...

І ну розписувати, як вони з Микишкою понад триста років сала не нюхали, як з Дніпра витягли бабу в білій спідниці, а потім, певно, Свирин ніс їх до дядька тієї ночі привів.

Іван Степанович слухав дивну розповідь, на кумів насторожено зиркав — от і видно, що добрі хлопці, білявий б'є себе в грудки, що на собі його з полону виніс, та таке верзуть, мамо рідна, що острах бере. Може, божевільні якісь? Чи... теє — сектанти? Одежина чудна.

Про дівчину почув. Брови насупив. Чи не про ту дівчину його всю ніч з кулаками розпитували? Напружився. Згадав квадратну щелепу Коноваленка, наполегливе: «Бачив, як син Сердюка дівчину до самогубства довів?» А Іван Степанович бачив, як дівчина у білій спідниці з розкішного авта вискочила, щось хлопцеві крикнула і побігла по мосту. А далі Іван Степанович про свою лікарню згадав і пішов до хлопця, аби розпитати, як до міністерства енергетичного дістатися.

— Чуєте, хлопці, — обережно. — Так, кажете, дівчина в білій спідниці з мосту кинулася?

— Кинулася, дурна баба, — підтвердив Свиря. — А ми її витягли. Врятували душу від гріха смертного, хоч бусурманка нехрещена. Гетаут зветься.

Іван Степанович задумався. Щось дуже відверте і давно забуте, ніби з дитинства, було в цих дивакуватих хлопцях у полотняних сорочках. І не повірити б... Про врятовану дівчину. І совість не сіпала б. Та вони, бач, його, непритомного, від справжніх бандюг врятували, бо він їх хлібом із салом пригостив. І як після цього додому переможцем повертатися? Хвалитися, що добився справедливості й електрикою лікарню забезпечив? Та хіба це зробив він, лікар Гусько? Депутат зробив. Володимир Гнатович Сердюк. А ті бандюги хочуть його знищити. Це ж ясно, як ангіна, — довго мудрувати не треба. І що робити? Додому їхати?

— Чуєте, хлопці, — оце каже, а самого ще й досі сумніви крають, по слову цідить. — Треба одну хорошу людину... про біду... попередити.

— Зробимо, поважний чоловіче, — кивнув Микишка.

— Іван Степановичем кличте, — остаточно вирішив.

— А я Свиря! А це кум мій, Микишка, — проторохтів Свиря. — Серденята ми Дорошенкові.

— От і познайомилися. — Лікар спробував підвестися, та не зміг, тільки зубами скреготнув.

Гоцик перестав шукати причини, чому він досі шукає Любу. Заборонив сумнівам точити мозок і враз заспокоївся — механіка, прості рухи, йти і довбати хоч би й пам'ятник Сковороді на Контрактовій, як знадобиться. Для мети думки зайві — механіка, прості рухи аж до тих пір, поки на власні очі не побачить її. І якщо невпинним внутрішнім гризотам так хочеться зрозуміти, чому Гоцик все-таки шукає Любу, він подумає про це пізніше... Коли знайде її.

Зранку, поки Макар валявся на килимі, змотався до Подільського райвідділу міліції, де йому ввічливо пояснили — шукати дівчину візьмуться через три доби після зникнення, а до того...

— Тоді продивіться ваші дані про надзвичайні події, — наполягав Гоцик. — Позаминулої ночі... Рудоволоса дівчина. Така висока, струнка... Ніде не...

Не значилася. Зітхнув із полегшенням, помчав на Костянтинівську Макара мобілізовувати. Од радості по дорозі накупив пива і половину випив, поки добіг.

Механік Макаров досі шукав Любу, щоби зрозуміти, як довго Гоцик збирається шукати її. Він не посоромився б віддати Гоцику першість у будь-якій справі — здатності красиво напиватися, завойовувати дівчат, розмірковувати про себе, унікального, у контексті Всесвіту чи просто нахабно розлягтися на увесь диван, що призначався мінімум для двох, — але не в пошуках Люби. Ні... Люба — то їхнє спільне, єдине, що й досі об'єднує. Як диван у двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській. Макар для себе вирішив, що Гоцик, певно, просто кохає Любу, хоч і не зізнається собі у цьому. Але... Він теж — щось таке... І в нього більше цих... преференцій... У будь-якому разі, не Гоцика, а його, Макара, Люба попросила про той неймовірний і, мабуть, кращий у Макаровому житті секс.

Механік спробував пригадати легкі Любині рухи, гаряче тіло, та раптом гидка думка перекреслила жагу, що народилася несподівано від лише згадки, і вже розливалася Макаровим тілом. Чому Люба попросила про секс саме його? До цієї миті запевняв себе — Люба більше довіряла йому, бачила в ньому близьку людину, брата... Та цього ранку, сам у кімнатці на Костянтинівській, механік раптом зрозумів — Люба просто знала, що він здатний на таке паскудство. А Гоцик... ні.

Дивна річ — не збентежився. Позбавив Любу цноти? Та це — дрібниці! Пил для льотчика! Зате не підкладався під старих бабів за гроші, як Гоцик! І не купився на «мазераті», як Люба. І знайде її він, Макар. Треба тільки якось відсунути від пошуків Гоцика. Кеба працює, придумає як.

Гроші мав. Та коли на Костянтинівську повернувся Гоцик з пивом, сказав:

— У мене бабло скінчилося.

Гоцик мовчки дістав з кишені останні надходження від мами з Португалії і розділив навпіл.

— На хавку вистачить. Вставай уже! Погнали до твого гакера ДАІшну базу колупати.

Макарів однокурсник Вітько Дрозд жив на славетній Троєщині, не любив слова «гакер» і комп'ютери компанії «ІВМ». Обзивав їх «тупими пісюками» і зневажав усіх користувачів «пісюків». Дрозд любив слово «крякер» і комп'ютери компанії «Арріе», тому всі стіни його кімнати прикрашали погризені яблука впереміж із портретами Стіва Джобса в різні роки його славетної кар'єри.

Саме у компанії яблук, Джобса і двох компів Макар із Гоциком і знайшли Вітька Дрозда того ранку. Почувши про завдання, Дрозд навіть образився.

— Це вам у будь-якому комп'ютерному клубі за дві хвилини зроблять. Чи купіть на Петрівці диски з ДАІшною базою.

— Бабла нема. Нам треба на халяву і швидко, — пояснив Макар, і Дрозд погодився на три пляшки пива. Дві хвилини розповідав про «тупі пісюки», не оминув увагою й Стіва Джобса на стіні.

— Велика людина, — показав на постер. — «Макінтош» фореве!

— «Мазераті». Київські номери. Три вісімки, і ще одна цифра невідома, — спробував повернути Дрозда в реальність Макар, але Вітько спочатку доспівав осанну Джобсу і тільки потім за кілька хвилин доколупався до ДАІшної бази і видав інформацію на-гора.

— Вісім, вісім, вісім, один, — прочитав Макар на екрані монітора. — Власник — Сердюк Максим Володимирович. Тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року народження.

— Адреса є? — спитав Гоцик.

Адреса була. Гоцик так рознервувався, що висмикнув з руки Вітька Дрозда йому ж обіцяну пляшку пива і ковтнув за раз мало не півпляшки.

— Хрещатик? Чудово! От і прогуляємось.

На Хрещатик з Троєщини дісталися за півтори години, та папірець з точною адресою не допоміг. Кремезний чоловік років сорока в чорній уніформі охоронної фірми з написом «АНГЕЛ» на спині мовчки змахнув піт з чола — хто тих «ангелів» серед літа у чорне вбрав? — і загородив вхід до під'їзду новобудови біля Бесарабського ринку: та-ак, хлопці, зупинилися і повернули назад, питань не ставити, ніхто тут не живе, довідок не даємо. І тільки коли чорнявий, точно західняк, хлопчина з мішком будівельного сміття на спині вискочив з під'їзду і побіг до сміттєвих баків, Гоцик із Макаром зорієнтувалися: перестріли хлопчину біля баків, і західняк охоче розповів про дизайнерські витребеньки багатих, шалену вартість будматеріалів з усієї Європи і жалюгідні копійки, за які він із земляками тут гарує.

— Житці ще не в'їхали? — спитав Гоцик.

— Деякі... — відповів західняк.

— А такий... Сердюк Максим Володимирович... Мажор на «мазераті»... Номер — вісімдесят вісім, вісімдесят один... Не бачив?

— З'являється іноді. Хата в шоколаді. Мамця сину подаруночок зробила, поки він за бугром був — хату придбала і ремонт зробила. Наша бригада гарувала. Таке стерво та мама, рятуй мою душу.

— А хлопця давно бачив?

— Я за ним не стежу. Бачив колись...

— А де батьки його мешкають, часом, не знаєш? — спитав Макар, хоч на ствердну відповідь не сподівався.

— У «Царському селі», — відповів хлопчина. — Ми всією бригадою під їхнім під'їздом не раз по півдня тирлувалися.

— Навіщо? — спитав Гоцик.

— Пані любила, щоби по гроші до неї їздили. І чекали, як бомжі, під під'їздом по кілька годин. Кажу ж, рідкісне стерво. Як її чоловік витримує?

На одинадцяту ранку в результаті блискавичної операції Володимир Гнатович Сердюк увімкнув електрику в далекій районній лікарні.

Крок перший — вислухав Рому Шиллєра і демонстративно послав під три чорти.

— Ти на кого працюєш, Шиллєре? — власноруч крутив кермо автівки, на Рому не дивився. Біля МВС висадив, наказав розшукати полковника Баклана і на дванадцяту дня мати усе, що тільки можна накопати на Коноваленка, його партнерів, на банки, які їх обслуговують, і на людей, які його прикривають.

Крок другий — скористався однією з ідей Шиллєра і почав її реалізацію з зустрічі з бізнесменом Петром Челядинським. Був за Петром борг, просив Сердюка свого часу, аби його людина контролювала одну з митниць на західному кордоні. Сердюк справу зробив, хоч та людина Челядинського — шматок багнюки. Узнав від Сердюка про призначення і не вигадав нічого кращого, ніж запропонувати на знак подяки...

— «Мерседес» чи елітну квартиру в центрі столиці, — розшаркувався.

Сердюк тоді від несподіванки мало контроль над собою не втратив: давно вже йому такий дріб'язок не пропонували. Митник, мабуть, без слів читав по Сердюковому обличчю.

