"Кобзар 2000. Hard" - читать интересную книгу автора (Капранови Брати)

Розділ 5 ДІВОЧІЇ НОЧІ

Вона заповнювала порожні графи чепурним рівненьким почерком завзятої хорошистки. Кругленькі літери тулилися одна до одної, ставали у стрункі лави слів та рівнялися направо під кутом у двадцять градусів. Та й взагалі вся вона була як тая хорошисточка - чистесенька, гарнесенька, акуратнесенька, крохмальний халатик, шапочка, хвостик чорного волосся та ясні-ясні волошкові очі.

Я стояв перед нею, вісімнадцятирічний лобуряка із глибоким життєвим досвідом, викарбуваним на кістках правої руки та під черепною коробкою, у надрах струсонутого нещодавно мозку. Я був пацієнтом, вона - медсестрою травматологічного відділення, новою медсестрою, бо місяць тому її тут не було.

- Тільки знаєте, - вона підвела на мене своє писане личко і несамохіть посміхнулася. - Знаєте, вам їсти не можна нічого.

Очі її при цьому набрали винуватого відтінку, немовби вибачаючись за те, що мені не можна їсти. Я так замилувався цими очима, що спочатку й не второпав, про що йдеться. А потім второпав.

- Як це не можна? Чого це?

Вона здвигнула плечем граційно, немов косуля, і знову посміхнулася:

- Не знаю, тут написано нульовий стіл. Мабуть, вас до операції готують.

- Мене?

Я здивувався, якщо не сказати більше. У мене вже була операція. А потім - друга, коли знімали апарат Ілізарова. Що це за фігня, справді? Я ліг на розробку суглоба - яка може бути операція?!

Приблизно так я і висловився. А у відповідь отримав ще одну посмішку, здатну розтопити кригу. Дівчина розвела руками, немов зніяковівши:

- Так написано. Але я спитаю, добре?

- Та вже спитайте, - я не витримав і теж посміхнувся. - А вас як звуть?

- Оленка, - просто відповіла вона, закрила журнал і підвелася зі стільця. - Давайте я вас проведу в палату.

Ми пішли темним коридором, причому я намагався триматися позаду, щоби краще роздивитись свою супутницю. Бездоганно білий халатик облягав її постать, лишаючи для огляду стрункі засмаглі ноги. Такі ноги викликали бажання ретельно вивчити місце, де вони кріпляться, але це було можливо зробити тільки добряче відставши, щоби дівчина опинилася на тлі світлого вікна. І я вже почав відступати та примірюватись оком, коли вона раптом спинилася, прочинила двері палати та обернула до мене своє ясне личко.

- Приїхали. Ваше ліжко - крайнє праворуч.

Я подякував, як чемний хлопчик, а вона у відповідь посміхнулася і пішла назад до своєї конторки. Я стояв на порозі, супроводжуючи її поглядом. Стояв довго, бо хода у дівчини була така сама, як і вся вона - охайненька, рівненька, акуратненька. Халатик напинався на стегнах, потім опадав, а тоді знову напинався у такт легких кроків. Плечі пливли вперед непорушні, немов мармурові, і під ними вгадувався лебединий прогин спини. Від усієї постаті віяло свіжістю та незайманістю - ну точно як від дев’ятикласниці-хорошистки.

- Задивився? - почув я поруч.

На порозі палати стояв дядько у трусах на босу ногу. Крім трусів, він мав на собі піжамну куртку та окуляри. А ще мав філософськи-допитливий погляд, як у міського інтелігента-алкоголіка. Цим поглядом дядько зміряв спочатку мене, а потім медсестричку, точніш, її спину.

- Сурйозна дівчина. Для жизні. Оце, знаєш, картопля буває для п’юра і для жарков’я. Так і жінки - бувають для гри і для жизні. Ця - для жизні.

Під таке премудре зауваження я зайшов до палати та промовив до всіх:

- Здоровенькі були. Мене кличуть Льоха.

- Здоров, - не в лад відповіли місцеві жителі, і моє лежання в лікарні почалося.

У палаті нас було шестеро. Досвідчений медичний вовк, я швидко познайомився з усіма.

Дядько у трусах містився біля вікна. Він мав опіки обох ніг та щиру вдачу, тому охоче ділився інформацією. Сам дядько трапив сюди після гулянки - як годиться, перепився, сяк-так доліз додому і взявся варити холодець.

- Буває таке, що захочеться, і край. У тебе буває?

- Трапляється, - признався я.

Отож захотілося йому зварити холодцю. О третій ночі. У здоровезній каструлі. А сам п’яний, як чіп, тому, звичайно, коли закипіло, всеє теє перекинув на себе. Випадково, звичайно. А потім ліг спати - зверніть увагу. І тільки коли зранку відірвав ковдру від ніг разом зі шкірою, додумався подзвонити до лікарні. Тепер він не міг вдягти навіть піжамних штанів, ходив у широченних, як Чорне море, трусах, тому поза очі звався Футболіст.

Взагалі компанія у нас зібралася та ще. Навпроти Футболіста, теж біля вікна, лежав Космонавт. Це був молодий хлопець, десь мого віку, який під час звичайної прогулянки дахом свого дев’ятиповерхового будинку впав у вентиляційний люк. Впав удало, бо приземлився на першому поверсі, обідравшись, немов об наждак, та всього-на-всього зламавши ногу. Тепер Космонавт шкультигав собі правою ногою вперед, на лівій маючи чудовий апарат конструкції курганського генія професора Ілізарова.

До речі, щодо Ілізарова - як відомо, кожен лікар має особисту прихильність до певного лікувального засобу і тому застосовує його направо-наліво без особливого розбору. Наш “Тато” мав слабкість до згаданих апаратів, тому не дивно, що всіх прикрашали геніальні витвори професора з Кургана - зрозуміло, за винятком мене та Футболіста, бо мені апарат щойно зняли, а Футболістові просто нікуди було чіпляти. Проте Ілізаров - це ще півбіди, бо, наприклад, мешканці палати навпроти як один лежали з гирями, причепленими до рук, ніг та вух - їхній лікар кохався на витягуванні.

Сусідові Космонавта ногу прикрашали аж два апарати. Це був завзятий бандюга на ймення Жьора, якому в розбірках зламали стегно у двох місцях. Крім Ілізарова, Жьора був прикрашений надзвичайною кількістю високохудожніх нако-лок - на грудях, руках, ногах, спині - просто місця вільного не було. Пошепки Футболіст повідомив, що на дупі Жьора має зображення двох кочегарів, які у такт ході підкидають вугілля у… одним словом, у ціль. Звідкіля такі відомості, я не зрозумів, і, зрештою, їх було складно перевірити, бо Жьора свого багатства трохи нітився і всі розпитування на цю тему обривав. Але й, окрім кочегарів, там було на що подивитися, їй-бо.

Поруч зі мною лежав чорний та похмурий дядько Гаврило. Свій апарат Ілізарова він заробив на цвинтарі, де серед ночі, як каже, напоровся на гострий кілок огорожі, причому так сильно, що не тільки пробив ногу, а ще й надколов кістку. Що дядько робив на цвинтарі вночі, лишилося таємницею через його відлюдкуватість та мовчазність.

Ну а навпроти, біля дверей містився простий чувак, що будував з кумом хату, під п’яну лавочку упустив на руку край бетонної балки та розтрощив кістки до відповідної матері. Чувак наполегливо розповідав всім про себе та свого кума, тому звався МизКумом.

- А ти? - спитав Футболіст, коли доніс до мене останні краплі інформації. І я чесно зізнався, що вони були з дрючками, а я просто не встиг. Тому тільки розбив одному носа, а вони мені зламали руку і дали по голові - всю ніч блював.

- Скільки їх було? - поцікавився Футболіст.

- Двоє, - сказав я.

- Мало, - похитав головою він. - Скільки тут лежу, ні від кого менш як про п’ятьох не чув.

Я засміявся, наскільки міг весело:

- Добре, нехай буде п’ятеро.

Звичайно, поки те і се, минуло півдня, і я вирішив пере-почити, для чого розправив вологу й сіру білизну на своєму ліжку та влігся зверху, не роздягаючись. І тільки-но при-лаштувався, як на порозі з’явилася медсестра, та сама Оленка з волошковими очима. Мене підкинуло з місця, як на пружині. А вона стала якраз проти обідраного бильця та подивилася на мене, намагаючись втримати на обличчі серйозний робочий вираз.

- Ви знаєте, - сказала вона своїм чарівним голосом. - Я з’ясувала з вашим столом.

Навіть слова з її губок злітали якісь кругленькі та чепурні, несподівано охайні на тлі пошарпаних стін та лексикону застоялих пацієнтів.

- Це він вам написав не нуль, а “О”, тобто “Общий”. Він у нас трошечки москаль. Так що стіл у вас загальний. Їжте на здоров’я…

МизКумом прокоментував із свого кутка:

- На здоров’я. Та хіба це можна їсти?

Мені закортіло дати йому по пиці. Але дівчина не зреагувала на зауваження, тільки посміхнулася і вийшла, причинивши за собою двері.

- Цвіточок, - прицмокнув їй услід Жьора.

- Правильно, Льоха, - додав Футболіст. - Перед такою тре-ба ставати у фрунт.

Тільки тут я помітив, що досі стою, як бовдур, серед палати та всівся назад на ліжко.

- Я сьогодні очень-очень сексуально озабочен, - проспівав Жьора.

МизКумом знову загиготів:

- Отож ми з кумом одного разу поїхали на рибалку, на ту сторону, а там якраз отака підходе та й каже: “Мене, - каже, - тут забулися”. Поїхали екскурсанти, значить, а її забулися, такот вона і каже нам, чи не перевезете, значить, її в місто, а ми з кумом і думаємо…

Я не став чекати, чим скінчиться ця карколомна повість, а пішов покурити. Все-таки після отримання дозволу їсти світ змінив барви на більш оптимістичні - кому, скажіть, приємно думати, що його мають оперувати та ще й невідомо навіщо? Я курив і одночасно вивчав складний візерунок на своїй піжамній курточці. Курточка була сіренька, і по всьому тлі мала написи червоними літерами: “Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав-Мінздрав”. Дуже естетично. Втім, як і все тут.

Взагалі мені це лежання в лікарні було приший кобилі хвіст. Я розробляв суглоб після складного перелому. Теж називається хвороба. Але сказали лягти, я й ліг, і от тепер мав ходити на фізіотерапію, лікувальну гімнастику, пити якусь гидоту. Цирк! Єдиний фактично здоровий серед усієї місцевої калічі. Проте рука все-таки не гнулась. А може, й не треба? Як не розробляти, од війська можна одкосить. Хоча чорт його зна. Зараз усіх підряд гребуть, а ціле життя з каліченою рукою - кому воно впало? Краще раз одслужить.

Так я міркував, поки скурив до кінця “ватрину”. А тоді повернувся до палати. Там теж не було нічого цікавого. МизКумом скінчував свою оповідь:

- Ну оце ж ми з кумом і думаємо - хай спочатку до ресторану, вип’ємо, те-се, а потім…

Отак завжди у перші дні - кожна хвилина цідиться, як дурна самогонка. Треба було кар-динально розважитись, і перед очима знову постала медсестра Оленка. Може, вона теж нудьгує? - понудьгували б разом.

Я підтягнув піжамні штани і вирушив на пошуки. За конторкою нікого не було, та й взагалі, здається, робочий час скінчився - сумно, нічого не скажеш. У кінці коридора, у сестринській теж було порожньо. Лишалася процедурна - якщо і там нікого, значить іду слухати палатні побрехеньки або книжку почитаю.

Старі обшарпані двері процедурної прочинилися напрочуд тихо. Я обережно зазирнув і побачив ту, яку шукав, - вона, стоячи в кутку біля шафи, знімала свій білий халатик. У вікно зазирало червневе вечірнє сонце, старанно освітлюючи подробиці. Дівчина стояла впівоберта, тому не бачила мене, а я з дитинства був добре вихований, тому не став її кликати, а просто зачаївся біля дверей спостерігаючи.

