"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

У ГЕЛЬСІНГФОРСІ

Важко собі й уявити наші радощі, коли, знову таки несподівано, одержано наказа вирушати всьому полкові до столиці Фінляндії - Гельсінгфорсу (Хельсінкі - звуть її фіни) - резиденції царського намісника в Фінляндії, генерал-ляйтенанта Зейна, на все літо нести караульну службу.

І хоча багато більше приваблювало, зокрема мене, таборове життя, проте, це було вже не "усміреніє", а звичайна вартова служба, та ще в такому величезному культурному центрі, за який я собі малював Гельсінгфорс.

Товариш Хома зрадів із того з інших причин.

- Ну тепер, братику, нехай стережуться фіночки! - солодко прицмокуючи, сказав він мені на цю звістку, і почав широко фантазувати на тему про майбутні його любовні походження в фінській столиці.

Мене тими розмовами розворушив він тільки в тому напрямі, що примусив придивитися до нього ближче і з жалем констатувати, що ця миршава, зовсім некрасива на вигляд, постать погано одягненого, якогось обсмиканого солдата навряд чи запалить взаємністю навіть таку представницю жіночої статі, що найменше сама себе шанує.

І мені стало ще більше шкода цього скривдженого долею товариша, цієї багато обдарованої внутрішнім змістом людини.

Правда, випадок, що стався з товаришем Хомою в день приїзду нашого до Гельсінгфорсу, надовго зачинив перед ним браму казарми, не давши йому скоро змоги випробувати себе на тому фронті, де він уважав себе за непереможного.

Десь наприкінці травня 1914 року, коли в Фінляндії саме на порі стала повноцвітна, запашна весна, з усіма чарами лагідного північного підсоння, коли вже на країну спустилися замріяні, прозорі білі ночі (всю ніч у казармі можна було читати без світла), - йвесь наш полк вирушив залізницею на новий постій. Працьовите фінське населення саме тоді порпалося цілими родинами на своїх убогих, суворих, кам'янистих ланах.

Я знав ще в Фрідріхсгамі цілі родини, що в пеленах зносили з низин на городи коло хаток м'яку землю, щоб насадити на ній, постеливши на суцільному камені, городину, квіти. Я знав, що на такому бідному грунті у фінів вистигає за коротке літо тільки овес, а з того вівса вбоге селянство пече коржі, що їх перед тим, як їсти, треба було цілу добу розмочувати в воді, або достоту рубати сокирою. Це - єдиний хліб Фінської бідноти. І коли шматочки такого коржа я послав був додому до себе, на Україну, То писали з цього приводу батьки, що є ще, значить, на світі й нещасніші люди за нас, українців.

Так от, саме тоді фінське бідняцтво працювало на своіх полях, а радніше - на невеличких прогалявинах, куди роками зносило та звозило землю, настелюючи її тонкими шарами на каміння. І пам'ять зберегла мені надовго зворушливі картинки проїзду нашого ешелону через цю симпатичну, густими сосновими лісами закосичену, країну.

Як тільки виривався наш потяг із обіймів віковічних вартових сумирного фінського краю - високих і кучерявих сосон - на невеликі прогалявини, хлібороби фіни - од малого до старого - випростовуючи спини, тепло вітали нас, довго вслід потягові привітно махаючи руками, хусточками, брилями, кепками.

Перед покликом на військову службу я не раз проїздив залізницею по Україні, а недавно - покликаний - їхав і через усю Росію, але ніколи, ніде, ніхто там жодним відрухом не виявляв своєї симпатії чи просто людської привітливости назустріч і вслід потягові. Може це тому, що наше, позбавлене культури, село взагалі недоброзичливо ставилось до всього, що несла з собою міська, індустріяльна культура, а може з якої іншої причини, тільки мені гірко було тоді це констатувати. А таке гаряче вітання нашого потягу отут фінами, що вони, як я добре знав, глибоко не любили нас, представників чужої, владущої нації й знаряддя царського режиму, дуже мене зворушило и надовго примусило серце посилено битися.