— Перепрошую, Володимире Гнатовичу, — обережно. — Може, один день роботи митниці... ваші?.. Вам... Для вас...

А це вже було забагато.

Сердюк не взяв нічого. Челядинський розплатиться. І от вони з Петром сиділи у хай-теківському кабінеті Челядинського, і вже те, що Сердюк приїхав до бізнесмена, а не навпаки, означало: час повертати борги.

Сердюк одразу до справи.

— Є один райцентр... Мені необхідно, щоб в Адміністрації президента цей райцентр внесли в робочий графік поїздок глави держави.

— Там що — катастрофа? — спитав Челядинський.

— Слухай, Петре, у нас всюди катастрофа. У нас тільки на митниці все гаразд! Людина твоя працює? — насупився Сердюк.

— Та ні, то я так... Треба внести — внесемо. — Челядинський повернувся в ділове русло. — Сьогодні ж зустрінусь зі своєю людиною з адміністрації. На який місяць?

— На завтра!

До надзавдань Петро Челядинський не готувався — щелепа відвалилася.

— Спокійно, любий друже, — сказав Сердюк. — Президента не чіпатимемо. Президент — святе. Здався йому той райцентр... Але рядок у графіку повинен з'явитися. Сьогодні ж. За годину. І з адміністрації хтось повинен зателефонувати в райцентр, мовляв, завтра чекайте на президента. І обов'язково натякнути, що главу держави цікавитиме соціалка. Щоби світло було в лікарні, до дитсадків фрукти завезли, бордюри підфарбували чи що там у таких випадках робиться. Зрозуміло?

Петро Челядинський перетравлював інформацію.

— Тобто... Він не поїде. Так? Я правильно зрозумів?

Сердюк зацікавився:

— А можна зробити так, щоби поїхав? Президент чи прем'єр-міністр?

— Ну... Якщо треба... Поїдуть! І президент. І прем'єр-міністр. Можна навіть разом.

— Не треба, — вирішив Володимир Гнатович. — Мета така: щоб у тому райцентрі місяць із дня у день чекали на несподіваний візит глави держави. Щоби ні за яких умов — хоч би ствол біля скроні, — нікому й на думку не спало, що можна відрубати світло в лікарні. Уточнюю: мене хвилює конкретно світло в лікарні. Бордюри можна не підфарбовувати...

— А якщо без рядка... Просто телефонний дзвінок?

— От ти, Петре, ніби й розумна людина.... Який телефонний дзвінок? Хто про нього в адміністрації знатиме? А рядок... Клерки в адміністрації почнуть графік звіряти, побачать, перелякаються, почнуть з'ясовувати, уточнювати, звісно, викреслять на завтра, та думка, що у президента міг бути намір поїхати в той райцентр, залишиться. І якщо хтось з дуже розумних почне з'ясовувати, йому повідомлять — були такі плани. А чи залишилися — невідомо.

На одинадцяту в райцентрівській лікарні засвітилися лампочки, а Володимир Гнатович вкотре упевнився у власній геніальності, хоч ідея належала «мордодєлу» Шиллєру. Залишалося зрозуміти, де Коноваленко тримає лікаря, і проаналізувати аргументи, які не тільки змусять гниду Ростика відпустити дядька, але завалять самого Коноваленка раз і назавжди. Та перш ніж вислухати Баклана і Шиллєра, Володимир Гнатович поїхав на околицю міста, де на нього вже чекала людина, про існування якої не знав ніхто з оточення Сердюка.

Пані Жені уривався терпець — дві години після раннього від'їзду чоловіка тільки те й робила, що намагалася утримати Макса вдома, та син уже не реагував на «млинці», «мамі зле» і «де твій здоровий глузд». Мовчки одягався посеред великої вітальні, а матері — серце в шмаття. Застигла біля дверей, спостерігала за сином: глянути нема на що — схуд після другої поспіль безсонної ночі, на контакт не йде і знай телефонує комусь на мобільний.

— Та щоби вона провалилася, шльондра руда! — вибухнула. — Я давно знала — її до нас спеціально підіслали, а ти, як ідіот, шукаєш її по всіх усюдах. Втопилася? Та такі не тонуть! Сидить собі зараз десь серед таких самих гівнюків і регоче з нас!

Замовкла. На сина глянула — Макс стояв посеред вітальні з футболкою в руках, та пані Женя бачила тільки синові очі — великі, здивовані, гіркі. Видихнула, демонстративно відійшла від дверей.

— Хочеш — іди... Не дитина.

Макс мовчав, і це ще більше дратувало пані Женю. Господи, душу в нього вклали, любов'ю і турботою оповили, як тільки пуповину перерізали, по тих Америках, Європах, щоб мови й освіта, квартиру йому, «мазераті», а він, як повернувся, прилип до байстрючки провінційної, хвала Господу, вчасно зникла.

— А... звідки ти знаєш, що вона руда?

Пані Женя напружилася, показала на Максів мобільний.

— Це ж її фото у твоєму мобільному?

— Хто її підіслав? І чому до нас? Ти Любу раніше бачила?

Пані Женя ще більше напружилася.

— А яка різниця, Максе?! — жбурнула подушку, впала в крісло стокілограмовим тілом. — Може, я надто грубо сказала... Мені шкода. Менш за все я хотіла б нашкодити чи образити тебе. Але — вибач — і мовчати не буду, коли бачу, як моя єдина дитина божеволіє через якусь нікчемну дебілку. От побачиш! Мине час, і вона з'явиться, ніби нічого не сталося. Цікаво, скільки їй заплатили, щоби отак підло розбурхати нашу сім'ю? Голота за копійки, мабуть, погодилася.

А от цього пані Жені краще би не казати.

— Голота?

Макс обережно підійшов до крісла, у якому насторожено застигла мати, присів, зазирнув їй у вічі.

— Так це ти та гладка потвора, якій Люба голки у кріслі лишила?

Ех, пані Женю як підкине! Як струсоне. Крісло по підлозі покотилося.

— Так ось як вона тобі про твою матір розповідала?! А ти — що?! Сміявся?! З матері сміявся?!

— Токо Моно, — промовив Макс. За голову вхопився — божевілля, божевілля! Геть!

Про ліфт забув. Біг сходами. Почував себе останньою тварюкою і з подивом констатував — не жалкує, що згадав про ті голки. Окремі фрагменти складалися в одну картинку: так он чого Люба так нервувала в ту ніч. І в той день. Тільки раніше... Пагорб біля Співочого поля, етнофестиваль, гуцул із баяном... Макс показав Любі фото батьків у мобільному, а вона раптом притулилася до нього так відчайдушно і так проникливо, що він відчув себе не просто чоловіком — захисником, воякою, мужем... Пригорнув її до себе і шепотів, що ніколи і нікому не віддасть її.

Чому вона не сказала правди? Адже з першого погляду в задрипаному нічному клубі, куди його випадково занесло, Макс відразу зрозумів: Люба — його людина. Його. А значить, так само як і Макс, ненавидить брехню.

Макс вибіг з під'їзду, зупинився і розреготався. Біля під'їзду стояли Марта і «мазераті». «Марта — від тата, "мазераті" — від мами», — подумав з іронією. Марта зараз бігтиме слідом, бо тато наказав не залишати його на самоті, а він вскочить у ненависну «мазераті» — нав'язливий матусин дарунок і щезне? Маячня!

— А, Максе! Привіт! Як справи? — пробелькотіла Марта, ніби випадково зустрілися.

— Марто... Хочете «мазераті»?

Марта розгубилася.

— Володимир Гнатович просив, щоби я... Якщо тобі треба...

— А Якщо мені не треба?

— Звільнить... — наважилася Марта.

Макс скептично зітхнув — Марта не Люба, гордості геть нема.

— Тоді сховайтеся, Марто, бо бігти за собою я вам однаково не дозволю.

— Куди сховатися?

— Сідайте в «мазераті» і чекайте. Батько спитає, а ви йому: на хвилину відійшов, сказав, зараз повернуся і поїдемо.

— Можна я біля «мазераті» почекаю? — попросила Марта.

Макс знизав плечима і пішов до Старонаводницької, вгору до бульвару Лесі Українки. Їжився, хоч сонце гріло. Відводив очі від перехожих, наче кожен випадковий погляд зустрічної людини — рентгеном наскрізь. Куди чвалав? Не знав. Знав — від чого біг.

У голові одне: чому Люба не сказала, що знала батьків? Тоді б він... А що б він тоді? Відклав зустріч? А що б це вирішило? Підготував маму з татом? Як про пані Женю згадав, аж зубами рипнув. Ну яка фіґня! Мама спить з якимось «кутюр'є», майже одного з ним віку. Токо Моно... І як би Люба йому про це сказала? Коли вона зі сміхом розповідала про «гладку хтиву потвору», вона не знала, що Макс... її син.

Геть заплутався. По душі — багнюка хвилею. Дістав цигарки. Запалив.

— Вогню не знайдеться? — перед Максом стояв високий міцний хлопець. У руці в нього димила підкурена цигарка.

Це був Гоцик. Вони з Макаром дісталися до «Царського села» саме тоді, коли ошелешений Макс біг сходами. Резонно вирішили шукати «мазераті», і вже за кільки хвилин Гоцик побачив автівку біля одного з під'їздів. А поряд Марту. Очам не повірив.

— Мартазавра...

Сховався за дерево, насупився — що робити?

— А от і метросексуал! — прошепотів поруч Макар.

Гоцик визирнув з-за дерева — точно!

— Я до Мартазаври не піду, — видихнув. — Давай так. Я беру на себе метросексуала, а ти Мартазавру.

— А на фіґа нам твоя Мартазавра? — спитав Макар.

— Мартазавра багато чого може знати. Головне — не злякай її, — задумався. — Скажи, що журналіст.., Що давно стежиш за її кар'єрою. Що ніхто не розповідав про відповідальну працю депутатських помічників... Ну що я тебе вчу? Давай уже! Греби!

Домовилися ввечері зустрітися на Костянтинівській. Макар повільно пішов до Марти, Гоцик побіг Старонаводницькою, щоби обігнати Макса і виникнути перед ним як невідворотність.

Об одинадцятій п'ятнадцять Ростислав Коноваленко дізнався, що в лікарні врубили електрику. Оскільки з рибками від розібрався ще під ранок, тож хвилин двадцять м'яв морди помічникам, а потім зателефонував Ромі Шиллєру.

Рома Шиллєр якраз тирлувався в кабінеті полковника Баклана, тому дзвінок Коноваленка довів його до миттєвої панічної істерики.

