"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

"ЧУЖОРОДЦІ" В НАШІЙ РОТІ

Наша рота, так само, як і всі фінляндські полки, складом своїм була дуже строката: найбільше тут було новгородських, псковських, вітебських, смоленських, чомусь багато архангельських, чимало поляків із Сувалківської, Гродненської, Сєдлецької губерень; були естонці, фіни з російських повітів прибалтицьких країв, було кілька жидів і навіть один болгарин. Українців до Фінляндії пригнали року 1914 вперше.

Неприхильного свого ставлення до чужинців начальство зовсім не приховувало, і кидалося те ставлення в вічі вже на перший погляд. Найбільше ганяли, навантажували найтяжчою роботою, найчастішими "нарядами" наділяли саме чужородців, а підвищення службової ранги представники чужородців, не зважаючи часом на найретельнішу службу, могли даремно чекати роками. До учбової команди, звідки виходили потім унтер-офіцери, чужородців зовсім не брали. І доводилося спритнішим із них - або мовчки тягти лямку рядовика всі три з половиною роки служби, або, відповідно до фаху, відбувати службу за трохи легших обставин, у спеціяльних командах.

У нашій роті, наприклад, чимало поляків було в кравецькій майстерні, жидів - у шевській, за кухаря теж був якийсь чужородець. Але це - спритніші, розвиненіші.

Та були тут і обійдені долею типи чужородців, що ніякого майстерства чи ремесла не знали. Для цих військова служба була гірша за всяку каторгу.

Не можу без глибокого жалю згадати сердешного болгарина Петка Делі-Бошка, що потрапив до фінляндського війська майже разом зо мною, просто з якогось огороду болгарської артілі в Басарабії.

Це була здорова, червонолиця, з великимй овечими очима в довжелезних чорних віях, доросла дитина, як справжній син басарабських степів, наївна й довготерпелива. Петко Делі-Бошко, собі на горе, аніяк не знав російської мови. На цьому тлі, та на тлі цілковитої неписьменности його, довелося бідному хлопцеві вистраждати, мабуть, багато більше в казармі, ніж вистраждав він, працюючи за наймита на куркульських городах своїх земляків.

Я мав нагоду спостерігати, як цей веселий, з беззмінною посмішкою на устах, життєрадісний юнак, що спочатку по-дитячому сприймав усе навколишнє оточення, широко вдивляючись у цей новий і дикий для нього світ, поволі, день за днем, тиждень за тижнем занепадав духом, марнів, усього став жахатися, замикався в собі, як затуркане звірятко, кожної хвилини сподіваючись якогось дошкульного удару з несподіваного зовсім боку.

А ті удари, з ласки начальства, на Петка сипалися, треба признатися, аж занадто щедро. Нерозуміння Петком Делі-Бошком російської мови, крім безпосередніх, прикрих для нього наслідків - він не міг ніяк уторопати слів команди, повертався завжди не туди, куди поверталися в строю всі, не міг призвичаїтися до рушниці, терплячи за це безнастанні кари, - крім цих наслідків, за мовчазної згоди й потурання начальства, вся братва солдатська, хоч і сама була надто сіра й мало чим відрізнялася в розвитку від Делі-Бошка, але часто знущалася з болгарина, влаштовуючи собі веселі розваги з затурканого, засмиканого звірка.

На ще більше собі торе, потрапив Делі-Бошко до рук ефрейтора Уткіна, колишнього дрібного прикажчика якогось лісового складу, людини зовсім некультурної, брутальної, а головне - безнадійно дурної й хвалькуватої.

"Дядька" Уткін, зневірившися в тому, що Петко колись навчиться військової премудрости в загальних лавах новобранців, узяв собі Петка в індивідуальну обробку. Він ганяв його по подвір'ю в той час, коли ми відпочивали чи перепочивали, посилав, щодня на кухню без усякої черги, ганяв його до полкової крамнички по цигарки, примушував начищати свої чоботи й гудзі, наказував на вченні зрозгону падати в брудні калюжі, а потім, даючи п'ять хвилин часу - чиститися, доводити себе до "справжнього" солдатського вигляду.

А найбільше єфрейтор Уткін знущався з Петка в казармі, виставляючи його струнко, з рукою під козирком, перед царським портретом. Не було тото дня, щоб цей домашнього походження садист не ставив отак бідного Петка на дві, три, або й чотири години, примушуючи сотні раз вигукувати, на потіху іншим, підлеглим Уткінові, "сєрим", надзвичайно важкі й навряд чи зрозумілі Делі-Бошкові фрази:

- Ваше імператорскоє велічество, я - дурак!

