"РАЙ.центр" - читать интересную книгу автора (Дашвар Люко)

День третій

О шостій ранку — давня звичка, хоч вже й непотрібна — Марта розплющила очі у власному ліжку і побачила поряд порожню подушку.

Похнюпилася. Вхопила її, із силою жбурнула на підлогу. Ні, це просто неможливо витримати! Вже й до знахарок бігала, і ворожкам кишені набивала, і молилася, і просто — сподівалася й сподівалася, що врешті хоч один із чоловіків не покине її. Мова не про тих, з ким Марта займалася сексом, так би мовити, у силу робочої специфіки. Цього вимагав Володимир Гнатович і завжди щедро платив, бо розумів, мабуть, як страждала Мартина душа. Ні, мова не про Баклана, п'яних Сердюкових партнерів, не про самого Сердюка. Мова про тих, кого обирала сама Марта, і тут похвалитися було нічим. Тільки розкриє душу, вони туди — харк!

Ось і цей... Студент. Сашко... Казав — побачив і помер від щастя. А вона, стара дурепа, повірила... Ой, повірила, додому привела... Привела, бо такий нетерплячий — боялася, що на вулиці почне під спідницю лізти. А він і вдома не вгамувався, до ранку Марті потилицю чухав, а вона ж йому про свій сексуальний пунктик не казала, він сам — ніби доля. І теж... щез.

Марта вилізла з ліжка, глянула на себе у дзеркало — жах! — попленталася до ванної. Залити сльози водою — хіба вперше? — накачатися міцною кавою, щось із лицем тим зробити і на роботу...

З кухні — ніби шурхіт. Марта здригнулася, прилипла до стіни. Ну все! Гаплик! Студент відчинив двері злодюжкам-спільникам, вже по кухні орудують, а у Марти під холодильником два пакунки і в кожному по сто тисяч баксів. «Господи! Поможи! — закричала до Бога подумки. — Клянуся! Більше — нікого й ніколи! Поможи, благаю! Хіба я, нещасна, заслужила, щоби мене так нещадно і так жорстоко карати?! Я тільки прагнула любові... Любові, Господи! Збав мене від...»

І так би немало наверещала Богові у вуха, та кухонні двері відчинилися і Марта розгубилася ще більше. Вона просто не повірила очам — такого для неї ще ніхто не робив. На порозі кухні стояв голий, досконалий, як Аполлон, студент Сашко: м'язи рельєфні, шкіра, рятуй мою душу, гладка, мов у немовляти, очі блакитні — безодня, біляве волосся розсипалося по плечах. «Волосся доведеться підстригти», — із жалем подумала Марта. А в руках... А в руках Сашко тримав тацю з бамбука. А на таці не розчинна кава, яку Марта звикла колотити собі поспіхом. На таці лежали жовто-прозорі грінки з хрумкою скоринкою і щось дивне, жовте, у високій прозорій склянці.

— Не встиг, — з відвертим жалем сказав Макар.

— Що це? — Марта все ще не вірила у реальність того, що відбувалося. Показала на високу склянку з жовтим напоєм.

— Ґоґоль-моґоль, — посміхнувся Макар і пішов повз Марту до спальні. Гукнув через плече: — У постіль, Марто! Ти не повинна прокидатися так рано.

— Ґоґоль-моґоль? — вкотре вразилася Марта. Мама, здається, робила. Коли Марта була маленькою дівчинкою з двома тонкими кісками і хронічним бронхітом. Ґоґоль-моґоль? Марту огорнула хвиля відчайдушної вдячності і любові. Вона слухняно залізла в ліжко, поставила на коліна тацю з бамбука, та емоції не вщухали. Обережно відсунула неймовірний сніданок, полізла до Макара, що сидів на краєчку ліжка і спостерігав за нею.

— Сашко, Сашко...

— Зви мене Макаром, — несподівано попросив Макар.

— Макаром? Ні! Ніколи! Макари ганяють телят, а ти... — екзальтовано вигукнула Марта, обхопила Макара. — Ти — Олександр. Завойовник. Ти частина моєї душі, ти — доля. Замовкла. Згадала про заначку під холодильником.

— Чого ти хочеш?

— Хочу стати крутішим за твого Сердюка, щоби ти працювала у мене, — без коливань відповів Макар. — Тільки у мене, Марто!

Марта вкотре вразилася — її людина, просто фантастика, наскільки її людина. Розчепила обійми, розляглася на Макарових колінах, пішла шляхи окреслювати:

— Ми це зробимо, хлопчику мій! Ти можеш мені не вірити, але ми це зробимо. Влаштую тебе помічником до Сердюка. Всього навчу. Щоби не схибив. До списку внесемо. Вибори попереду, час вже шукати шпарину. Верховна Рада — наша перша мета, а потім... А потім все стане легко і просто. Не дурна. Знає, про що каже. Марта взагалі надзвичайно розумна жінка, у справах всі нюанси прораховує, а те, що в особистому житті — невиправно наївне й довірливе теля, так тому їй до пари Макар.

— Помічником? — задумався механік. — У мене ще курс вишу попереду...

— Переведешся на заочний. Поселишся у моїй квартирі..

— Тут?

— Ні, сонце! Тут не можна. Про цю квартиру всі знають. В іншій... У мене є ще одна квартира. Я навідуватимусь до тебе щодня. — Підскочила. — Пішли, пішли зі мною...

Побігла в кухню, без коливань дістала з-під холодильника

пакет з грішми. Тисяч сорок баксюків Макарові в руки.

— Тобі, любий. Вдягнися гарно. Купи собі недорогу машину. Тисяч за двадцять п'ять. Шкода, відпочити цим літом не доведеться. Хіба що два-три дні на Середземномор'ї. Працюватимемо. Хай інші втрачають свої шанси. Ми не проґавимо! Ми...

Мартине захоплене базікання перервав телефонний дзвінок.

— Так, Володимире Гнатовичу. Вже їду, — слухавку поклала. Макара обійняла. — Тримай кулачки, любий. Зараз поговорю з Сердюком про вакантну посаду.

— Я з тобою!

— Ні! Ти їдь до своєї нової оселі. Одяг гарний купи. Машину вибери. Сьогодні — останній вільний день, використай його для себе. Завтра почнеться робота.

Марта заходилася вдягатися. Голий Макар дивився на гладкий обвислий зад і розумів: робота почалася ще вчора. «За добу я заробив... немало, — подумав. — Гоцик вдавився б од заздрощів».

Зранку Макс і Гоцик сиділи на ще не засміченому відпочивальниками березі Труханового острова, дивилися на темну воду під пішохідним мостом.

— Ти що-небудь знаєш про поведінку... ріки?.. Мабуть, вона віднесла тіло... — говорив, наче спотикався, Гоцик.

— Мені здається, вона... має бути... тут, — так само важко відповів Макс. Глянув на мобільний, що розривався від дзвінків увесь вчорашній вечір, ніч і цей ранок.

— Чому не відповідаєш? — спитав Гоцик.

— Я знаю, що вони скажуть...

Макс вирубив мобільний, роздягся, поклав усі речі у футболку і перехопив її вузлом.