— Будьте на лінії! — нервово. З кабінету в коридор прожогом. Тихий закуток знайшов.

— Пане, ви з глузду з'їхали?! Якого біса ви мені телефонуєте? Ми з вами контракту не підписували?

Коноваленко назвав цифру, і Рома остовпів. Цікава перспективка вимальовувалася. Ці двоє — Сердюк і Коноваленко, — здається, пішли ва-банк, а в таких ситуаціях люди гроші не рахують. Сеча під кадиком, кров в очах — або пан, або пропав. З власних спостережень Рома Шиллєр напевне знав головне: і переможець, і переможений однаково втратять лише в одному — у грошах. І Рома Шиллєр вирішив зібрати врожай.

— Добре... Зустрінемося...

— Часу нема! — відрубав Коноваленко. — Працюємо в телефонному режимі.

Легко сказати! А якщо Рома Шиллєр бачить прямо по курсу приймальню міністра ВС, а повз нього коридором ідуть дядьки з такими погонами та лампасами, один вигляд яких гальмує не те що думки, обмінні процеси в усьому організмі?

— Добре! У телефонному режимі, але за п'ять хвилин!

За дві хвилини устиг залишити Баклану, якого викликали до керівництва, повідомлення, що повернеться за десять хвилин. Ще дві хвилини пішли на термінову евакуацію з небезпечної установи. І в останню з п'яти Рома Шиллєр спокійно йшов геть від МВС і одночасно думав, що за нетерплячка змушує Коноваленка так активно кидати в нього купюрами.

Дзвінок застав посеред тротуару. З мобільним коло вуха Рома присів біля зграйки голубів, простягнув до них руку.

— Тільки не переповідайте мені суть проблеми. Я в темі. Як там наш лікар?

— Втік, падло...

Рома напружився і подумки похвалив себе за професіоналізм. Якийсь дилетант не поцікавився б деталями і мав би перелом хребта без поїздки в Альпи. У кращому випадку.

— Ми про електрику?

— З адміністрації маякнули, що в район президент може приїхати.

— Геніально! — Рома Шиллєр образився. На Сердюка. Ідея Ромина, а Сердюк, невдячна свиня, йому навіть доброго слова не сказав. Ну що ж! Отже, у Роми з'явився й особистий мотив.

— Робити що?! — спитав Коноваленко.

— Відрубати електрику в усьому райцентрі, — сипав ідеями Рома. — Аварія. Серйозна. На відновлювальні роботи піде не менше за тиждень. — Задумався. — Чекайте... У вас там цукрозавод?..

— Буряк у полі!

— А-а-а... Це міняє справу. Це навіть краще. Вас ніхто не запідозрить. Гасіть на фіґ той райцентр. Хай дітей роблять по темному.

Благородний намір Івана Степановича попередити Сердюка про задуми бандюків наштовхнувся на несподівану перешкоду. Лікар вперше був у столиці і, де знаходиться приймальня депутата, поняття не мав. З готелю на Подолі Макс із Шиллєром привезти його на автівці, до того ж — трошки нетверезого, і тепер, під уважними поглядами Свирі і Микишки, дядько зосереджено морщив лоба, але вказати напрямок руху не міг.

— Що ж ти, поважний чоловіче, мітки дорогою не лишав? — спитав Микишка.

— Згадав! — раптом просяяв дядько. — Шпиталь військовий проїжджали. Нам би до шпиталю, а там розберуся.

— Тобі, поважний чоловіче, самому б до шпиталю, — завважив Микишка, коли взявся допомагати дядькові на ноги зіп'ятися.

І те. Вигляд у лікаря кепський. Капелюха загубив бозна-де, рукав у піджака відірваний, сорочина — кров з багнюкою, і лице червоно-синє. Красний пан! І руки порожні — ні тобі дипломата пластмасового, ні торбини з харчем. На кумів обіперся, крок-другий зробив... Кривиться, але суне.

— Треба, хлопці, треба, — кумам, ніби ті противляться.

Так-сяк із хащів на людну місцину вибралися, запитали першого-ліпшого:

— До військового шпиталю як дійти?

Куми лише бровами грали, так цікаво перехожий шлях показував.

— На Поштовій площі сідайте у метро, до площі Льва Толстого. Перехід на станцію «Палац спорту», і до станції «Печерська».

— Що це — метро? — спитав Свиря лікаря.

— Поїзди під землею. — Лікар ніяк не міг звикнути до дивних помічників. — Досить уже, хлопці, придурюватися.

— Під землею?! — Свиря. — Свят, свят. Ми під землю доброю волею не підемо.

— Не підемо, поважний чоловіче, — підтвердив Микишка, і трійця почвалала уздовж Дніпра аж до Лаври. Від Лаври, підказали люди, на гору і все прямо, так до шпиталю й доберетеся.

Шлях неблизький. Куми, знай, тупають — не звикати, а дядько зовсім ослаб. За ребра рукою тримається, втомився, та знаку не подає. Коли відставати став, куми перезирнулися, попід руки його.

— Ти, поважний чоловіче, не тривожся. Знайдемо ми тую добру людину. Знайдемо і попередимо про зраду. На те — сердюки, — Свиря.

— Сердюки? А казали — серденята? — лікар йому слабо.

— Серденята, вояки Дорошенкові. А як язик ліпиться, то сердюки. Так і записані. Свирид Сердюк та Микита Сердюк.

— Оце диво. А депутат той... До якого спішимо... Теж Сердюк...

Свиря од такої новини над землею звився.

— Егей! Чув, куме Микишко? Чув?! Та кинь поважну людину, хай вже відпочине від нашої помочі! Чув? Не перевелися сердюки! Наша правда, наша воля! — літав над Микишкою.

Микишка обережно всадив лікаря на траву, усміхнувся.

— Точно Сердюк? Часом, не брешете з переляку, вибачайте на слові?

Лікарю не до брехні. Дивиться й очам не вірить — літає перед ним хлопець, метрів три вже набрав. Руку до серця приклав.

— Хлопці... Годі вже мене лякати. І так душа у п'ятах. Хто ви такі?

Куми перезирнулися. Чудний чоловік. Скільки разів йому повторювали. Як Петра Дорофійовича Дорошенка гетьманом обрали, так він і створив серденятські загони. Серед серденят Свиря з Микишкою не останніми були. Загинули... У році тисяча шістсот шістдесят восьмому від Різдва Христового.

— Коли?! — лікар вухам не повірив.

— Триста сорок рочків тому.

— Так це ж ви...

— А-а-а, — зітхнув Свиря. Опустився на землю біля лікаря.

— Недовго пожили.

— Зате славно, — сказав Микишка. — У Десні потопилися й оце до сих пір при деревах спали.

— А нині Господь всемогутній пробудив. Ходимо між люди, роздивляємося, що з Україною сталося, та тільки не всі нас бачать, — Свиря. — Чиста душа бачить, а грішна — ні...

Лікар потер лоба:

— Не брешете?

Куми перехрестилися.

— Ні, поважний чоловіче. Чесну правду кажемо.

— Я вас бачу, — сам собі здивовано сказав лікар.

— Не лише ти... Багато світлих душ, — відповів Микишка. — І Гетаут бачила.

— Що ти все про ту Гетаут: — розсердився Свиря. — Негодяща баба! Ми її з Дніпра витягли, а вона й доброго слова не мовила. Оце навіть не розумію милість Божу до тієї Гетаут.

Іван Степанович згадав про свої нічні поневіряння, заспішив — треба встигнути народного депутата Сердюка попередити. Вперед пішов. Куми услід.

Макс дивився на незнайомого міцного хлопця, та бачив тільки прикурену цигарку в його руці.

— Вогню не знайдеться? — повторив Гоцик.

Макс закусив губу й опустив голову. Тисячу разів він уявляв, що колись у його житті станеться банальна до виску ситуація, коли до нього підійде фізично значно сильніший чоловік і попросить прикурити. І це означатиме, що за мить він зіб'є Макса з ніг, виверне кишені й спокійно піде геть. Освіта, мізки, інтелект, гроші, впливові батьки, аргументи чи маячня типу «я живу в іншому світі»... Значення не має ніщо. Досвід групових студентських бійок не допомагає. Як і мільйон років тому, на одній тропі два самці зустрічаються тільки для того, щоби один переступив через тіло іншого і пішов далі.

Макс тисячу разів уявляв, чим відповість. Фізична кондиція? Туфта! Характер. Не злякатися. Головне — не злякатися. Головне — не підставити щоку, бо хто б там що не казав, а Макс однозначно розумів біблейську мудрість «якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав другу» — не треба підставляти першу щоку. Не треба підставляти першу.

Затягся цигаркою. Глянув Гоцику в очі.

— Не курю!

Класика, так класика: на запитання «дай закурити» може бути тільки одна відповідь — «не курю!».

Гоцик примружив око, іронічно подивився на Макса.

— Пішли! — сказав. Першим рушив Старонаводницькою вниз і ліворуч — у бік Лаври.

Макс мить подумав, подався слідом. Не злякався, не підкорився, не підставив першу щоку — сам забажав. В очах незнайомого велетня світилися сум і жага пригод, вони віщували що завгодно — від вивертання кишень подалі від дому батьків до удару ножем під ребра, — а Максу вже не терпілося вихлюпнути адреналін останніх двох діб на кого-небудь. От, наприклад, на цього здорового як бугай хлопця, що йшов попереду і жодного разу не обернувся. Упевнений, що Макс іде за ним? Сволота! Це не означає, що Макс покірно зробить усе, що той забажає! Просто треба відійти подалі від дому батьків і врешті зануритися у власне божевілля, у власну славну забаву, щоби забути про іншу... Невідомо з якої причини, але Гоцик ішов до Співочого поля. До пагорба перед порожньою сценою, де три дні тому чорнявий гуцул грав на баяні. Нині — німо. Сонце переселило вільних від справ ближче до води, наново пофарбувало зеленим і без того яскраві кущі, траву й дерева, і тільки кинутий кимось зім'ятий клаптик паперу з надписом «Композиція "ДУША". Глина. Ціна 180 гривень» нагадував про вир емоцій, що панували на Співочому полі нещодавно.