Літо та уніформа дозволяють нашим сестричкам заощаджувати на білизні, тому, знявши халатик, дівчина лишилася у самих трусиках, і те, що відкрилося моїм очам, тільки підтвердило перші враження. Вона у всьому виявилась хорошисточкою: - засмаглі груди були акуратними, хоча й величенькими, та й ноги кріпилися правильно, біле мереживо обтягувало круглі сідниці, пружні і, здається, теж темні від засмагу. Цікаво, де це вона так встигла?

Дівчина, поклавши халат, полізла за чимось у шафу, даючи змогу зайву хвилину милуватись її формами. І тут у носі в мене засвербіло, абсолютно нестерпно, легені рефлекторно набралися повітря, я почав нещадно терти перенісся, але це не допомогло, і в наступну мить розкотисте чхання розірвало тишу проце-дурної. Оленка зойкнула від несподіванки та миттєво заховалася за розкриті дверцята.

- Пробачте, - сказав я. - Це, напевно, інфекція. У нашій палаті відчинене вікно.

Мій глибокий життєвий досвід радив користуватися будь-яким слушним моментом для знайомства.

Дівчина визирнула з-за дверцят, подивилася на мене і нічого не сказала. Вона просто заходилась вивчати мене своїми волошковими очима, так само уважно, як я її хвилину тому. Виникла пауза. Під цим допитливим поглядом я відчув себе повним ідіотом. Щоб якось виправити ситуацію, довелося спитати перше, що трапило на думку:

- Де ви так добре засмагли?

Вона посміхнулася і нарешті промовила своїм чарівним голосом:

- Ти вже або зайди, або вийди. Не стовбич у дверях. І що, скажіть, я мусив вийти?

Дівчина полишила свою схованку й, анітрохи не нітячись, підійшла до мене.

- Клац! - промовив замок на дверях, зачиняючись під її пальцями.

Я відчув, що піжама стає мені малою.

Протягом наступної години нудьгувати нам не довелося. Звичайно, у свої вісімнадцять я не міг похвалитися розмаїттям сексуального життя, тобто навпаки - похвалитися міг, але самі розумієте, наскільки це було би правдою. Епізоди, що надихали мене раніш, ні в яке порівняння не могли іти з Оленкою - просто як “Жигулівське” пиво і “Оболонь”. Увечері, крутячись у ліжку та не можучи заснути на панцирному трясовинні, я, звичайно, міркував над тим, що сталося, і дійшов висновку, що старанність багато важить у житті. Старанність та ретельність. Дарма я раніш злигався з двієчницями, а хорошисток недооцінював. Насправді он воно як - якщо людина не може вивчити історію або географію, то де їй до більш складних наук, а якщо вже може, тоді… Тоді треба буде принаймні ще раз перевірити свої висновки.

Вранці, о шостій, коли мене розбудили, щоб запхати під пахву термометр, крізь залишки сну я ще раз все згадав і, чесно кажучи, сильно збудився, тому відмітка тридцять сім і дві, до якої доліз срібний стовпчик, не здалася надмірною. Нічна сестричка похитала головою та зробила запис. Футболіст захихотів:

- Як відомо, під час статевого акту температура тіла підвищується на один градус.

Він, падлюка, певно-таки щось пронюхав. Жьора відізвався із властивим йому цинізмом:

- У кого менструації і у кого полюції, вперед на демонстрації під прапор революції.

- Лайдаки, - незадоволено пробурчав з-під ковдри дядько Гаврило. - Поспати дайте.

- На сніданок буде каша, - філософським шепотом зауважив МизКумом. - А з каші не стоїть.

Футболіст заперечив:

- У кого як. У Космонавта оно одіяло, як палатка на альпенштоку, а кашу їсть ту саму.

Космонавт знічено перевернувся на бік. Всі зареготали.

- Господи, - не витримав дядько Гаврило і сів на ліжку. -Коні скажені, іржете зранку, не спиться вам…

- Точно, - закивав головою Футболіст. - Коні. Зараз поїмо вівса і до ветеринара.

- Доброго ранку!

В палаті наче зійшло ще одно сонечко. На порозі стояла Оленка, як завжди чепурна, у біленькому халатику, що напинався при кожному русі, у крохмальній шапочці, з чорним хвостиком, свіжа, як ковток ранішнього повітря.

Я впіймав себе на тому, що губи самі розтяглися у посмішці, а дівчина пройшла до вікна та скептично оглянула палату. На мені її погляд не затримався ані на мить.

- Задуха у вас, - резюмувала сестричка. - Вікно треба відчи-нити, не проти?

Не чекаючи на відповідь, вона потяглася до високої кватирки, піднялася навшпиньки, чіпляючи ручку своїми ніжними пальчиками.

Слова позастрявали у наших горлянках. Я знав, що напинає крохмальну тканину і лоскоче погляд у недбалому запаху халата, я знав, якими бездоганно вправними можуть бути ці пальці і який вогонь запалюється у кожній клітинці шкіри від їх доторку. Шість пар чоловічих очей втелющилися в одну точку, а Оленка відчинила кватирку і обернулася до нас, начебто нічого не помічаючи. Космонавт так і завмер зкуцьорбившись на боці - каша на нього не діяла. Дівчина пройшла через мовчазний ряд ліжок, а на порозі побажала:

- Не запізнюйтесь на процедури.

Почався ще один койко-день.

Під час обходу мені призначили масаж, УВЧ, парафін, лікувальну фізкультуру та вітаміни. Я знав, чим загрожує останнє, тому одразу захникав:

- Ну, не треба вітамінів.

Але наш Тато був невблаганний:

- Тю, такий козак і боїться уколов. А як же ти в армію пойдеш?

- Ну хоч у таблєтках.

- Нема у нас таблєток, і не видумуй.

Жьорі пообіцяли виписку наступного дня.

- Походите місяць-полтора, пока заросте, а потом знову до нас - знімати. І не забувайте піддержувать режим.

- Доктор, а пити можна? - стурбовано поцікавився Жьора.

- Пити вообще не можна. Но при вашому діагнозі прямих протипоказань нема.

Після обходу я пішов покурити, і, стоячи біля смітника, спостерігав, як люди чимчикували до процедурної, а потім - назад, почухуючи хто дупу, а хто руку. Чесно кажучи, терпіти не можу уколів, тому, докуривши ранішню “ватрину”, я втік на УВЧ і грівся у його променях, аж поки не настав час лікувальної фізкультури. Головне у таких випадках - не з’являтись у палаті, і я старанно дотримувався цього принципу. Але уникнути неприємностей все одно не вдалося. Перед самим обідом по мене прийшли.

- Олексію! На укол.

Оленка дивилася на мене з усмішкою, немов учителька на першокласника.

- О-о-ой, - скривився я, але діватись не було куди.

У процедурній я спробував обійняти дівчину, проте вона випручалася з рук.

- Спочатку укол, - очі дивилися з неприхо-ваною іронією. - Знімай штани.

Я приречено сперся на стіну біля кушетки і посунув донизу гумку піжами. Луснула ампула, щозь зашаруділо.

- Знімай, я сказала, - вона підійшла до мене легкими кроками і одним рухом спустила штани до коліна.

Я весь напружився у передчутті укола. А її рука стиснула мою сідницю, потім ще раз і раптом пірнула між ноги, вперед, владним рухом господаря ситуації. Від несподіванки я зойкнув і обернувся. Оленка стояла переді мною із повним шприцом у руках. Очі її горіли. Халат був розстібнутим і відкривав для огляду все розкішне тіло - від набряклих персів до голеного гладенького пагорба внизу живота. Її рука продовжувала свої мандри, а очі з кожною секундою розпалювались все більше. Раптом вона штовхнула мене в груди, так що я впав на кушетку, а сама стрибнула зверху, не випускаючи з рук шприца. Звичайно, я не чекав на такий поворот, але вона повністю володіла ситуацією. За мить стегна її зарухались у складному ритмі, і я приєднався до нього, не дивлячись на те, що насправді трошки очманів. Повні груди ходили ходором наді мною, а повний шприц описував кола просто перед очима. На кінці голки набрякла крапелька. Я намагався не збиватися з ритму, хоч це і було досить складно - штани сплутували литки, стегна давило краєм кушетки, а голова впиралася у стіну. Слава Богу, дійство не повинно було затягнутися - Оленка підвела очі, дихання її стало уривчастим, вона почала хитатися вперед-назад, стогнучи, і тут одним рухом всадила мені шприца у плече на всю довжину голки.

- А-а! - закричав я на все горло і заборсався, але вона міцно тримала мене колінами. М’язи її судомно стискувались, і вона поштовхами вводила вітаміни в моє бідолашне тіло.

Через секунду шприц випорожнився, та й вона зім’якла. Я перехопив її руку і висмикнув голку. Плече боліло неймовірно. Оленка підвела обличчя, посміхаючись ніжно, як жінки завжди посміхаються після цього. Я спробував розтягти губи у відповідь, але це не дуже вдалося. Дівчина злізла з мене, запахнула халатик і кинула порожній шприц у смітник.

- Дурнику, - сказала вона. - Вітамін Б шість колють в руку, а не в сідницю.

Я лежав із спущеними штанами, розчавлений та випотрошений. Ліва рука не ворушилася через укол, а решта кінцівок - через силу силенну вражень, що цей укол супроводжували. Очі вилізли на лоба, от справді не брешу. Напевно, це було смішне видовисько, бо Оленка обернулася на мене і засміялася дзвінко та радісно. Тут і я нарешті впорався з губами, теж посміхнувся та почав приводити до ладу свій одяг.

- Ну ти даєш.

- А чого ти кричав? Боїшся уколів? - вона дивилася на мене, немовби нічого не сталося. Тільки у глибині очей ховалися смішинки.

Треба було терміново рятувати свою чоловічу гідність. Я підійшов до неї, одним рухом розчахнув халат і припав губами до грудей. Вона обхопила мою голову та відвела в бік.

- А раптом хто зайде?

- Смієшся?

- Ти на обід запізнишся.

- Ми сьогодні ще побачимось?

- Якщо схочеш.

В їдальні, ковтаючи пісний борщ, я прислухався до болю у плечі. Це ж треба, так засадити! Але, здається, останнє слово все-таки лишилося за мною. Щоправда, це було не більше, як бравада, проте пообідаю, відпочину - може, й справді зберуся.

- Ти чого сумний? - причепився Футболіст, полишивши на мить боротьбу з котлетою. - Не сподобалась процедура?

- Та, - почухав я руку. - Застромила по саме нікуди.

- А ти б їй теж застромив. Були б квити.

Я відчув, що починаю червоніти і схилився нижче до тарілки.

- Та що ти переживаєш, діло парубоцьке!

От падлюка, щось таки пронюхав. А врешті, яка різниця? Ну й пронюхав, ну й мать його так. Що я, звітуватися перед ним буду? Я підвів обличчя, готовий до рішучого відпору, але Футболіст уже повернувся до котлети, здається, втративши цікавість. Я з огидою подивився на нього, і тут у мене чомусь раптово пропав апетит. Здається, самий запах їжі викликав нудоту. Я відсунув тарілку якнайдалі і відчув, що руки погано слухаються мене. В голові раптом затьмарилося, по спині заструмився холодний піт. Я зрозумів, що кудись відпливаю і вже ледь не зомлів, коли відчув на плечі міцну хватку.

- Льоха, ти шо?

Наді мною схилився Футболіст з недожованою котлетою в роті.

- Ти шо, Льоха? Може, сестру покликать?

- Не треба, - вичавив я з себе. - До палати… ляжу…

Він довів мене до ліжка, і я, не роззуваючись, впав зверху на ковдру.

- Що таке? - спитали над головою голосом дядька Гаврила.

- Та борщ цей, - відізвався з кутка голос МизКумом. - Я сам від нього третій день на очку сидю.

- А мені нічого, - не згодився Футболіст.

Потім звуки зникли.

Скільки я так пролежав, не знаю, але коли нарешті оклигав, у палаті нікого не було. Я роззирнувся навкруги, потім помацав руки, ноги, струсонув головою та прислухався до реакції організму - начебто попустило. Ну-ну. Треба ж було так вле-тіти - може, й справді отруївся?