В Гельсінгфорсі ми оселилися трохи не в самому центрі міста, в великому, кількаповерховому будинку, з тісним двором, замкненим з усіх боків цим будинком - казармою.

І от тут товаришеві Хомі й не повезло відразу. Ідучи з вокзалу, ми, з наказу начальства, для чогось позакладали в рушниці повні заряди бойових патронів (чужа, завойована країна?). І коли дійшли вже до казарми й було наказано рушниці спорожнити від набоїв, товариш Хома, не встигши витягти патронів надворі, вже в темному коридорі другого поверху казарми почав це похапцем робити, і раптом, коло мене, під лунким склепінням будинку, в пітьмі гостро пролунав постріл.

Це була велика прикрість, що могла наробити не мало шелесту, але грізні поклики начальства втихомирили масу солдат, що, як отара овечок, почала була борсатися з переляку, загрожуючи панікою; миттю засвітили світло і побачили під стіною блідого, переляканого Мельниченка, що з несподіванки не міг одразу й слова вимовити. Він зробив це не навмисне, не втримавши бойового спуску гашетки, але цей постріл, що, на щастя, вдарив тільки в стелю й нікому шкоди не заподіяв, на погане вирішив його долю й тут, у Гельсінгфорсі.

Коли перед виїздом сюди товаришеві Хомі вже почало було начальство забувати його невправність та непокірливість і потроху давало вільніше дихати від безнастанних позачергових нарядів, то після цього пострілу, діставши відразу десять нарядів на кухню, товариш Хома вже з тих нарядів не вилазив знову ціле літо. Не везло таки сердешному!

Наші обов'язки тут полягали в тому, щоб охороняти всякі інтендантські склади, порохові льохи, офіціяльні установи військового відомства та "священну" тут особу генерал-ляйтенанта Зейна. Нашій роті найчастіше доводилося відбувати варту (зокрема мені) коло якогось низенького, присадкуватого, довгого, з позабиваними вікнами складу, зарослого навколо бур'янами, та на дачі самого генерал-губернатора.

Я знав як ненавиділи і фіни, і російські революціонери та взагалі все поступове тодішнє суспільство цього жорстокого вішателя - вірного царського служаку, - знав, що на нього відбулося кілька невдалих замахів, після яких рясно майоріли в Фінляндії нові й нові шибениці, і в часи, коли відбував варту на його дачі, часто думав, як би легко міг зробити хтось із нас те, чого не щастило зробити досі багатьом відважним головам.

- Дача генерала Зейна містилася на затишному півострові з трьох боків оточеному синьою, каламутною з берега, водою Фінської затоки, густо зарослому вишуканим деревом, якого зразки не скрізь можна знайти й по тепліших країнах. Особливо вражали викохані ряди культурних кущів, що ними обсаджено було безліч стежечок на території дачі.

Посеред саду стояв принадний, двоповерховий будинок-дача, де й містилося його високопревосходительство з усім своїм штабом і родиною.

Згадавши про кущі, не можна обминути спогадом і того, що правили вони, ті кущі, не так мабуть для прикраси дачі, як для... схову шпиків. Кожного разу, коли мені доводилося вартувати на цій дачі всі ми спостерігали, як достоту попід кожним кущем пильно стерегли священну особу царського намісника агенти охранки. Це були напрочуд значні (в розумінні чимось позначені) типи, яких, побачивши раз, не забудеш ніколи. Кожен із них чимось одрізнявся від звичайного типу людей - чи блудливим, невпокійним поглядом, чи дегенеративною мордою, чи, знову, надмірною елегантністю та вишуканістю манер. Коли генерал лаштувався кудись їхати, з багатьох кущів вилазили ці лежобоки й дармоїди і сповняли собою (чоловіка по вісім, десять) велике авто, яке виїздило з подвір'я попереду генералового автомобіля, а другий, так само навантажений, автомобіль невідступно слідував за самим генерал-губернатором, куди б він не їхав.