«Тут? Можна й тут!» — зухвало подумав Макс. Уявив себе — скривавленого, недвижного на цій зеленій траві. Адекватна людина, олімпієць, мать твою! — перемоги не бачити, та від участі ніхто не відмовить. Тремтів: «Давай уже! Давай...» Прискорив ходу: «Чого він тягне?» А філолог Гоцик йшов і вперше за життя ніяк не міг відшукати те одне-єдине слово, яке змусило б цього лощеного, хоч і не боязкого красунчика сказати йому правду: де Люба?.. Зупинив погляд на молодому дубку посеред галявини — до дуба дійде і тоді вже... Макс не витримав. Рвучко подався вперед, до Гоцика. Торкнувся спини.

Гоцик зупинився.

— ...Люба.

— Що?! — вразився Макс. Азартні думки про бійку посеред пагорбів помчали шукати інших дурнів. Ляп! — щока червона. Підставляй другу.

— Люба... — повторив Гоцик. — Позаминулої ночі Люба сіла у твій «мазераті»...

— А ти...

— Квартиру разом винаймаємо.

— Люба... — Макс раптом заметушився, закліпав очима, розгублено озирнувся. — Мені треба...

На годинник — двадцять хвилин на першу. Водолази... Наказ Роми Шиллєра скіпкою: «Забудь цю тему! Нікому! Ти нічого не знаєш!»

— Я не... Мені треба... — сіпнувся пагорбом вниз, до Дніпра...

Гоцик примружив око і зробив те, про що хвилиною раніше мріяв сам Макс. Ухопив за футболку, шарпонув до себе і зацідив у щелепу.

Макс упав на траву і протверезів. Одного удару лівою вистачило. Підвів голову — перед очима великі, як човни, кросівки Гоцика. Чогось учепився в них, щоби підвестися, сів на траві... Люба... В душі ворухнувся маленький хлопчик, що ніби побачив дерев'яний паркан без кінця і краю, і хоч йди вздовж того паркана сотні віків, однаково попереду — паркан, а в тому паркані розсуває дошки Рома Шиллєр, нагадує: «Забудь цю тему!»

— Вона... — прошепотів. — Через мене...

Замовк.

Все замовкло.

Гоцик забув дихати. Шкірою відчував — біда, та проста мета — шукати Любу доти, доки не побачить, — передбачала головне: побачити. А вона...

— ...померла? — спитав незнайомим самому захриплим голосом.

Макс здригнувся. Померла? Ні... Не було такого слова. Не померла. Мама взагалі вважає, що жива. Не померла. Помирають од хвороб і старості, а Люба...

— Не допливла... До берега... — майже правду.

Замовк. Все замовкло.

Гоцик якось дивно видихнув і мовчки пішов вниз, до Дніпра. Наштовхувався на кущі, ламав їх ногами, а оминути — ні, прямо... Макс дивився Гоцику вслід і відчував незбагненну вину перед цим незнайомим міцним хлопцем, наче біль того — сильніша, наче Макс раптом зрозумів, що не він один міг... любити Любу. Туга — смичком по серцю: завжди у неї одна мелодія. Голову опустив — темно... Не бачив, як метрів за сто Гоцик раптом зупинився і пішов назад.

— Де вона?

— Що? — Макс підвів голову. Не розумів, що хоче від нього цей хлопець, навіщо повернувся.

— Я хочу її побачити, — процідив Гоцик, ледь розтуляючи губи. Кожне слово — лезом по язику.

Макс незграбно встав із трави, розгублено глянув у бік Дніпра.

— Водолази... шукають... Я хотів піти туди... Не можу...

— Пішли, — глухо сказав Гоцик, першим рушив униз по пагорбу.

До набережної мовчки скотилися. Пленталися до пішохідного мосту — голови вправо, на воду: катерки, човни, яхти, сміх, пляшки, чайки...

— Ти... — врешті подав голос Гоцик.

— Макс, — надто швидко.

— Знаю. Сердюк Максим Володимирович, тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року народження. А я Гоцик.

— А ім'я?

— Гоцик, — відповів Гоцик.

— Я... жити не хочу, — сказав Макс і раптом зрозумів, що каже чисту правду.

Гоцик байдужим оком зміряв метросексуала, прискорив ходу. За півгодини дійшли до пішохідного мосту.

Водолазів не було. Макс заметушився, одного відпочивальника за руку, іншого...

— Чи тут водолази не працювали?

До найближчого пароплавчика-ресторанчика.

— Чи тут водолази...

— Ні, — позіхнув млявий охоронець ресторану. — Я рибу ловив з шостої ранку — нікого не було. А що сталося?

— Ні, ні, нічого... — потьмянів. Озирнувся розгублено — темно. Як теля до мамки, до Гоцика — той стояв неподалік і мовчки спостерігав за Максом.

Підійшов.

— Батько обманув... Обіцяв, з полудня шукатимуть... — знай озирається, їжиться, мов хворий, і слова з нього — фонтаном, втомився мовчати. — Тої ночі ми їхали... Я хотів познайомити Любу з батьками. Вона була такою веселою, сміялася... Всидіти не могла. І весь час просила пити. Я дивувався — ввечері прохолодно, а Люба все сміялася і казала: води, води...

— Макар, сука, — прошепотів Гоцик.

— Що?

— Макар. Квартиру разом винаймаємо.

Макс недовірливо подивився на Гоцика.

— Скільки ж вас... ту квартиру винаймає?

— Я, Люба і Макар, сука. — Гоцик мстиво звузив очі. — Що далі сталося?

— Вона попросила, і я зупинив авто. Тут, під мостом.... А потім...

— Досить. — Гоцик відвів погляд. — Дзвони.

Макс не спитав кому. Дістав мобільний, набрав номер батька.

— Абонент поза зоною...

— Він повинен бути у приймальні. — Макс раптом роз'ярився. Побіг через дорогу, наче порожня, а там автівки суцільним потоком. Гоцик слідом.

— Дідько! — ледь вивернувся з-під коліс, відштовхнув розлюченого водія «мазди», що вже вискочив і розмахував кулаками. Макса наздогнав, коли той зупинив старенького «жигуля»-ґрака і наказав:

— Бульвар Лесі Українки. Біля військового шпиталю.

Гоцик встиг вскочити на заднє сидіння.

— Дивись на дорогу, командире! — сказав здивованому водієві.

Катерок знай сунув вверх за течією, до межиріччя Дніпра і Десни. Позаду лишилися промислові столичні пейзажі, річкова вода стала прозорішою, береги вкрилися заростями верб та вільх, де-не-де такими густими, що, здавалося, дерева зумисне збилися біля води, ніби змагаються, хто нижче нахилить до води зелене листя, і тільки біля сіл та диких пляжиків чистий берег блищав білим на сонці піском. Випадкові човни раптово виникали і миттєво зникали, лишали катерок єдиною механічною істотою серед живого, свіжого світу ріки, а з очерету йому вслід вигинали довгі шиї сірі чаплі.

Люба так міцно вчепилася у штурвал, що аж пальці заніміли. Галка стояла поруч, уважно вдивлялася у крихітний, білий від берізок острівець посеред річки, прямо по курсу.

— Ну як? Важко? — спитала Любу.

Люба посміхнулася. А що там важкого? Керувати катерком — так само як життям. Відповідально і відчайдушно захопливо. Один маневр двічі повторити — нереально.

Галка упевненим рухом відсунула Любу від штурвала — далі сама.

— Зупинимося біля острівця? — попросила Люба.

Галка мовчки кивнула, спрямувала катерок до березового, оточеного водою крихітного гетто.

Люба першою зіскочила на берег, пішла серед беріз. Диво.

Простір виструнчився, подався вгору, розстелив під ногами зелене трав'яне щастя. Лягти спиною у траву, дивитися у блакитне око неба, припорошене зеленим листям беріз. «Як прикро, що цього не бачить Макс», — подумала Люба. Завмерла.

— Галко...

Галка роздивлялася вигадливе нагромадження гілок на березі.

— Тут живуть бобри, — обернулася до Люби.

— Галко... Чому ти взяла мене з собою? — Люба присіла біля Галки, брови звела, розтривожилася, ніби з'ясувалася щось несподіване і неприємне.

— Тобі було гидко. І ти... довго мовчала.

— А тепер так хочу говорити! Це місце... Березова сповідальня...

— Говори.

— Галко... Я щойно зрозуміла, з чого почалися мої біди.

Знаєш, коли їхала до Києва, вирішила — завжди буду собою. Такою як є. Ніколи не проковтну свою гордість, не наслідуватиму дурних вибриків... Столиця — така омана. Розкидає перед людиною купу шансів, взамін перефарбовує — себе не впізнати. Я вирішила — зі мною ніколи цього не станеться, у мене є мета. Потім я зустріла Макса. Він... з інших кіл. Ми би ніколи не перетнулися... Випадок. І я... Я забула про себе. Злякалася, що він не зрозуміє моєї... цноти. Подумала, він вважатиме мене... провінційною дурепою. І попросила друга, щоби він...

— Друг допоміг? — іронічно усміхнулася Галка.

Люба опустила голову, кивнула.

— Це пекло. А потім... був рай, та коли ми виснажилися...

У Максових очах було питання. Ні, він, звичайно, нічого не сказав, але я бачила — він розгубився, знітився. А я... Я поцілувала його в губи і прошепотіла, що він у мене... перший. І єдиний... Що в мене ніколи не буде нікого, крім нього.

Галка розсміялася.

— Якщо надумала вертатися, підеш пішки.

— З тобою лишуся. Поки що, — прошепотіла Люба. Думками далеко.

Під вечір розпалили багаття на березі біля катерка. Дивилися, як ріка раз за разом вдихає ніч, зливається з темним повітрям аж до неба, ховає в ньому дерева, береги.

— Чому ти весь час мовчиш, Галко? — спитала Люба.

— Я так хочу, — Галка їй. Відійшла від вогнища — зникла у ночі. Тільки голос чути.

— Буду спати у катері. А ти?

— Біля вогню погріюся.

Галка мовчки заскочила на катерок, за хвильку кинула вовняну ковдру. Люба закуталася по вуха — краще не буває. Білий острівець, чорна ніч, червоне полум'я. Три чисті кольори не змішуються, малюють крила, душа летить, співає. Що за диво — життя. Сама серед людей — нема спасіння. Сама серед природи — вічний рай. Як добре, що біля столичного берега гойдався на хвилі катерок, підхопив її, уніс далеко від галасливого міста. Дихати зачарованим спокоєм, дихати про запас, наперед, за той час, який доведеться провести у місті. Серед людей.

Люба усміхнулася і подумала, що білий березовий острівець — не сповідальня. Скоріше — реанімація, куди її закинув відновлюватися Господь Бог.

