"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

ПОХІДНИМ ПОРЯДКОМ

Тієї самої ночі вирушили ми назад до Фрідріхсгаму, нічого не знаючи, але на всі боки перетлумачуючи, пошепки, розуміється, чутки про війну.

Десь по дорозі нас ізсадили з потягу й пустили маршувати похідним порядком по лісах та кам'янистих дорогах Фінляндії.

До Фрідріхсгаму прибули тільки через три чи чотири дні, після безупинних військових переходів, після несподіваних зупинок, і ще несподіваніших, на поклик тривожної сурми, виступів, і тільки тут нам сказали, що треба готуватися до війни з німцем.

Іще нам офіціяльно тут оголосили, що наш славний корпусний командир, генерал-ляйтенант фон-ден-Брінкен, що то його рід десь тільки у прадідах із німців походив, а сам командир, мовляв, давно вже російський стовбовий дворянин, - що цей фон-ден-Брінкен, палаючи патріотичними почуттями до матушки-Росії, з височайшого дозволу відкидає віднині німецькі додатки до свого прізвища і надалі іменуватиметься тільки так: генерал-ляйтенант Брінкен.

Того самого дня, на вечірній перевірці, прочитали нам іще наказа про те, що й бригадний командир наш фон-Нотбек, палаючи патріотичними почуттями... і т. д., так само відкидає геть німецьке "фон" од свого прізвища, і зватиметься далі просто: генерал Нотбек.

Голосним ідіотським "ура!" ми мусіли вітати ці знаменні, глибокозначимі, історичні події...

Все своє немудре майно - скриньку з кількома зайвими, домашніми ще сорочками, простиралом та піджачком, я заніс до симпатичної родини Барановських (у Хоми нічого було заносити) і просив переховати, поки я "повернуся з походу".

На ці мої слова старенька фінка, навіть більше обізнана з міжнародньою політикою за мене, тяжко зідхнула, очі їй зробилися вогкі, і вона, зовсім несподівано для мене, пригорнула й поцілувала мене, неначе сина, в далеку, незнану й небезпечну путь виряджаючи... А за нею - як сестра брата, мабуть, за приказом матері, пригорнула й тепло поцілувала в уста й маленька Матильда...

У мене ще народилася була божевільна думка - просити старого Адама Барановського - попробувати зговоритися з кимось із начальства двох чужоземних кораблів, що ще відвантажували якісь товари в фрідріхсгамському порті й спішно готувалися відпливати, - попробувати зговоритися, чи не взяли б вони пореодягненого солдата - хлопця з України, солдата молодого, до себе за чорнороба, щоб завезти його далеко-далеко від цієї частини земної кулі, що вже здригалася від наближення жахливих вульканічних ударів.

Але розгублений вигляд пана Адама й пекучі сльозинки, що скотилися старій дружині його на зморщене, виснажене обличчя (зовсім, як у моєї сердешної матері!), але зажурений погляд дівчинки Матильди, що так співчутливо випроводжала мене поглядом дитячим, не дали моєму язикові поворухнутися і, вийшовши з подвір'я привітної родини, я, мов на смерть засуджений, поплентався до казарми, де вже гукала галаслива сурма, виграючи "збор".

На полковому майдані довго правили молебня, офіцерські жінки театрально прощалися з чоловіками, а чоловіки - занадто театрально бадьорилися, в той час, коли наші спини мліли від надмірного навантаження повною похідною викладкою і, нарешті, наш полковий бойовий марш:

І полк рушив у похід.

З наївности своєї ми ще думали, що нас одразу отак от посадять у вагони й повезуть просто німцеві в зуби, перед його задротовані окопи...

До окопів ще було далеко, і треба було добре вишколити в зразкових походах та переходах оцю тритисячну масу людей перше, ніж кинути їх на поталу крупівським винищувачам.

На чолі нашої роти став капітан Борисенко. Дотеперішнього командира, штабс-капітана Таскіна, з наказу полкового командира, що дуже не долюблював його за вільнодумство (мабуть же знав полковник Кареєв, що Таскін дозволяв собі на "ви" з солдатами говорити) знизили до ролі півротного.

Капітан Борисенко був типовий запорожець - товстий, здоровий - на велетенській білій кобилі, козарлюга з довгими вусами, що пишно звисали вниз покозацькому; над усе в світі любив він солдатські пісні, а з-поміж них - пісню про Дуню та про її сарафан...