Я сів на ліжку, замислився, але нічого розумного не вигадав. Скоріш за все екзотичні процедури зранку вкупі з пісним борщем на обід так вплинули на поки що “негодний до строєвої служби” організм. Тому треба було негайно відпочити як слід і набратися енергії. У тиху годину вся місцева каліч повилазила на сонечко гріти пуза, і я вирішив, що сили вистачить на те, щоб приєднатися до них.

Надворі й справді світило сонечко, тому всі лави, що мальовничо були розкидані у хащах бур’янів, окупували хворі. Тут грілася не тільки травматологія, а й хірургія з апендицитними пов’язками нижче пупа, і терапія зі згаслими очима хроніків, і неврологія з ледь живими інсультниками та радикулітниками. Я довго ходив битими-перебитими доріжками, поки знайшов вільну лавку в кутку. Тут, щоправда, заліг тіньок від мереживних гілок акації, але зараз пекти голову не дуже й хотілося. Я всівся, запалив та почав вивчати недовивчені подробиці візерунка на піжамній курточці.

- Льохо, у тебе вільно? - десь на середині цигарки почулося ззаду.

До мене шкультигав дядько Гаврило з милицею під пахвою.

- Сідайте, - я запрошувально посунувся. - Закурите?

Він не відмовився, і далі ми палили вдвох, поки прикончили півпачки. Дядько Гаврило був насправді чудовим сусідою - за всю тиху годину ми не перемовились жодним словом. Не знаю, про що він думав, а я не думав ні про що - просто насолоджувався запахом тютюну, променями сонечка, що пробивалися крізь зелене листя, та свіжим повітрям, що пролазило-таки в легені у паузах між цигарками.

- Ну добре, - підсумував нарешті нашу мовчанку дядько Гаврило. - Піду я.

Він ретельно розчавив милицею недопалок, звівся і, перед тим як зробити перший крок, раптом мовив:

- Будь обережним, хлопче. Здається, на тебе полюють.

- Угу, - автоматично відгукнувся я, потім підвів очі і подивився дядькові услід. Що це він верзе? Але дядько шкультигав собі стежкою і не збирався пояснювати своїх попереджень. От іще бракувало, причучурений трапився в сусіди.

Я йшов коридором до телевізора повз процедурну, коли раптом двері її прочинилися і на порозі з’явилася Оленка. Вона була вдягнута у цивільне - очевидь, вже збиралася додому. Напівпрозора сукня облягала стан, а темні окуляри ховали променисті очі. Я зупинився, посміхаючись. Дівчина теж посміхнулася у відповідь. Ні, все-таки вона була гарна. Навіть після ранішньої екзекуції мені стало приємно на неї дивитись.

- Ти куди? - спитав я.

- Вже нікуди. А ти мене шукаєш?

- Ага, - збрехав я.

- Ну, заходь, - сказала вона, відступаючи у процедурну.

Чесно кажучи, я не відчував у собі особливих сил, але відмовитись не міг. Несміливим кроком я переступив поріг. Оленка замкнула двері і обернулася до мене.

- Ну?

Я посміхнувся трохи ніяково, намагаючись зосередитись, а вона наблизилась до мене і, не знімаючи окулярів, поцілувала міцно в губи. Я відчув, як язик її опинився у моєму роті, владно відкривши його. А дівочі руки одночасно почали розстібати гудзики піжами, притуляючи мене спиною до скляної шафки з ліками. Я не бачив її очей крізь темне скло, тому поцілунок здавався трохи нереальним, але гарячий язик не дозволяв сумніватися і вимагав негайної відповіді. Мої пальці намацали застібку її сукні, та дівчина раптом ковзнула донизу, вислизнувши з обіймів, і в наступну мить опустилась на коліна. Я міцніше притулився до шафки, а вона вхопила мене своїми великими пожадливими губами, і тепла хвиля покотилася животом, долинаючи до серця. Шафка дрібно затремтіла, пляшечки та склянки задзеленчали в такт, і я відчув, що не можу встояти на ногах, тому міцніше вхопився за скляні стінки. Повітря зі свистом виривалося між моїх зціплених зубів, долоні щодуж стискали скло.

- А! А! А-а-а! - не витримав я нарешті та загорлав на все горло, б’ючись у судомі.

За кілька секунд дівчина відпустила мене, ноги зім’якли, і я опустився на підлогу. Оленка облизала губи та посміхнулася, так і не знявши окулярів.

Якщо мій стан після обіду можна було кваліфікувати як нокдаун, то це був нокаут, безсумнівний і однозначний.

Як я вдягнувся, не пам’ятаю, а як дістався ліжка - досі лишається загадкою, тільки був я відсутнім не десять секунд, як вимагають правила, а добрячих три години, бо за цей час пропустив вечерю і ще багато чого.

- Прокинувся? - МизКумом стояв біля мого ліжка і щирився на всі свої криві зуби. - Оце ти здоров спати! Будили тебе, будили - вечерю проспав.

- Козак. Як спить, то не їсть, - філософськи зауважив Фут-боліст.

МизКумом вказав рукою на мою тумбочку:

- Осьо ми тут тобі булочку взяли з їдальні. Хоч щось пожувать.

Я всівся на ліжку. Тумбочку й справді вінчала тарілка із глиняною булочкою зверху. Крім булочки, нашу палату прикрашав ще один монумент - на Жьориному ліжку влаштувався якийсь чорнявий шнир, а перед ним стояла велика чашка зі всунутим у неї кип’ятильником. Чашка парувала, наповнюючи приміщення незрівнянними пахощами.

- Чифіру хочеш? - спитав Жьора, що сидів по другий бік від чашки.

Я був згоден на все.

Шнир щедрою рукою націдив мені у склянку майже чорної рідини, і я став маленькими ковточками сьорбати її, заїдаючи глиняною булочкою із слизькими родзинками всередині. Це було жахливо, але зараз мені все було байдуже.

Щоправда, після перших ковтків серце закалатало із ко-лишньою енергією, а рухи набули бажаної твердості. Із розмови на Жьориному ліжку я зрозумів, що ми святкуємо завтрашнє звільнення господаря. Крім мене, зілля хильнув ще Космонавт, який у результаті сидів на ліжку з виряченими очима та безперервно гикав.

- Ну і як? - тихо спитав мене МизКумом. Йому, певно, теж хотілося, але не наважувалося.

Я тільки стенув плечима.

- А мені більше горілка подобається, - МизКумом рішуче повернувся на своє місце.

- Кому що, - слушно зауважив Жьора.

Я поставив порожню чашку на тумбочку і тут помітив, що долоню мою під самими пальцями перетинає глибока подряпина із засохлою кров’ю по краях. Другу долоню теж прикрашала подряпина, хоч і не така довга. Хто це мене? Я напружився, пригадуючи. Господи, та це ж скляна шафа, я тримався за неї, а потім ковзнув на підлогу - ні фіга собі! Кров запеклася великими струпами, напевно, добряче текла. А я й не помітив. Оце так нокаут! Я звівся на рівні та почалапав до раковини в кутку. З рук потекла червона вода, а порізи запекли та засвербіли.

- Що це у тебе? - спитав дядько Гаврило.

Я відмахнувся і заходився витирати руки сірим рушником. Сусіда дивився на мене уважно, ніби вивчаючи. Важкий погляд зупинявся то на руках, то на рушнику, то на обличчі. Я зразу згадав розмову на лаві під акацією. Чого він до мене вчепився?

Щоб уникнути зайвих розпитувань, я вирішив вийти у хол та всівся біля телевізора, але так і не зміг зосередитись на тому, що показували. Сьогодні був важкий день. Треба відпочити, бо завтра зранку знову на уколи… Боже, що ж вона зі мною зробила! Ось вам і хорошисточка! Ось акуратисточка! Але тікати з поля бою мене не вчили. Українці так просто не здаються. Зараз додивлюся до відбою, а тоді спати, набиратися сили. Завтра буде видно, хто кого.

Коли черговий лікар під загальний стогін невдоволення вимкнув нарешті телевізор, я вже повністю відійшов від пригод і готовий був поринути у тенета сну. Космонавт підвівся з канапи поруч зі мною.

- Льоха, ти як після чифіру?

- Путьом, а ти?

- Серце б’ється та бабу хочеться. Це нормально?

Я засміявся. Це нормально. Але Космонавт дивився на мене з недовірою - певно, думав, що сміюся з нього.

- На третьому поверсі в хірургії Тетяна чергує. Спустися до неї, може, зарадить чимось.

- Правда? - його очі загорілися.

- Правда.

Тетяну я знав ще з першого строку, її тягали всі кому не ліньки, і вона була навіть гарною, якщо придивитися. Але порівняно з Оленкою… Боже, яким я був дурнем тоді!

Космонавт скористався моєю порадою і повернувся до палати глибоко вночі, зачепивши своїм Ілізаровим за тумбочку та розбудивши всіх, хто не вживав снодійного. Я спросоння додав свій голос до загального хору лайки і поринув назад у глибокий цілющий сон.

Не прокинувся я навіть коли міряли температуру.

- Ну ви здорові спати! - захоплено вигукнув МизКумом перед сніданком, коли я продер-таки очі. Крім мене, заспався ще Космонавт, та воно й зрозуміло.

- Це, напевно, від учорашнього чаю, - вів МизКумом, поки ми всі чередою шкультигали до їдальні, подзеленькуючи ложками в чашках.

- Якого чаю! - обурився Футболіст. - Від такого чаю вони повинні до ранку миші ловити. Це у них парадоксальна реакція. От я пам’ятаю, якось кави напився, так потім день і ніч спав.

МизКумом несподівано загиготів:

- Кави… Точно що кави. Я теж як дам з кумом кави, так теж потім сплю.

- Кава, - заперечив Футболіст, - це зовсім не те, що ти думаєш. Каву вирощують на гірських схилах молоді бразилійки, а потім її смажать, мелють і п’ють з філіжанок, дурило.

Але МизКумом не вгавав:

- Не бреши. От одного разу, пам’ятаю, ми так дали кави, що прочухались тільки через тиждень. А ти кажеш, бразилійки!

Я цю наукову суперечку слухав упіввуха, бо насправді й досі не прокинувся. Дійсно якась парадоксальна реакція. Після сніданку я навіть ще трохи подрімав, а потім таки продер очі та відчув, що ніч не минула даремно. Я був повен сили і бажання довести Оленці, що вчорашній нокаут не більш як епізод на довгій дорозі кохання і що є ще лицарі в Україні, і що в нас та сила, що у батьків була, і що порох на люльці не погас, і… але тут моя літературна освіта вичер-палася, та й вчасно - почався обхід.

Тато спинився біля Жьори і урочисто вручив йому папірчину.

- Держіть. Це ваш епікриз. Станьте на учот в поліклініці. І соблюдайте режим.

Жьора посміхався, немов і справді одужав.

У МизКумом було не все гаразд, Тато довго хитав головою, потім призначив якісь нові уколи.

- Змилуйтесь! - запросився бідолаха. - Вже і так дупа як решето. Там нема куди колоть.

- Знайдемо, - впевнено сказав Тато і пішов далі.

Біля мене він теж почав хитати головою.

- Голуб сизокрилий, що ж це ти температуриш, га?

Я здивувався. Виявилось, що зранку мені знов наміряли тридцять сім і дві.

- Йому вже пора на консультацію до доктора Петровського, - мстиво підсумував МизКумом. - Запишіть на той тиждень.

Всі з готовністю розреготалися. Посміхнувся і Тато, але нічого не сказав, навіть не призначив нових уколів.

- А хто такий доктор Петровський? - спитав наївний Космонавт, коли двері за нашим лікарем зачинилися.

- Патологоанатом, - пояснив Футболіст. - Він трупи ріже. Великий фахівець.

Космонавт із забобонним жахом вирячився на МизКумом. А я не образився, бо насправді мав найменше шансів потрапити на таку консультацію, а до своєрідних лікарняних жартів встиг призвичаїтись іще під час першої серії лежання.

Жьора заховав свій епікриз під сорочку, певно, щоб не загубити.

- Ну що, братва, видужуйте!

Він почав прощатися з нами, обкульгуючи ліжка та тиснучи кожному руку.

- Прощавайте!

