"Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)" - читать интересную книгу автора (Кобець Олекса)

ДО НАШИХ КАРПАТ

Перед Карпатами зупинилися в місті Долині, а полковому штабові припало стояти кілька днів у якомусь галицькому селі перед Долиною.

Сталося так, що потрапив я з Поповим до однієї хати польської родини, хоч і дуже мені кортіло побути в родині галицького українця, хотілося придивитися ближче, як живуть, чим дишуть і які сподіванки плекають оспівані великим Франком та трагічним Стефаником мої закордонні земляки. Але цього разу не пощастило.

Польська родина складалася з господині (чоловік у війську, десь у Карпатах), дівчинки Тамари, років тринадцяти, та маленького хлопця.

Вони, як і все галицьке населення, звикли вже до безнастанного постою війська в їхній хаті, вони вже знають звичаї й усі порядки коло наших ротних кухонь, куди щодня на обід виряджається хлопчисько, а часом і дівчинка, чи обоє разом, із військовим казанком по страву.

За час нашого постою не було того дня, щоб хлопець не приходив од кухні заплаканий, щоб не скаржився він на щось матері, а на що - мало знавши польську мову, важко було розібрати. Він часом і нічого в казанку не приносив і гірко схлипував, оповідаючи.

Тоді мати голубила малого Стася (дивне діло, у них Стасів тих, мабуть, не менше, як у нас Івасиків!), і часто з сусідньої кімнати чути було її принишкливу, погрозливу лайку на тих капосних "хлопів".

А коли одного разу з порожнім казанком од військової кухні вернулася й Тамара, і так само крізь плач почала щось із запалом оповідати, я не витримав - у чому справа?

З материних пояснень я зрозумів, що коло кухні, куди ходять Стась із Тамаркою, збираються з казанками й ті, прошу пана, лайдаки, оті хлопи, прошу пана, і відганяють її діточок од черги, засуджуючи їх на голодування... І того дня, і другого, і третього з казанком до кухні ходив по обід для господарів я, а коли до мене вчепився одного разу й Стась, то мав я нагоду наочно пересвідчитися про те "дружнє співжиття народів" у габзбурзькій Австрії, що про нього трубили на всі заставки віденські патріоти...

Коло кухні, що роздавала лишки обідів "вольному населенню", зібралося з півтора десятка дітвори, гостро поділеної на два табори, при чому в таборі "рутенів" - моїх галицьких земляків - хлопців було значно більше, і трималися вони войовничо, непримиренно-вороже до другого - табору таких обсмиканих, як і самі "рутенці", хлопців. З прикрістю я побачив, що національна ворожнеча отруїла вже душі цих масенькйх істот, і що вони ладні одне одному очі повидирати за черпак бовтанки, за кілька обгризків - недоїдків кислого, як земля чорного, солдатського хліба.

Мого Стася, що сміливо підійшов був зо мною до кухні, хлопці з протилежного табору попробували були вкрити мокрим рядном, накинулися на нього з лайкою, де найгірша була "шлях би тя трафив!", а коли я заступився за малого й він притулився щільно до мене, загортаючися в довгі поли благенької солдатської шинелі, хлопчаки почали на мене впливати "ідейно":

- Слухайте, вуйку, та то ж лях, пся-крев!

- Вони ваших не люблять!

- Вони дражнять вас москалями!

Прикро було бачити, що кухар, брудний, зарослий густою рудою щетиною-бородою, здоровило, потішається з малечі, нацьковує гурт на гурт, і має, видно, з того велику втіху:

- Ану, садони його, Матка його Боска, я тобі два черпаки дам!

Підбадьорювані, заохочувані "москалем", хлопці кидалися на численно менший гурт польських хлопчаків, а ті, мов горобенята, розбігалися з галасом, посилаючи здалека погрози й прокльони на адресу "хлопів":

Ідеї на мене не вплинули - я Стася обороняв. Тоді якийсь жевжик, веселий, рухливий, багато більший на зріст за Стася - Івасик, майже погрозливо гукнув мені:

- А ви знаєте... за що він мене вчора вдарив?

