ВСТУП

На початку березня 1918 року, не маючи змоги власними силами стримати большевицьку навалу на Україну, Уряд Української Центральної Ради підписав у Берестю мировий договір з Центральними Державами .

Умови його відомі. Найголовніше в ньому: 1. Україна визнається самостійною державою в етнографічних межах; 2. Німці та австрійці допомагають нам звільнити Україну від большевиків. З свого боку Уряд У.Ц.Р. зобов'язався доставити Центральним Державам велику кількість різного роду сирівцiв (збіжжя, товщу та ін.) і надати їм торговельні пільги.

Дійсно, Україну швидко визволено від червоних військ, і тоді настала черга чесно виконати свої обов'язки і нашому Урядові.

Центральні Держави дбали про те, щоб не тільки прохарчувати свою окупаційну армію на Україні, численні війська на західньому фронті, а щоб і викачати мільйони різних сирівців у свої країни, виснажені війною і немилосердною бльокадою.

Для цього нашим головним спільникам треба було як найшвидше і в великому маштабі зібрати все необхідне їм з України і виімпортувати його закордон. Для здійснення цієї мети Уряд У.Ц.Р. не мав ні відповідного апарату, ні сприятливих умов, бо панські маєтки здебільшого було або розграбовано за революційним звичаєм або реквіровано згідно з Універсалами Ц.Р.

Отже передусім лишалося потягнути хлібець з нашого селянина. Цілком зрозуміло, що такий поворот став йому не до вподоби. Одно діло розібрати по хатах панське добро: цього вимагає революційна етика і справедливі рахунки за поперeдні утиски. Зовсім що інше – назад повернути соціялізоване, а ще в додачу свій хліб продавати за розцінкою і по реквізиції віддавати яйця, масло та інш. Це виглядало куди гірше за старий режим.

Нарешті, приходом німців була незадоволена більшість населення, в якому заговорило ображене почуття національної гідности: ще відгуки тяжкої боротьби на фронті не скінчились, а вже прийшов ворог словянства – німець – над нами панувати і нищити наш добробут.

Всю образу за прихід чужинців звернуто на Центральну Раду, мовляв: це ви їх сюди привели, ви їм платіть і панькайтеся з ними.

Уряд У.Ц.Р. на чолі з соціял-революціонерами, які не мали грунту на чисто хліборобській Україні, фактично не міг впоратитися з важкими вимогами моменту: Уряду Голубовича було не під силу: ні організувати державу, ні налагодити лад в ній, ні створити добру армію,^[1] ні задовольнити селянство, яке прагнуло до власної земельки з законою печаткою до неї, ні, нарешті, виконати свої важкі обов'язки перед Центральними Державами. Почалися непорозуміння між ним і німецькою окупацiйною владою, яка, до речі сказати, почала поводитися не як наш спільник, а як завойовник.

Центральна Рада мріє про повстання.

На сцену виступає новий чинник, ворожий Центральній Раді і її соціялістичним експериментам – буржуазія і хлібороби власники; їх ідейно підтримують хлібороби-демократи. Щоб реалізувати свою угоду з Україною, німцям, спираючись на ці кола, volens nolens довелося скинути 30-го квітня Центральну Раду, на захист якої майже й не виступив ніхто. Хлібороби на з'їзді обирають гетьманом Павла Скоропадського, який і стає на чолі держави. Між ним і німцями складено угоду. Німці взялися навести лад на Українi, прикрити на деякий час її кордони від большевиків, скасувати соціялізацію землі і допомогти нашому Уряду організувати власну незалежну державу. Гетьман же з свого боку зобов'язався доставити їм потрібні сирівці (згідно з мировими умовами), видати більшу половину військового майна і рятувати Центральні Держави від голоду. Таким чином, соціялістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векслі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Цілком зрозуміло, що з цього часу вся відповідальність за панування німців на Україні, увесь народній гнів і його обурення проти соціялістичного уряду падали лише на Гетьмана і його уряд. Вони з самоофірою прикрили своїми грудьми Центральну Раду.

Для соціялістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вониж одійшли спокійнесенько на бік і навіть самі прибрали бойову поставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове.

Большевики, занепокоєні погрозою для себе з боку гетьманської України, яка ставала на шлях організованого життя, нишком роздували кадило ненависти до неї.

При таких несприяючих умовах влада на Україні, за благословенням німців, перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.

Таким чином, на перешкоді гетьманові Скоропадському стояли великі труднощі, алеж і завдання й перспективи для України відкривалися велетенські.