- Кому прощавайте, а кому до зустрічі, - філософськи зауважив Футболіст. - Ти коли повернешся, за місяць?

- Точно, - сумно підтвердив МизКумом. - Я дочекаюся.

- Не переживай! Обійдеться. - Жьорин оптимізм шурхотів під сорочкою паперовим аркушиком виписки, він поспішав додому, щоб пити горілку з друзями, тому міг собі дозволити шляхетність.

Оленка прийшла невдовзі й забрала Жьорину білизну. На мене вона знову не звернула жодної уваги - ото вже конспіраторка! Нічого, всьому свій час.

Я вирішив спершу відвідати масаж та УВЧ, але сьогодні не з метою сховатися від уколів. Сидячи під лікувальними високочастотними хвилями та терплячи насильство масажиста, я збирався з силами надалі.

Біля дверей процедурної нікого не було. Я підійшов, озирнувся, переконуючись, що ніхто більше не чекає на укол, і обережно натиснув на ручку. Двері раптом рвучко відчинилися, і назустріч мені з кімнати викотилась бабуся з гіпсовою рукою, охкаючи та стогнучи на кожному кроці. Я відступив убік, пропускаючи, а тоді зазирнув досередини.

Оленка стояла в кутку, схилившись над столом. Коротенький халатик задерся, відкриваючи стегна аж по саме нікуди. Стукали якісь залізні інструменти. Я обережно зайшов і зачинив за собою тихі двері. Дівчина так поринула у свою роботу, що не оберталася. Тихими кроками я наблизився до неї ззаду і одним рвучким рухом задер халатик аж на спину. Задер і аж сам очманів від того, що побачив. Оленка під халатом була геть без нічого, навіть умовні мереживні трусики, що так надихали під час першого побачення, зараз виявились відсутніми. І оце так вона ходить весь день!?

Але найцікавіше те, що в той час як я закляк на місці, дівчина абсолютно не зреагувала на моє нахабство. Вона так само заклопотано поралася у пляшечках та шприцах, немовби нічого не сталося.

Я відчув, як кров жвавіше забігала по жилах, рішуче видихнув повітря і обійняв Оленку ззаду хворою рукою, здоровою одночасно розстібаючи гудзики халата. Бюстгальтера на ній теж не було. Я почав стягувати розстібнуту одежину, і вона на мить відклала шприц, висуваючи руки з рукавів. Бавовняна тканина полетіла у куток, дівчина, тепер вже остаточно гола, продовжувала свою справу, схилившись над столом. Я сопів, наче паротяг і вже намислив собі знімати піжаму, коли вона нарешті обернулася із шприцом та ватою в руках.

- Хворий, підкотіть рукав.

Вона стояла в самій шапочці, ще голіша від неї та від свого настовбурченого медичного знаряддя. Я скинув куртку з плеча і вільною здоровою рукою заходився пестити смагляві перса, спускаючись все нижче гладенькою теплою шкірою. Вона голила волосся внизу живота, і це збуджувало надзвичайно. Тут, серед медичних причандалів, Оленка виглядала настільки непристойно, наскільки це взагалі можливо, і я ледь втримався, щоб не кинутись на неї, як лев. Рука пестила ніжну шкіру, потрошку просуваючись вглиб. Оленка потерла мені плече ваткою і застромила голку. Це було насправді боляче. Я рефлекторно стиснув пальці, і очі її спалахнули, немов у кицьки. Вона натиснула на поршень, я ще звів пальці, і вона одним рухом випустила в мене весь вітамін Б шість. Корисні ліки, наче скальпель, розтинали тканини плеча. Зуби мої самі собою заскреготіли, і Оленка висмикнула шприц. Скосивши очі, я побачив, що на місці уколу швидко набрякає крапелька крові. І в наступну мить дівчина присмокталася до ранки довгим поцілунком. Я відступив на крок, не розтуляючи обіймів, і ми впали на кушетку.

Під час любощів вона так і не кинула цілувати моє плече, і навіть злегка покусувала його у ритм рухам. Цей довбаний Б шість лишав таке враження, що під шкірою розливається розпечений свинець. І щойно мій запал урвався, рука заболіла так, що аж несамохіть з горла вилетів стогін. Оленка подивилася на мене по-котячому зіщулившись та облизнула губи.

- Ти як? - спитала вона.

- Нормально, - збрехав я.

Насправді я почувався абсолютно ненормально. Треба кінчати укольні вправи, та й взагалі ну його на фіг, цей вітамін, такий болючий, краще хай Б дванадцять колють.

Щойно ми привели себе до ладу, двері процедурної прочинилися і на порозі виник Футболіст.

- А що це ви тут робите? - весело спитав він і сам собі засміявся.

- Заходьте, - сказала Оленка, показуючи на столик із звичайним знарядям для медичних тортур. - І вам зробимо.

Вона анікрихітки не знітилася і тільки прошепотіла мені на вушко:

- Ти що, двері не зачинив? Божевільний!

Я повернувся до палати, кульгаючи, якщо можна так висловитись, на ліву руку. І там уже роздивився, що крапочку уколу оточують червоні дрібні сліди від Оленчиних зубів. Я, напевно, довго вивчав цю картину, бо МизКумом долучився зі своїм ниттям:

- Боляче робить, сука. От у вихідні буде Людка, то та не так боляче, а ця - просто душу виймає.

- Рука важка, - несміливо підсумував Космонавт.

- Ой, така важка, хоч би всохла.

Не знаю, як там Оленчина, але моя рука дійсно була важка. Я взагалі почував себе виснаженим, наче весь ранок дрова рубав. Недарма кажуть, що кохання - то велика праця.

Футболіст повернувся до палати і хитро мені підморгнув. Я, щоправда, не був здатен розлютитись, але роздратувався добряче. От уже ці інтелігенти! - гірше за баб, тільки де запахне цікавим, зразу пхають носа. Від цього роздратування мене знов занудило, тому коли покликали обідати, я навіть не звівся з ліжка. Я уявив собі на хвилину незрівнянні пахощі пересмаженого маргарину і вирішив, що краще полежу.

- Ти не йдеш? - Космонавт зупинився і дзеленькнув чашкою об милицю.

- Та, - махнув я у відповідь.

- Він уже закусив, - значуще вишкірився Футболіст, і я його зненавидів.

Весь тихий час я просидів у палаті, а точніше пролежав, ні про що не думаючи. Рука потрошку вгамувалася і тепер тільки ледь піднивала на різких поворотах. Завтра попрошуся пропустити укол, або хоч у здорову руку для комплектності.

А коли наша каліч повернулася з прогулянки, я, навпаки, пішов дихати свіжим повітрям. Цигарки тхнули полином і не давали ніякого задоволення. Я примостився на тій самій лаві під акацією і спробував почитати, але погляд не міг зачепитися за текст. Сонце схилялося до добрію, робочий день скінчився і персонал потрошку потягся з парадного входу у напрямку автобусної зупинки. Я автоматично почав видивлятися знайому сукню і з півгодини не зводив очей з дверей лікарні, а коли звів, то побачив, що знайома сукня стоїть поруч зі мною.

- Когось виглядаєш? - Оленка знову була в темних окулярах, тому виразу очей розрізнити я не міг.

- Тебе, - зізнався я. Дивно, що при появі Оленки до руки повернувся ранішній біль.

- А чом не зайшов попрощатись?

Я не знайшов що сказати - не зізнаватися ж справді, що мене нудить від уколів. Але вона вже продовжила, не чекаючи на відповідь:

- Твій сусіда настукав на нас заввідділенням. Мені щойно зробили останнє попередження.

- Футболіст?

Вона засміялась. В окулярах відбивалися два сонечка і пересувалися разом з рухами її голови.

- Ах він гнида!

Оленка урвала сміх, немовби згоджуючись з таким висновком.

- Він про це пожаліє! - з запалом додав я.

Вона кивнула, згоджуючись, і сонечка в окулярах злетіли вгору-вниз.

- Ми з тобою не зможемо більше зустрічатися в процедурній, - голос дівчини був сумний.

Соромно зізнатися - при цих словах я відчув таємне полегшення, але нічим його не виказав.

- Наволоч! - лайнувся я. - Але ми щось вигадаємо?!

- Авжеж, - просто запевнила вона. Потім пустила на мене свої сонечка і додала. - До завтра. Не скучай.

- До завтра, - усміхнувся я.

А вночі Футболістові стало погано. Він вийшов у туалет і раптом у коридорі впав непритомний. Злетілася чергова бригада, почалася страшенна метушня, але ми міцно спали, тому довідались про все тільки зранку, коли нічна сестричка принесла звичні термометри.

- Де наш колега? - спитав цікавий МизКумом. - Щось із самого ранку ліжко пусте.

- У реанімації, - лаконічно відповіла сестричка.

- Боже! - Не витримали ми всі. - Що трапилося?

- Кома, - в голосі сестрички дзвеніла професійна байду-жість. - Велика площа опіків, організм не справився, от і кома.

- Кома - не крапка, - спробував пожартувати я. - Можна жити.

Але мій жарт не здався нікому смішним.

До сніданку тільки й розмов було, що про Футболіста та опіки. Навіть МизКумом згадав, як вони з кумом обпеклися одного разу. А після каші з чаєм прийшла санітарка забирати Футболістові речі, і мені раптом стало сумно - отак-от, була собі людина та в одну мить раз - і в реанімації. Дійсно, не знаєш, що кого чекає.

На обхід Тато прийшов набурмосений. Він майже не розмовляв з нами, і тільки огризався на кволі спроби розпитати.

- Нагорить йому, певно! - із прихованою радістю зауважив МизКумом після обходу. У нього справи були зовсім кепські, і він радів від усвідомлення, що неприємності бувають не тільки у хворих.

Тут двері прочинилися. На порозі стояла Оленка. Вона обвела палату поглядом, на мить зупинивши його на порожньому Футболістовому ліжку. І в цей момент - чи мені здалося, чи справді - але губи її торкнула випадкова посмішка.

Я відчув, як моя спина холоне. У голові промайнула вчорашня розмова на лавці, моя фраза про “пожаліє”, її згода… Що ж це робиться, люди добрі, га?

- На процедури! - дзвінко оголосила Оленка і розвернулася на каблуках так, що поли халата розійшлися, відкриваючи стегна.

Я закусив губу, щоб не скрикнути вголос. Що ж це робиться? Наступної секунди я помітив, що дядько Гаврило зі свого ліжка уважно вивчає мене безбарвними очима. Певно, на моєму обличчі відбивалося багато цікавого, тому що дядько переводив очі з мене на Оленку й назад, немовби порівнюючи.

Палатні двері зачинилися. Я люто обернувся до свого цікавого сусіди, але той вже відвів погляд.

Утім, все це могло бути, та й насправді було збігом. Не можна ж врешті-решт подумати, що… Ні, такого не може бути. Маячня. Тільки погляд дядька Гаврила не давав остаточно зупинитися на цій версії. Ні, насправді, наша розмова була після закінчення робочого дня, вона зразу пішла додому, не поверталася… Тьху, що ж це я, наче слідчий. Дурниці якісь. Кома вона кома і є. Не крапка, але все-таки. Що ж це вам - жарти такі великі опіки? Не кожен витримає.

Дядько Гаврило іноді зиркав на мене, але знову відводив очі, щойно я обертався.

На уколи я вирішив сьогодні не йти. Щось глибоко всередині не давало наблизитись до процедурної. МизКумом повернувся, тримаючись за поперек і лаючись останніми словами - сьогодні Оленчина рука стала ще важчою. Я ще раз вирішив не йти на уколи і тут отримав несподівану допомогу - наш Тато, подумавши після обходу, направив мене на рентген подивитися, чи нема десь запалення, бо температура котрий день трималася на тридцяти семи. Я з полегшенням схопив квиточок і спустився на нульовий поверх. Тепер уже все, повернуся нескоро, а там собі як знають - у мене офіційна одмазка. І поки я у свинцевому фартусі сидів під рентгенівськими променями, а потім чесно тягнув лямки на лікувальній фізкультурі, душа поволі набирала втрачену рівновагу. Що справді сталося? Аж нічого. Лікарня, хворі люди, буває, що хтось і звалиться - он, МизКумом скільки часу колють, а все гірше й гірше, це він міг так само звалитися, правда? Та й решта одною ногою чи рукою в реанімації. Все нормально. “Все нормально”, - думав я, розтягуючи еластичного бинта. І надумав. А точніше - накаркав.