Подалася ближче до вогню. Вогонь — це Люба. Макс ніколи не був таким азартним і вибуховим. Він інший. Витончений, інтелігентний, розумний. І в ту ніч...

Люба насупилася — як тільки в голові промайне «в ту ніч», думки обриваються, уламки спогадів то виринають, то зникають, як буї на сильній хвилі. Напевне згадала одне: у ту ніч Макс віз її до гладкої хтивої потвори та її пихатого чоловіка. Як це так? Що за нісенітниця? Якби Люба тільки уявити могла, що в цих двох сміховинних, жалюгідних осіб міг бути такий світлий... такий розумний і душевний син... Якби вона тільки уявляла! Певно, ніколи не розповіла б Максу про пригоди в багатому домі, про голки. А якби й так — що би це змінило? А як — диво — відкрутити події назад? Забути про поколоті пальці... Заради майбутнього, заради Макса. Не майструвати з крісла їжака...

Зітхнула: хтось би інший — може, може... Раз промовчати, другий... А потім все життя — з зашитими ротом і серцем. А вона хотіла залишатися собою. Вона ж не знала — платити доведеться і за це. І вибирати одне з двох: чи зашитий рот, чи... зашите серце.

І в ту ніч... Коли вона вже знала, що Макс везе її до батьків... Вона не здалася, вирішила: хай що буде — хоч побачить здивовані, ошелешені фізіономії панів. Цікаво, а що би вони сказали? «Раді знайомству!», «Макс про вас так багато розповідав» — чи закам'яніли б? І пані від шоку знову впала б... у крісло?

Усміхнулася. «Чого ж це я така сердита?!» — подумала. Згадала маму... Мама розповідала, як довго не приймала її сувора свекруха, як довго випробовувала. Тільки за півроку вперше назвала донею, а мама все терпіла, бо сказала собі: «Це мама мого коханого чоловіка. Я мушу любити її».

— Полюбила? — здивовано питала Люба маму, а перед очима лагідна бабуся.

— Полюбила, — відповідала мама, а коли тато зірвався з підвіконня, усі плакали — і мама, і Люба з сестричкою, а бабуся — ні. У чорне вбралася, сіла біля труни, безжально пекла маму скорботними сухими очима,

«Може, я теж змогла б полюбити Максову маму?» — подумала. Пережила б якось ту першу зустріч, підстерегла б гладку пані і без свідків їй: «Я так люблю вашого сина... Я забуду все, що було в минулому. Забудьте і ви... Заради Макса. Ми зможемо...» Уявила презирливо примружені хазяйчині оченята... Насупилася.

— Так чого це я така сердита?! — прошепотіла. — А раптом вона заради Макса...

Задумалася. «Ось я вже і плани будую». І хіба погано? Чорна ніч, білі берези, червоне полум'я — усі старалися; щоби Люба врешті перестала озиратися назад і зазирнула в майбутнє.

Сердюків почет хазяїна обшукався. Баклан мучив мобільний, Марта набирала разів десять, Рома Шиллєр «стукав» — глухо. Макс телефонував, пані Женя намагалася зв'язатися... А Володимир Гнатович сидів під вишнею біля добротного приватного будинку на околиці столиці й уважно спостерігав за бритим наголо міцним чоловіком одних із ним років.

Бритий задумливо ходив по ідеально підстриженому зеленому газону, обережно обходив екзотичні нетутешні кущі, зупинився біля одного, задоволено торкнувся гілки.

— Гуарана. З Бразилії привіз. Латиною — паулінія купана! Ти ідею оцінив, Сердя? Купана! Вічнозелена зараза.

— Ти завжди надто любив себе, Купо! — усміхнувся Сердюк і по-пацанячому плюнув у підстрижену траву. Перед Купою можна не напружуватися. Купа — свій. Вони з Купою...

Олежка Купцов заробив прізвисько Купа у тринадцять років, коли разом із Вовчиком Сердюком вперше махав кулаками у звичній для сімдесятих років минулого століття битві «район на район». До того в одному класі обмальовували чорнилами парти, пропускали повз вуха нудні повчання вчителів і бігали в секцію боксу, аж доки у Сердюковій голові не заклинило і він не проміняв бокс на комсомольську активність. Цього Купа зрозуміти не міг, тренувався, мріяв про чемпіонати та перемоги, та у сімнадцять загримів за ґрати.

— Не тому щелепу зламав, — усміхався криво, коли Вовчик Сердюк зустрів його на вулиці після відсидки.

Шляхи розійшлися, і друзі дитинства зустрілися лише на початку дев'яностих. Сердюк на той час вже промацував столицю, Купа на малій батьківщині організував власну боксерську секцію, займався рекетом, на цьому потроху багатів і накинув оком на кінотеатр у спальному районі: дискотеку в ньому забабахкати, наркоту штовхати, бабло збирати. Та хтось із тих, хто таку нагоду проґавив, стуконув у Київ, і в результаті на малу батьківщину відрядили Сердюка — розібратися і навести порядок. Сердюк враз оцінив прибутковість ідеї й захотів присмоктатися, та спершу треба було усунути невідомого конкурента. Сердюк налаштувався закопати нахабу живцем і з цими думками поїхав на зустріч. А зустрів Купу.

До ранку пили, згадували дитинство.

— Десять відсотків, — запропонував Купа. — Знущаєшся? — образився Сердюк. — За смердючі десять відсотків я мушу тут всім роти позатикати і в Києві підставлятися?

Логічним шляхом зупинилися на тридцяти. З тих пір — пов'язані — один одного з поля зору не випускали, хоч стосунки і не афішували. Сердюк допоміг Купі у столиці пару готелів приватизувати, Купа у боргу не залишався. Володимир Гнатович навіть не уявляв, яке саме місце в ієрархії злочинного світу займає Купа, але будь-які сумнівні прохання Сердюка завжди виконувалися миттєво.

...Сердюк глянув на Купу — у хорошій формі, гадюка. Мабуть, досі грушу лупить.

— Я себе надто люблю? Неточне формулювання, брате. — Купа підлив під корінь гуарани води, присів біля Володимира Гнатовича. — Я себе поважаю.

— Так... зробиш? — спитав Сердюк. — Дуже мені ця тема не подобається. А раптом Женя має рацію? Раптом малу курву підіслали в наш дім? Ми ж з тобою розуміємо, це не випадковість. Один раз з'явилася — Женя ледь її здихалася. Другий раз вона вже біля Макса виникла. Що за...

Купа кивнув.

— Перевіримо. Хочеш пораду?

— А я просив пораду? — звився Сердюк.

Купа розсміявся, ляснув Сердюка по плечу.

— Позбався свідка, Сердю! Люди — юди. Продажні тварюки. Твій лікар забуде все, що ти для нього зробив, уже завтра,

— Я навіть не знаю, де він! — рипнув зубами Володимир Гнатович.

Під дверима громадської приймальні народного депутата Володимира

Сердюка лежав напівпритомний лікар — лице набрякло, синці проступили, піджак у шмаття. Сили покинули раптово, просто перед кабінетом — у голові запаморочилося, думки розбіглися. Дядькові вистачило тільки підперти двері, по ним — на підлогу і завмерти. Над лікарем розгублено товклися куми, Свиря розмахував руками, кидався до цікавих, що оперативно підтягувалися до місця надзвичайної події з інших офісів, та люди не бачили серденят.

— Ні, це просто неприпустимо! — обурилася струнка білявка з довгими нігтями. — У нас пристойний офіс, а не притулок для бездомних!

— Треба викликати охорону, — запропонував денді років тридцяти і посміхнувся білявці.

— Де, в біса, ця охорона? Як вони взагалі могли пропустити такого... — гидливо скривилася висушена пані клімактеричного віку. — Від нього тхне!

Микишка нахилився до Івана Степановича, торкнувся плеча.

— Егей! Поважний чоловіче! Очуняй, бо біда. Скажи... Скажи, що до сердюка...

— Мені... До Сердюка... — слабо прошепотів лікар.

— А що, Володимир Гнатович... — цікаві між собою обережно.

— Ні, волоцюжка бреше.

— Зараз! — Денді підійшов ближче до дверей, обережно переступив через дядька і постукав у замкнені двері.

— Марто! Марто! У вас тут дивний відвідувач! Марто! — знизав плечима. Товариству: — Я сьогодні бачив помічницю Сердюка.

— Я знаю! — раптом зорієнтувалася білявка. — Викличемо охорону, і хай вони перетягнуть цього... — глянула на зібрання, тицьнула у висушену пані: — ...в офіс благодійного фонду. До приїзду Сердюка. Ну ми ж не можемо... А раптом він для чогось потрібний Володимиру Гнатовичу?

— Що?! — Висушена пані ледь втрималася на підборах. — У нас християнська організація, а не санепідемстанція!

— Ну, ми теж не хлорофос продаємо! — сіпнулася білявка. — У нас вишукані парфуми! А це — справа делікатна. Раптом приїдуть клієнти, а у нас... — обернулася до денді. — А ви...

— А ми би раді. Але... — глянув на годинник. — О! Зачиняємося. Всім привіт.

— Чекайте! — білявка ухопила денді за рукав. Обережно, мов на гидку істоту, показала на лікаря. — Спитайте, як його прізвище. Може...

Дядько ледь ворухнувся.

— Лікар я... Гусько. Поможіть...

— Ні, я просто шизію від цих каламбурів! — вибухнула висушена пані. — Лікар просить про допомогу! Де ти вештався, бомжаро?! Ти краще нам поможи — згинь звідси, поки міліцію не викликали!

...А в зачиненій зсередини приймальні трусилася перелякана Марта. Все так гарно починалося — Макс втік з-під її опіки, Володимир Гнатович взагалі не виходив на зв'язок, вона зібралася поправити манікюр, вже йшла ловити таксі, щоб їхати до своєї манікюрши, та розговорилася з цікавим студентом, таким красунчиком, з такими очима, з таким чудовим іменем — Сашко... Він цікавився політикою, вона про це все знає. Заїхали до приймальні. Політичну аналітику... продивитися. Все так платонічно, так натхненно... І раптом студент-красунчик зробив те, чого у добровільному порядку Марта мріяла мати від усіх своїх чоловіків, — він обережно торкнувся її потилиці й почав ніжно чухати. І після цього хтось каже, що долі нема! Марта віддалася білявому студенту просто на депутатському столі, шепочучи на вушко щось дуже вчасне — про плідну співпрацю, політичні перспективи і службовий автомобіль «Шкода Октавіа», який надається у розпорядження помічнику, а посада наразі вакантна.