- А куди ж він тебе вдарив, такого здоровенного?

- В писок, вуйку, в самий писок, от хай мене шлях трафить, що вдарив, - і бочком-бочком почав добиратися до Стася.

Битися йому я не дав. Стась тулився до мене ближче. А коли відходив із казанком супу, куди впало, від щедрот куховарових, і кілька необгризених маслаків, що на них розпалилися Стасеві очі, той самий жевжик із супротивного Стасеві табору гукнув мені вслід:

- А його батько, вуйку, в селі перед війною за шандара був!

Ця звістка, це викриття, видимо, страшенно вразило СТася. Хлопець з ляку відскочив од мене на кілька кроків, глянув несміливо мені в вічі, часто-часто заблимав своїми оченятами, і потягся до них руками:

- Неправда, панє, як Бога кохам, неправда!

І захлипав.

Я взяв Стася за руку, як міг, заспокоював, і повів додому.

"Діти не винні".

Того вечора довго в кухні було чути притлумлений гомін. Стась гаряче оповідав матері про пригоду коло кухні, а коли доходив до історії з викриттям службового стану його татка, мова йому підупадала аж до тихого шепотіння, а мати, видно, занепокоєна цією подією, особливо пильнувала синка втішити.

А після того догоджала нам, постояльцям, аж надто, мабуть, почуваючи провину свого чоловіка. Знала бо добре, що не тільки звичайні, "вольні" люди не люблять такої служби, а й ми, солдати, з ненавистю ставимося - чи до своїх, чи до чужих "шандарів".

А за те, що я й виду не показував, що про її чоловіка знаю, почала господиня особливо улесливо до мене розмовляти, напрошувалася білизну прати, полатати шкарпетки, може ще щось, прошу пана ласкавого; набивалась іншими дрібними послугами. Дочку посадила вишивати мені рушника. (Про те, що рушник призначалося мені, дізнався я останнього дня, вже на прощанні з ними).

Тамарині глибокі очі частіше й довше почали на мені зупинятися. Дивне діло: з вигляду це була вже цілком доросла людина - кругловида, з двома довгими, пишними косами, з густими, чорними бровами над безоднею очей, ця дівчина не мала в собі майже нічого дитячого, дарма що була тільки дівчинка, а на вік - просто дитина.

І тому ще болючіше вразило мене, коли якось у коридорі несподівано наскочив я, як Альоша Попов обхопив цю дитинку грубезними руками й цілував-цілував у потилицю, а вона неохоче, якось мляво пручалася.

Коли нагодився я, Попов одскочив, наче його й не було тут, дуже серйозно кахикнув, і по-молодецькому закинув назад густу кучму свого темно-русявого волосся, взяв руки в кишені і пройшов у двері повз мене - мовляв, я саме сюди й ішов собі, тільки, - кх! кх! - трошки спинився якось, оступився дівчині з дороги...

Гидкий він мені став, Попов, од того дня ще більше, як після його підступної лекції грання в карти. А Тамара почала ще пильніше мені в вічі вдивлятися, і коли я ловив її на тому, миттю відводила погляд набік і шарілася, як весняне сонце на сході.

Попова я не спускав з очей. Але на розмову про це з ним не ставав - не вистачало духу, від огиди, встрявати в суперечку.

І раптом одного дня, коли в хаті був тільки я, Тамара та мати, стара звертаеться до мене:

- Ой, пане, що я маю робити?

- А що?

-Та воно ж дитя, прошу пана, а то ж таки гевал такий, пршепрашам.

Я витріщив очі.

Вона поглядом вигнала з хати дівчину й подала мені шматок пожмаканого папірця - виривок із військової "польової" книжки.

Я прочитав. Це був лист Альоші попова до Тамари. На аркушику з усякими військовими нотатками "Действующая армія, штаб... послано... получено...") Альоша, цей здоровенний парубійко з великою кучмою темно-русявого волосся, гаряче викладав палкі слова кохання, звертаючись до дитини, розмовляв із нею, як дорослою, рівною віком, благав любити його, клявся забрати її до Росії - ось тільки скінчиться війна, - "візьму тебе на руці, маленьку, та й понесу далеко-далеко, де ти не знатимеш ні турбот, ні горя, і будемо ми щасливі..."