Большевицький терор і розруха в Росії тривали далі, їм близького кінця не передбачалося; до України, як свого осередку, туляться і линуть всi землі з більшістю українського населення (Галичина, Буковина, Прикарпатська Русь і частина Бесарабії). Крім того, ввесь південь Росії, багатий та хліборобський, теж наш природний спільник; Біла Русь, по традиціях минулої спільної боротьби, мусить іти з нами одним шляхом. Польща ще тільки почала відроджуватись і до того ж досить слаба, щоб прибрати на себе керуючу ролю на сходi; панування німців на Україні теж хвилеве явище, бо ще боротьба на заході не скінчилась і наслідки її ще не з'ясовано.

Україна ходом подій мусіла зробитися головним осередком східнього слов'янства та могутнім активним оплотом Европи проти большевизму.

Не тільки вибороти собі самостійність, але, й прибрати керуючу ролю на сході – ось чого могла осягнути Україна, при відповідній політиці свого уряду і підтримці з боку населення та сприяючих зовнішніх умовах.

Гетьману та його урядові, для здійснення цього, треба було: а) повести національну політику і опертися, головним чином, на селянство, заспокоївши його земельний голод (парцеляція землі); б) організувати міцну дисципліновану армію; в) налагодити державний апарат і, нарешті, перевести широкі демократичні реформи, висунуті життям і революцією.^[2]

Як видатний військовий діяч, гетьман Скоропадський з великою енергією взявся за організацію української військової сили, цієї головної підвалини всякої держави. Він намітив широкий план збудування кадрів Української Армії. До праці на Україну гетьман Скоропадський притягнув найкращих старшин Генерального штабу, утворивши штаби Головний і Генеральний. Вся Україна розбивається на вісім корпусних округ. Кожна округа складається з двох піших і одної кінної дивізії. Крім того закладено корпуси Кордонної Охорони і Залізничний.

Для всіх цих частин підбирається старшинські і підстаршинські кадри. Опріч того організується сердюцька дивізія, з повним числом старшин, підстаршин і козаків (12.000 багнетів). Комплетувалася вона переважно з заможних селян, з істоти своєї ворожих комунізму. Також на Полтавщині і Харківщині, для захисту кордону від большевиків, розгортається до повного складу старшин та козаків Запорізька дивізія.

Далі, для того, щоб підготовити своє національно виховане і освічене старшинство, розроблено плян, по якому ввесь терен покривається військово-науковими закладами, починаючи від Академії Генерального штабу до підстаршинських шкіл включно.

В цілях відродження історичної мілітарно-національної традиції та забезпечення на селі порядку розроблено і приступлено до переведення в життя інституту вільного козацтва (вісім кошів при штабах відповідних округ). Детально розробляються пляни мобілізації та підготовляються для мобілізованих продовольчі та фуражні запаси майже на шість місяців. Треба зазначити, що німці з одного боку, допомагали нам в організації армії, призначивши до Українського штабу своїх старшин Генштабу, з другого, вони боялися цієї армії, щоб вона, поповнившись, не стала для них грізною силою. Тому німці під всякими мотивами перешкоджали нам провести мобілізацію і розгорнути нашу армію, вивозили від нас силу військового майна. Гетьману прийшлося мимоволі спиратися лише на німецькi багнети.

Гетьман і його уряд також приступили до організації державного апарату. На жаль, брак власної досвідченої, національно вихованої інтелігенції і небажання наших соціялістичних партій щиро та активно підтримати своєю працею уряд гетьмана і цим спричинитися до збудування своєї незалежної держави і, нарешті, помилки декого з членів уряду не дали змоги в той момент створити чисто національний працьовитий апарат. В складі всіх інституцій наряду з чесними знаючими працівниками був і невеликий відсоток авантуристичного елементу, навіть іноді ворожого до української ідеї. Назагал же апарати успішно почали організацію держави, хоч і з деякими помилками.

Для того, щоб утворити кадри своєї свідомої української інтелігенції, Гетьман Скоропадський закладає Академію Наук, два університети і багато середніх і нижчих шкіл; це вони потім і дали розвинути культурну працю на Україні.

