"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

ОДНА ПОВЧАЛЬНА ЛЕКЦІЯ

У Мазурських озерах я здружився з полковим писарем Алексеєм Поповим - струнким, русявим парубком із Архангельського, що був найпривітніший, найчемніший і найпорядніший, здавалося мені, хлопець поміж усіх писарів. Попов почав привчати мене до карт.

Довгими, нудними зимовими ночами - однаково, чи в окопах було спокійніше, чи клекотало, як і завжди, все, що було вільне в обозах, по штабах, по офіцерських кухнях, по офіцерських їдальнях - хворіло в грудні 1914 року на картярську недугу. Навіть у самих окопах, у бліндажах, низько понахилявшися над коном, освітлювані заставленими з усіх боків недогарками, різали цілими ночами в двадцять одно.

Гроші нічого не варті були, коли не варте було нічого життя, а за картами люди забували на якусь мить оточення, викликаючи властиве людям почуття азарту, й за хвилину того почуття ладні були віддати все, що мали.

У Попова були свої пляни. Йому конче треба було обчухрати до ниточки унтера Уткіна, мати у кишені кілька тисяч карбованців, а тоді - він добуде собі визволення з цього пекла. Хіба таки не поласують на такі гроші лікарі?! Ого! Він їх добре знає...

Тільки невиразними натяками розкривав він мені свої пляни, і то тільки мені, бо міцно, здавалося, тримався моєї дружби.

І одного вечора, коли з нами мав сісти до гри сам Уткін, Попов довго й переконливо вмовляв мене пристати з ним до спілки - показати цьому інтендантові, як треба в карти грати. Безмежно віривши людям узагалі, а такому близькому другові, як Альоша Попов - і поготів, я погодився на його пляни, зовсім не усвідомлюючи собі, що така змова - щонайменше ганебна, нечесна змова...

Грошей у мене було небагато, особливо своїх. Більше їх мав Попов. Розмістилися так, що після мене сидів Попов, передо мною - Уткін. І от, мені треба було тільки розпалювати Уткінів азарт, б'ючи завжди по його повному банку і, не здіймаючи банку ні в якому разі, навмисно перебираючи очків до лишку (перебору), або зупиняючись тоді, коли на руках очків неймовірно мало.

Всі мої промахи мав компенсувати Попов після того, як гру закінчимо.

Гру закінчили перед світанком. Крім десятьох власних карбованців, з великими труднощами з солдатської платні наскладаних, попливло в мене ще й карбованців сімдесят чужих грошей - тих, що одержав я на пошті з доручення товаришів із окопу і мав їм назавтра пороздавати. Попов "Уткіна не обчухрав, але з наслідків гри знав я, що якраз усі карбованці, що програв я, опинилися у Попова, як виграш. А, зрештою, "Уткін був "при своїх".

Коли ми лишилися самі, я просто сказав Попову, щоб повернув, як ми умовились, мої гроші.

Попов надзвичайно здивувався:

- Які гроші?

- Як то які? Я ж програв, а ми ж умовились...

Він не дав мені договорити:

- Знаєш що, голубе: були на світі дурні, та поженилися...

- Та ти не жартуй, у мене ж були чужі гроші, а ти якраз їх і виграв.

Попов визвірився:

- Іди ти під три чорти - не маленький, здається: було не встрявати!

Труснув переможно кучмою русявого волося, чмихнув згорда носом, повернувся круто і пішов...

А потім, можливо, відчувши десь у глибині сумління, що неправий, повернувся й кинув мені "товариську пораду":

- А ти в окопи грошей не передавай - там однаково всіх повбивають...

Мені заворушилося волосся й спиною поповзли комашки... Наставав ранок, я мав неодмінно здати сьогодні одержані з пошти для окопників гроші (по три, по два й по одному карбованцю слали на фронт із далеких закутків Росії родичі), а у мене в кишені - ні копієчки...

Того самого дня я таки роздав усім адресатам належні їм карбованці - щось продав, щось заставив, десь у когось позичив, але з того дня я ненавиджу карти, з того дня на все життя в свідомості зяє страшенна рана невіри в людську порядність, і тієї рани вже не залікувати мені довіку.

Йдучи на спілку з Поповим, я й сам далекий був од порядности, хоч і не усвідомлював собі цього як слід, але глибочінь товаришевої зради (він же знав, що за розтрату отих грошей я міг потрапити до польового суду, не кажучи вже про безодню ганьби й сорому перед нещасними окопниками) , глибочінь людської підлоти отруїла мені шляхи взаємовідносин не тільки з самим Поповим навіки.

Тепер я схиляюсь до думки, що неспокійно було й у Попова на сумлінні. Бо, щоб загладити провину передо мною - але так, щоб я й не помітив цього - він багато зробив, щоб мого друга Хому Мельниченка таки взяли за писаря до полкової канцелярії. Про це я за всякої нагоди просив перед тим Попова, хоч і знав, що не від нього це залежить, що й сам він небагато в канцелярії важить, проте, вчасно сказане слово й ним, може Хомі якось допомогти.

Одинадцятого січня 1915 року ввесь наш корпус із Мазурських озер зняли, замінивши якимись ополченськими полками, й погнали нас на Карпати.

І з одинадцятого січня 1915 року Хома Мельниченко - полковий писар. Він таки дійшов свого - перевершив, значить, і самого Шила, ротного писаря, бо в полковій канцелярії куди безпечніше й легше працювати, а мені - що доведеться робити в Карпатах із важким мотоциклом, до німецьких брукованих шляхів тільки й пристосованим? Доведеться, мабуть, таки йти в окопи... А проситися в писарі не піду.