У кущах тоді трохи порожніло, залишені там вартові шпики нахабніли до того, що наважувалися з'являтися й проходжуватися доріжками (в час, коли генерал був на дачі, їм це сурово заборонялося), а часто доходило й до того, що, невідомо звідки, до них приходили непевного вигляду жінки, і в кущах, перед нашими очима, відбувалося те, що люди звикли звати оргіями.

Наше караульне приміщення побудоване було в морі, кроків за тридцять од берега, на кам'яних бабах, і добиратися до нього треба було вузенькими, з двох дощок, кладками.

За ввесь час, що мені доводилося оберігати спокій генерала зейна, він один тільки раз одвідав нас, "серенькіх братцев", змилостивившися над нами остільки, що дозволив собі зайти кладочками аж до самого караульного приміщення, кількох із нас про щось лагідно запитав, і подарував, через старшого, карбованця на цигарки - на дванадцять чоловіка.

І от, саме тоді, коли його невисока постать тупцяла хисткою кладочкою, як легко, здавалося мені, можна було копирснути багнетом його високопревосходительний зад і штовхнути грізного й невблаганного для революційних робітників царського сатрапа в глибокі води Фінської затоки!

Звичайно, я далекий був од того, щоб самому дійти такого рішення, але добре пам'ятаю, що думки такі завжди ворушилися в часи вартування на генераловій дачі. А часом просто шкода ставало цього блискучого генерала, що не може спокійно ні дня, ні ночі, ні години прожити, дарма, що охороняють його десятки людей.

Часом генералова родина влаштовувала прогулянки морем, і тоді всю ніч невеличка яхта горіла різнобарвними вогнями й гриміла найвишуканіша музика, а ми, по двоє, стояли статуями - хто на перехрестях доріжок у саду, хто коло парадного входу до покоїв генерала, і під звуки чарівної музики, не можна сказати, щоб настроювалися на патріотичний лад.

На мій жаль, жодного разу не пощастило моєму другові Хомі Мельниченкові потрапити зо мною в цей караул, бо виряджали сюди тільки тих солдатів, хто мало мав покарань і взагалі був у начальства на оці, як гарний служака. Не знаючи, які думки обтяжували мою голову під час варти на дачі (правда, то ж були тільки думки, далекі до здійснення, дуля в кишені, можна сказати), очевидно, начальство приписувало до таких служак і мене. Правда, не за те, мабуть, що служака з мене був добрий, а може за те, що саме тоді, одержавши з дому свого фотографічного апарата, я виявив себе в роті за фотографа і мав багато прикрих годин і днів, примушений у всяких поставах і настроях фотографувати своє начальство - від отдєльонного Уткіна, через взводного Герасимова й до обох фельдфебелів-підпрапорщиків із супружницями й со чадами...

Згадую про свій фотографічний апарат і свої фото-аматорські знання тому, що стали вони мені потім у великій пригоді - і під час війни і, особливо, в полоні, не раз відігравши ролю чинника, що рятував моє життя.

Так от, кажу, товариша Хому в караул до генерала Зейна не пускали ні разу, і мені просто ні з ким було потішитися з генералового становища, поглузувати досхочу з банди охранників у кущах, помріяти, під чарівну музику з губернаторової яхти.

Всі вільні від караулів дні (а їх було половина) ми відбували практичну стрільбу на стрілецькому полі, кілометрів за вісім від Гельсінгфорсу. Дні стрільби були водночас і днями розваги, і важкими днями.

Починалося з того, що будили нас тих днів на півтори-дві години раніше, ніж звичайно, бо до сьомої ранку ми вже повинні були бути на місці стрільби, пройшовши всю довгу, важку путь із повною на собі солдатською викладкою. А фінське сонце - дарма, що світило неначе над північним краєм - уже коло сьомої години виганяло з нас піт літрами, придорожна пилюга, що ми її густо здіймали важкими солдатськими чобітьми, сліпила очі, забивала горло, замурзувала до невпізнання обличчя.