— Може, по черзі?

Гоцик не відповів. Стягнув одяг. Покидав на акуратний згорток Макса, підхопив усе гамузом і сховав у кущах біля мосту.

— Пішли, — Максу. До води. Чого час гаяти? Може, дійсно Дніпро змилостивиться і вони знайдуть сьогодні... Любу.

До опівдня відпочивальники билися один з одним об заклад, хто з двох ідіотів, які без передиху пірнають під мостом, першим піде на дно, а близько дванадцятої Макса і Гоцика з води затягли на моторний човен два сержанти річкової міліції.

— Що, чуваки, діамант загубили чи жити набридло? — спитав один.

— І загубили, і набридло, — напружився Гоцик. — Ви б відпустили нас, командири... Ми нікого не вбивали.

Макс почув — «не вбивали». Смикнувся до сержанта.

— Там, на березі... наші речі. Мобільний... «Верту»... сім тисяч єврів. Візьміть, тільки допоможіть. Ви ж — річкова міліція?

Сержанти почули — «Верту». Розповідали їм по такий апарат...

Бачили. На рекламі у глянцевих журналах. Чи справді така дорога забавка? До берега пристали, одяг хлопців на човен забрали і знову відпливли на середину Дніпра.

— Давайте, чуваки, коліться... Що за допомога? — видирали один в одного коштовну цяцьку. Все роздивлялися, не приховували здивування: і за що сім тисяч еврів? Хай забере назад свій мобільний і просто, без понтів, дасть їм сім тисяч єврів. Чи п'ять. Чи... дивлячись, що за допомога.

— Дві ночі тому... з мосту у Дніпро... дівчина кинулася... Потонула... Треба знайти... тіло, — Макс говорив і сам не вірив.

Гоцик закам'янів. Він не хотів знати, яким чином Люба опинилася у Дніпрі. Може, романтичні купання серед ночі... Може, ще якась забава, але зараз, коли Макс сказав — «кинулася з мосту», Гоцик раптом перелякався й усвідомив: Люба загинула не випадково і не через трагічний збіг обставин, добровільно кинулася з мосту і потонула, бо хотіла померти. Це ж як?..

Померкло. Це ж чому?.. У голові — тисяча бджіл. Сила пішла. Гоцик намагався повернути до Макса голову, подивитися йому в очі, але сила пішла і, коли за півгодини його заштовхнули в прохолодну після літньої спеки камеру без вікон, Гоцика тільки й вистачило — впасти на підлогу і завмерти. Поряд кричав Макс. Лупив кулаками у двері, вимагав шукати Любу, а Гоцик сидів на брудній підлозі, дивився на обмальовану брудотою стіну, а бачив ніч, Дніпро, пішохідний міст... Вона — як? Спокійно йшла мостом, залізла на огорожу й кинулася вниз? А цей... Він же скиглить, що любить її...

Де і сила взялася. Гоцик встав з підлоги, відірвав Макса від дверей... Обличчя не бачив. Нічого не бачив. Очі кров'ю залило — знав би раніше, під мостом серед Дніпра й залишив би. Задихнувся і важко ударив туди, де мало бути обличчя метросексуала.

Макс теж втомився від страшної напруги. Пірнав до останку сил, та напруга не полишала, і тепер, коли Гоцик вчепився в нього і без жодних пояснень з глухою ненавистю гасив і гасив, Макс навіть зрадів. Закричав як божевільний. Замахав кулаками...

— Уб'ю, суко! Уб'ю! — хрипів під Гоциковими ударами. Упав. Встав. І сам кинувся на Гоцика.

Річкові міліціонери лише за півгодини одірвали зади від стільців. Капітан наказав лейтенанту перевірити, що за галас у їхньому зразковому правоохоронному закладі. Не має бути. , Лейтенант наказав сержанту. Сержант подивився на годинник. За сорок хвилин, знав за власним досвідом, затримані вже випустять пару і можна буде без побоювань увійти і врізати їм так, щоби кров'ю харкали, якщо ще не харкають. Так і зробив.

Коли двері камери відчинилися, знесилені Макс і Гоцик валялися на підлозі, але досі намагалися дотягнутися один до одного кулаками. Сержант увійшов, став над хлопцями. Крізь криваву пелену Макс і Гоцик побачили усміхненого чоловіка в міліцейських формених брюках і звичайній футболці.

— А потім скажуть — менти закатували, — плюнув на підлогу. — Давайте так домовимося, чуваки. Встали і по кутках. Хто з кута вийде, матиме справу зі мною. Зрозуміло?

Макс і Гоцик не рухалися. Сержант зітхнув, ухопив Макса за руку, потяг у кут камери. За мить з протилежного кута на Макса дивився Гоцик.

Грюк! Двері зачинилися. Макс хотів подивитися на мобільному, котра година, та згадав, що сам віддав «Верту» річковим правоохоронцям.

— Може... Нас замкнули, а самі шукають... — прошепотів. — Як думаєш?

— Чому Люба кинулася з мосту? — замість відповіді спитав Гоцик.

Зранку катерок відплив від білого березового острівця і подався далі на північ. Люба стояла на палубі, дивилася на біло-зелену розкіш — ось острівець став меншим, потім зовсім крихітним, ось перетворився на краплю, вона впала у річку і потонула. «Не хочу думати про погане!» — насторожилася. Вдихнула свіжий вітер, задерла голову — сонце, як сподівання. Виявляється, відсутність людей навколо тебе — така обнадійлива новина. Можна купатися поглядом у спокійному зеленому листі, домальовувати до досконалих образів легкі рухливі хмарки, вражатися Граціозній пластиці річкових хвиль. І з сонцем бути — сам на сам. І з вітром.

— Без людей не сумно. І це така обнадійлива новина, — сказала Галка.

Люба з подивом на неї: як зрозуміти? Думки читає?

Усміхнулася:

— Галко, чому ми знову пливемо?

— Тому що вода — вже не земля і ще не небо, — пояснила Галка.

— На філософському вчишся?

— Ні. — Галка показала вперед. — Дивись! Бачиш по правому борту зелені луки?

Люба глянула — хіба то луки? На луках корови пасуться, а тут — неторкане чисте поле, вкрите зеленими хвилями високих трав.

— Шкода, мобільний загубила, — усміхнулася. — У тебе нема? Хоч сфотографувати б. Ніколи не бачила таких густих трав. Може, зупинимось? Походимо босоніж, наберемося від землі сили. Ти знаєш, людині просто необхідно ходити босоніж по землі. Це повертає сили, а мені зараз так потрібно...

— Це болота, — перервала її Галка. — Оступишся — потонеш... Потонеш? Люба чула, як у грудях закалатало серце. Застукало, мов арештант у двері в'язниці. Захвилювалося. Оступишся?

— Галко... Я оступилася...

— Вже чула, — відповіла Галка. Тримала штурвал однією рукою, другою зібрала довге чорне волосся, закрутила його, закріпила на потилиці звичайною тонкою гілочкою.

— Ні, я не про секс із другом... Я ще... Тільки тепер згадала...