І тут — грюкіт у двері. Отака клята доля! Марта так розгубилася і рознервувалася, що забула задирати голову, щоби зникало друге підборіддя.

— Давай не відчиняти, — прошепотів Макар. Підхопив Марту на руки. Тихо — під двері на підлогу. — Давай... Просто тут. Екстрим... — їй.

О-ой! Такого ще з Мартою ніхто не робив. Та поки Макар подумки гортав порножурнали, аби збудитися і з честю вийти з екстриму, який сам запропонував, Марта так активно увійшла в експеримент, що здивувала самого студента. Лежала під Макаром на підлозі, однією рукою затуляла собі рота, аби не заверещати від збудження, другою набирала чийсь номер на мобільному.

— Шиллєр? — чув під собою Макар. — Під дверима приймальні — лікар. Той самий... Добре. Ні, я в іншому місці. Ти розберешся з ним?

Шиллєр саме їхав до Сердюкової приймальні зі стосом компромату на Коноваленка.

— Чудова новина, Марто! Звичайно, я все зроблю! — аж засміявся. Ну що за фарт! Головний свідок у його руках. Рома не коновал Коноваленко і не пихатий царьок Сердюк. Ромі навіть глухонімий розпатякає підслухані таємниці.

Припаркував авто під офісним центром. Стрімко — до приймальні.

— Боже, боже... Хто це?! Що за неподобство! — ще з кінця коридору. Цікаві наїжачилися — так і знали, збрехав волоцюга про знайомство з Сердюком.

Рома до лікаря добіг, під пахви і потяг до виходу.

— Добре, що Володимир Гнатович цього не бачить! — цікавим через плече. — Ну куди ви дивилися? Чому не викликали охорону?

Куми насторожено йшли за Ромою вслід, зиркали на посиніле обличчя дядька.

— Куме Микишко, Люциперові секретарі нас не бачать. Це ж яка ласка Божа. Без перепон розвідку маємо.

— Я так собі міркую, куме Свиря... Доведеться вдруге відбивати лікаря від іродових душ, — похмуро відповів Микишка.

На паркувальному майданчику охоронець допоміг Ромі всадити Івана Степановича до автівки. Поки Шиллєр порпався по кишенях, щоби не дати «на чай» більше червінця, куми стали біля автівки і Свиря сказав:

— Я у цей віз не полізу.

— Тоді прощавай, куме Свиря. — Микишка поліз в автівку.

Свиря забігав навкруги, у вікна заглядає.

— І що? І живий? Не порізали чорти на пояси?

Микишка обмацав себе, знизав плечима. Ні! Свиря перехрестився і поліз на заднє сидіння до Микишки.

— Ой, пропадемо... Чує моя душа, пропадемо у цьому возі!

Шиллєр всівся за кермо і завів двигун. У руках джек-пот! Тепер — не метушитися, не поспішати, щоби не продешевити, не вляпатися. Кому віддати дядька? Сердюку чи Коноваленку?

— Куди ми... їдемо? — прошепотів дядько. Кривився від болю, все намагався зрозуміти, куди мчить автівка.

— До лікарні, шановний, куди ж іще? Що з вами сталося?

Володимир Гнатович впевнений, що ви давно розглядаєте, як сяють лампи у вашій лікарні, а ви, бачу, знайшли в столиці пригоди на свою голову, — демократично відгукнувся Рома.

— Нічого не сталося... До Володимира Гнатовича найскоріш везіть. Мені його попередити треба і додому вже з ваших хащів вибиратися. Вдома і підлікуюся, — замкнувся у собі дядько.

Рома завівся: ух ти! У столичну політичну гру вступає лисий дядько з провінційної лікарні. «Колотися» не бажає, хоче вкласти якусь важливу інформацію Сердюкові прямо у вуха. А якщо ми...

— Поважаю! Сильна людина! Ніякої лікарні — тільки справи! — на ходу дістав мобільний. — Просто зараз телефоную Сердюку Може, встигнемо...

— А він де?

— У нього за двадцять хвилин авіарейс на Брюссель. Парламентська асамблея Ради Європи, спостерігач від України, але якщо треба...

— От біда! Поки кататиметься — бандюки справу зроблять.

— Та що сталося?! — Рома демонстративно приклав до дядькового вуха мобільний. — Не відповідає.

— На сина Володимира Гнатовича хочуть повісити убивство дівчини, — видав розгублений лікар.

— Що ви мелете, шановний?! — красиво обурився Рома і на підтвердження шквалу емоцій щосили натиснув на гальма.

Бумс! — дядько ледь не в'їхав носом у торпеду. Авто зупинилося. Рома повернувся до лікаря, суворо захитав головою — мовляв, за свої слова треба відповідати. «Йолоп прителепкуватий! — думав презирливо. — Не запам'ятати простих речей — не убивство, а самогубство! І не повісити, а довести причетність... Різні речі! А цій бидлоті, здається, однаково, що...»

— Дівчина жива, — сказав лікар.

Бумс! — Рома відсахнувся, врізався потилицею в бокову стійку.

— Що?!

— Дівчина жива, — повторив лікар. — Володимиру Гнатовичу треба передати... Як узнав — не міг додому поїхати. Хотів попередити, що бандюки планують спаплюжити репутацію шанованій людині. Оце, мабуть, вичікували, виродки, поки він на ту Раду Європи поїде, а самі тут свій шухер-мухер провернуть.

Рома Шиллєр аж губу прикусив від несподіваного азарту. Думки — пасьянсом. Так, так, так... Дівчина жива. Значить, Коноваленку свідок ні до чого. Добре? Погано! Дуже погано! Бо тоді Рома Шиллєр вже не професіонал — патякало пустопорожнє, продав неправдиву інформацію, Коноваленко устряв у хронічну війну з неабияким ворогом Сердюком, щоби на останній стадії прибити аргументом про самогубство, а клята дівчина — жива! Ой, як погано! Ні, з такими новинами додому не відпускають... Коноваленко дядька в районній лікарні у сто разів швидше знайде, ніж тут, під Роминою опікою. З іншого боку — Сердюк і Макс зітхнуть із полегшенням. Сердюку взагалі — троянда в зуби! Після такої звістки на раз-два Коноваленка завалить, а Рома допоможе. Ромі не можна — як гівно в ополонці. Або до одного берега, або до іншого, головне — щоби вчасно. Треба це якось красиво подати, як власну важку і виснажливу перемогу. Бо тоді...

— Чекайте! — схаменувся. — А де дівчина? Звідки така...

— Хлопців двійко з Дніпра її витягли, — відповів дядько, чим остаточно ввів «мордодєла» у стан ступору.

У Роми навіть щоки зблідли. Ні фіґа собі! Ще двійко якихось невідомих рятівників з'являються на горизонті. Щось дуже багато народу. Для справи погано.

— І де... Де дівчина? Де ті хлопці?! — рознервувався.

Іван Степанович обернувся до заднього сидіння і спитав:

— І що казати?

— Кажи, хлопці дочекаються Сердюка і всю чесну правду йому дадуть, — сказав Микишка.

— А раптом той Сердюк нас не побачить? — насупив пику Свиря.

— Е, куме Свиря... Я так собі міркую, сердюк сердюка завжди признає. Серед сердюків зрада не ходила.

Свиря поважно кивнув головою, мовляв, то є чесна правда, на Рому Шиллєра — з підозрою.

— Оце не здається тобі, куме Микишко, що ця іродова душа дуже вже на того жида схожа, через якого я ледь тобі голову не відтяв?

Микишка нахилився вперед і майже впритул глянув на Рому.

— А дідько його душу знає?..

Рома зі здивуванням спостерігав, як лікар обернувся до порожнього заднього сидіння і довго дивився, ніби побачив щось надзвичайно цікаве.

— То де... — не втерпів.

— Хлопці тільки з Сердюком розмовлятимуть, — сказав лікар. — Вони усе знають. І як рятували, і де та дівчина зараз.

— Гетаут зветься! — нагадав лікареві Свиря. — Бусурманка, мабуть.

Рома сильніше рознервувався. З Сердюком? Ну, півбіди. Кінець кінцем, дядька однаково не можна відпускати. А якщо... Сердюку поки не говорити, що дівчина жива? Що виграємо? Коноваленко і Сердюк більше виснажаться — це добре, залучать своїх людей з найвищих сфер — це... неоднозначно. Можна виграти, можна... Так, так, так... Спокійно. Інший варіант. Дядько знайомить Рому Шиллєра з хлопцями-рятівниками, і Рома Гарантує їм зустріч із Сердюком. Тоді лікар більше взагалі не потрібний. Лікар повинен щезнути, а то ще полізе до Сердюка в обійми зі своїми шмарклями-одкровеннями. А якщо...

— А куди ви зникли з приймальні Сердюка, Іване Степановичу? — дядькові.

Лікар має вголос підтвердити, що його викрали люди Коноваленка. Тоді... Тоді Рома Шиллєр може це зняти на камеру і покласти на стіл полковнику Баклану. Хай попрацює... Скандал! Бізнесмен ледь не до смерті побив лікаря з районної лікарні, який... чудово, чудово! — майже рік судився з ним за те світло в лікарні. Прекрасно! Багата свиня топче український народ. Сердюку сподобається... Тільки треба, щоб наступного дня тіло мертвого лікаря знайшли на околиці Києва. Тоді — усе логічно. Лікар не ляпне зайвого, Коноваленко не дізнається, що Рома проколовся з інформацією про самогубство, Сердюк відрахує Ромі гонорар. Супер! Рома — в шоколаді, Сердюк тішиться перемогою, Коноваленко — ну, вибачайте...

— Яка різниця? — Упертий лікар ніяк не допомагав Ромі.

— Чекайте, шановний! А якщо ви просто усе це вигадали? Звідки ви дізналися про дівчину? Хто вас вивіз з приймальні Сердюка? Давайте уже без фокусів. Кажіть, бо інакше це може нашкодити... Володимиру Гнатовичу!

— Володимиру Гнатовичу? — напружився лікар, довірливо глянув на Рому. — Боюся зізнаватися. Ті бандюки потім знайдуть мене і шкіру знімуть... Вони онде корову мою... і те...

Рома з розумінням захитав головою, мовляв, любий ти мій друже, як я тебе розумію...