Далеко гірше стояла справа з внутрішньою політикою і з проведенням у життя земельної реформи. Гетьман не мав, як зазначено вище, досить активної підтримки з боку більшої частини наших українських соціялістичних кіл. Дехто з них прагнув за всяку ціну до всесвітньої революції, а Україна їх, не цікавила – вона була лише як засіб. Ось характеристичний вислів одного з видатних діячів такого напрямку: «Перше соціялізм, а після націоналізм». Уряд гетьмана ступнево хитнувся вправо, гору взяли великі власники та торговельна аристократія – Протофіс. Вони повели реакційний курс, забули про селян і про вимоги життя на Україні. Найшлися між ними безглузді, міднолобі, зажерливі люди, особливо поляки-дідичі, які почали помсту над селянством за 17-тий рік; вони бажали повернути всі свої збитки та втрати, а дехто ще й зі значним зиском. Послали на села карні відділи, до яких приссались авантурники та злодії, і почалася вакханалія… Правда, на селах ще лишався бандитський елемент з психікою «таваріща» 17-го року; алеж загал на селах був добрий і треба було боротися з злодіями, а не знущатися з мирного населення. Гетьман, бажаючи стримати цих «охранників», оддавав різні гострі накази, але влада на місцях лише відписувалася. Треба відверто зазначити, що далеко не всі власники вели таку безглузду політику відносно селян, алеж їхня вина полягає в тому, що вони не стримували своїх нерозумних сусідів і їх агентiв та не тягнули цих злодіїв до карної відповідальности (хлібороби-демократи боролися з цим злом). Збентежене селянство стало на шлях збройної боротьби і захисту себе від насильників. Німці не зрозуміли ситуації та свободолюбного духу нашої української нації і почали вживати страшних репресій, контрибуцій та знущань, особливо мадяри. Назагал німці та австрійці жорстоко поводилися з населенням України і вивозили з неї все, що могли.

До того ж гетьман зробив ще одну значну помилку: він, бажаючи утворити досить освічені старшинські кадри для мирного часу, наказав усунути з армії до резерви великий відсоток молодого революційного суто українського старшинства. Правда, воно було мало освічене з військового і загального боку, з малим або зовсім без бойового досвіду і зовсім не надавалося до інструкторів органiзованої армії, алеж це були справжні діти нашого українського народу: селянство, міщанство, духовенство, вчителі. Між ними було чимало здібних старшин, яким тілъки бракувало відповідного виховання, щоб зробитися добрими українськими старшинами і для мирного часу. Цю молодь треба було перепустити через школи постійного типу і там її процідити, а не усовувати з кадрів, чим, мов би навмисне, збільшувалась опозиція і утворились готові кадри керівників (отаманів) повстання на селах.^[3]

Україна палала. Большевики, використовуючи помилки Гетъмана і німців, розвинули страшенну агітацію через мирову делегацію Раковського, яка засідала в Києві і насаджувала комунізм на Україні. Також агітацію проти німців провадили агенти Антанти за впливи на Україні. Українські партії, без крайніх лівих, бажаючи урятувати ситуацію, утворили нарешті Національний Союз і намагалися своїми впливами на гетьмана і німців стримати реакційний курс і надати політиці України чисто національний напрямок. Але було вже запізно. Гетьман не схаменувся, не з'ясував ситуації; національним же колам треба було ще раніш стати до творчої праці, увійти до уряду, а не здавати своїх позицій Протофісові. Німці понесли поразку на західньому фронті. В їхнiх частинах почалося революційне заворушення. Антанта стала переможницею. Вона дивилась на Україну як на зрадницю собі і прихильницю німців, тому мала на увазі приборкати німецькі впливи на Україні та змінити нам уряд.

На Одесу направляєтъся французький десант. Гетьман, 14 листопаду 1918, бажаючи зберегти Українську Державу, щоб добитися прихильности і допомоги з боку Антанти, проголошує фіктивну федерацію з майбутнім урядом Росії. Наближалася розв'язка… Останній крок спричинився до неї. Національний Союз з Отаманом Петлюрою і Винниченком в обороні суверенності України стають на чолі повстання і закликають до рішучої боротьби з гетьманатом. У Києві остаточно беруть гору реакційні елементи, чужі і почасти ворожі українській ідеї. Гетьмана відсовують від влади. Протофіс, лишившись в повітрі і спираючись лише на німців, які тримали невтралітет, кинувся за допомогою до представників Добрармії і ці короткозорі люди подалися на авантуру. Уряд гетьмана, замість здати свої безнадійні позиції, починає силою мобілізувати інтелігенцію і нещасне старшинство, нібито «для боротьби з большевиком Петлюрою».

Українцi-гетьманцi йдуть помимо волі поруч з добровольцями проти українців У.Н.Р. Дарма. Повстання вибухнуло на Україні зі стихійною силою. За місяць владу Гетьмана повалецо і оголошено владу У.Н.Р. (Директорія). До того грізне та жорстоке німецьке військо тепер зробилося смирним, як ягня, і повстанці та війська Директорії роззброювали їх залюбки. Розплата наступила: швидше, ніж наші горді, зарозумілі спільники сподівалися. Ця буря зруйнувала більшість апаратів, зорганізованих гетьманом і знищила майже всі заготовлені ним продовольчі запаси. Починалася нова сторінка Української історії.