Я не пригадую за всі три місяці перебування в фрідріхсгамській казармі, щоб хоч одного разу пощастило Петкові вимовити цю важку йому фразу правильно. Але якось після того, як Петко знову переплутав слова, єфрейтор Уткін, запінений, червоний, солодко матюкнувши, тукнув:

- Слушай і повторяй: ваше імператорскоє велічество, отдєльонний командір Уткін говоріт, что Делі-Бошко дурак; говорі: Делі-Бошко дурак!

Петко - чи з ляку, чи, може, зо злости навмисне (важко було припустити, що в цьому засмиканому парубкові лишилася хоч крихітка бажання глузувати з начальства), - голосно й одним духом випалив:

- Ваше імператорскоє, отдєльонний Уткін дурак!

Я був при цій нагоді в казармі - це було, здається, в час відпочинку по обіді, чи, може, якогось недільного дня.

Дехто з присутніх пирскнув, викликавши лютий окрик Уткіна: "Смірррна!", і треба було бачити, що сталося з "отдєльонним командіром" Уткіном: він одразу почервонів, схопив із себе солдатського ременя з бляхою, зібгав його вдвоє, щоб бляха припадала на кінець, і накинувся на Петка несамовитим звіром, увесь час вигукуючи, коли Делі-Бошко звивався під ударами й опускав, захищаючись, руку від козирка:

- Стой смірно, сукін син, перед єго велічеством стоїш!

Дисципліна суворо наказувала нам не втручатися в дії начальства, бо це був би "бунт", і тому всі, хто були в казармі, принишкли, мовчки позираючи на знущання із свого співбрата й може втішаючися, що не з ними це роблять, а може, десь у глибині свідомости, й протестуючи мовчки, про себе...

Я не міг витримати тієї картини і вибіг із казарми. На велике моє здивування, мій друг Хома Мельниченко, коли я переказав йому про Уткінову екзекуцію над Петком Делі-Бошком, не зважаючи на всю свою чутливість, поставився до цього якось байдуже, неначе він був глибоко переконаний, що це річ - звичайнісінька, що так із Петками й треба робити. Я довго не міг зрозуміти того ставлення товариша Хоми і заспокоївся тільки на тому, що, може, це у нього виявляється втішене самолюбство, егоїстичне по чуття - що не тільки він один, Хома Мельниченко, наражається на постійне знущання, а й інші страждають, а може - це була просто недооцінка ним усієї гидоти й обурливости тих знущань дурнуватого єфрейтора Уткіна.

А Петка Делі-Бошка я, з першого дня появи його в казармі, полюбив, як нещасне, беззахисне створіння. І дивно, що він одразу відчув це і найбільше ввесь час прихилявся до мене - може ще й тому, що я перший з усіх почав добре розуміти його зцерковнослов'янену мову, вмів заговорити до нього так, що й він розумів мене непогано.

Увечорі того дня ми сиділи з Петком на підвіконні в затіненому закутку казарми, він роздягався й показував глибокі, синьо-криваві смуги на спині, на плечах, на руках - сліди дошкульних ударів ременя з бляхою, я пошепки радив йому піти завтра зранку до околодку й заявити, що побив його Уткін.

Петко пристав на цю думку, і я бачив, як ця доросла дитина - чи від того, що почула в мені трохи справжнього людяного співчуття, чи від нестерпної образи й болю, заплакала, схлипуючи й рясно вмиваючися добірними слізьми...

Зрозуміло, що Делі-Бошка до околодку не пустили, про його списану смугами спину ніде в світових аналах не занотовано й слова, його посадили, на домагання Уткіна, на десятеро суток до арешту, Уткін знущався з нього й далі, а разом почав підозріло ставитися й до мене, мабуть відчувши, що я - на боці Петка, що то я міг "настринчити того дурня" - домагатися медичного огляду. Цю зміну ставлення до мене "отдєльонного командіра" я незабаром гостро відчув, але, як тільки Уткін дізнався, що фельдфебель, користуючися з наявности у мене бритви, тричі на тиждень наказував мені власноручно голити його, самого господіна фельдфебеля, він круто змінився до мене на краще, і вже ніколи не чіплявся, а, навпаки, навіть улесливо часом посміхався - де треба було, де й не треба.

А з того, що я мав бритву, було мені не мало прикрощів.