Тої ночі... Знаєш, я все думала... Чому я зірвалася і побігла на той міст як божевільна? Чому? Тобто... Я знала, чому побігла. Я не розуміла, звідки раптом взялася та дика енергія... Вона гнала мене, і я бігла так швидко, що всі слушні думки залишилися далеко позаду. А тепер... Тепер згадала.

— І що? — з цікавістю глянула на Любу Галка.

— Я поцупила у друга...

— У того самого?! — з іще більшою цікавістю перепитала Галка.

Люба кивнула.

— ...Поцупила пігулку. Екстазі. Він розповідав... Коли треба відпустити напругу, розслабитися і відірватися по повній... Я — проти наркотиків. А ти?

— А ти?! — скептично усміхнулася Галка.

— Дякую, що слухаєш. Я ніколи не курила траву, не ковтала пігулок, а тої ночі... — глянула на Галку здивовано. — Як думаєш, то я бігла мостом, кинулася у річку, щоби померти?

— Безумовно, ти. Я бачила.

— Бачила? — Люба зовсім розгубилася. Цей дивний катерок, чорнява дівчина зі скептичною посмішкою.

— Бачила, — повторила Галка. — А потім цілий день спостерігала за тобою.

Люба опустила голову, приклала долоні до плечей. Сонце світить, а їй раптом так холодно стало.

— Макс віз мене знайомитися зі своїми батьками, а я не подумала, що мушу полюбити їх. Я знала, що вони ніколи не полюблять мене. І вирішила — хоч розсміюся їм в обличчя, коли вони побачать мене і від обурення вкриються червоними плямами. Друг казав: екстазі — радість. Я проковтнула рожеву пігулку і попросила, щоби вона допомогла мені... розсміятися...

Замовкла. Задумалась.

— Виходить, щоразу, коли зраджувала собі, — я оступалася... — На філософському вчишся? — спитала Галка.

У середині дня дизель-ґенератори з військової частини дали світло багатостраждальній лікарні. Турбувати міністра оборони не довелося. З'ясувалося, що військовим другий місяць затримують грошове забезпечення, тобто банальну зарплату, тому Володимир Гнатович смиконув людину в міністерстві фінансів, благо головний розпорядник державних коштів за власний кошт щез із поля видимості, аби відпочити від державних проблем. У міністерстві фінансів погодилися націдити захисникам трохи грошей, військові не повірили щастю і навіть пропонували три дизель-ґенератори замість потрібних двох, мовляв, ми ж усе розуміємо, може, бібліотеку ще треба реанімувати чи, приміром, ту ж райдержадміністраіцію. Сердюкові люди порадили військовим не розкидатися дизель-генераторами. А раптом війна? А у них з трьох, що на балансі, жодного?

Самого Володимира Гнатовича новина вже не тішила. Світло в лікарні? Інакше і бути не могло, бо тоді він — не Сердюк. А от де Макс? На ранок Женя вже не зважала на присутність Роми Шиллєра, вимагала відкласти всі справи, одірвати зад і знайти дитину, бо їй, бач, треба щось терміново пояснити хлопчику сам на сам.

— Що там у вас сталося? — кривився Володимир Гнатович.

— Не твоє діло! — Женя сильно нервувала, і це насторожувало пильного Сердюка.

— Нікуди не подінеться, — відрубав. — Пиячить у нічному клубі з друзями чи спить під боком у якоїсь шльондри.

Звичайно, Володимир Гнатович трохи знав сина. Шльондри — це не про Макса, але Женя відволікла його від справ: він саме вивчав компромат на Коноваленка, і тут, серед папірців було немало свідчень про брутальне поводження Ростислава Дмитровича з жінками легкої поведінки. Сердюк навіть зателефонував менту Баклану, щоби той знайшов одну-дві жертви. Хай би замаячили перед очима Коноваленка, якщо раптом спробує сіпнутися. Але то — перспективи, а зранку Сердюкові люди відвідали банк-реєстратор, де зберігався реєстр акціонерів цукрозаводу, зійшлися на добросовісній ціні стосовно можливих оперативних змін у реєстрі. Тепер Сердюк хотів знайти такого нового власника, щоби той мріяв про завод і добре би заплатив за операцію з миттєвого входження. Володимиру Гнатовичу цукрозавод ні до чого.

Після тривалих пошуків Рома Шиллєр указав Сердюку на Олексія Ординського, імпортера цукрової трості в Україну.

— Надзвичайно елегантний хід, — переконував Сердюка. — По-перше, Ординський переважну частину часу проводить у Лондоні, тож Коноваленко захекається його шукати. По-друге, напряму зацікавлений, щоби від цукрозаводу не залишилося навіть згадки. По-третє, добре заплатить. Ви ж розумієте: імпортеру цукрової трості конкуренція у вигляді вітчизняного продукту не потрібна.

Рома Шиллєр, як завжди, дивився у корінь. Сердюк дав відмашку, машина запрацювала: Рома зустрівся з людиною Олексія Ординського в Києві, за годину зустрівся знову, але вже для попередніх торгів, ще за дві години з уповноваженою людиною Ординського зустрівся сам Сердюк, дістав гарантії у вигляді певної суми, зобов'язався назавтра внести до реєстру акціонерів цукрозаводу будь-яких осіб, список яких передадуть від пана Ординського, забезпечити повну відсутність реагування з боку влади, натомість — допомогу в скорішому входженні.

Справи надихали. Тільки Макс досі не знайшовся. Ще зранку Володимир Гнатович наказав Марті організувати делікатний пошук.

— Володимире Гнатовичу... Дозвольте залучити одну дуже рспективну людину. У нас же є вакансія, а я би випробувала... чи підійде...

— Нам, Марто, потрібні віддані, а не перспективні, — насторожився Сердюк.

— Ось... Він перспективний саме у... проявах відданості! — не здавалася Марта.

Сердюк дозволив, і радісна, як з конопель, Марта побігла організовувати пошуки Макса.

На третю дня — жодної ниточки. Сердюк напружив Баклана і вирішив пообідати. Після вдалих переговорів з представниками Ординського обідати вдома під акомпанемент Жениного лементу здалося геть безглуздою ідеєю, тому Сердюк запропонував «мордодєлу» Шиллєру розділити з ним трапезу в тихому ресторані. Рома аргументовано відмовився.

— Поїду до «Квадроавтомато», перевірю лікаря на лояльність, якщо ви ще не вирішили його подальшу долю...

— Куди ти поспішаєш? — підозріло примружив око Сердюк. — Садюга... З усіх твоїх Геніальних планів завжди випадає зайва людина... Не думав організувати на цвинтарі окрему секцію під назвою «Список Шиллєра»?

— Список взагалі був Шиндлєра... Він рятував...

— Стули пельку!

— А плани не мої! — не зупинився Шиллєр. — Ваші!

— Що?!

— Хай живе?! Зараз поїду і відпущу під три чорти. Тільки накажіть. — Рома дуже ризикував, але інтуїція підказувала: ризик виправданий. Після такого нахабства Сердюк навряд чи зацікавиться, куди саме зараз поїде Рома.

