"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

ХВОРИХ ЗА ХВОРИХ НЕ ВВАЖАТИ...

Від Мазурських озер до Сувалок ішли пішки всім корпусом неймовірно довго, знову без відпочинку - дні й ночі, знов від утоми втрачали свідомість навколишнього.

П'ятдесяттисячним комашинником заполонили достоту половину міста; щоб навантажити й рушити залізницею всю цю людську масу з усіма службами, кухнями, обозами й артилерією, треба було щонайменше сорок ешелонів і не мало часу. А за безголового порядкування той час безглуздо зростав і тягся; ми кілька днів і ночей никали навколо вокзалу, не маючи де притулитися відпочити, не маючи права заходити до міста, поки, нарешті, понабивали собою вщерть червоні вагони - справді, як оселедцями в діжці, і рушили на південь.

Зупинились на станції Двинськ. Тут сталася з поїздами "пробка", і довелося цілому корпусові жити в Двинську більше, як тиждень.

Уже другого дня, на велику нашу втіху, дозволено було нам гуляти в місті, і ввесь корпус, як сарана на зелену огудину, накинувся на шинки, шиночки, чайні, заїзди й так собі притулки розпусти.

Не було того двору, звідки б солдатів достоту не смикали за поли, закликаючи й обіцяючи безліч утіх із красунями-дівчатами. Коло деяких притулків стояли днями й ночами солдатські черги.

Вже з першого дня ми знали, що простоїмо тут не менше, як тиждень, і я того самого дня телеграфував своїй Дівчині, що ми можемо побачитись, коли вона негайно приїде на станцію Двинськ, бо їдемо в Карпати, а невідомо, чи колись виїдемо звідти.

Відповіді не було день, не було два, не було й на третій день.

Тільки б побачитись, тільки б сказати кілька слів, почути любий голос, хоч трішечки скинути з серця того тягару нелюдських мук, що пережито їх трохи не за рік розлуки... Відповіді не було. А Хома Мельниченко по-дружньому розповідав, сумовито задуманий, як його гаряче пригортала й плакала, не відпускаючи, куплена за карбованця в якомусь тісному, але чистенькому закалабку п'ятирозрядного готелю, золотоволоса, молода дівчина. Вона клялася, що не відпустить його від себе, що передягнеться в солдатське й піде воювати, аби тільки бути разом...

- А хіба так не можна? Ну, скажи, чому нам не можна йти воювати? - допитувала Хому дівчина. - Я не хочу тут лишатися, ой, не хо-о-очу! І голосне, конвульсивне дівчинине ридання припинив гуркіт у двері та погрозливий наказ - прощатися з випадковим гостем, - гірко закінчив свою історію Хома.

Мені було душно.

Двинська історія кінчилась на тому, що через тижнів три, уже в Карпатах, генерал Брінкен мусів видати наказа:

"Хворих на венеричні хвороби не вважати за хворих, і ні до лазаретів та шпиталів не спроваджувати, ані відпусток ніяких не давати".

Бо хворів справді ввесь 22-й армійський корпус.