Зате стрільба правила за розвагу. Стрілецьке поле розташоване було на хисткому, торфовому багнищі, на кілька кілометрів у квадраті, ходити цим полем було приємно, лежати й цілитися, особливо в перекидні цілі було просто цікаво.

І коли б не суворі окрики самого ротного командира:

- Задом стріляєш, трах-трах-та-ра-рах!

- Свинопасе, куди ти цілив, трах-трах-та-ра-рах!?

Коли б не ці постійні окрики з багатоповерховими матюками, до яких усі товариші мої позвикали давно й сприймали, як якусь ласку начальства, а я не міг їх ніяк перетравити, щоб не зіпсувати після таких окриків на мою адресу цілого дня собі, - коли б тільки не це - все було б гаразд.

Ми з Хомою змовились якнайменше влучати, бо знали, що добрих стрільців не пошлють до нестроєвої команди, а нам до смерти кортіло потрапити на осінь у писарську команду, де й дисципліна легша, де й роботи брудної менше, і поводження начальства не таке було брутальне.

А командир роти стрілецького полку конче хотів, щоб у нього всі були якнайкращі стрільці. Виходило, що на цьому грунті ми з ним не сходились...

І симпатична суттю своєю людина - штабс-капітан Таскін, що часом дозволяв собі на самоті й на "ви" звертатися до мене (злочин на ті часи для офіцера безмежний!), тут, під час стрільби, коли махальник од валу показував, що я пустив усі п'ять набоїв "по молоко", - в чисте небо, як у копієчку, - тупотів люто коло мене ногами, вигадував неймовірне нагромадження поверхів і здавалося мені тоді, що не має він у світі більшого ворога, як я - невдаха-стрілець.

Людина я з природи глибоко-чесна, і тому не витримував довго нашої змови, на злосливу втіху Хомі брав чергових п'ять патронів, і всі п'ять куль, одну по одній, уліплював на п'ятсот кроків у саме серце намальованому десь там туркові.

Штабс-капітан Таскін миттю лагіднів, десятки разів похваляв, кричав, щоб із мене брали приклад інші, а товаришеві Хомі, до невичерпного списку його позачергових нарядів, тут таки прописував нову порцію чергування на кухні, - після повороту з стрілецького поля до казарми. Проте, й чеснот своїх довго витримувати мені не щастило. Презирливі погляди та уїдливі усмішки товариша Хоми робили своє діло, і дальших пять моїх куль знову летіли в повітря... шукати собі кращої долі, ніж бути загнаними в подзьобане туркове серце... Тоді знову налітала немилість розлюченого начальства, але на всі докори й лайки я тільки міг невиразно промимрити щось на тему про те, що може то мушка збита в моїй гвинтівці, що давно, мовляв, пора перевірити її на станку, ваше благородіє...

Ще тяжче, ще втомніше - до божевілля, до повного одеревіння знесилювались ми, повертаючись до казарми.

Сонце тепер пекло так, як, здавалося нам, ніколи не пекло воно в самій Сахарі. І великою насолодою було, приплентавшись у казарму, скинувши гімнастерку, підставити всього себе під гострий струмінь холодної-холодної води.

Сердешному Хомі й цього не дозволялося: його просто з дверей казарми повертали и посилали на кухню різати великі, жирні туші м'яса на порції, задихатися в чадному повітрі, воювати з мільярдами мух.

Але свою лінію - на полкового писаря - він вів уперто й непохитно: рідко коли влучив із двох-трьох десятків куль, випущених за день стрільби, одну-дві, та й то десь потрапляли вони вище шиї сакраментальному туркові.

І йому таки, геть, правда, пізніше, та впертість пригодилася.

У Фіндляндії широко вживається жіночої праці по тих закладах і коло тієї роботи, яка б нам і на думку б ніколи не прийшла.

Фінки працюють масами на будівництві, тягаючи на шостий і сьомий поверхи великі кладки цегли, фінки, як правило, скрізь виконують ролі голярів по перукарнях, жінки-фінки правлять скрізь за обмивальниць по чоловічих лазнях.