— Ах ти, покидьок! — розходився Сердюк, стовідсотково виправдовуючи Ромині сподівання. — Пішов звідси! Пішов!

Рома стривожено глянув на Сердюка, мирно запитав:

— Що з вами, Володимире Гнатовичу? Ви... у нормі?

— В нормі, — відповів глухо. — Щезни вже...

Рома Шиллєр щез і за двадцять хвилин виник перед тремтячим від люті Ростиславом Коноваленком. «Ого! — подумав азартно. — У Ростика навіть шия червона...»

Приїхати до Коноваленка після появи на території злощасної лікарні військових із дизель-ґенераторами було вже не просто ризикованим кроком — на таке могла зважитися тільки непробачно легковажна чи надзвичайно самовпевнена людина. Тим більш Коноваленко ще й тями не мав про рейдерську атаку на його цукрозавод, що теж Рома ставив у заслугу особисто собі. Але він розмірковував так: Коноваленку й на думку не спаде, що перевербований ним Шиллєр продовжує живити ідеями Сердюка. Дурний Коноваленко, мабуть, вважає, що має тепер шпигуна в Сердюковому лігві, а за це треба платити, і червона від гніву шия — гарантована ознака неадекватно щедрих кроків. Ну, то до справи.

— Сердюк домовився з військовими...

— Вже знаю! — процідив Крноваленко.

— Я намагався зосередити Володимира Гнатовича на пошуках зниклого свідка, але він...

— Не знайшов? — напружився Коноваленко.

— Кого? Свідка? Ні, — на межі фолу. — Знаєте, дизель-генератори... Це, звичайно, дуже неординарний крок.

— Чому? — не зрозумів Коноваленко.

— Все Геніальне — просто. Проти лому нема прийому. Дизель-генератори вивезти з лікарні можна тільки за допомогою сили, а це вже... Це вже кримінал. «Світяться» інтереси, люди... Погано. Дуже погано.

— Але ми знайдемо ще простіший варіант. — Коноваленко потягся до стола, дістав з шухляди немалий стос грошиків, поклав перед Ромою.

До справи, до справи! Завтра Ромі сюди вже ходу не буде, брати треба сьогодні.

— Адміністративна реформа! — видав блискавичну ідею.

— Що? — оторопів Коноваленко. — Яка адміністративна реформа? .

Тупий! Сердюк за мить би оцінив. Правда, послав би Рому під три чорти, а потім реалізував як власну, але зрозумів би за секунду. «І тому я обираю Сердюка», — пояснив сам собі Рома і взявся пояснювати тупому Коноваленку.

— Лікарня районна? Районна. Треба ліквідувати район.

— Яким чином? — усе ще не врубався Коноваленко.

— Адміністративно-територіальна реформа, — взяв себе в руки і спокійно повторив Шиллєр. — До речі, ідея давно висить у повітрі! Час освіжити. На рівні держави переглядаємо доцільність нинішнього адміністративно-територіального поділу України на області, райони і так далі. Не бачимо доцільності і ліквідуємо, наприклад, район з вашою лікарнею в райцентрі. Приєднуємо його до сусіднього, одна райлікарня на новий, об'єднаний район. А ваша... А! Вам, до речі, найбільше зиску. Відірвете не один корпус з територією, а всю лікарню. І всю територію. Наскільки я розумію, з цього все починалося?

Коноваленко задумався. Рома встиг роздивитися новий акваріум з новими, ще живими рибками, важкі коричневі портьєри на вікнах... «Він що, кіно тут дивиться?» Перерахував пляшки у прозорому скляному барі, здивувався поганому смаку — горілка, горілка, горілка... А де свобода вибору? Врешті знайшов в інтер'єрі штуку, від якої б не відмовився, — плаский ніж зі слонової кістки для розрізання конвертів. Уявив грубого Коноваленка з витонченим ножем у руці, зітхнув: космонавт з граблями.

— І як це зробити? — врешті подав голос Коноваленко. — На таку реформу — часу й часу, а мені треба...

— Експеримент! — Рома зосередився на справі.

— Який експеримент? — Коноваленку все треба було розжувати до манки і покласти до рота.

— Ми ж не можемо без апробації на окремій території... — почав пояснювати Шиллєр, та зупинився. Для Коноваленка він знайде більш звичні вуху слова, до того ж усі політики, з якими стикався Рома Шиллєр, одностайно були переконаними, що «апробація» — це проба, а не схвалення і затвердження будь-яких проб, як це розуміли древні латиняни.

Дубль два! Те саме, але примітивно. Поїхали!

— Ми патріоти. Ми не можемо запроваджувати адміністративну реформу на всій території держави без попереднього експерименту. Беремо два окремі райони, об'єднуємо і дивимося: наскільки вдалою є ідея, які переваги, недоліки та інша лабуда. Зрозуміло?

— Здається, — сказав Коноваленко.

— У вас є люди в адміністрації президента чи знову доведеться мені гарувати?

— Як це зробити... технологічно?

— От з технологією наразі жодних проблем. Технологія відпрацьована роками. Я допоможу сформулювати коротку довідку про суть експерименту, щоби на горі не переплутали райони й області, і взагалі — не напружували мізки. Вони цього не люблять.

— Формулюй, — погодився Коноваленко.

Кум Свиря увесь цей час супроводжував ірода Рому. Заплутався не гірше за Коноваленка, але головне зрозумів. Розвідка, що Луциперів секретар Шиллєр служить Сердюковому ворогу, вояку не схвилювала: Свиря не попереджатиме Сердюка про зраду. Хай собі здохне, бо не сердюк зовсім, не сердюк — планує поважного лікаря вбити. Так розстроївся, що вирішив не йти з Коноваленкова лігва без здобичі. Прихопив ніж з кістки, подався до Микишки і лікаря. Раду тримати.

Пройшов крізь зачинені двері розкішного кабінету в німому вдень нічному клубі й очам не повірив: Іван Степанович і Микишка прикладали лід до побитих мордяк двох незнайомих Свирі хлопців.

Свиря насторожився.

— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать?

Відповіді не треба. Хлопці зиркнули на Свирю, між собою переглянулися.

— Це Гоцик, — показав Микишка на такого ж міцного, як сам, парубка.

— А я Макс, — сам назвався другий. — Ми де?

Події цього дня надолужили відсутність бурхливого божевілля у всьому попередньому Максовому житті. Пішохідний міст, безнадійні пірнання, річкова міліція, камера, бійка з Гоциком... Якби хто з Максових друзів почув — не повірив би. Макс? Е ні! Макс — інтелектуал, розумник і... консерватор. Його історія — участь у великомасштабних економічних проектах, концентрація на здобутті досвіду, ефективне управління чужим капіталом, щоби мати власний. Макс — це успіх. Такі люди вдень працюють мізками, а не потрапляють під руку річковій міліції біля пішохідного мосту.

Річковики й самі розуміли — випадково втрапили, здається, у велику халепу. За номером мобільного взнали прізвище хазяїна — жахнулися. Сержант віддав «Верту» лейтананту, лейтенант — капітану, і той прийняв єдине правильне рішення: перш ніж турбувати шановного Володимира Гнатовича, перекласти відповідальність на свого керівника. А той на свого. Так за дві години після затримання інформація докотилася до полковника Баклана. Ще й у такому вигляді, що Баклану захотілося триматися від цієї справи подалі.