У їдальні, останнім отримуючи свою пайку, я почув новину - МизКумом від нас переводили у гнійне відділення. Дивно, але я навіть зрадів - от бачите, він же нікому нічого не робив, а так само переводять! “Це ж лікарня!” - слушно думав я, колупаючись у пюре.

На своєму ліжку в палаті сидів чорний, як хмара, МизКумом, а Космонавт несміливо намагався його заспокоїти.

- Нічого, що інфекція. Зараз антибіотики знаєте які сильні!

- Ага, і так дупа болить, а ще антибіотики.

- Ну так там же не наша буде колоть. Може, у тої рука легша.

МизКумом невесело засміявся, і я приєднався до нього. Дійсно, можна у всьому знайти свої позитивні риси.

- Та не переживай! - сказав я. - Будеш до нас у гості ходити. Це навіть краще, що тебе переводять, там за тебе справжні фахівці візьмуться і в момент все зроблять. А у нас що - травматологи, одне слово. Не переживай!

МизКумом зібрав свої речі, потис усім руки та почалапав на четвертий поверх у гнійне. Я подивився на його порожнє ліжко і раптом усвідомив, що від нашої всієї палати лишилася рівно половина. Оце так - за три дні і трьох немає. Буває ж! То в коридорах лежать, а то палати порожні. Космонавт сумно дивився у вікно. Дядько Гаврило, очевидь, теж про щось таке подумав, бо зітхнув, озираючись, і спитав невідомо у кого:

- А що ж це до нас нікого не кладуть?

- Статистика, - відгукнувся Космонавт. - Травматизм у місті зменшився.

- Хіба що.

Найбільше жалко було за Футболістом. Все-таки він нас розважав своєю філософією. А з цими і слова не мовиш. Один - якийсь пришелепуватий, другий - зовсім дитина, дивно навіть, що мій ровесник. Нудно буде лежати, якщо нікого не покладуть. А завтра субота, значить, будемо нудьгувати мінімум два дні.

- Піду до хірургії, - наважився Космонавт, - може, там щось.

Що саме, нескладно було здогадатись - безвідмовна Тетяна якраз заступила на чергування. Хлопець понишпорив у шухляді, видобув звідти гребінця і заходився причепурюватись біля раковини. Від однієї думки про секс у мене заболів живіт. А Космонавт сховав гребінця у кишеню та відчинив палатні двері, думками він вже був там.

- Щасливого полювання, - побажав я йому. - Іди ти.

Ми з дядьком Гаврилом лишилися самі. Розмовляти не хотілося, гуляти не вистачало сил, і я розкрив книжку. Книжка була цікава, але на четвертій сторінці я почув над вухом:

- Хлопче, вона до тебе присмокталася…

- Дядько Гаврило сидів на своєму ліжку навіть суворіший, ніж завше.

- Що, пробачте?

- Вона до тебе присмокталася і не відпустить.

Найцікавіше, що я не спитав, хто це “вона”. Я тільки закрив книжку та підвівся на лікті. - І що буде?

- Не відпустить вона тебе. Ти будеш хлянути, хлянути, поки зовсім нічого не зможеш. Може, тоді.

- А ви звідки знаєте?

- Бачу. Якби хтось інший, вона б пустила, а тебе - ні. Ти їй припав до смаку. У тебе оно вже очі позеленіли.

Ні, я таки не спитав, хто це “вона”, я, мабуть, уже тоді щось відчував. А може, й ні - може, набридло читати і просто вирішив порозважатися за рахунок несповна розуму сусіди. У дядька Гаврила погляд палав натхненням, і він продовжив свої пояснення, від яких мені попервах стало трошки моторошно.

- Розумієш, вона живиться твоєю енергією. Вони взагалі живляться енергією чоловіків, але рідко коли припадають отак до одного, - він руками стис перед собою удаване горло, немов збирався задушити. - Здебільшого беруть у кожного потрошку, і тоді майже не шкідливі - ну, день після цього поболить голова і все. А за тебе зачепилась. Я давно за нею дивлюся. Ти розумієш, хлопче, вона висмоктує з тебе енергію під час кохання. Вона висмоктує з тебе життя. Ти не відчув цього?

Згодіться, що відповісти ствердно на таке запитання важко, але й заперечити я не міг. Я справді відчував негаразд, але щоб так сформулювати… Висмоктує життя - це занадто. Про енергію всі останнім часом говорять, навіть по телевізору. Але ж не до такої міри!

А дядько Гаврило вже знову замахав руками, намагаючись мене переконати.

- Тобі треба боронитися, хлопче. Вона тебе з’їсть, висмокче, немов лимон.

- Як?

- Як боронитися? - по-своєму витлумачив мій вигук дядько. - Амулетом. Змійовиком. Сукуби його бояться як вогню.

- Сук… хто? - не зрозумів я.

- Сукуби. Це духи, які живляться нашою сексуальною енергією. Мавки, у нас їх мавками кличуть. Про них у всіх джерелах є, сам можеш почитати. З сукубами завжди боролися хрестом, а змійовик, крім того, зображає стародавню Богиню, а Богині вони бояться значно більше, Богиня для них…

Він не зміг скінчити своєї промови, бо в наступну мить я зареготав, як скажений. Я відкинувся на подушки і зайшовся несамовитим реготом, ще завзятішим від того, що спочатку я мало не повірив у всю цю маячню. Звичайно, коли йшлося про енергетику, ще півбіди. Але коли пішли Богині та Суки… як їх там?.. Я реготав щиро і довго, навіть сльози на очах виступили. Дядько Гаврило спочатку дивився на мене здивовано, а потім образився і ліг на ліжко, відвернувшись до стіни.

- Не ображайтеся, дядьку, - крізь регіт сказав я. - Я не цеє… ой, не можу!.. не через вас… просто від несподіванки…

Але він не відгукувавсь. І правильно - тільки-но відкрив душу, а замість слухати… ой, тримайте мене, люди добрі!

Певно, хвилин із десять я не міг заспокоїтись. Ну це ж треба! А ще жалкував за Футболістом. Якби знати, який цирк нам лишається, - куди тому Футболістові! Потім ще довго, читаючи книжку, я несамохіть посміювався. Артист дядько Гаврило! З ним точно не скучиш.

Коли Космонавт нарешті повернувся з хірургії втомлений, але задоволений, я ще не до кінця відреготався, тому спитав:

- Ну як там твоя сукуба?

- Хто?

- Мавка твоя.

- Сам ти мавпа, - обурився Космонавт. - Придурок!

- Та жартую. Не ображайся. - Іди ти на фіг!

Я був у доброму гуморі аж до вечора, коли двері палати раптом відчинилися і всередину заїхала каталка. Її підштовхувала Оленка, як завжди біла й акуратненька, з чорним хвостиком під шапочкою.

- Олексію! - радісним голосом оголосила вона. - На операцію. Роздягайся.

Я витріщився, нічого не розуміючи, а дівчина змовницьки підморгнула і з наголосом повторила:

- Роздягайся!

Після підморгування я зрозумів, що все не так просто, тому теж підморгнув у відповідь і заходився розстібати гудзики.

- Відріжте йому язика, - порадив Космонавт, - щоб не балакав усе підряд.

- Відріжемо все що треба, - запевнила Оленка.

За мить я вже лежав на каталці горілиць голий, наче немовля. Дівчина дбайливо прикрила мене простирадлом та під уважними поглядами сусідів по палаті вивезла у коридор. Ніхто з них навіть не побажав мені “ні пуха”, ото вже публіка!

- Куди ми їдемо? - спитав я, спостерігаючи, як рухається наді мною стеля.

- Мовчи, - лаконічно відповіла Оленка.

Це дивне відчуття, коли ти їдеш каталкою, вкритий лише тонкою тканиною і цілковито залежний від слабких жіночих рук, коли під їхнім тиском ти раптом повертаєш, прискорюєш чи навпаки сповільнюєш хід. Нема з чим порівняти - хіба з тим, що відчуває дитина у колисці.

Ми й справді їхали коридором у бік операційних, і це мене почало турбувати. Що вона надумала? А каталка проминула герметичні двері та зупинилася біля синього двічі знайомого мені столу. Простирадло злетіло угору, лишивши мене сам на сам зі стерильним повітрям.

- Перебирайся, - владно махнула Оленка у бік столу.

Я все-таки спитав, перелазячи з каталки:

- Що це буде? - ну дійсно, треба ж знати плани на майбутнє.

Але дівчина тільки приклала пальця до моїх вуст.

Стіл був прохолодний, я з задоволенням випростався на ньому. А Оленка, наче перед справжньою операцією, заходилася пристібати мої ноги, а тоді й руки тугими пасками до спеціальних поручів.

- Ти чого? - тільки почав питати я, але вже був міцно прив’язаний.

Перевіривши, наскільки надійно тримають пута, дівчина задоволено гмикнула, а тоді, не говорячи ані слова, пішла геть, і даремно я намагався гукати навздогін. У наступну хвилину я лишився сам, ретельно прив’язаний та неспроможний боротися за свої права.

Більш ідіотської ситуації годі собі й уявити. Я лежав у порожній операційній, голий, безпорадний і не міг навіть покликати на поміч, тому що самі розумієте. Першу хвилину я сподівався, що дівчина от-от повернеться, другу - почав підозрювати щось не те, третю - вже й справді думав про операцію, четверту… а втім, скільки їх минуло, тих хвилин? Я швидко втратив відчуття часу, а вона все не з’являлася. Якщо це був жарт, то досить сумнівний. Кричати, гукати? Кого? Я почав смикати руками й ногами, але тільки переконався у міцності медичного обладнання. Де ж вона ділася, справді?

За такими переживаннями я, зрозуміло, пропустив момент, коли Оленка наблизилася до столу з іншого боку і поклала мені руку на живіт. Від несподіваного доторку я смикнувся, мало не вивихнувши зап’ястя. Дівчина стояла наді мною посміхаючись. На ній теж не було вдягнуто нічого, і своїм голеним животом вона притискалася до моєї правиці, даючи змогу пестити себе. Я миттєво відчув приплив ентузіазму. Треба віддати належне - вона вміла обставляти побачення так, що навіть у моєму хворому та перевантаженому організмі виникало непереборне бажання.

- Ти мене чекав? - спитала дівчина, нахиляючись та лоскочучи мене своїми персами.

Я тільки кивнув, намагаючись вхопити їх губами.

Рука її простяглася кудись вбік, і тут з гучним клацанням угорі ввімкнулися круглі лампи. Я примружився від нестерпно яскравого світла.

- Почнемо, - запропонувала вона і зараз же взялася за мене з усією силою та пристрастю медсестри травматології.

За кілька хвилин я відчув, що всі попередні побачення були не більш як репетицією перед прем’єрою і що сил моїх стане ненадовго. Але її це не стримувало, вона володіла якимось таємним засобом збудження, так що навіть не маючи вже сил поворухнути бодай пальцем, я все одно готовий був до продовження гри і до початку нової.

Після четвертого разу, коли вона зупинилась для короткого перепочинку, я почав себе страшенно поважати як чоловіка. Щоправда, сил не було навіть на те, щоб дихати.

- Ти просто як Агнія Барто! - сказав я, аби виграти час.

Вона сиділа верхи на моєму животі і пестила мене, намагаючись знову підняти в атаку. За легкою паузою в рухах я зрозумів, що алегорія не пройшла непоміченою і продовжив: - “Я і прямо, я і боком, З поворотом і з прискоком…” Пам’ятаєш?

За ідеєю вона повинна була розсміятись, але не знаю, чи навіть посміхнулась, бо вмить повернулася до своєї роботи. Я спробував з іншого боку:

- Слухай, ти мене вичавила. Просто як лимон. Не дарма дядько Гаврило говорив, що ти живишся моєю енергією.

- Що? - вона озирнулася через плече.

Я невимушено посміхнувся.