Коли двісті п'ятдесят чоловіка його роти, вишикувані по чотири, і ввесь приналежний до роти обоз розтягалися довгою гадюкою на кам'янистому фінляндському шляху, капітан Борисенко, їдучи аж геть позад роти, несподівано набирав у легені свої, подібні до ковальських міхів доброї кузні, повно повітря, і раптом голос його, через голови півкілометрової живої стрічки, долітав до найпередніших. Він тільки вибухав двома складами:

І вся рота потомлених, спітнілих, очманілих людей, як один, підхоплювала той несамовитий вигук, і споконвічні сосни, обабіч дороги, здригалися від голосного задерикуватого:

Галасливо, бадьоро лунала пісня з двохсотп'ятдесятьох горлянок, без допомоги вже капітанового міху, аж поки не доходило до сороміцького, де говорилося, як "таракан проїв Дуні сарафан":

Тут капітан Борисенко, солодко заплющивши очі й гордо піднісши вгору голову, викидав на п'ять кілометрів новколо себе:

Солдати радісно підхоплювали цю начальствену вольність, їм зникала десь утома, кроки ставали впевненіші, обличчя ясніли поганими посмішками, від чого робилося млосно...

А ще дуже любив капітан Борисенко побавитися з Гопфенкштанктом.

Якось так завжди виходило, що ця, зле покарана долею, людиноподібна постать у поході відставала, швидше за всіх нас утомлюючись під тягарем дохідної викладки. Брудний піт, перемішуючися з пилюгою, яку Гопфенкштанкт безнастанно витирав рукавами брудної гімнастерки, перетворював його обличчя на машкару негра з червоними, запаленими, навіть загноєними очима. Вся одежа йому розхрістувалась, якось незвичайно мокріла; неймовірно важкі, незграбні чоботи виверталися носками праворуч і ліворуч, він ледве-ледве плентався, очевидно, ніяк не розуміючи - для чого, в ім'я чого всі ці муки.

Капітан Борисенко командував роті прискорити крок, рота далеко позад себе залишала Гопфенкштанкта, він губився, нарешті, десь за перевалом, і зовсім зникав, утрачаючи з-перед очей роту. Тоді капітан нашвидку наказував роті зупинитися, бути "вольно" (відпочивати), а горнистові - сурмити збор.

Минало і п'ять, і десять хвилин часу, поки з-поза горба не висувалась виснажена, карикатурна постать невдахи солдата, капітан Борисенко, зловтішно накручуючи свого запорізького вуса й підморгуючи поверх голів роти, соковитою лайкою, вигуками й залякуванням військово-польовим судом за дезертирство напосідався на нещасну людину, а коли відсталий доходив до роти, наказував йому бігти далеко-далеко вперед, поперед ротою, на велику втіху тим, хто втратив уже під муштрою всяке людське почуття, в кого царська казарма й ці безнастанні переходи видушили рештки свідомости навколишнього.

Гопфенкштанкт біг - не біг, а плутав безсило ногами, крутився, спотикався, поки, нарешті, падав і лежав непритомний.

Рота рушала вперед, доходила до переможеного, хтось лив із баклажки в обличчя жертві воду. Жертву підводили й люто наказували маршувати далі.

А через два-три кілометри - знову та сама історія з незначними варіяціями.

Так капітан Борисенко заробляв собі авторитету й слави серед своєї роти... І може з нього непоганий був психолог, бо без того авторитету поводження його з солдатами на відпочинку - брутальна, безмірна жорстокість, непотрібна суворість і, нарешті, ганебне страхопудство, як пізніше виявилося на війні, не довели б капітана Борисенка до добра вже за перших боїв... Але про це - пізніше.

Безупинно подорожуючи бойовим порядком, зупинилися ми на кілька днів у фортеці Кюммене в Фінляндії. Це була мізерна, жалюгідна загорода, з допотопними земляними валами, густо зарослими бур'яном, і справляла вона вражіння, з своїми позавалюваними, мохом укритими бійницями, якогось забутого серед степу восени запліснявілого куреня. Будував цю фортецю, казали нам, ще Петро перший.

Наближався день повного соняшного затемнення 1914 року, і тут мені згадуються ті накази, що їх писали полкові - освічені і, здавалося б, розумні люди. Поза тим, що всім нам наказано було роздобути по шматочку скла, заздалегідь його прокоптивши, і тільки через нього дивитися на затемнення, тут іще писалося, що, оскільки німець - дурень, то можна сподіватися, і так, напевне, й станеться, що вся численна армія його, не знаючи такого способу, дивитиметься на затемнення неозброєними очима, посліпне вся, як є, і тоді ми ту армію голими руками, як горобенят, передушимо.