За словами колег, Макс на пару з товаришем шукав під мостом дівчину, що наклала на себе руки, вимагав допомоги, а у камері товариш побив Сердюкового сина і звинуватив у смерті тої дівчини. Річковики, до речі, жодних сигналів про самогубство не мали. Їхня совість і професійна гідність... Але можуть і пошукати. Треба?

Полковник Баклан теж прийняв єдине правильне рішення: популярно пояснив підлеглим, що Сердюків син — людина неадекватна, може верзти казна-що. Тим більш коли тебе б'ють... у процесор.

— Ми в голову не били. Взагалі не били, — клялися підлеглі.

Баклан наказав тему забути і зайнятися справою: штрафувати за порожні пляшки, що плавають у Дніпрі. Направив своїх людей забрати Макса і того, другого, задумався: куди їх? І знову прийняв єдине правильне рішення — у «Квадроавтомато», у тихий кабінетик, про особливості якого знали троє: Сердюк, сам Баклан і Рома Шиллєр.

Під вечір, коли Женя вже без фальшу хапалася за серце і звинувачувала себе у зникненні дитини, Сердюкові зателефонував Баклан, приклав женьшень до рани.

— Чому ти відвіз Макса до клубу? — не зрозумів Сердюк, а Рома Шиллєр... Рома, що крутився поруч, уявляючи, як здивується Сердюк, коли дізнається, що райлікарня зникне як факт, почув це і ледь не зомлів.

— Перше! Дуже побитий. Нащо матері таке бачити? — аргументував полковник. — Друге. Всім верзе про самогубство і свою причетність. Тому... ізолював тимчасово. Щоби ви могли подумати, що з цим робити.

— Дякую, — видушив Сердюк. Шкода, не бачив морди Івана Баклана: грізний міліцейський начальник вперше почув слово подяки від давнього партнера.

Володимир Гнатович налаштувався відразу їхати в «Квадроавтомато». Презирливо відмахнувся від несподіваної пропозиції Шиллєра поїхати замість Сердюка і привезти до нього сина. Не зрозумів реакції дружини, яка кричала у мобільний, що чоловік, як тільки побачить Макса, повинен дати синові трубку.

— Навіщо? — не втямив.

— Хочу почути його голос, — верещала пані Женя. — Щоби повірити... Що дитина жива.

— А мого голосу тобі не досить?! — обурився Сердюк і поїхав у клуб. Сам.

Пані Женя завмерла в улюбленому кріслі і почала прораховувати: скаже син чоловікові про Токо Моно чи ні? Рома Шиллєр теж не нудьгував: як завжди у безвихідних ситуаціях, розслабився і вирішив покластися на ситуацію. Кінець кінцем, аргументи на свою користь Шиллєр завжди знайде: приміром, Рома просто не повірив у вигадки лікаря про чудесне спасіння дівчини, а тому і не став тривожити шефа дрібницями.

Лікар Іван Степанович оглянув синці й подряпини на лицях Макса й Гоцика, притишив біль льодовими компресами і тільки потім згадав, що він оце тирлується у столиці тільки заради того, аби попередити Максового тата, прекрасного депутата Володимира Гнатовича...

— Максиме... А тато з Брюсселя повернувся?

Макс знизав плечима. Теоретично, звичайно, за цей час Сердюк міг би не тільки до Брюсселя змотатися, але...

— Що з вами сталося? Я думав, ви поїхали додому.

— Так зібрався уже, а тут... Викрали мене якісь бандюги, били, щоби я сказав, ніби ти дівчину до самогубства довів... Щоби тата твого шановного ославити, без ножа зарізати... — Замовк. На хлопців здивовано.

Макс опустив голову. Гоцик без добра зиркнув на нього, викинув компрес: льодяні кубики підлогою дзень, дзень... Дістав з кишені цигарки.

— Вбили би... Бандюки ті, — ошелешено продовжував лікар. На Микишку вказав. — Хлопці врятували... Я й залишився, щоби батька твого знайти... попередити... Щоби стерігся, значить. Добру людину багнюкою облити — хіба проблема?

Гоцик похмуро вишкірився, головою захитав.

— Капець!

Цигаркою в дядька — лясь по лисині. Злий!

— Що, козел? То не біда, що через мажора дівчина загинула... Правда? Не біда! Нормально! Головне, щоби жирні не постраждали... Сподіваєшся, забашляють? Скільки хочеш? А у самого дочки нема? Може, твою доню теж зараз...

Лікар розгубився. Микишка — ні. Підскочив до Гоцика, смикнув з дивана, за мить повалив на підлогу і заломив руку.

— Припиніть! Припиніть це безглуздя! — Макс зблід.

— Ні, — відказав Микишка. — Хай милості просить...

— Пішов ти... — хрипів Гоцик. — Мені однаково, що ви зробите... Хоч убийте! Суки! Суки ви! Цинічні тварюки! Ви тіні тої дівчини не варті! Тіні...

— Так вона жива... — розгублено пробелькотів лікар.

— Що?

Максу здалося, що не розчув. На підлозі під міцним Микишкою сходив гнівом Гоцик, гарчав, лаявся.

— Що?! — крикнув Макс так відчайдушно, що Микишка відпустив Гоцика і розправив плечі.

— Дівчина жива, — спокійно мовив. — Ми її з Дніпра витягли. Я і кум мій... Свиря.

— Жива? — Гоцик на мить завмер на підлозі. Перевернувся на спину, дивився у стелю і дрібно-дрібно кліпав очима, врешті якось дивно, похапцем, коротко вдихнув, затулив лице побитими долонями і заплакав.

Макс без сил упав на підлогу поряд із Гоциком, незрячими очима дивився в одну точку, навіщось затулив долонями рот, і, якби не Іван Степанович з Микишкою, хлопці ще би довго приходили до тями.

— Е, хлопче, хлопче! — заквоктав над Гоциком лікар. — Що ти про мене знаєш, щоби таке собі?.. Я проти совісті — ніколи. Жива ваша дівчина.

— Доказ маю, — сказав Микишка.

Доказ? Гоцик і Макс одночасно стихли, Гоцик сів на підлозі, повернувся до Микишки. Микишка обережно дістав з-за пазухи Любин мобільний, поклав на підлогу перед хлопцями.

— Ось! Гетаут кинула.

— Яка Гетаут? — спитав лікар.

— Ми дівчину спитали, як зветься, вона сказала «Гетаут» і пішла геть. А оце біля нас лишилося, — пояснив Микишка. — Тільки воно, здається, подохло...

Це був Любин мобільний. Макс упізнав, Гоцик — абсолютно переконаний. Відлягло... Відлягло... Заворушилися — видихають, видихають... Відлягло.

— Я дебіл! — вибачився перед лікарем Гоцик. — Ви вже пробачте...

— Е, хлопче, хлопче...

— А де Люба? — спитав Макс Микишку. — Не знаєш часом?