- Ну цеє, що ти набираєшся моєї сексуальної енергії, а мене висмоктуєш.

- Дядько Гаврило? - перепитала вона.

- Ага, сусіда мій.

- А-а, - згадала вона, і раптом її правиця стислася так, що у мене побіліло в очах. - А що ще він казав?

- Ти що, здуріла! - заволав я, але дівчина вже пустила і посміхнулася винувато.

- Пробач. То що він казав?

- Нічого. Більше нічого, щоб ти була пропала! - І не сподівайся, - засміялася вона у відповідь і повернулася до своєї справи.

Я сам дивувався собі, але не міг зупинитися ані після п’ятого, ні навіть шостого разу. Чорний силует на тлі яскравих ламп ставав наді мною і рухався у складному ритмі, а потім схилявся, і очі мої мружились під світлом. І якщо спочатку це надихало, потім дивувало, то зрештою перетворилося на справжню муку. Я просто фізично відчував, як із мене виходять сили, і став просити, а потім кричати, видиратися, проте був міцно прив’язаний і не міг нічого вдіяти, а всі мої крики, здавалося, тільки роз’ятрювали Оленку. Згодом я припинив навіть стогнати, і тільки втискувався у стіл під вагою її тіла, лампи наді мною гасли, я губив лік часу, і врешті-решт просто знепритомнів, неладен витримати цих тортур.

Мені здалося, що я помер. Але це виявилось неправдою. Я розплющив очі у себе на ліжку в палаті. Ранішнє сонечко зазирало у шибки. Під пахвою у мене стирчав термометр. Судячи з цього, була сьома ранку. З величезним зусиллям я підняв руку, щоб поправити ковдру, і тут побачив, що на зап’ястку її оперізує синя широка смуга. Друга рука виглядала не краще. Це були сліди вчорашніх пут. А крім цього, все моє тіло гуло, немов усю ніч його чорти молотили, кожна кісточка, кожен м’яз відгукувались тупим ниттям на найменшу спробу ворухнутися.

Дядько Гаврило, лежачи на своєму місці, невідривно дивився на мене. Я знову спробував підняти руку і не зміг втриматися від стогону.

- Болить? - співчутливо відгукнувся з кутка Космонавт.

- Угу.

- Тебе вчора як привезли з операційної, то так шваркнули об ліжко, ми думали, ти неживий. Ти хоч знаєш, що з тобою сталося?

- Ні, - самими губами промовив я.

- Кажуть, як дали наркоз, то почали приміряти до тебе апарат, а ставити нема куди. Переплутали. З триста чотир-надцятої хлопця повинні були різати - просто прізвища схожі.

- М-м, - вичавив я з себе.

Якби то воно так було.

- Ну дають! - обурювався Космонавт. - А так би зарізали не розібравшись.

Прийшла нічна сестричка записувати температуру. Моя вперто лізла до тридцяти восьми, але зараз це чомусь навіть не дивувало. Я заплющив очі і знову провалився у сон.

- Наркоз - важка річ, - почулося наостанок чиєсь зауваження, але не зрозуміло чиє.

Прокинувся знов-таки під немудрящу розмову. Голос Космонавта просив:

- Ви мене першого вколіть сьогодні, бо я додому збираюся - помитися, те-се.

- Як будеш митися, ногу целофанкою замотай, щоб вода не потрапила, - радив жіночий голос у відповідь, знайомий голос.

Я розплющився і побачив на тлі залитих сонцем шибок знайому Оленчину постать. І зразу у мене перед очима постала вчорашня операційна, яскраві лампи вгорі і темні обриси тіла, що нахилялися наді мною, а руки відчули холод поручів.

Вона помітила мій кволий рух.

- Прокинувся?

Обличчя її схилилося наді мною, в очах горів вогник цікавості, так, саме цікавості, а не любові, співчуття чи чогось подібного.

- Як вчорашня операція?

- Нормально.

В голові у мене запаморочилося, кімната попливла кудись у бік.

- Може, сказати, щоб сніданок сюди принесли, га?

- Скажіть-скажіть, - підтримав Космонавт зі свого кутка. -Бо він щось зовсім кволий, навіть не говорить. Ви йому відрізали язика, як я прохав?

- Може, й не відрізали, але прикусили - це точно, - засмі-ялась дівчина.

У мене не було сил навіть сердитись на неї. Я просто лежав і слухав, наче йшлося не про мене.

- А сніданок тобі принесуть, - додала вже у дверях Оленка.

Кімната, поплававши трошки сюди-туди, повернулася на місце, але це була єдина зміна на краще. Я дійсно був схожий на вичавлений лимон, і навіть сніданок, що я його врешті отримав просто в ліжко, не викликав припливу сил. Але волі мені не позичати, тому каша ложка за ложкою була з’їдена, і на хліб намащено масло до останньої молекули. Добре, що рідку кашу не треба було навіть жувати. Енергетичні витрати вимагали компенсації. При згадці про лимон та енергетичні витрати я мимоволі косив око на ліжко дядька Гаврила, але він пішов до їдальні, тому не міг відповісти на ці погляди.

Мене оглянула чергова лікарка, проте нічого не знайшла, тільки головою похитала. От наша медицина - головою хитати можуть, а як лікувати - то ні.

Але так чи інакше, до обіду я настільки оклигав, що зміг самостійно сідати на ліжку. Космонавт зразу після процедур зібрався додому, а дядько Гаврило зі мною не говорив, мабуть, образився за вчорашнє. Ну та й дідько з ним, я теж не нав’я-зувався.

По обіді, який мені теж принесли з їдальні, дядько Гаврило пішов на прогулянку і я лишився у палаті сам. Три ліжка без білизни оточували мене. Ще на двох білизна свідчила про наявність господарів, але вони так само сиротливо щирили свої кострубаті бильця, немовби натякаючи на щось. Ця несподівана самотність вразила мене. Ще позавчора кімната гула голосами, а сьогодні… Навіть власне тіло здалося якимось маленьким на тлі порожнього приміщення, слабким та невагомим, немов пір’їнка з мізерної подушки. Мені стало сумно і лячно самому. Я спробував читати, але навіть на це не вистачало сили.

Оленка немовби відчула, що мені погано, та прийшла, несподівано ніжна та лагідна.

- Заморився, котику?

Я сидів на ліжку і дивився на неї. Чорне волосся розлетілося по плечах, а в очах читалася турбота. Вона турбувалася про мене. Чорт забирай, вона турбувалася про мене! Раптом від усвідомлення цього мені стало тепло, просто гаряче, і сили повернулися, я просто відчув, як ними набирається кожна клітинка мого нещасного хворого тіла.

- Ти любиш мене? - вихопилося у мене.

Вона засміялася та припала вустами до моїх губів. Здоровою рукою я обійняв її за талію. Так ми цілувалися довго, а коли вона відхилилася, хитро позираючи мені в очі, я відчув, що в роті після поцілунку лишилося щось невеличке та кругле. Брови мої самі собою злетіли вгору, а язик зробив рефлекторний рух, намагаючись позбавитись невідомого предмета, але тут дівчина знову затулила мені рота своїми губами.

- Ковтай, - звеліла вона, лоскочучи мене своїми словами. - Це допоможе тобі.

Я слухняно ковтнув. Її обличчя осяяла посмішка.

- Ти оклигаєш, от побачиш. Я вночі прийду. - Вона зіщулилась, немов випробовуючи мене поглядом. І дивно, чи то вже подіяли ліки, а чи просто ніжний голос, але я відповів на цей погляд.

- Дядько Гаврило нам не завадить? - спитав я.

Оленка замислилась:

- М-м-м. Треба дати йому снодійного. Точно. Хай спить. -Тут на обличчя її набігла хмаринка. - Але розумієш, він такий кугут, такий жлоб, що навіть ампули перевіряє, коли я йому уколи роблю. Він у мене снодійного не візьме… - вона відвела погляд і раптом полізла рукою в кишеню. Пола халата її при цьому відхилилася, а у викоті визирнула грудь. Я не знаю, що мене підштовхнуло, напевно, залишки чоловічої гідності, але я зібрався з силами, нахилився і вкусив її за сосок.

- Ач який! - засміялася вона. - Зачекай трохи. Ось на, тримай, - з цими словами вона увіпхала мені до рук пакетик з порошком, такий, як пакують ліки.

- Що це? - поцікавився я.

- Снодійне, - пояснила Оленка. - Всип йому кудись. У мене він не візьме, а ти зможеш якось непомітно. Тоді він нам не завадить.

Я опустив очі. Пакетик лежав на долоні, такий безпечний та маленький. І я погодився.

- Сховай, - порадила вона.

- Ти прийдеш? - я раптом відчув, що хочу її просто зараз, і що навіть не дочекаюся ночі, от зараз розірву халата…

Оленка раптом відсунулась від мене і сказала:

- УВЧ вам тимчасово відмінили, а інструктор фізкультури приходитиме до палати.

На порозі стояв дядько Гаврило і, як мені здалося, з підозрою дивився на нас.

Я стиснув долоню з пакетиком, ховаючи її під ковдрою.

- Не підводьтеся поки що, - наказала Оленка, відходячи до дверей. - А в понеділок вас подивиться заввідділенням.

Ми виглядали, наче змовники, якими і були насправді. Дядько Гаврило нічого не сказав, а мовчки пройшов до ліжка та влігся на ньому долілиць.

Решту дня я теж пролежав, фактично не мовивши жодного слова - дядько до мене не озивався, а я до нього й поготів. Дивно, але з Оленчиним відходом із палати мене залишили й сили, і я знову став таким, як зранку, що ледь-ледь міг ворушитися. Проте десь усередині сиділа надія, та де там надія - певність, що до вечора я очуняю і що варто їй з’явитися в палаті, як я буду у цілковитому порядку. І щойно я про це думав, у мені знову піднімалось бажання. Щось хворобливе було у цьому почутті, але я не здатен був до глибокого аналізу і слушно відносив усе на рахунок випитих ліків.

Так минув час до вечері, на яку вирушив і дядько Гаврило, подзеленькуючи ложкою в чашці. Мені принесли кашу і чай - місцеві кулінари, либонь, ні на що інше спроможні не були. Сьорбаючи теплий солодкий напій, я згадав про пакуночок, що спочивав у мене під подушкою. Згадав і закашлявся. Господи, це ж треба всипати йому снодійне, а як? Думки розбігалися в голові, не можучи зібратися докупи. Я був певен, що це треба зробити, і навіть у глибині свідомості не поставало питання - навіщо? У хворій голові складалися плани і наступної миті розліталися на друзки. І раптом, коли черговий ковток чаю спаскудив і без того поганий присмак у роті, я зрозумів, як це зроблю. Дядько Гаврило завжди приносив з їдальні чай і ввечері запивав ним пігулки.

Справді, він повернувся із повною чашкою в руках і поставив її на тумбочку. Тепер лишалося тільки дочекатися слушної нагоди. Але, як на гріх, дядько не рушив з палати, немов здогадуючись про щось. Він сидів та вивчав вивчені вже газети та гугнявив щось під ніс, а я потерпав у своєму ліжку, і пакуночок зі снодійним обпікав мені долоню. Я міг думати тільки про од-не - коли він нарешті піде в туалет, щоби я зміг висипати все у чай та гарненько перемішати. Цікаво, воно має якийсь смак? Не повинно, бо інакше він все відчує та не стане пити. А сусіда, немовби піддражнюючи мене, сьорбав іноді з чашки і ставив її на місце, паскуда.

Нарешті у мене остаточно урвався терпець і, коли дядько Гаврило відійшов до раковини помити руки, я зважився на відчайдушний вчинок - одним рухом висипав йому до чашки все, що містив пакуночок. На поверхні напою утворилася пінка. Дядько плюскотів водою у раковині, він, здається, нічого не помітив. Я відкинувся на подушці, зібгавши у руці папірця. Помішати снодійне вже не вдалося. Дядько Гаврило повернувся на місце, дістав з шухляди свої вечірні пігулки та одним духом вихилив увесь вміст чашки. Він навіть не подивився на мене і не сказав “на добраніч”, бо якби сказав, я б обов’язково зізнався у тому, що накоїв, - настільки застукало серце у цю мить. А так дядько плюхнувся на свою жалюгідну подушку і захропів. Ну і хай йому чорт.