Пахло недугою. Не інакше, як на голову захворів хлопець... Здавалося мені, що або Альоша трохи не сповна розуму, або, може, війна справді переплутала в людях усі розуміння й почуття - відповідальности, чести, моралі... І прикро було перед матір'ю, і забулися в той час її неприємні, улесливі упадання коло нас, а звідкись болюче соталася, мов невідступний, настирливий, уїдливий гедзь, тільки одна задушливадумка:

- А що, коли б мене Тамара поцілувала?

І здавалося, що й сам божеволієш...

Матір я всяко заспокоював, обіцяв ніяк не спускати з очей свого товариша, щиро запевняв її, як мені боляче було про це дізнатися, і ввесь час невідступно думав:

- А що, коли б ви, пані-добродійко, знали оту мою думку?

З Поповим я лаштувався поговорити крупно. Це ж ні на що не похоже! Хіба так можна? А як візьме вона та й подасть того листа начальству, та й скаже, що написав його молодший писар шостого полку стрілецького фінлцндського Олексій Попов до моєї доньки, що їй тільки-тільки тринадцятий рік минув? І взагалі...

Що "взагалі", я не знав і сам доладу. Тинявся по кімнаті - довго не витримав.

Потягло надвір, вийшов на засніжене подвір'я, вийшов у село, несподівано для самого себе опинився аж геть за селом, коло занесеного сніговими кучугурами залізничного шляху, а думки не давали спокою...

Знайомий ординарець нашого полку, що мчав уздовж рейок на заіневілому, стомленому коні, вернув до дійсности:

- Є наказ обозові й полковій канцелярії завтра на світанку вирушити в гори...

Прахом розлетілися думки про Попова, Тамару, про її татка-жандарма, що десь там у горах керує тепер якоюсь чотою, чи, може, й ротою проти нас, а може в глибокому запіллі десь провадить далі свою мерзенну жандармську роботу!

- А, трясця його бери - хай собі провадить! Яке мені до всього того діло, коли ось треба вирушати в гори, йти лягати в окопи (а там окопи снігові!), бо ні до чого в Карпатах ні мотоцикл, ні велосипед.

Повертаючись, зустрів коло обозу підполковника Дельвіга.

- Що накажете робити з мотоциклом, вашскородь?

- З мотоциклом? А ти його до обозу здай, а сам будеш... будеш ординарцем. Дам тобі коня бистрого - будеш зв'язок між полком та обозом підтримувати...

І пишні підполковницькі вуса ворушилися з посмішки. Я знаю, якого він коня бистрого дасть - здохляку якусь обозну!..

- Слухаю, вашскородь, покорніше благодарю! - круть на закаблуках, і подався, трохи заспокоєний щодо своєї найближчої долі, - подався "додому" лаштуватися до виступу.

А ранком в обозі від мене взяли мотоцикла й дали руденьку, худорляву кобилку, що шкандибала відразу на всі чотири ноги, а бігати не вміла змалечку, насадили на неї сідло, дали мені в руки нагая і, щоб не соромити себе перед обозниками, я, зціпивши зуби, повів свою руденьку (на що проміняв три з половиною конячі сили червоного "Індіяна"!), повів за обротьку до своєї штаб-квартири.

Прощалися зо мною тепло, сердечно. Мати подарувала вишитого рушника, донька привітно махала з ранку руками, коли я, вискочивши по-козачому на сідло, сіпав з усієї сили руду побратимку, щоб хоч із місця рушила буйно, але сіпав даремно... Мати кривилася - їй страшенно хотілося мати смутний вигляд на обличчі, але я добре бачив, як світилися радісною надією її очі (збулася постояльців!), і невідомо, що в ній переважало: чи жаль за мною, порядною, на її думку, людиною, чи надія на те, що - може вдруге вже ніяких - ні порядних, ні непорядних на постій до неї не поставлять...

Щиро плакав Стась.