— Кум як літав, так бачив — на човні вгору за течією рухалася.

Макс і Гоцик перезирнулися. Тільки тепер, здається, звернули увагу на дивний Микишчин одяг, та цьому можна було би знайти логічне пояснення. Приміром, хлопець — з етноколективу, тільки-но відпрацював програму в нічному клубі. А от розмови дивували.

— Кум — льотчик? — спитав Гоцик.

— Це що? — обернувся Микишка до лікаря.

Іван Степанович всадив Макса з Гоциком на диван, наново поприкладав до синців лід.

— Спробую пояснити, хоча що тут пояснювати? Тут — або вірити, або ні. Я сам попервах лякався дуже..

— Та кажіть вже! — глухо попросив Гоцик.

— Це козак. Точніше козаки... Другий у розвідку пішов. Козаки гетьмана...

— ...Божою милістю гетьмана Війська Запорізького Петра Дорофійовича Дорошенка, — проголосив Микишка. — Старшини серденятських загонів — Микита Сердюк та кум мій Свирид Сердюк.

— Сердюки? — ніяково усміхнувся Макс.

— Сердюки!

— І я Сердюк!

Микишка ледь посміхнувся, простягнув Максові руку.

— Помагай Біг, товаришу. Давно тебе шукали.

Вражений Макс потис Микишчину долоню. Скептично глянув на лікаря.

— Вони не... теє... Не нинішні козаки... — розвів руками Іван Степанович. — 3 давнини...

— Триста сорок років при деревах спали, — пояснив Микишка. — Чисті душі нас бачать, грішні — ні.

Макс із Гоциком знову перезирнулися і саме в цю мить, попри усі закони фізики, крізь зачинені двері до кабінету увірвався кум Свиря.

— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать?

Ох і зрадів. Навколо хлопців забігав.

— З ким билися? З ляхами? — на синці та подряпини.

— Я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Розкажи, куди Гетаут поділася.

— От ти знову про те негодяще! — сіпнувся Свиря. — І згадувати шкода. — До лікаря: — Хоронитися час, поважний чоловіче. Бо той Ромко, що на нашого жида схожий, та той Сердюк, якого ви усе нахвалювали, радилися, як вас нагло вбити і тіло на околиці кинути. А ми проти них — безсилі. Як той Ромко з тим Сердюком злодійські плани складали, так я й під ноги їм кидався, і за руки хапав — не бачать, козолупи! — Микишці: — Ламай двері, куме Микишко, бо загине поважний чоловік ні за цапову душу!

У Макса з Гоциком щелепи відвалилися. Слухали і не могли второпати: що відбувається? Хто ці божевільні? Звичайно, Свирин прохід крізь двері переконував, але після Гудіні професіонали навчилися і не такі фокуси демонструвати.

— Рома Шиллєр і мій батько планують убити Івана Степановича? — врешті подав голос Макс. — Ви це хотіли сказати?

Свиря крутнувся до Микишки. У Макса пальцем тицьнув. — Сердюк?

Микишка кинув.

Свиря усміхнувся.

— Помагай Біг, товаришу! Погана тобі новина — батько твій не сердюк. Зрада у серці. Очі сліпі. Не побачив мене, отож дізнався я про плани його злодійські. Катувати його не будемо, але й жити не дамо.

Ніж для паперу, у Коноваленка поцуплений, дістав.

— Ось! Під ребра в серце!

— Та навіщо депутату вбивати мене? — сумно спитав лікар.

На цій високій-ноті двері відчинилися і до розкішного, але вже трохи розгромленого кабінету увійшов Володимир Гнатович Сердюк.

Картинка — ще та: Посеред кабінету закляк дядько. На дивані сидить Макс із синім від синців лицем, поруч — незнайомий міцний хлопець із так само побитим обличчям. І дивляться не на Сердюка, а ніби на те, що біля нього.

— Ну, Максе... Налякав так налякав. — Володимир Гнатович зробив крок у кабінет, причинив двері. — Пішли... Товариша твого додому довеземо, якщо треба.

— А Іван Степанович? — Макс врешті перевів погляд на батька.

Дядько ніяково посміхнувся і з питанням в очах глянув на Сердюка.

Сердюк зробив вигляд ніби тільки-но побачив лікаря.

— А, Іване Степановичу! Рома розповів мені про ваші пригоди у столиці. Не втомилися? Додому не хочете?

— Попередити вас хотів, що ваші недруги...

— Ну навіщо вам наші марудні справи, шановний? — ледь стримуючи роздратування, перервав його Сердюк. — Збирайтеся додому. Рома організує вам квиток, посадить на потяг...

Володимир Гнатович жестом покликав Макса й Гоцика за собою, пішов до дверей.

— Пішли, хлопці, пішли... Час матерям в очі подивитися....

— А як же інші? — почув за спиною голос Макса.

Зупинився. На сина з тривогою.

— Що маєш на увазі, Максе?

Макс знизав плечима, показав на простір біля Сердюка.

— А цих... нащо тут лишати?

Сердюк озирнувся — нікого. Більше розтривожився.

— Ти бачиш когось, синку?

— А ти ні? — Макс йому з викликом.

Володимир Гнатович перелякався за сина.

— Синку... Заспокойся... Я все розумію... Такий стрес. Водолази вчора день до ночі...

Макс гірко усміхнувся батькові, махнув на нього рукою, мовляв, годі, годі...

— Я у тебе заночую, — сказав Гоцику.

— Лікар з нами, — відповів Гоцик, показав на кумів. — І сердюки... — Хлопці, годі жартувати. — Володимиру Гнатовичу здавалося — хлопці просто розігрують його. Ось зараз зупиняться, розсміються в обличчя. Та Макс жестом покликав за собою круглого, як гарбуз, дядька, і трійця посунула до дверей.

Володимир Гнатович розлютився. Говорив-трусився:

— Ну... Добре. Бачу — живий, здоровий... Йдіть. У клуб там, пивка... А ми з Іваном Степановичем по стограм... Обговоримо, що за чорти Максу вбачаються... Так, Іване Степановичу? Ви, як лікар, можете пояснити...

Кум Свиря заволав од обурення.

— А! Що казав? Зрада! Зрада...

Лікар розгубився — то на Сердюка, то на серденят із Максом і Гоциком.

— Та я... мабуть, піду... Дякую, звичайно...

— Я сам Івана Степановича проведу, — гірко мовив Макс.

Сердюк сіпнувся до сина, вхопив за грудки.

— Я на тебе працюю, щеня! Пішов звідси! Матері поплачешся про свої любові, а мені за твоїми «любов'ями» хвости підбирати. Ми з тобою вдома про все поговоримо, а зараз — пішов!

Макс вирвався, очі потемніли.

— Нема мені про що з тобою говорити! Лікаря стерегтиму! Не чув? Кажуть, його хочуть убити.

Макс відштовхнув Сердюка і першим вийшов з кабінету. За ним — куми, лікар. Останнім ішов Гоцик. Повільно сунув, наче перевіряв — нікого не забули?