І коли мій хороший Хома дізнався про останнє, та, не знаю вже якими шляхами, а виблагав собі якось одного разу право прогулянки до міста, то, неймовірно поспішаючи, потяг мене з собою:

- Бери сорочку, підштаники, мило, і все, що полагається і - гайда! Буде діло!

- Куди гайда і яке буде діло, Хомо?

- Буде діло, а яке - побачиш, кажу тобі! Не хочеш, то й сам піду! - випалив Хома одним духом, замотуючи в сорочку всі інше.

Звичайно, ніякого діла не було, крім того, що ми на власні очі пересвідчилися, що справді в фінських лазнях, де купаються хлопці й чоловіки, прислуговують виключно жінки й дівчата.

І фінські люди сприймають це, як звичне явище, і нічого в тому - ані сором'язливого, ані непристойного не було.

Правда, Хома млів, Хома намагався заговорити на мигах із дівчиною в легенькій, наскрізь мокрій, із тонкого полотна сорочці, що прилипала до її тіла, виказуючи всі приховані від Хоминого ока, недосяжні розкоші. Хома намагався жартувати з дівчиною, коли вона ритмічно, добре знаючи своє діло, намилювала його, густою шерстю заросле, незграбне тіло, але зустрів і її, і найближчих сусідів - фінських хлопців - такі здивовано-зневажливі погляди, що відразу замовк і стишився. А я таки, здавалося мені, тоді здорово почервонів.

- Ну, як, де ж твоє діло, Хомо? - питався я сердегу, коли ми, добре випарившись, вертались до казарми.

Замість відповіді, Хома солодко, закручено вилаявся...

Другого разу, в неділю по обіді, ми з ним разом пішли до голярні.

Я не знаю, чому взагалі жіночої праці в голярнях не вживають широко в світі, бо ніколи нічого приємнішого не відчував за ті хвилини, поки мене голила молода, голубоока, дуже чемна й привітлива дівчина. Її бритва так безболізно, так приємно лоскотала щоки, лагідні дотики її руки справляли вражіння подиху легенького весняного вітерця на розпалене обличчя, а привітна посмішка, що нею вона супроводила кожен свій рух, кожне своє, незрозуміле нам слово, що я відтоді надовго закинув власну бритву й витрачав усю свою вбогу солдатську платню на те, щоб голитися в фінських голярнях.

Щоправда, не в тій, куди ми потрапили вперше. Бо товариш Хома і тут ускочив у гречку, та й у дуже неприємну.

Почувши, що товаришка вимовляє тільки фінські слова й нічим не реагує на його легенькі українські дотепи, товариш Хома розходився. Від не досить пристойних анекдотів із солдатського, а може й одеського портового арсеналу, Хома перейшов до безпосереднього обстрілу нашої голярші. Він, смакуючи, змальовував мені, витримуючи найневинніший вигляд, усі розкоші цієї дівчини, примушував мене густо червоніти й спиняти його і, нарешті, доспівався до того, що почав зо мною справжню суперечку на дуже невигідну для голярші тему.

Я зрідка скоса зиркав на неї - жоден відрух виразу на обличчі її нічого загрозливого не віщував - дівчина була так само спокійна, чемна й привітна та пильна в своїй роботі.

Ми розплатилися. Хома востаннє виструнчився перед дзеркалом своєю миршавою постатгю, ще раз зміряв розпаленим поглядом дівчину, пустив наостанку один із дотепів, і прибільшено ввічливо козирнув до дівчини. Моя рука в той час була вже на клямці дверей, і раптом... що сталося?!

Неначе вибух далекобійного чемодану (набій тяжкої гармати) вразив мене в саме серце, у всі найдрібніші ниточки свідомости: на мить я думав, що світ пішов обертом, що я впаду непритомний, приголомшений...

З уст дівчини, нашої голярші, що так само привітно, на прощання, нам посміхалася, витираючи об рушника руки після роботи, пролунало чистою російською мовою:

- Будьтє здорови, товаріщі. Спасібо. Пріходітє єщо... Всегда к нам пріходітє...