Опертися наказові фельдфебеля й не поголити його наїжаченої щетини на покрученому, гостро-скивастому обличчі, це значило - заздалегідь уписати себе до "бунтівників", наразитися на переслідування, обтяжування чорною, брудною роботою, на знущання, а погодитися - було морально неймовірно боляче. І я знайшов третій шлях: моя бритва завжди виявлялася надзвичайно тупою, я нещадно скріб брунатну цеглу начальственної морди, остервеніло її дряпав, поки після кількох разів саме начальство - з поколупаним, як після впертого бою з кішкою, підборіддям, не переконалося, що голяр із мене нікудишній, матюкнулося з цієї нагоди раз, і дало мені назавжди спокій.

Були в роті ще два представники чужородців - Ізраїль Шевчик та Йосип Гопфенкштанкт.

І от, коли з Петка Делі-Бошка знущалися найбільше самі начальники, то ці двоє (неправославні ж!) правили за об'єкти постійного втішання й глузування не тільки начальству, а й усій солдатській, безпросвітнотемній, дикій масі.

На їхнє горе, з обох їх пожартувала й сама природа: Шевчик був хлопець маленький, неймовірно худий, з гострими рисами обличчя й тоненьким пташиним носом, та чорними, як терен, завжди неспокійними очима, а Гопфенкштанкт - низький, опецькуватий, з круглою, просто на плечі посадженою головою, з широким обличчям, плискуватим носом; мав великі, вивернуті назовні губи й червоні, запалені, майже загноєні очі.

Обох їх не припускали їсти за спільними столами - завжди вони собачатами тулилися, з окремими казанками, по куточках казарми.

Я глибоко переконаний, що ані того, ані того жодна в світі армія не взяла би за солдатів - так вони мало підходили під звичне уявлення про те, який повинен бути солдат. я глибоко, знову, переконаний, що мініятюрний, безсилий Шевчик ні під жодну мірку припустимого для прийому в солдати зросту не підходив, як не підходив Гопфенкштанкт своїми хворими очима й своїми розумовими здібностями, і що обох їх забрили в військових присутствіях на зло - тільки тому, що вони - жиди.

Коли я потрапив на весні до роти, обидва ці сердешні були вже тут, училися (мучилися) казармі ще з осени. Шевчик непогано знав уже віиськові вправи, але солдатська рушниця, видно, була для нього страшенно важка, і він на вправах хутко виснажувався, знесилювався, а поза тим - ще й знущалися з нього всі, як є, мешканці казарми.

Коли надходив час фізкультурних вправ, грубезні парубійки з новгородських, вітебських та інших, заздалегідь смакували майбутнє веселе видовище з Шевчиком. Надзвичайно кволий, з безсилими, мов ганчір'я, м'язами на тонких, дитячих руках, Ізраїль Шевчик до смерти боявся (не менше, ніж я) кобили і вправ на драбині. А знаючи про це, йому наказували щодня якраз дряпатися на навскіс поставлену до стіни високу драбину з рідкими щаблями, рачкуючи від щабля до щабля вгору. Його навмисне підсаджували відразу на восьмий - десятий щабель і кричали спускатисяl ритмічно вниз.

Як затуркане мишеня, Шевчик безсило метлявся на тому щаблі, вмліваючи й не маючи сміливости (бо знав свої сили) спустити з щабля одну руку, щоб ухопитися за інший. Він, на потіху всій масі, починав смішно дригати ногами, очі йому наливалися кров'ю, з рота текла слина. Ізраїль Шевчик починав плакати, як дитина, але даремно - вся казарма з насолодою чекала, поки Шевчик, не витримавши на безсилих руках ваги свого легенького тіла, гепнеться з усього розмаху на навмисне забруднену під драбиною, захаркану підлогу, і завиє - голосно, гірко завиє, як безпричинно побите щеня.

Тоді лунав регіт задоволення, Шевчика підхоплювали, як м'ячика, вгору і знову чіпляли на ще вищий щабель.

Я й досі не можу ніяк уявити собі, як це бідне хлоп'я ще жило на світі. Правда, незабаром, після надмірних таких-о вправ на драбині, він таки потрапив до військового шпиталю, звідки вже ніколи до казарми не повертався.

Не задовольняючись тільки вправами з драбиною, Шевчика, так само, як і його співбрата Гопфенкштанкта, примушували відчиняти дверці великої груби в кутку казарми, глибоко встромляти туди голову й гукати вгору, в самий димар:

- Агов, Ізраїль Шевчик - ідійот!

- Уррра! Йосип Гоп-Безштанько - дурень!

І Гопфенкштанкт таки мусів вимовляти іменно так своє прізвище, на втіху знущальникам, бо не давали йому спокою, поки він цього не виконає досконало.