Не знаю, може такі байки й підбадьорювали когось із найнерозвиненіших, чи зовсім неписьменних солдатів, але думаю, що багато все ж таки було й таких, що не могли не добачати з тих наказів, що якраз оте начальство, яке їх писало, справді безпробудно дурне...

Цілий місяць од початку оголошення війни блукали ми по Фінляндії вздовж і впоперек, мабуть чи не для того, щоб запаморочити голови фінському населенню показом своїх численних сил (що-день-два з'являлися ми з зовсім несподіваних, протилежних боків, зупинялися над берегом моря, копали шанці, укладали поверх бліндажів акуратні мішечки з землею...). Які це наївні були підготування, порівняно до того, що ми потім побачили й пережили на справжньому фронті!

Мандруючи, ми об'їдали й обпивали населення, і дедалі більше нудилися з такого дурного поневіряння без діла.

Безнастанні чутки, що, невідомо звідки з'являючись, обплутували нас густим павутинням, хвилювали, лякали, а часом і зовсім приголомшували свідомість. Газет нам читати не давали, а всю інформацію про переможний похід углиб Німеччини нашого "побєдоносного" війська нам вичитували щодня з наказів на зупинках, коли, неймовірно потомлені, ми радніші були бодай хвилинку відпочити - і тілом, і душею, ніж вислухувати галасливі реляції про всі блискучі події на полях боїв.

В моє розуміння ніяк не вкладалося, як це може, в наслідок одного якогось бою, загинути отака величезна сила людей, як цілий полк, а про те, що в боях із німцем лягали часто цілі наші полки, ми чували вже не раз, розуміється, не з переможних реляцій із дієвої армії...

Товариш Прайс, рядовик із шостої роти, що з ним я ближче зазнайомився в поході, часто на зупинках розводив якісь плутані теорії про те, що така війна справді не протримається далі місяця-двох, бо є в світі, мовляв, якісь непереможні сили, що надприродним способом на людство впливають.

Товариш Прайс, жид із походження, жив в Америці, - належав, як він казав, до якоїсь проповідницької сектантсько-баптистської чи ще якогсь там організації, всі тягарі походу сприймав навдивовижу спокійно, і це часами давало мені певність, що й справді, може якісь могутні, надприродні сили, що їм так глибоко вірив товариш Прайс, утрутяться в те божевілля, що діялося на просторі від Німецького до Чорного моря і, поки ми ще зберемося на фронт, фронту вже й не стане... Товариш Прайс вірив.

А тут полковий священик, за всякої нагоди, мабуть, навмисне зговорившися з начальством, щоб не дати змоги нам відпочити, колись випростати потомлені ноги, задубілі спини, - полковий духовник за всякої нагоди й просто без ніяких нагод відправляв урочисті молебні просто на повітрі, "О дарованії побєди благовєрному імператору", примушуючи й нас годинами вистоювати й виспівувати, а вони, ці закликання Бога на допомогу нищити ворогів, зовсім не настроювали войовничо.

Я бачив, як після таких молебнів хлопці розходилися з похнюпленими головами, кожен заглиблювався в себе і, здавалося мені, думав зовсім не про "побєди" і не про "благовєрного".

Якось випадково потрапила мені до рук газета, де, поза всіма задерикуватими, галасливими оповіщеннями з дієвої армії, десь у куточку, дрібненькими черенками, було надруковано розмову з графом Вітте, що повертався вже в час війни з Европи й мав у Криму побачення з якимось співробітником газети. Я пригадую, що пишний граф дуже обережно застерігав не захоплюватися патріотичним чадом, а пам'ятати, що німців "шапками не закидаємо".

Оця пересторога враз розвіяла вже тоді всі сподівання, що може справді війна закінчиться через два тижні, як про це авторитетно заявляли всі, кому не ліньки було, як про те доводив навіть товариш Прайс, на підставі якихось кабалістичних вичислень, що справді через два тижні наші сидітимуть у Берліні, і серце стискалося передчуттям багатьох і багатьох, кривавими туманами оповитих днів, місяців, а може... може й років.

На якомусь відпочинку, де полк простояв день чи й два табором у лісі, несподівано прислужився мені командир пів-роти, штабс-капітан Іван Олексійович Таскін. Він запитав, чи не вмію я їздити велосипедом.