І чиста вимова, і глибоко-іронічна, навіть презирлива посмішка, з якою вона вимовила легенько всі ці слова, переконливо свідчили, що дівчина добре знає російську мову, що ті її фрази не були в неї випадково завчені.

І я, і Хома Мельниченко бомбами вилетіли з голярні й очунялися трохи тільки тоді, коли побачили себе вже на подвір'ї казарми.

На честь Хомі треба сказати щиру правду, що його сумління після цього випадку запротестувало. Правда, цинізму в ньому від того ані трохи не поменшало, але він не міг без засоромлення ніколи пригадати випадку з перших наших одвідин фінської голярні.

В інших голярнях він уже тримався так, як належиться людині, хоч і в солдатській шинелі.

Часто неділями та святами доводилось мені по обіді блукати по Гельсінгфорсу самому, без Хоми, що в той час відбував собі десь черговий наряд за кару; я дуже вподобав так званий Звіриний острів, куди за кілька пфеннігів перевозила маленька яхта, й де містився чудовий, небачений ніде мною, зоологічний сад.

А в зоологічному саду, поза всіма красотами й багатством живої природи і дивували, і розпалювали нездоровим огнем картини, на які часто доводилось натрапляти - трохи чи не за кожним кущем - достоту серед білого дня. Правда, я знав, що у фінів у статтєвих взаємовідносинах багато більше простоти, ніж у нас, багато менше лицемірства й ханжества, але нічим неприкривані акти парування в кущах - і обурювали, і дивували, і розпалювали.

Повертався я тоді з острова з каламутною головою, заспокоювався тільки на другому боці затоки, довго споглядаючи цілі ліси корабельних щогол, що, особливо в свята царських днів, розквітали безліччю різнокольорових прапорців і справляли вражіння велетенських дитячих іграшок.

Чужоземні кораблі, що їх завжди було повно в Гельсінгфорському порту, наводили мене на принадну думку про можливість утекти до Америки, але... близько підходити до берега порту нашому братові-солдатові гостро заборонялося, а доглядали за цим суворі фінські поліцаї, незнання ж чужоземних мов позбавляло мене наперед усяких надій - хоч колись із кимось про це заговорити.

Товариш Хома, на моє пристрасне бажання втекти з царської казарми, ненависної тюрми, на чужоземному кораблі, дивився зневажливо-безнадійно і, на його думку, мав на це рацію. Товариш Хома добре знав обставини портового життя, знав життя на кораблях отаких утікачів, і радив просто плюнути на такі дурні думки.

А чутки про неспокій на петербурзьких заводах знову почали між нами дедалі поширюватися, а розмови про те, що наш "вірний цареві" полк пошлють таки до Петербургу першою чергою, знову розпеченим залізом почали пекти мою свідомість.

І раптом - до чуток про хвилювання робітників, тонісінькою такою гадючкою, просоталася чутка про війну з німцем.

Я зовсім не помилюся, коли скажу, що було це на самому початку липня 1914 року, трохи не за три тижні перед оповіщенням війни. Якими вже шляхами доходдили до нас ті чутки, трудно було уявити, але я тоді вже думав, що допомагало чуткам те, що перебуваємо ми саме в Фінляндії, де все населення в масі все таки настроєне було проти Росії взагалі недоброзичливо, або й просто вороже. І тому все, що діялося поза лаштунками дипломатичних кабінетів, і що пильно приховувалося від людського ока й вуха, напевно було трохи відоме частині фінського громадянства, а воно, сподіваючися від війни для себе певних полегшень, не могло не втішатися з майбутніх перспектив, і всякими ймовірними і неймовірними шляхами пускало ті чутки саме до гущі солдатської маси.

Однієї душної липневої ночі на подвір'ї нашої казарми пролунали тривожні звуки тривожних сигналів; за півгодини полк було вишикувано в подвір'ї в повному бойовому стані й негайно виряджено до вокзалу.

На зміну нам, нести караульну службу в Гельсінгфорсі, прийшла якась інша військова частина.