Господи, що ж це зі мною робиться, га?

Мені раптом стало лячно. Надворі поночіло, і пітьма прокрадалась у нашу палату. Крізь шпарки у дверях з коридору пробивалося світло, але воно тільки підкреслювало мою самотність і безсилість навіть увімкнути лампочку під стелею, бо для цього треба було дістатися до вимикача, а я не міг навіть звестися. Невідома хвороба позбавила мене сил, висмоктала, наче лимон. Наче лимон… Боже! Я відчув, що мене починає трусити. Що ж це робиться, га? Від розгубленості я спробував покликати дядька Гаврила, але той міцно спав, накачаний снодійним. Я відчув, що навколо мене стискується лихе кільце, і не міг протидіяти йому.

Палатні двері прочинилися. До мого ліжка підійша Оленка.

- Ти чого лежиш у пітьмі?

Очі її сяяли, а вуста торкала переможна посмішка.

Холодний піт виступив у мене на чолі при її появі. Язик зачепився за зуби і не зміг вимовити оптимістичної відповіді.

- Ну як хочеш. У темряві навіть краще, - з цими словами дівчина повернулася до дверей і ретельно їх причинила. Білий халат полетів на підлогу.

- Ти чекав мене? І вона накинулася на мене, наче дикий звір.

Цього разу я втратив свідомість набагато швидше. І хоча руки мої не були прив’язані пасками, я все одно не міг боронитися, навіть капітулювати не міг, бо Оленка знала свою справу. Я відчував, як її коліна стискують мені ребра, бачив крізь марево темну постать, що злітала вгору-вниз, немов заведена, немов у якомусь жахливому сні. Здається, навіть коли я остаточно знепритомнів, вона продовжувала свій лихий танок, якимось одній їй відомим способом не даючи розслабитись. При-наймні у мареннях мені ввижалася та сама картина - її груди, що стрибають перед очима, її руки, губи, язик, що не дають жити і не дають вмерти, сховатись за рятівним мороком безтями.

Я лежав, наче колода, коли мені зранку ставили термометр і коли принесли, а потім забрали недоторканим сніданок. Тільки ближче до обіду душа моя почала повертатись на цей світ, і перше, що вона почула, це бадьорий голос Космонавта:

- То ви що, тепер щодня у нас чергуєте?

Ви не уявляєте, наскільки приємно було почути це. Зібравшись із силами, я розтулив свинцеві повіки. Космонавт сяяв, наче місто після дощу, - помитий, у свіжій сорочині, навіть апарат Ілізарова виблискував, немов і його начистили. Питання його було спрямоване до постаті у білому халаті, що стояла біля мого ліжка спиною до мене.

- Та ні, просто Людочка попросила помінятись на ці вихідні, - відповіла постать Оленчиним голосом.

- А дядько Гаврило де, гуляє?

- Та ні. Вже догулявся. Він же у нас принциповий, сам собі пігулки призначає. - І що? - витріщив очі Космонавт.

- А нічого, передозував учора снодійного, - пояснила Олен-ка. - Вночі забрали до реанімації, може, відкачають.

- Бо-оже! - жахнувся Космонавт.

Я лежав і слухав, спросоння нічого не тямлячи.

- А Льоха як? - спитав Космонавт, віджа-хавшись.

- Спить, - Оленка обернулась до мене. - О, вже не спить! Прокинувся?

Я дивився на неї широко розкритими очима, немов на примару, що постала раптом із кошмарного сну.

- Прокинувся! - із задоволенням констату-вала Оленка та підійшла до мене впритул. Рука її ковзнула до кишені. - На ось, випий аспірину, бо знову температура лізе.

На долоні її лежала сірувата велика пігулка. Я не великий знавець ліків, але на аспірин це не було схоже ніяк. Вона піднесла пігулку до самого мого обличчя, і я несамохіть сахнувся.

- Чого ти? - здивувалась дівчина. - Пий-пий, - і палець її владно заліз мені у рота, застромлюючи пігулку вглиб.

Діватися не було куди, і я рефлекторно ковтнув.

- От. І чаєм запий, - холодний чай був ще гидкішим, ніж завжди. - Це додасть тобі сили, - багатозначно мовила Оленка, ставлячи чашку на тумбочку. І тут у моєму мозку вибухнула раптова думка: “Я вбив дядька Гаврила!” Вона була настільки несподівана і гучна, що я аж заплющився.

- Я прийду до тебе вночі, - прошепотіла, нахиляючись, Оленка.

Я відкрив очі. В цю мить вона здалася мені втіленням диявола, а її посмішка - запрошенням до пекла. Намагаючись чи то захиститися, чи то заперечити, я великим зусиллям волі підняв руку, але цей жест не справив на неї жодного враження. Вона навіть підморгнула мені значуще, коли виходила.

- Це у тебе ще від наркозу? - турботливо спитав Космонавт і, не дочекавшись відповіді, підсумував. - От бачиш, як воно. А був самим здоровим серед нас. Це, напевно, алергія.

Господи, це ж я вбив дядька Гаврила. Це ж я насипав йому снодійного, цілий пакетик, а треба було половину, чи скільки. Вона ж мені не сказала, скільки сипати. Чому не сказала, вона ж медик? І тут я пригадав усе, пригадав її реакцію на мої слова в операційній, коли я сказав, що вона мене висмоктує. Я все зрозумів. Вона вбила дядька Гаврила, тільки моїми руками. Вона ще раніш убила Футболіста, коли він здав її заввідділенням. Це все вона.

- Ти бачиш, яке життя, - продовжував міркувати вголос Космонавт. - Тиждень тому нас було в палаті шестеро, і от сьогодні вже двоє. Як усе швидко міняється. Ти на обід підеш? Тю, блін, що це я питаю, ти ж тепер лежачий. А я піду, бо щось зголоднів.

Мені обід знову принесли до ліжка. Я весь поринув у думки, тому механічно з’їв усе, не дослухаючись до смаку. Що ж це виходило? Матеріалістичне виховання не дозволяло серйозно прийняти версію дядька Гаврила про сукубів, але й нехтувати нею я не мав підстав. А може, його ще відкачають, і він ще раз усе розповість? Навіщо я тоді насміявся з нього? Господи, що ж робити?

Посуд забрала санітарка, я подякував і впіймав себе на тому, що голос пролунав твердо і впевнено. Та й у руках додалося сили. Це, напевно, почала діяти пігулка, що мені її дала Оленка, вона і вчора таку давала… І раптом я зрозумів, що треба робити. Я втечу. Просто втечу, і все, а потім уже буду розбиратися з енергетикою. Втечу додому, там відлежуся, тоді вже й подивимось, що і як. Я навіть зрозумів, коли втечу, - під час вечері. Вона, напевно, чатує, а під час вечері у коридорах повно хворих і так легко загубитися серед них. Я простежу, щоб за конторкою нікого не було, і просто як є, в піжамі, вийду на подвір’я, а там уже якось дістануся, мені аби звідси вирватися.

Так я міркував решту дня, поки Космонавт ходив гуляти на вулицю, потім читав книжку. Він іноді намагався заговорити до мене, але я відповідав неохоче й коротко, тому розмови не виходило.

Один раз заходила Оленка, начебто щось спитати у Космонавта, але насправді перевірити, як я. А я з кожною хвилиною набирався сил, і здавалося, що тільки вирвусь на волю, то дремену, і ніхто не зупинить.

Так довго ще ніколи не тяглася перерва між обідом та вечерею. Останню годину я вже просто втратив терпець, вкотре подумки міряючи дорогу від палати до воріт лікарні. Я щохвилини дивився на годинник, але той, здавалося, зупинився. І от нарешті Космонавт задзеленчав своєю ложкою, збираючись. Я напружився, наче бігун перед стартом. Треба було дочекатися, поки мені принесуть порцію, а тоді миттєво зриватися. Чого ж її так довго не несуть? А, ось, ну слава Богу. І тільки-но санітарка зникла за дверима, як я відкинув з себе ковдру.

Насправді це виявилось не настільки легкою справою, як здавалося хвилину тому. Кожна рука важила щонайменше шістнадцять кілограмів, та ще й ковдра додавала кіл тридцять. Але вибору не лишалося. Я повільно сів у ліжку і завмер, відсапуючись. Ну, нічого, головне підвестися, а там уже потрошку розходжуся, крок за кроком, крок за кроком, от зараз зберуся, і… Рука, що вхопилася за бильце, вмить стала вологою і слизькою. Неймовірним зусиллям я звівся на рівні та захитався. Господи, ніколи й уявити собі не міг, що стояти настільки важко. Серце калатало аж у скронях і, здавалося, от-от вискочить через потилицю. Тримаючись за бильце, я зігнув ногу в коліні і зробив перший, малесенький крок. От, отак, саме так, потихесеньку. Я зігнув другу ногу і поставив її поруч. Чудово. Чоло вкрилося дрібними краплинами поту, які потекли по щоках, наче сльози. А може, це й були сльози, бо таких зусиль, яких коштували мені ці два кроки, я навіть уявити собі ніколи не міг. От ще крок. І ще. Але щоби зробити п’ятий, треба було пустити бильце ліжка. Звідси до дверей було зовсім близько, і якщо швидко ступити, можна було встигнути вхопитися за ручку. Я зміряв очима відстань. Один крок. Ну, може, два. Якщо швидко ступити і вхопитися хворою рукою, то дістану. Слово честі, дістану. Я набрав у груди повітря, рішуче відпустив бильце, ступив крок, потім другий, і не дістав. Я втратив рівновагу і впав просто на підлогу, зчинивши неймовірний гуркіт та вдарившись головою об край раковини. Останнє, що я запам’ятав, - це чиєсь обличчя, що зазирає у двері та скрик:

- Упав! Упав!

Прийшов до тями я вже в ліжку. Біля ніг моїх сиділа Оленка та усміхнено дивилася на мене. Більше в палаті нікого не було.

- Оговтався? - спитала дівчина, нахиляючись до мене. - От і молодець. А чого ти туди пішов, га? Ти хотів втекти від мене? - і тут вона засміялась низьким, якимось протиприродним сміхом. - Нічого в тебе не вийде. Від мене не втечеш. Бо я тебе хочу. Зрозумів? Ти - мій. От побачиш, на що я здатна заради тебе. Сьогодні побачиш. - З цими словами вона підвелася, обсмикала халатик і солодко потяглася всім тілом. - Набирайся сил. Я ввечері прийду.

Вона вийшла в коридор, лишивши мене самого. У голові моїй дзвеніло, наче у церкві на Великдень. Але навіть через цей дзвін я зміг подумати: “Не втік. Тепер мені кінець”. І ще: “Як же вона до мене прийде, а Космонавт? Його вже нема?” Але Космонавт був. Невдовзі він виник на порозі, усміх-нений.

- Ну ти, Льоха, даєш! Куди ж ти поперся, їй Богу? - він коротко гиготнув. - Ні, ну ти б бачив, як тебе піднімали. Ввісьмох. Вся каліч зібралась, у того рука, у того нога. Сестрички ойкають. Сміх і гріх… Ну як ти, не дуже забився?

- Я заперечливо похитав головою, і дзвони задзвонили ще гучніше.

- Пощастило. Бо не дай би Бог щось собі зламав. Ти уявляєш? Впасти в травматології і зламати, припустимо, руку, га?

Мені ця ідея не здалася надто захоплюючою, але Космонавт реготав над нею кілька хвилин, обсмоктуючи з різних боків.

- Чи ногу зламати, га? В травматології! “Я не втік, - стукало у мене в голові. - Не втік”.

Космонавт нарешті одсміявся і став вкладатися, мурмочучи собі під ніс. І тут до палати зайшла Оленка з повним шприцом у руках.

- Нечипоренко! - проголосила вона. - Укол!

- Чого це? - обурився Космонавт.

- Вранці прогуляв?

- А завтра не можна?

- Не можна. Лікар щодня прописав. Лягай, не викаблучуйся.

