"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ

Уже нас, молодих, почали групами випускати за подвір'я казарми, вже трохи вільніше почувати ми себе стали в поводженні з "старими" солдатами, а розмови про табори не вщухали, а щодалі більше розпалювали нашу цікавість.

Товариш Хома, зовсім для мене несподівано, виявляти почав безмежний, глибокий і безжурний цинізм. Вихопившись на волю (з двору казарми) він тільки й мови мав, що про дівчат, про білявих фінок, про те, що ех, от би, той... Між іншим, чи на тлі ставлення солдатів царської армії до фінських дівчат, чи просто з національної ворожнечі, з почуття ненависти до нас, як до знаряддя національного гноблення, - але не любили нашого брата фінські парубки й парубчаки смертельно... І не дарма, випускаючи нас на прогулянку, примушувало начальство нас кожного разу неодмінно одягати до боків багнети. Часто траплялося, що доходило між фінською молоддю й солдатами до бійок, а ті бійки, десь у гущавині соснового бору, часто таки кінчалися для солдат трагічно.

Але ми з Хомою - "інтелігенти". У нас до бійок не доходило, та й не могло дійти - ми самі ніколи нікого не зачіпали, не зачіпали через те й нас.

Ми хутко назнали собі затишний притулок - унадилися в гості до зовсім офіненого виходця з країв царства польського - Адама Барановського, що вже років із тридцять щевцював у Фінляндії, тут одружився і мав прехорошу донечку - зовсім дитину ще - може з чотирнадцять років - Матильду Адамівну.

Та ми, власне, не для Матильди й не через Матильду відвідували щонеділі й щосвята кукібну хатинку пана Адама. Його старенька дружина, природжена фінка, надзвичайно симпатична й добра жінка, вміла чудово варити каву, давала нам ту каву за мізерно малу ціну в мікроскопічно маленьких чашечках (звичайної грудочки пиляного цукру вистачало засолодити дві такі чашечки) і, ставши з Матильдою перед столом, де ми з товаришем Хомою важно частувалися, вона, а за нею й донька корчилися з реготу, коли бачили, що ми, випивши по дев'ять таких чашечок, наливали ще й по десятій, сумно позираючи на спорожнілий кофейник... Вони, наприклад, снідаючи зранку, задовольнялися цілком тільки двома такими чашечками.

Не знаючи й слова по-російському, мати з донькою красномовно показували нам рухами, як у нас, од надмірного вжитку тієї рідини, поналухають животи, та як ми неспроможні будемо через те з солдатською рушницею поводитися. І щедро осипали нас веселим, незлобивим сміхом.

І от тут товариш Хома й почав виявляти себе циніком. Виразні їхні жести він перетлумачував по-свойому, відповідав на їхні репліки своїми, брутальними солдафонськими (так само, правда, незлобивими), і ми обидва, підбадьорені смачною, запашною кавою, почували себе в затишній і привітній, хоч і дуже вбогій хатинці, немов у себе вдома, і так само весело, безжурно реготали.

Але часто Хомині жарти переходили, здавалося мені, всякі межі чемности, я побоювався, що його цинізм вичитають жінки з його масних поглядів на дівчину, мені ставало від того сумно, я смикав Хому під столом за поли мундира, і Хома опам'ятовувався.

Так ми просиджували в цій симпатичній родині часом по три й чотири години, і потім, до чергового свята, коли можна було знову дістати дозвіл на прогулянку й погостювати в хороших людей, у нас бувало багато чого згадувати про частування, про кукібні, завжди блискучо прибрані, дві манісінькі кімнатки Барановських, про те, що зовні їхня вбога хатка видавалася за звичайнісінький куреник, та що поруч того куреника, як і в кожному фінському подвір'ї, була обов'язкова маленька лазня - з окропом і парою. Лазні завжди наводили наші думки на дуже сумні спогади про Україну, про те, що в жодному селі нашому на всьому просторі густо залюдненої України не зустрінеш цієі ознаки людськоі охаиности, що в селах без річок, ставків та озер люди наші віками живуть, не купаючись.

Звичайно, коли бував удома старий пан Адам, що непогано розумів нашу мову, товариш Хома був найчемніший, найсимпатичніший гість. Він потішав пана-господаря, а після перекладу паном Адамом і господиню та дочку - безліччю веселих оповідань про життьові свої пригоди, яких у нього було невичерпне джерело.

Дуже недовго пощастило нам одпочивати отак святами.

Якось несподівано заговорили в казармі, що, замість таборового життя на літо, доведеться нам зазнати чогось іншого: нас мають послати до Петербургу "на усміреніє", бо там бунтують робітники.

З газет, які ми випадково поза казармою діставали (в казармі нам давали читати тільки архичорносотенне "Русскоє чтеніє" та військові офіціяльні, безглузді й безграмотні видання), ми з товаришем Хомою дізналися, що на петербурзьких фабриках стали траплятися масові отруєння жінок-робітниць, особливо на гумовому виробництві, і що між робітниками справді неспокійно.