Перебираючи тепер у спогадах, день-за-днем, пережите на німецькому фронті, сам себе тужливо питаю: чим жили люди в тих обставинах, коли ніхто не знав, що станеться з ним наступного дня, наступної години, навіть хвилини? Не віриться, що можна тримати в таких лабетах безнадії, поневірянь і тоскного, тягучого відчаю мільйони, десятки мільйонів людей.

Якими радощами, якими втіхами компенсувалося всі ті муки мільйонів? Чи були радощі перемоги, вдалого бою, особистого героїчного вчинку? Ніде й ніколи! Байки пишуть продажні душі про "лікованія побєдоносних"!

Бо й після найблискучіших, переможних боїв, коли вдалим маневром, чи просто захопивши з несподіванки, ворога збивали з позиції, нищили, гнали, полонили - люди верталися на свої місця, чи йшли на короткий відпочинок із похнюпленими головами і, здавалося, кожному ввижалися заподіяні ним тількищо злочини - проти природи - безглузді, непотрібні, ганебні вбивства таких самих людей, як і ти, таких самих батьків, братів, синів, що їх десь чекали дома, не дочекаючись, близькі люди, що їх чекала тяжка праця на чужому й коло чужого. За що? В ім'я чого?

Часом начальство в таких випадках вимагало переможних пісень, але дарма - співали неохоче, або й зовсім не співали; військова музика давно вже не підбадьорювала потомлених після боїв: всі бо музичні струменти заіржавлені, погнуті, побиті в довгих переїздах, давно відпочивали на двоколках обозу другого розряду; полковий священик рідко коли наважувався відправляти вдячні Господу Богу молебні за перемогу над супостатом, бо на тих молебнях ще глибше задумувались похнюплені голови вояків, іще зловісніше блимали неприродним блиском їхні запалені очі.

Чим же жили люди? Які радощі, які надії тримали їх у межах покори, в лабетах тваринного послуху? Я не знаю.

Думаю, що єдина у всіх надія була - і то вона тримала на рівні спокою всю цю безліч народу - що скоро мир, що скоро це все минеться, як тяжкий кошмарний сон, і люди, неушкоджені, повертаються до звичного життя. А єдині радощі в ці божевільні дні - це зв'язки з домівкою. Бо зв'язки з часу, як зупинились ми на Мазурських озерах, налагодилися зовсім добре. І той день, коли якийсь кремезний туляк, або високий, білобрисий вологодець одержував із дому листа, чи пакунок із неодмінними коржиками й цукром та махоркою - був днем великого йому свята. Читаючи про безліч поклонів "от бєлого ліца до сирой землі" (і майже ніколи жодного слова ділового - про здоров'я, про умови життя, тільки "єщо кланяємся" та "єщо кланяємся..."), - вчорашня понура, неговірка людина, читаючи, чи слухаючи, як хтось їй вичитував, розквітала, розбалакувалась, сипала навкруги дотепами й насамперед пильнувала (втішити - поділитися своїми безмежними радощами із тими, хто чомусь ні сьогодні, ні вчора, ні тиждень тому ніякоі звістки з дому не одержував.

- Не журись, братко, і тобі напишуть! - притлумлюючи в собі вибухи радощів, потішав щасливий понурих сусід. І навіть не ображався, коли за ті пригорщі втіхи, що він так щедро хотів одсипати їх усім навколо, хтось вихоплювався з єхидним, злосливим, уїдливим словом:

- А що вона, дядя Пантелєй, не пише, хто ж там коло неї замість тебе работаєть?..

Це було найболючіше, чим можна вразити, дошкулити кожному з нас, одірваних од домівок, повдяганих у сірі, забруджені окопною глиною, шинелі й зігнаних звідусіль повільно гинути в чужому краю, за невідомі провини.

Щасливий не огризався - зрідка хіба, коли викликані листом чи пакунком почуття натягалися, як тугі струни, й вимагали, щоб ними бриніти, доброзичливо пускав у повітря так собі, ні до кого:

- Нічого, і нам стане, як вернемося!

А на очі йому сходила тиха задума... Задумувалися, зщулювалися й інші постаті в окопі, глибоко, видно, поринаючи в спогади про далекий, милий світ, про далеких, любих рідних, що - коли то їх побачиш, та й чи побачиш іще?

Кому рідко, а кому й часто випадали на долю такі радісні дні, коли вечорами до окопу, разом із вечерею, приносили листи, пакунки, повістки на гроші.

Перший такий радісний день пережив я в грудні 1914 року, коли з обозу привезли й передали мені пильно обшиту білим дихтову коробку, а в ній - чудові коржики, що так і тануть у роті (як рівняти їх до наших солдатських, чорних і завжди червивих сухарів?!), кілька плиток шоколаду й кілька коробочок цигареток "Лотос". Це прислала мені Дівчина, і тієї ночі просидів я до світанку в маленькій кімнатці німецької халупки, де над столом, у божнику, висіла така весела картинка з п'ять кошенят, і низав - на тридцять сторінок дрібно низав-нанизував намисто слів, укладаючи в них усі почуття свої, всі надії, сподіванки - що скоро кінчиться війна, що незабаром побачимось, що тут і зовсім, мовляв, непогано й не страшно (щоб не побивалися там так дуже за нами...).

А потім другий пакунок од брата - з теплим светром і ще теплішими рукавицями. Яке це багатство на фронті зимою!

Були, значить, у нас на фронті й радощі та втіхи...