Ніч запропонувала дивну забаву — змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко. Десна відгукнулася: вгамувала слабкий вітер, відігнала комах від води, затамувала подих, поверхня стала чистою і гладкою, ніби темне скло. Мільйон зірок віддзеркалилися у воді, тому катерок, що стояв на кітві посеред ріки, здавалося, застряг серед Всесвіту.

Люба і Галка лежали в каюті на твердих дерев'яних лавах. У круглий ілюмінатор заглядала ніч, підсвічувала собі зірками, аби краще роздивитися двох юних дівчат, що лише робили вигляд, ніби сплять. Була причина. Під вечір Люба запропонувала пристати до берега біля невеличкого села. Купити свіжого молока, домашнього сиру, хліба. Відчути себе мандрівником, загубленим серед чужих доріг. Це ж — свято.

— Ні, — відрізала Галка і зупинила катерок посеред ріки навпроти села.

— Що за дурість? Ти робиш мені на зло? — Галчина поведінка вивела Любу з рівноваги.

— Навпаки. Йду назустріч твоїм забаганкам, — відповіла Галка. — Можеш дивитися на те село і той берег скільки завгодно, якщо тобі так цього хочеться.

— Та ти просто знущаєшся з мене!

— А ти просто уже набридла мені!

— Тоді підпливи... Підпливи до берега! Висади мене і котися під три чорти!

Галка стала посеред палуби, закрутила чорне волосся на потилиці і сказала:

— На моєму катері ти мені наказувати не будеш. — Замовкла. Кинула погляд на блакитну воду, запропонувала: — Хочеш? Пливи...

Люба рвонулася було до борту, учепилася в нього, глянула у воду. Та так і заклякла. Галка спокійно пішла до каюти, довго копошилася, дзвеніла чашками, а коли вийшла, Люба досі стояла біля поручнів, дивилася на берег. Сутеніло.

— Надивилася? — ніби нічого не сталося, запитала Галка.Люба стисла губи, промовчала. Галка завела двигун, катерок подався далі.

— Ночувати далі за течією будемо, — пояснила Любі.

За годину катерок зупинився у зовсім дикому місці. «І не боїться?» — подумала Люба. А раптом... Раптом серед ночі підпливуть злодюжки на човні, залізуть на катер? Кричати марно — однаково ніхто не почує. Перелякалася. Спустилася в каюту. Галка лежала на дерев'яній лаві з заплющеними очима. «Не спить», — здогадалася Люба. Розстелила ковдру на сусідній лаві, заплющила очі, та страхи, якими сама себе налякала, змусили розплющити їх знов.

Встала. Пішла до дверей каюти і замкнула на замок. Все ж спокійніше. Сон все не йшов. Люба лежала з заплющеними очима і шукала слова, якими зранку спробує пояснити Галці свій несподіваний вибух. Ну... Такий стрес. Вона й досі не може пригадати усього, що з нею трапилося. Дивно, чи не так? Весь час виникає відчуття, ніби щось важливе зникає, не пригадується. Вона нервує. Один іспит в академії пропустила. Надолужить, звичайно. Але ж — і цим переймається. І взагалі. Життя геть змінилося. Вона змінилася. Так багато думок... Боялася перестати бути собою і... соромилася бути собою. Макс... Де відповіді? Вона вважала, Макс надто ідеальний для неї. Все чекала, виглядала — що зруйнує гармонію? А коли захотіла померти, коли топилася під мостом... Може, вона надто ідеалізувала його чи сама була надто ідеальною для нього? Люба знайде відповіді. Обов'язково знайде, адже повертатися доведеться. Так хочеться повернутися з відповідями. Відчувати себе упевнено, не помилятися, не оступатися, бо — скільки вже можна?! Макс... А раптом вона побачить його очі і забуде все? Все! І його батьків, і як він не рятував її...

Думки линули далі, далі. Люба заснула, так і не придумавши, що скаже зранку Галці.

П'яти живих душ вистачило, щоби в убогу халупу на Костянтинівській повернувся космос.

Іван Степанович сидів на проваленому дивані, розповідав з сумною посмішкою — отаку приблизно хату їхня бригада у Польщі винаймала. На вісьмох. Наймолодший у ванній спав, та то нічого, вони не скаржилися... Гоцик у кухні повкидав на сковороду залишки продуктів від сухарів і двох яєць до ковбаси і помідорів, притрусив меленим перцем — запіканка студентська, у Люби класно виходило, Гоцик вперше робить. Похмурий Макс стояв біля вікна, спостерігав за кумами — ті застигли біля увімкненого ноутбука, приголомшено роздивлялися банальну заставку на моніторі — білий тропічний острів посеред синіх океанських хвиль. «Схожі на Лілу з "П'ятого елемента" Бессона, — усміхнувся іронічно. — Такі ж розгублені й ошелешені». Наче у відповідь Максовим думкам, Свиря скептично закопилив губу, штовхонув Микишку.

— Годі, куме, чортам кланятися, бо затягнуть і викинуть у тому пеклі під пекучим сонцем посеред солоної води! Хочуть, кляті, щоби ми від спраги вічно мучилися, — не розгублено, не ошелешено.

Микишка відвів погляд від острова, наштовхнувся на похмурого Макса:

— Не сумуй, товаришу. Правда — сила. Був у нас один такий... Цеберком звали. Кухлями не пив, як звичайні вояки... Хоробрий був козак! А батько Цеберків, гаспида онук, з ляхами злигався, так, коли того злодіюку за ноги повісили, Цеберко з такою силою коня за шию ухопив, що з кінської шиї кров полилася, а Цеберко сльози не пустив.

Свиря згадав, збудився. Забігав. До Микишки.

— Ой, куме, лихо... Як ми зрадників покараємо? Господь всемогутній з нами таку дурню утнув, що не можемо козолупів зупинити. Не бачать нас іроди!

Макс слухав і просто не вірив власним вухам.

— Чекайте, хлопці... Невже ви дійсно збираєтеся мого батька... убити?

Куми заклякли, перезирнулися зі здивуванням неймовірним: а може бути інакше? Слів не знайшли — одночасно кивнули Максові.

— Не тривожся, товаришу, — Микишка йому. — Знаємо, як зробити, щоби не мучився. Підкажемо.

— А по мені, хай би помучився, — Свиря нервово. — Він славу серденятську спаплюжив. Добре ім'я во гріх привів. Прив'язати козолупа до гармати, у пащу литого свинцю! Чи би, приміром... — Замовк, носом повів. — О! О! Смачними наїдками запахло...

Макса по плечу — лясь!

— Повечеряємо, товаришу?

Повечеряємо?! Макс дивився, як завзято куми хапали руками шматки гарячої, схожої на екзотичну яєчню, мішанини, як дядько ніяково, ніби соромився, відклав малий шмат, як Гоцик по-хазяйськи обмежився мінімумом, і досі не розумів, що за дивні події привели його у цей окремий простір, де язики незрозумілим чином розв'язуються, думки набувають чітких обрисів, а вирішені справи не обтяжують спогади.

— Я оце тільки зараз зрозумів, куме Микишко, нащо Господь нас в Україну повернув, — сказав Свиря. — Зрадників зничтожити. Трійко вже! Трійко! Той Ромко, що на нашого жида схожий, Коноваленко, що поважного чоловіка Івана Степановича катував, і батько нашого товариша, який себе за сердюка видавав.