— Зробимо так, — вирішив. — До ранку я сховаю вас в одному надійному місці. Тільки скажіть, і хто вас так побив? Я мушу знати, від кого захищати вас. І Володимира Гнатовича.

— Рідкісна паскуда, — насмілився Іван Степанович. — Власник нашого цукрового заводу. Ростислав Коноваленко.

Рома не втримався, широко усміхнувся.

— З чого радіє іродова душа? — не зрозумів Свиря.

— Може, хоч хлопця обрадуємо... — запропонував Іван Степанович, спостерігаючи за несподіваною радістю Шиллєра.

— Якого хлопця? — не врубався Рома.

— Сина Володимира Гнатовича. Переживає ж, певно... Через дівчину...

Макс і Гоцик постукали у зачинені двері приймальні Сердюка за півгодини після того, як Макар і Марта спішно, але обережно покинули позиції в кабінеті. На стукіт збіглися цікаві, хвилини зо дві розмахували руками і переповідали хлопцям про надзвичайну подію біля дверей депутатської приймальні: Володимир Гнатович не з'являвся, натомість якийсь дядько...

— Лисий... Круглий живіт... — Макс їм.

— Побитий! І від нього тхнуло! Бомжа Рома Шиллєр забрав, — домалювали картинку цікаві манаґери і з почуттям виконаного обов'язку розбіглися по своїх кабінетах.

Макс притулився до зачинених дверей, тоскно подивився на Гоцика.

— Ну... Прощавай! — сказав Гоцик і пішов геть.

Максу — темно. Мама з тими голками і Токо Моно, батько і не збирався Любу шукати, ще й цей міцний хлопець з очами-совістю. Чому ніхто не спитає, як Максові?

— І куди? — крикнув Гоцику вслід.

— Попірнаю біля мосту...

Макс вкотре за сьогодні йшов услід за Гоциком. Пірнати? Хоч потонути. Любо, Любо... Де ти, дівчинко? Невже більше ніколи... Мобільний дістав. Знову не відповідає батько. Рома? Рома! Він лікаря кудись повіз... Треба сказати йому — вже досить, відпустіть людину додому, Макс сам сьогодні признався Любину приятелю — вона загинула через нього... І коли сказав це вголос, врешті зрозумів — так і є. Який сенс далі приховувати правду? Він пірнатиме з Гоциком до упаду, а потім піде до міліції і напише заяву. Щоб шукали... Гоцик сказав: «Мені треба побачити її». Максу теж — так треба... Побачити на власні очі, що... пішла. Вибачитися... Не подумки. Не на відстані... Прошепотіти у заплющені очі. Максу теж так треба побачити Любу. Шиллєру так і не зателефонував.

До пізнього вечора відпочивальники на Трухановому острові зацікавлено спостерігали за двома хлопцями, що роздяглися на березі і пірнали під пішохідним мостом, аж поки, напівживі від утоми, не виповзли на пісок і не попадали.

— Зовсім нічого не видно, — прошепотів Гоцик. — На сьогодні — все.

— Завтра... З ранку... — закашлявся Макс.

— Додому не підеш?

— Тут буду.

— Добре, — погодився Гоцик. — Я додому змотаюся і повернуся. Хавки візьму і Макарові скажу... Про Любу.

З годину по темному плентався до Костянтинівської — автопілот, очі долу, думки окремими чорними стелами. Метросексуал — так нічого... Наша людина. Та й те — хіба Люба абияке падло полюбила б? Нормальний чувак. Шкода, що тільки-но познайомилися. Якби раніше — може, Гоцик не дивився б так підозріло Любі у спину і вона не відчувала б Гоциків погляд спиною... І не... Точно! Він, Гоцик, винен. Не відпустив поглядом. І той погляд, мабуть, підштовхнув Любу...

Врешті вдома. Увімкнув світло і завмер. У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській — здичавілий сад: старі яблуні з покрученими стовбурами розкидали руки-гілки на всі боки; яблука дозрівають, падають і гниють на землі, збирають комах, їжаків і забуття... Гоцик вразився перемінам, що сталися тут так миттєво і так незворотно. Пройшов по кімнатці — дошки риплять. А... рипіли? До вікна — геть непрозоре, наче за вікном суцільний туман. Поглядом по кімнатці — таке все старе, убоге та сирітське. І вони отут утрьох раділи?

— Макаре! — гукнув просто так. Не сліпий, бачить — нема Макара.

Підійшов до шафи, відчинив — Макарова полиця порожня. Може, у сумку речі поскладав? І сумки нема. Ну, тоді останній аргумент! Зубну щітку залишив? Гоцик пішов до крихітної ванної кімнатки, глянув у пластянку, де зберігалися зубні щітки.

— Ну... Давай, суко, не сумуй... — прошепотів. На двадцяти семи метрах скромної оселі на Костянтинівській космосу більше не було. Гнилі яблука під ногами.

Обережно, ніби і дійсно бачив їх на підлозі, Гоцик пішов до дверей. Згадав про Любу. Повернувся, ніби треба було терміново перевірити і Любині речі. А раптом... Раптом прилетіла звідкілясь, речі докупи зібрала, у рюкзак і «Прощавайте, голото!»? Акуратно складені Любині речі лежали у шафі. Гоцик обережно торкнувся долонею стосику випрасуваних футболок.

— Повернуся, — прошепотів. І пішов геть.

На Труханів острів прийшов із пакетом харчу.

— Їж, — сказав Максу. — Завтра сили знадобляться...

Розпалили багаття. Чорна ніч, білий пісок, червоне полум'я. Три чисті кольори не змішувалися, неслися вгору за течією, до межиріччя Дніпра і Десни.

— Все рухнуло, — почав Макс. — Раніше я чітко знав, чого хочу від життя і як досягатиму цього, а тепер... Тепер у цьому нічному вогнищі більше сенсу, ніж у всьому попередньому житті.

— І чого ти хотів від життя? — спитав Гоцик.

— Простих речей. Працювати. Стати успішним. Заробити грошей, купити квартиру...

— Ще одну?

Макс сумно посміхнувся.

— Діти заможних батьків так само мріють бути самостійними. Завдяки власним мізкам. Коли батьки дають тобі гарну освіту — це нормально. А коли у двадцять чотири роки ти отримуєш від них квартиру — це вже ляпас. Більшість моїх друзів... Теж із заможних родин... Вони орендують квартири, щоб не залежати від батьківських грошей. Самостійно заробляють. Це нормально.

— А я... філологом буду, — раптом зітхнув Гоцик. — Отака фіґня!

— Фіґня?

— Звичайно, що фіґня! Схотів мамі приємне зробити. Мрія у неї така — щоби син універ закінчив. А воно мені... Я би коней розводив. Оце діло. Люба сміялася — «філолог-коневод»...

Замовк.

Макс відвів очі від гарячого полум'я, втопив у темній воді.

— Ти тільки не... Я хотів спитати... У Люби... У Люби був хтось... до мене?

Гоцик криво усміхнувся. Зітхнув. Опустив голову.

— Ні. Не було...

Володимир Гнатович повернувся додому чітко опівночі. Женя йому з порога — трах! Три новини одразу! Макс зник, на дзвінки не відповідає — раз. Невідомий ідіот доповів, що у якійсь лікарні вирубили світло, — два! І третє — Марта торохтіла, що під Сердюковим кабінетом бомж улаштував скандал.

Сердюк почув головне — Коноваленко ще у грі. Розлютився, аж помолодшав на вигляд: очі заблищали, щоки розчервонілися.

— Я Макса під твою відповідальність, мать твою, залишив! — жбурляв по вітальні усім, що під руку втрапляло. — От і шукай його тепер, мать твою... Ти без мене хоч щось зробити можеш?

— Вово, стули хлебало! — закричала у відповідь пані Женя. І — все. Аут. Перекричати пані Женю під силу хіба що бізону під час шлюбних ігор.

— Нікуди він не подінеться, — буркнув. Зачинився у кабінеті — пішли ви усі під три чорти. У нього складніша задачка, ніж дорослого сина, як мале дитя, шукати. І взагалі — він рятує цього бовдура Макса! Хоча... Тепер справа не тільки у Максові, тій дівчині та пришелепуватому свідку. Хай би що — тепер Сердюк просто зобов'язаний знищити Коноваленка. Справа честі.

Значить, цей покидьок вирубив світло в лікарні? Як? Кинувся телефонувати, за п'ять хвилин знав — у райцентрі серйозна аварія на підстанції. «Кумекає, сука!» — подумав. Ухопив олівець, ну схеми окреслювати. Завезти з військової частини дизель-генератори — безпосередньо до лікарні. Благодійна акція. Хто у нас міністр оборони?.. Через кого на нього натиснути? Варіант другий.... Сердюка перемкнуло — не ворушаться думки. Поснули? А Рома Шиллєр не спить?

Сердюк набрав Шиллєра:

— За п'ять хвилин щоби був у мене.

На диво бадьорим голосом «мордодєл» відповів. — мчить. Сердюк відрубав зв'язок, насупив брови — підозріло... Цікаво, чим так активно займався Рома у цю пізню годину?

Рома Шиллєр до опівночі й не присів. Привіз дядька в елітний нічний клуб «Квадроавтомато». Провів службовим коридором до окремого кабінету, посиланого розкішшю, як новорічна ялинка снігом: килими, картини, бронза в статуетках, крізь кришталь світять лампи з двадцяти різних точок, дивани, крісла, величезний монітор навпроти крісел, ще один, менший, на невеликому столі, зо два десятки пляшок з брендовими етикетками.

Стіни кабінету, про існування якого не здогадувалися навіть постійні відвідувачі «Квадроавтомато», не вміли говорити, а то би розповіли чимало цікавого про людей, які тут дискутували, пили, билися, цілувалися, ґвалтували чи просто розслаблялися, курили травку, танцювали голими чи справляли нужду просто на килими. Та й самі ці люди навряд чи здогадувалися, що усі їхні розмови, пиятику тощо безперервно фіксує прихована камера і такий собі Рома Шиллєр власноруч обробляє інформацію, бо зайва людина — то зайвий клопіт, і передає у розпорядження Володимира Сердюка.

— Відпочивайте, — показав дядькові на диван. — Тут вас не знайде жоден Коноваленко.