З того приводу одного разу ввечорі, перед тим, як лягати спати, відбулась у мене з товаришем Хомою така, приблизно, розмова:

- Хомо, а ти стріляв би на робітників?

- А, мабуть, стріляв би...

- І тобі не сором?

- Ані трішечки.

- А як там твій брат, батько, сестра, жінка, мати?

Хома додивився на мене удавано презирливо:

- Тра-та-та-та ... Ну, то що?

Я люто кинувся до нього через ліжко. Хома вдав, що перелякався, одскочив на другий край ліжка, натягаючи на себе щільно ковдру, і відповів запитанням:

- А ти б не стріляв?

- І не стрілятиму, хоч і пошлють.

- Дурак будеш - тебе застрелять, та й усе, - переконливо відказав товариш Хома.

Несподіваність і переконливість Хоминого слова глибоко мене вразили. Я не знайшов нічого іншого, як розгублено перепитати:

- Та й усе? - і сам почував, що сказав дурницю.

- Так, - ще переконливіше ствердив Хома.

- А ти читав, Хомо, Винниченкових "Солдатиків?"

- Читав.

- А Горького "Про п'ятий рік" читав?

- Читав.

- Ну, і...?

- Ну, і пшик вийшов із того всього, - дражнив мене Хома.

- А коли б ти, я, він, та ще він, та всі ми не стріляли?

Хома подивився на мене довгим-довгим поглядом, одкашлявся й почав наспівувати сумну, безнадійно-журливу пісню з його невичерпного арсеналу. І на дальшу розмову він не дався. Або не вірив моїй щирості й запалові, або й справді непевний був, що можна сподіватися колись отаку безпросвітно-сіру солдатську масу, яка нас оточувала, запалити однією думкою, щоб та маса колись не послухала поклику команди...

Мені чутки про Петербург не давали спокою. До самого виїзду з Фрідріхсгаму я носився з ними, малював собі знані з літератури, розквітчані власною фантазією, картини розстрілу робітничих демостранцій, ніяк не міг уявити собі, щоб не можна було, ну, в крайньому разі, вгору стріляти, пильно придивлявся до облич товаришів у сірих шинелях, далекими натяками, обережно заговорював із кількома з них, і тільки один, якийсь білобрисий сектант із Новгородщини, здалося мені, запалився справжнім полум'ям протесту проти передбачуваного наміру послати нас проти робітників.

Цей сектант, на прізвище, здається, Астахов, служив неохоче, рушниці якось увесь час цурався, більш за інших задумувався, не брав ніколи участи в знущаннях з чужородців, і через те все давно мені подобався, після Хоми та Петка Делі-Бошка, найбільше за всіх.

Але й він одповів мені тією самою гіркою правдою, що й товариш Хома:

- Не вбиватимеш, то тебе вб'ють...

- А все таки, як же ти? - перепитав я його вдруге.

Астахов подивився на мене глибоким, пронизливим поглядом, і переконано сказав:

- Я не вбиватиму... І зажурився.

Близько повз нас проходив єфрейтор Уткін, і ми мовчки з товаришем Астаховим на цей раз розійшлися.

На тому мої наміри знайти спільнодумців у такій важливій і жахливій справі, якою нас хотіло почастувати начальство, марно закінчилися.

Дратувала мене безсила лють, я вигадував тисячі всяких комбінацій, щоб не потрапити на "усмирителя", і тільки думки про те, що був би якийсь організатор, якась, зв'язана з революційними силами одиниця, а грунт для агітації все таки в нашій роті, а, значить і в усьому полку є, - ця думка трохи мене заспокоювала.

А навчання в казармі й поза нею йшло належним темпом. Найбільша та найулюбленіша у начальства ділянка в навчанні - була атака на ворога - на напхані соломою опудала, повішані в ряд на бантинах, як на шибеницях, низенько при землі. Треба було, кроків за сто почавши, кидатися з настовбурченими багнетами вперед, на ці прообрази ворога, з місця ще роззявляючи, як вершу, рота й несамовито вигукувати "уррра!", а добігши до бантини, загатити в пузо опудалові зрозгону багнета, миттю висмикнути його, крутнути рушницею в руках, замахнутись і садонути ще й прикладом.

Солдатам такі вправи виразно подобались і, пороззявлявши роти, з дикими вигуками, з особливою якоюсь насолодою мчали вони вперед, а кололи й били з присмаком. Правда, були й такі, що всякими способами уникали цих вправ.

Між ними був мій любий Хома Мельниченко, був сектант Астахов, Петко Делі-Бошко, було ще кілька хлопців, що в їхніх очах завжди можна було прочитати щось більше за те, що світило з поглядів усієї солдатської маси.

Уникав таких розваг, скільки міг, і я, бо хворобливо нагострена уява кожного разу перетворювала в свідомості опудало на живу людину, і все єство, всіма наявними силами, протестувало проти цієї науки - колоти животи й трощити черепи майбутньому ворогові - живій людині.