— І як ми їх зничтожимо? — на повному серйозі запитав Микишка.

Свиря розсміявся, показав на лікаря, Гоцика і Макса.

— Егей, куме! Ціле військо маємо! Хай чисті душі самі обирають, кого у пекло відправлять. Ти поміркуй! Злодюг троє, і чистих душ — не менше. Оце Богова задумка. Іроди повинні знати — кожного кара знайде.

Макс, Гоцик і лікар перезирнулися. Лікар лисину почухав.

— Ви, хлопці, теє... Думаю, для іншого задуму прокинулися, — глянув на насторожених серденят. — Може, аби дівчину врятувати. Мене з пастки витягти.

Макс почув про Любу.

— Знаєте, де дівчина?

— Знаємо, — сказав Свиря. — За ніччю, коли негодяще топилося, ще ніч була... Потім день. І в той день бачили її на човні чималому. Вверх за течією пливла. До Десни, — поспіхом, та до справи. — Невже не будете злодіюк карати? Тоді — самі зрадники. А це уже — непогана новина, бо ми вас, підлабуззя, бачимо і силу проти вас маємо. Оце, приміром, попадаєте спати зараз, а ми з кумом вас... позв'язуємо, а потім язики повідрізаємо, бо шаблі нема, а то би відтяли голови — і уся морока.

Може, через те що Гоцик, Макс і лікар без жартів сприйняли слова Свирі, але майже до ранку в спорі билися. І чим більше аргументів з реалій двадцять першого століття трійця наводила кумам, тим упертіше серденята відстоювали прості та логічні норми свого звитяжного і славного життя. Кажете, серденята найманцями були? Так, добрі люди. Найнялися життя віддати за Україну і гетьмана Дорошенка. Навколо цього гуртувалися, роду-племені не питали — українці, валахи, московити, навіть жиди з ляхами серед сердюків були, — одну істину знали: просити — тільки Бога, помирати — тільки заради рідної землі, жити — тільки у звитязі, тому не знали: у бою — страху, до зради — пощади, після бою — суму й печалі.

— Як же я їм заздрю, — прошепотів Гоцик, коли куми першими завалилися спати на килимі посеред кімнатки. — Пацани прожили класне життя. І через триста сорок років є що згадати.

— Так, хоробрі діти, — зітхнув лікар. — Добре, що ми їх побачили...

Макс промовчав. Макс думав про те, що змусило Любу не подати жодного знаку, що жива. Улігся біля кумів на килимі, заплющив очі, — хай відріжуть йому язика! — спробував вкотре прокрутити події тої ночі, знайти підсвідомий арґумент своїх вчинків, виправдатися... Чи навпаки.

«Мазераті» мчало уздовж набережної в бік «Царського села». Люба сміялася... Відшукувала пустопорожні філософські сентенціі — «мчимо, та недвижні». Вона знала, що їде у сім'ю, яка її не прийме. Їй мало було недвижно мчати до них. Їй треба було діяти. Може, тому...

— Чому ми так мчимо, Максе?..

— Нас чекають мої батьки. Знаєш, може, це звучить надто сентиментально, але я їх дуже люблю. Вони зрозуміють, наскільки ти важлива для мене.

Мабуть, цього не треба було казати...

— Любий, зупинись. На хвилину.

Макс зупинив авто під пішохідним мостом.

— Ти хвилюєшся? — спитав Любу. — Дарма.

— Я... Я не хвилююся! Я думаю... — розсміялася. Вискочила з автівки. — Ти розумієш... От ти казав — «мазераті» — така кичуха, тільки заради матері з місяць покористуюся нею, а потім пересяду в нормальне, спокійне авто... — Замовкла, розвела руками. — Та й досі... От слова... Така омана...

— Не розумію, чому ми зараз говоримо про «мазераті»?

— Щастя вдвох, щастя вдвох! Будь-де, де нема людей. Правда? — побігла до мосту.

— Ти куди?

— З мосту видно «Царське село». Подивимося?

— Припини. На нас чекають...

Зупинилася.

— Йди зі мною, — обернулася до мосту. — Глянь! Це ж щастя... Між небом і землею. Тільки удвох. Подивимося на дім твоїх батьків здалеку. Я розповім тобі одну смішну історію. Йдемо. Самій не можна. Сама — помру...

Чому його не перелякали ті слова? Тепер знає — вона би розповіла про «гладку хтиву потвору». Він би... Він би, безумовно, переглянув плани знайомства. Він би... Ні! Макс не кинув би Любу. Можливо, знадобився б час для налагодження контактів... Але — головне — чому його не перелякали її слова про смерть?

Макс задумався... Перед очима — трепетна гола Люба... Обвиває його шию руками: «Ти у мене перший... І єдиний до кінця життя». Чорт! Чорт! Не перший! І ті слова... Така омана. Як і пишномовні про... смерть. Не повірив? Не повірив, не повірив. Перед очима — Люба сміється, обвиває шию довгими рудими косами. А може, він побачить її, гляне у вічі й відповіді знайдуться самі? Щастя — вдвох. Зранку розпитати про човен, рушити до Десни... Знайти. Обійняти і благати тільки про одне: хай не покидає, хай довіриться, Макс знайде вихід.

Ромі Шиллєру достало терпіння хвилин десять покладатися на ситуацію. Потім підхопився і, незважаючи на пізню годину, погнав до «Квадроавтомато». Або пиріжки гарячі, або — хай жують інші.

Сердюка перестрів, коли той — розгублений, злий як демон — виходив з порожнього кабінету. Двадцяти обурених плювків вистачило, щоби Рома усвідомив неймовірне: шеф не знає про те, що дівчина жива, а Макс знає, що шеф планував нейтралізувати лікаря. Ймовірна особиста трагедія «мордодєла» Шиллєра на очах перетворювалася на чергову професійну перемогу.

— Для Макса у нас є плівка... Лікар дуже переконливо пояснює, хто його ворог, — заспокоїв Сердюка. — Хай живе. Завтра цукрозавод опиниться в руках Ординського і про Коноваленка забудете не тільки ви, Володимиру Гнатовичу, а й сам лікар.

— Зранку щоби було судове рішення, і відсилай людей на цукрозавод, — глухо кинув Сердюк. — Час завершувати життєву історію Ростика Коноваленка.

Володимир Гнатович уже сів за кермо, уже кинув на Шиллєра звичний презирливий погляд, коли задзвонив його мобільний і друг Купа безпристрасно сказав у слухавку:

— Перевіряю останні нюанси. Точну інформацію матимеш на десяту ранку. Нормально?

— Нормально, Купо. Дякую.

— Е, Сердю, не поспішай дякувати, — розсміявся той, та Володимир Гнатович не розчув у тому глузування.

Втомився. Скоріше доїхати додому, якось зупинити вереск Жені, зачинитися у ванній і роздивитися своє дерево. Підтримка! Потрібна моральна підтримка. Сердюк знав точно — її можна чекати тільки від самого себе.