Дядько втомився й охляв, побите тіло вимагало ліжка і спокою, та згадка про Коноваленка залила лікаря ненавистю по вінця, вихлюпнулася і... Він сидів на дивані, просто навпроти прихованої камери і з обуренням говорив те, чого і треба було Шиллєру, — про багатих паскуд, які забули про народ, про свою корову, що її продали охоронці Коноваленка, про майже річну судову тяганину з хазяїном цукрозаводу, про те, як Коноваленко власноруч бив його у якомусь кабінеті, і справа не у лікарні, яку цей покидьок відрубав від електрики... Ні! Коноваленко хотів...

— Стоп, стоп, стоп! — Рома зрозумів — зараз будуть одкровення про самогубство дівчини, незрівнянного благодійника Сердюка і дядькову вдячність, яка не дозволила йому вчасно злиняти зі столиці.

— Вам треба відпочивати, а не хвилюватися! — налив чарчину. — Пригощайтеся і до ранку — жодних розхмов. Відсипайтеся, наберіться сил...

— А Володимир Гнатович...

— Ми визвемо його з Брюсселя! — авторитетно заявив Шиллєр. — Зранку.

Розпрощався до ранку і зник. Іван Степанович розгублено подивися на кумів, що товклися поруч. Свиря зірвався і перш за все посмикав зачинені ззовні двері.

— Виходу нема, — розстроївся. Озирається. — Нічого... Якось проб'ємося.

— Я так собі міркую, куме Свиря, лети за іродом услід. — Микишка задумливо подивився на Свирю.

— Я? Чому я?

— Бо у тебе Божий дар. Розвідай, куди подався, що замислив, і щоби кожне слово розчув. А я поки Івана Степановича попильную.

Свиря з повагою на Микишку — ох і розумний. Мабуть, коли Свиря куму голову готувався відтяти, щось у кумовій голові перекрутилося і тепер він, як той характерник. Аж страх бере. Свиря перехрестився і пішов на замкнені двері. Пройшов крізь них, озирнувся — рятуй мою душу! І де це він? Усе гуде, бухає, світиться! Дівки голі біля блискучих металевих списів у пекло заманюють, а люди — не жахаються, не тікають. Сміються, до грішниць тягнуться, горілку луплять, деякі по кутках хроплять, інші смикаються посеред зали, а до дверей з дивним написом «WC» Рома Шиллєр пробирається.

Свиря ускочив до чоловічого туалету саме в ту мить, коли Рома Шиллєр — руки догори, винувата посмішка — задкував з ватерклозету.

— Нема проблем, нема проблем, — двом міцним хлопцям з кам'яними обличчями, що стояли над нерухомим скривавленим чоловіком на підлозі. — Сам такий: справи у першу чергу.

Шиллєр вискочив з туалету. Свиря на мить затримався — таки пекло, а отут кати грішникам литий свинець у горлянку заливають. Цікавість під ребра — хвильку глянути та далі за тим Шиллєром.

— Благаю... Тільки не бийте... — проскиглив з підлоги побитий хлопець, притис до грудей червоні від крові руки. — Вона... Вона сказала, що дівчина шантажувала її.

— Чим?

— Погрожувала розповісти чоловіку, що пані Женя... Що ми з нею...

Хлопці з кам'яними обличчями перезирнулися. Один криво всміхнувся.

— Ну... І як тобі Сердюкова свиня?

— Про це теж треба говорити? — жахнувся чоловік на підлозі. — Благаю! Відпустіть. Я — відома людина. Я — кутюр'є. Токо Моно. Вам це не минеться. Я... скаржитимуся!

Свиря звів брову — он як! Певно, кати тільки на початках, а в нього часу нема. Зітхнув розчаровано, хотів катів попросити, аби показали, де вони цеберко з литим свинцем тримають, аби заради інтересу на нього глянути, та хлопці з кам'яними обличчями не бачили Свирю. Плюнув на підлогу з прикрості, побіг Шиллєра наздоганяти. Не присів. Опівночі Рома Шиллєр вскочив в автівку і прошепотів сам собі азартно:

— Що, Сердюче, скучив?

Свирі — очі на лоба. До Сердюка їдуть? Оце діло! Врешті побачить товариша, чи нащадка його славного. Врешті запитає, а що в Україні за мряка така? Землі зібрали, а людей погубили? Чи як?

Тієї ночі біля вогнища серед білих беріз грілася Люба, біля червоних язиків полум'я на Трухановому острові мовчали кожен про своє Макс і Гоцик, дядько в розкішному кабінеті затуляв вуха, аби не чути музики та хмільного вереску з клубу, а у домашньому кабінеті Володимира Гнатовича Сердюка ніяковів і нічого не міг з тим вдіяти взагалі-то небоязкий Дорошенків сердюк Свиря.

Розхвилювався через край. Готувався товаришу в обійми кинутися, признатися: однієї крові, може, трясця матері, Сердюк прямий нащадок його. Чи кума Микишки, чи когось з інших достойників. Оце би сіли поруч, обнялися. Сердюк би бабів та дідів згадав, а Свиря жінку свою, сина... Оце би десь, певно, обов'язково перетнулися. Та похмурий напружений чоловік із сивими скронями нервово ходив кабінетом повз Свирю, кидав уважним оком на Рому Шиллєра, що сидів у кріслі, — не бачив Свирю. Не бачив. І це геть прибило славного вояку.

Розстроївся. Посеред кабінету на підлозі влаштувався нахабно — хай би, проклятого чорта браття, вічно у пеклі горіли, щоби так сердюка без шабель розшматувати. Крізь нього дивився Рома Шиллєр, крізь нього ходив Володимир Гнатович, і, коли вкотре ступив на підлогу в тому місці, де сидів Свиря, той ухопив його за ногу.

— Так ти теж злодіюка, гаспида онук?! — із викликом.

Сердюк перечепився і ледь утримався на ногах.

— Володимире Гнатовичу, заспокойтеся! Сядьте. У ногах правди нема, — Рома ввічливо.

Сердюк упав на шкіряний диван, а Свиря зметикував: може, Сердюк не бачить його через Рому Шиллєра? Затуляє, плюгавче, товаришу очі, ворожить, мабуть, щоби все, крім чесної правди, бачив.

Зрадів — не тільки Микишка розумом славний. Він — теж. З підлоги підскочив, біля вікна став, насторожився: кум казав, щоби жодного слова не пропустив...

— Ні, Володимире Гнатовичу, тупо, електрикою вже справу не залагодити, — розмірковував Рома. — Ну, подумайте... Висмикнете ви дизель-генератори з військової частини... По-перше, військові здіймуть галас — «національна безпека, бойове чергування». Воно вам треба? А по-друге... Навіть якщо промовчать... Коноваленко увесь райцентр відрубав, тому розтрощити якісь дизель-генератори для нього — дрібниці. Тут треба щось... витончене, елегантне...

— Досить набивати ціну, Шиллєре! — Сердюк глухо йому.

— Що?

— Ну... Наприклад, взагалі прибрати Коноваленка з цієї території. Ні, ну падло, якщо вдуматися. Баклан передав деякі папірці... На Коноваленка. Він на півдні так відзначився, мамо не журись! Золоті теми дев'яностих — металобрухт, фінансові піраміди, приватизація... Володимире Гнатовичу, вам не потрібний цукрозавод?

— Ромо, ти не скажеш мені часом, якого... я повинен слухати твої роздуми про життя? А?! — прошипів Сердюк. — План який?! А, Шиллєре?!

— Зранку поспілкуватися з банком-реєстратором... Я уточнив: цукрозавод — акціонерне товариство. Змінюємо реєстр, судове рішення, цукрозавод наш. Тобто — ваш.

— А на фіґа мені цукрозавод, Шиллєре?

— Тоді давайте тупо завалимо Коноваленка! — рознервувався Шиллєр. — Все! Дістав по... помідори.

— А як же — «витончено, елегантно»? — недобре усміхнувся Сердюк. — Що, Шиллєре, здох? — Рома спробував довести власну життєздатність енергійним жестом протесту, так Сердюк не побачив, вів далі: — Завалити — не проблема. Питання принципу! Ростик повинен визнати — мене чіпати не можна. Він, сука, повинен прийти і сам мені сказати: «Вово, я — пас». Що скажеш?

Рома Шиллєр не відповів. Рома Шиллєр саме нервово прораховував, чи казати Сердюку про живу дівчину і свідка. Спочатку він планував сенсацію на ранок, але несподіваний нічний виклик до Сердюка...

— Шиллєре, ти часом не заснув? — підвищив голос Сердюк.

Рома напружився і... вирішив ризикнути.

— Я знайшов лікаря.

Сердюк звів брову, зміряв Шиллєра підозрілим поглядом.

Шиллєр заспішив:

— Все по плану. Записав його обурену промову про звіряче побиття в офісі Коноваленка. Про дівчину — ні слова. Мовляв, рік судився з Коноваленком щодо його претензій до лікарні, а Коноваленко випадково перестрів його в столиці, затяг у свій офіс і...

Замовк. Сердюк очей не відвів:

— Далі...

— Далі — теж по плану. Мавр справу зробив, мавра... знайдуть мертвим десь на околиці.

— Коли?

— Ну, у принципі, саме з цього питання я планував порадитися з вами вранці, тому взагалі не торкався цієї теми. Я так розумію...

— Стули пельку і не варнякай! — наказав Сердюк. — «Він розуміє»... Що ти розумієш?! Лікаря поки не чіпай. Він де?

— В «Квадроавтомато»...

— Добре, я з ним завтра поспілкуюся.

— Ризиковано. Я взагалі сказав, що ви в Брюсселі. Вам не треба з ним зустрічатися, Володимире Гнатовичу. Він — відпрацьований матеріал. Що він ще може вам сказати?

Сердюк задумався.

— Добре, але до часу хай сидить у клубі. Він не може подохнути просто так... Він подохне тоді, коли це стане потрібним для справи.

Біля вікна Свиря сумно хитав головою, ніби на похороні, розгублено дивився на Сердюка: хиткі надії на звитягу нащадка танули на очах. Ні! Хитрий, схожий на їхнього гнилого жида молодик ні при чому... Цьому сивому чоловіку на прізвище Сердюк ніхто очі не затуляє. Він сам тут команди роздає.

— І який же ти сердюк, курво?! — прошепотів Свиря. — Ти не сердюк... Ти пердюк. І тхне від тебе, як від Луципера обісраного...

— А дизель-генератори щоби зранку в лікарні були, — додав Сердюк. — Треба, щоби це було ініціативою військових. Натякнути їм — мовляв, є падло, що спробує вивести державне майно з ладу. Хай охороняють, їм однаково робити нема чого.