Вона рішуче підійшла до ліжка. Космонавт знехочу влігся. Оленка одним рухом випустила у стелю добрячу половину вмісту шприца, потім навіщось обернулась до мене і видобула з кишені невеличку ампулу. Вона посміхнулась мені переможно, відламала її кінець і почала набирати у шприц прозору рідину. Я закляк, не в змозі відірвати очей від того, що бачив. Язик мій прилип до гортані. А Оленка швидко та вправно набрала шприц, потім опустила ампулу назад у кишеню і ще раз переможно глянула на мене. Мені хотілося кричати, але язик не слухався і рот не розтулявся під її поглядом.

- Нечипоренко! - сказала Оленка. - Укол у руку. Чого ти розлігся?

- Так ви ж самі сказали лягай! - обурився Космонавт.

- А тепер кажу сідай!

- Тю!

- Ти не тюкай, а то зараз як вколю, місця мало буде.

Я з жахом дивився, як тоненька голка пробиває білу Космонавтову шкіру і рідина під тиском поршня вливається в голку і туди далі, у тіло, несучи з собою…

Оленка швидко впоралась зі звичною роботою та приклала ватку до місця уколу.

- Ну от, тепер будеш краще спати.

Космонавт щось забурчав у відповідь, а дівчина розвернулась на підборах так, що поли халата розлетілися, і пішла до дверей. Біля порогу вона зупинилася, подивилась на мене і приклала пальця до усміхнених губів.

Я лежав, немов загіпнотизований цим знаком. Космонавт вовтузився у ліжку, щось невдоволено говорив, а мені похололо всередині і несила було мовити бодай слово. Хвилин за десять він вгомонився та вимкнув світло. І я лишився в палаті сам.

Що Оленка виробляла зі мною цієї ночі, навіть описати важко. Здавалося, вона мстилася мені за мою спробу втекти і за якісь ще невідомі образи. А я, як на гріх, ніяк не міг відключитися і тільки стогнав та кричав, звиваючись на ліжку.

Космонавта забрали наступного дня з якимось нирковим загостренням. Він навіть прийшов до тями, але я в цей час міцно спав, знесилений нічними тортурами, і не міг навіть поглядом провести свого останнього товариша.

До нашої палати нікого не поклали. Та й мене нікуди не переводили, не дивлячись навіть на важкий стан. Лікарі хитали головами, але нічого не робили. Як їй це вдалося, невідомо, але я лишився цілком у Оленчиних руках. Вона, здається, навіть додому не ходила. Вранці годувала мене своїми жахливими пігулками, від яких я ввечері знову був готовий до бою, а у проміжках піклувалася про мене, мов рідна мати, навіть годувала з ложечки, бо я, врешті-решт, не здатен був себе примусити їсти, адже це додавало мені сил, а найбільше у світі хотілося втратити їх нарешті і тихо згаснути свічкою у свічнику.

Сили мої зменшувались з кожним днем, і до середи я вже навіть не сідав у ліжку, тільки Оленчині пігулки сяк-так утримували мою душу у хворому тілі. Я здебільшого спав і думки мої літали десь далеко.

А в середу під час пообіднього відпочинку біля мого ліжка раптом з’явилася зовсім незнайома жінка. Я спочатку подумав, що це Оленка принесла вечерю, жахнувшись, що так швидко надходить ніч, але потім роздивився крізь свинцеві повіки і зрозумів, що цю жінку бачу вперше. Було їй років за сорок, і стомлене обличчя обрамляла темна, по-сільському зав’язана хустина.

Жінка, не спитавшись дозволу, сіла на моє ліжко, чомусь озирнулась на двері і спитала:

- Ти Олексій?

Чесно кажучи, я здивувався, а якщо казати точніше, мої безнадійні думки набрали легкого відтінку подиву, бо по-справжньому дивуватися вже не вистачало сили.

Очевидь, моя мовчанка задовольнила жінку, бо вона кивнула і пояснила:

- Мене прислав до тебе пан Гаврило. Він сказав, що ти потребуєш допомоги.

Я спочатку не второпав, хто такий “пан Гаврило”, бо звик кликати його дядьком, але коли зметикував, паростки надії ворухнулися в моїй душі. А тітка вела далі:

- Осьо він передав тобі оберіг, - з цими словами вона полізла за пазуху, у свій жіночий “гаманець”, та видобула звідти щось загорнуте у чисту полотнину. - Це змійовик, - пояснила вона. - Мавки його бояться, наче вогню, навіть не підходять близько, але у тебе, здається, процес зайшов надто далеко, тому просто приклади це їй до тіла, і вона більш ніколи не захоче тебе чіпати, - з цими словами тітка тицьнула мені до рук згорток.

Я відчув на долоні вагу, наче в полотнину була загорнута щира залізяка. А жінка подивилася на мене уважно:

- Ти все зрозумів?

Я нічого не зрозумів, але злегка кивнув. Жінка підвелася.

- Як він? - мій кволий голос пролунав, наче котяче нявчання, але вона почула його.

- Передавав тобі вітання. Він уже потрохи сідає на ліжку. - На очі її раптом навернулися сльози, і вона крадькома змахнула їх краєм долоні.

- Дякую, - пронявчав я, не впізнаючи свого голосу.

Жінка обернулася і пішла до дверей, на ходу дістаючи хустинку з-за викоту.

Я дивився їй услід. Очі мої незрозуміло чому теж стали вологими. А думки зачепилися за згорток на долоні і підштовхували, закликали подивитися, що то воно, плекаючи останню надію. Слухняно я розгорнув полотнину і став роздивлятись дарунок дядька Гаврила.

Це був металевий пошарпаний диск діаметром трохи більшим як коробка сірників. На перший погляд він здавався чимось дуже стародавнім. З потертої поверхні на мене дивилося досить невправне зображення людини з хрестом у руці. Це було схоже на примітивні малюнки давніх іконописців і не справляло особливого ефекту. Другий бік диску теж містив зображення, але зовсім інше. Тут була вибита жінка, а точніше жіноча голова з правильними, навіть класичними рисами, тільки замість волосся її оточували кубла змій, що сплелися, роззявляючи пащі, у своєрідну перуку. “Медуза-горгона”, - спливло в моїй голові щось із залишків шкільної програми. Але ця Медуза ніяк не ліпилася з картинкою на другому боці. Я перевернув диск - так, це якийсь християнський святий, он навіть напис старослов’янською, тільки не розібрати як слід. А з того боку… Богиня, от як називав її дядько Гаврило. Ця Богиня-Медуза справляла досить неприємне враження саме за рахунок вправного малюнка, бо змій я насправді не переношу. От, виявляється, чому він зветься змійовиком. Я затулив її обличчя полотнинкою і тут раптом звернув увагу, що диск теплішає, саме так, він став теплішим за мою руку і - диво - рука стала значно сильнішою, він начебто випромінював якусь енергію, що через руку вбирало моє бідолашне тіло, я просто відчув потік цієї енергії. Ви можете подумати, що “значно сильніша” - це надто сильно сказано, і матимете рацію, бо насправді все це скоріш марилося, ніж відчувалося насправді, але дивно - під поглядом Богині я раптом захотів жити, захотів боротися, і душа, що вже зазбиралась було відлітати до вищих сфер, повернулася на місце, туди, де й належало їй бути.

Я міцно стиснув цей дивний оберіг і сховав руку під ковдру.

Оленка прийшла перед вечерею.

- У тебе хтось був? - спитала вона стурбовано.

- Ні, - не змигнувши збрехав я, відчуваючи, як диск під подушкою нагрівається ще сильніше.

- Гм, - Оленка роздивлялась палату, наче вперше бачила. - А щось дух такий…

Тут я розсміявся, бо це вже надто нагадувало казку про Котигорошка.

- Що з тобою? - здивувалася Оленка.

- Нічого, - треба було і далі потрошку помирати, щоб вона ні про що не здогадалася. Я боявся загубити змійовика, бо хто його знає - забере, і остання надія пропала.

Оленка пройшла палатою сюди-туди, принюхуючись, наче хорт перед полюванням. Іноді вона, зіщулившись, позирала на мене, але я не відповідав на ці погляди, прикривши очі.

- Ну добре, - сказала дівчина врешті, очевидь, нічого більш не помітивши. - Зараз принесу вечерю.

Поки вона годувала мене з ложечки, я чимдуж стискав під ковдрою свій оберіг і відчував, як із нього просто до руки йде потік теплої енергії. Оленка дивилася на мене з підозрою, а я старанно прикривав очі. Коли остання ложка каші зникла у мене в роті, дівчина підвелася:

- Готуйся до ночі, котику, - хижо посміхнулася вона, але очі все одно горіли тривогою.

Щойно дівчина зникла за дверима, я видобув з-під ковдри змійовика і став ретельно роз-дивлятися. Він дійсно випромінював енергію якимось незрозумілим чином, навіть очі розрізняли невеличке сяйво довкола диска. Дивна річ. Але вона повинна була злякатися його, чи не так сказала жінка? Не злякалась. Проте помітила, точно помітила. Значить, треба буде спробувати торкнутися її тіла, як радила тітка. І я вирішив зробити це сьогодні ж таки, сьогодні вночі. З цією думкою я й заснув, сповнений такої несподіваної надії.

Вона розбудила мене зовсім не ніжно і навіть не гречно, а просто потрусивши за плече.

- Спиш, котику?

Я сполохано стиснув долоню. Ні, слава Богу, змійовик був на місці, рука відчула теплий доторк металу.

- Не час спати, - владно сказала Оленка. Вона вже була роздягнута і рішуче відкинула з мене ковдру. Я сховав руку із змійовиком під простирадло, але дівчина не звернула уваги на цей рух. Схилившись наді мною, вона взялася до справи.

Дивно, але її доторки, що завжди все-таки давали задоволення, сьогодні були просто мерзенними, неначе жаба стрибнула до мене в ліжко і плямкає своїм бридким ротом. Я ледь стримався, щоб не закричати від огиди. Але дівчина продовжувала свою справу, і коли нарешті домоглася потрібного результату, стрибнула на мене, неначе на коня, і заворушила стегнами, заводячи себе. Коліна її міцно охоплювали мої боки, а просто перед очима стрибав живіт, що закінчувався голеним, гладесеньким пагорбом між ногами. Дівчина відкинулась назад, прогинаючись у спині, та застогнала, і в цю мить я приклав до неї змійовика, просто до цього пагорба, такого ніжного і звабливого колись. Я не вибирав навмисне, але диск трапив до шкіри тим боком, де було зображено жінку зі зміями. І миттєво стогін пристрасті перетворився на зойк. Оленка заверещала так, неначе її справді вкусила змія. Вона трусилася і кричала, вигинаючись, силкуючись зіскочити з мене, але змійовик якоюсь невідомою силою тримав її. Дівчина стрибала і верещала, як несамовита, вигинаючись усім тілом, і тут я несподівано завівся, як колись заводився на неї, і приєднався до її рухів, не пускаючи змійовика. Це тривало довго, і дівчина ні на мить не припиняла своїх скриків та волань, поки я нарешті сам застогнав і знесилений відпустив руку.

Змійовик викотився на простирадло та завмер. Богиня-Змія поглянула на мене. А Оленка в цю ж мить злетіла з мене на підлогу та впала на бік. Очі її, вирячені та білі, дивилися кудись у простір. Я навіть злякався виразу цих очей, стільки в них було люті, а одночасно жаху і страждання. За хвилину Оленка звелася на рівні і, як була гола, вилетіла з палати геть, все ще волаючи на бігу.

Я знесилений відкинувся на подушки.

Виписали мене з лікарні за три тижні. Щоправда, руку розробити повністю не вдалося, але всьому свій час, як запевнив мене наш Тато. Температура з того дня більше не піднімалася, а з нею зникла і кволість у тілі та потрошку повернулася енергія. Оленка звільнилася з лікарні наступного дня, і більше ми з нею не зустрічалися. Свою увагу я переніс на безвідмовну Тетяну з хірургії. Хоча з точки зору техніки вона й не була досконалою, зате щирість… - у стосунках з жінкою завжди передує щирість, чи не так?

А змійовик я просвердлив, начепив на ланцюжок і тепер завжди ношу на шиї - про всяк випадок.