Після десятка разів повтореного вигуку, Шевчикові й Гопфенкштанктові дозволяли з груби вилізти. Голова, лице, ніс і губи їм були в сажі, на дрібненькому обличчі Шевчикові палахкотіли тільки нестерпучим болем чорні, мов терен, оченята, він мовчки плакав і йому давали на деякий час спокій, щоб ще дужче взяІтися за Йосипа Гопфенкштанкта.

- Ану, Гоп-Безштанько, стрибай на кобилу!

Кобила для Гопфенкштанкта була страшніша за піч, за драбину, за "банки", але він стрибав, на команду, раз за разом, поки забивався так, що зовсім непритомний, падаючи, зціплював зуби, підводив очі під лоба й пускав ротом слину.

Тоді йому давали спокій, линувши на голову кухля холодної води.

Була ще одна форма мучити отаких знедолених у казармі. І хоча проти цієї форми знущання офщіяльно суворо повставало начальство й карало інколи винуватців та ініціяторів цієї забави, проте, "банками" частували нерідко й просто мало навчених новобранців: тільки за те, що вони "сєриє".

Ця розвага полягала втому, що жертву хапало четверо здоровенних порубійків за руки й ноги, валили на ліжко горілиць, заголювали живота і потім по черзі, всі присутні в казармі, під страхом самому підпасти тій самій операції, мусіли похапцем підходити, лівою рукою з усієї сили натягати шкуру на животі катованому нижче пупа, а правою, поставленою руба, з усієї сили вдаряти натягнуту шкуру - що дужче, то краще.

Щоб крики жертви не долітали за стіни казарми, хтось мав, накинувши на голову катованому подушку, пильно стежити, щоб жоден вигук, зойк не вирвався далі гуртка катів, що щільно, навмисне для цього, обступали "сєрого".

Наслідки "банок" оперований боляче відчував тижнями, перші дні ходив з опухлим животом, не сплючи ночами, неймовірно страждаючи. Прописувалося по сто, півтораста і більше банок одразу. Скаржитися суворо заборонялося, під страхом дістати, за першої-ліпшої нагоди, подвійну порцію.

Я ще й досі дивуюся, де в живих істот бралося стільки міці, щоб витримати всі оті військово-навчальні вправи в царській армії.

Ми довго, було, з товаришем Хомою про це розмовляємо - його хоч і мало, а теж обурювали такі витівки, знущання, тортури, і поволі ми доходили висновку, що далі так довго тягтися не може.

Але що ми могли вдіяти в тій дикій, некультурній масі, самі люди культури невисокої, без агітаційного досвіду, без зв'язків із революційними організаціями, чи окремими досвідченими революціонерами, що десь же та були вони в армії?

І у сі мої спроби вплинути бодай на окремих, здавалося мені, трохи свідоміших товаришів у солдатських шинелях, незмінно кінчалися на добрій пораді такого товариша - тримати язика за зубами щільніше - це в кращому випадку, а в гіршому - доводилося натикатися й на відверті погрози донести начальству.

Неділями нас одягали в нове вбрання й ганяли ротами, а часом і цілим полком, до полкової церкви, де треба було "смірно" вистояти всю Службу, не поворухнувшись. За порядком, за непорушним нашим стоянням у церкві доглядав фельдфебель Данілов, що, прикладаючись до ікони, ставав струнко, клацнувши при тому закаблуками, як перед найвищим начальством.

Я пам'ятаю, скільки таємних прокльонів посилав я і попові і диригентові, що так затягували Службу Божу, і всьому начальству, що так ретельно дбало про задоволення наших релігійних потреб, і всім, хто все оце вигадав на наше нещастя. Але то були мовчазні прокльони - дулі, тикані ворогові з-під поли мундира чи з великої кишені солдатської шинелі. На кам'яній підлозі церкви, після чотирьох і більше годин стояння, завжди лишалися мокрі плями - ноги, вмліваючи, встигали пропотіти крізь дебелу солдатську підошву, за час церковної відправи, наскрізь.

Ніч проти Великодня наша рота пробула на варті навколо церкви з непокритими головами, було дуже холодно, я відморозив вуха й застудився, і довго через те примушений був одвідувати славетного доктора "Кайтуса" , а попухлими, відстовбурченими вухами викликати глузливі дотепи в казармі й поза нею.

Єдиним зцілющим проблиском у тій задушливій атмосфері казарменого життя, єдиною справжньою втіхою були листи з дому, що незабаром почали зрідка приходити й нагадувати, що десь тече, буяє інше, справжнє людське життя... Але листи надходили рідко... Коли кінчався третій місяць такого нашого поневіряння в казармі, почалися частіші й частіші розмови про літнє таборове життя...