Так, я вмію їздити велосипедом, і буду дуже радий, коли візьмуть мене з роти до команди зв'язку, і буду дуже вдячний його благородію, коли воно дасть мені змогу виявити свої здібності саме в цій ділянці обслуговування потреб великого фронту.

Розмова відбувалася на самоті. Штабс-капітан Таскін, як людина, з-поміж усіх наших офіцерів справді найчутливіша і, здавалося мені, найкультурніша, зовсім ласкаво поговорив зо мною, ні разу не вживши брутального "ти", і пообіцяв зробити з мене блискучого самокатчика. Але не обійшлося, проте, й без того, щоб на останку не агітнути:

- Значить, наб'єм німчурі морду?!

- Так точно, наб'єм, ваше благородіє, неодмінно наб'ємо! - бадьоро відповів я, неймовірно втішений з перспективи не потрапити відразу в огонь, в окопи, під дощі куль і град гарматних набоїв.

І от, я - самокатчик.

Це було вже в середині серпня. З цього відпочинку, відправивши ще раз, може п'ятдесятий раз за час походу, врочистого молебня, полк вирушив до залізниці, і нас урочисто перевезли через Петроград (уже не Петербург, бо й не фон-ден-Брінкен же, і не фон-Нотбек, - геть усе німецьке, варварське з нашої неперевершеної культури!), десь на вокзалі оскаженілі юрби кричали нам "ура!", безладно тикали подарунки - дешеві цукерки й дешеві цигарки, але все це не хвилювало, не підбадьорювало.

Перед тим, десь у поході, втік із нашої роти сектант Астахов, рота саме перепочивала, і я потрапив у той загін, що мав його розшукати. Поблукавши навколо розташування полку кілька годин і порадившися з хлопцями, ми вирішили, що у втікача одна дорога, а у нас - тисячі, що ми його, значить, однак не знайдемо - ми дозволили собі добре виспатися десь на невеличкій галявині в лісі, поставивши вартового на випадок, коли б ще й за нами назирці було когось послано.

Повернувшися ввечорі до табору, сповістили, що, обшукавши всі чисто закутки кілометрів на двадцять навколо, втікача не знайшли... Я радий був за Астахова, трохи заздрив йому, і з глибокою повагою згадував тепер його слова:

- Я не вбиватиму...

І на велику втіху собі бачив, що ввесь загін, виряджений на влови втікача, переживав і відчував те самісіньке.

І от тепер, коли наш ешелон обступали, обліплювали, як надокучливі мухи, дрібні урядовці в блискучих гудзиках, базарні торговки і безліч усяких невиразних панночок із петербурзького міщанства, мені з очей не сходила замріяна постать сектанта Астахова, людини ледве грамотної, що понесла десь у фінські ліси свій глибокий протест проти людського божевілля, проти вбивства людини людиною в ім'я панування в світі жорстокости, несправедливого й глибоко ворожого та чужого всім нам ладу... В вирішальну мить він свою думку здійснив, кинув рушницю й подався в небезпечну путь військового дезертира під час війни...

Петербурзьке міщанство, засліплене патріотичними гаслами, ні мене, ні, здавалося мені, нікого з солдатів не зворушувало.

І тільки, коли потяг рушив із Петрограду вниз, на південь прямуючи, як потім ми дізналися - рятувати розбиту армію генерала Самсонова, десь отак за кілометр од станції, серед поля, на залізничному насипу стояла собі самотня "як билиночка в полі", - подумалось мені), простоволоса, гарно, але простенько вдягнена, дівчина і, замість кричати "ура!", замість вигукувати "смерть ворогам!", зробила всього кілька жестів рукою - в напрямку, протилежному рухові нашого потягу...

І замислилась, похиливши голову.

- Вертайтеся! - прочитав я в тому рухові, і серце мені боляче й радісно стислося - і від небезпеки грядущого, і від жорстокого тягара довгої-довгої розлуки з тими дорогими, кого залишено далеко десь на Україні, від болючої розлуки з отакою самою на вигляд дівчиною, і з глибокої, гарячої подяки цій хорошій, незнаній людині з такими високими, добрими до нас, почуттями.

- Вертайтеся живі й здорові! - од чистого серця її сказав мені той дівчачий рух і відбився в розчуленій свідомості моїй на все життя.

Дяка тобі, хороша, незнана людино!