"Кобзар 2000. Hard" - читать интересную книгу автора (Капранови Брати)

Розділ 6 ВАРНАК

“Хвоста” за собою я скоріше відчув, ніж побачив, та й що там казати, “хвіст” - це надто сильно, просто хтось ішов за мною невідривно і злегка човгав ногами. Власне, за цим човганням я і зорієнтувався. Приводів для неспокою в наш час хоч завалися, а тим більше у людей, що крутяться у бізнесі, тому для початку я про всяк випадок спробував поблукати провулками. Човгання не відставало. Потім заскочив до напівзачинених дверей тролейбуса та проїхав дві зупинки, озираючись через плече. Наче нічого особливого помітити не вдалося. Надворі стояла темна ніч - такі ночі я пам’ятаю з Туреччини, коли місяць на небі лишається єдиним джерелом світла і не видно навіть простягнутої власної руки. Але ж у нас, чорт забирай, не Туреччина. Я зіскочив зі сходинки рогатого транспорту і став біля дерева, намагаючись щось роздивитися. Поодинокі вогники барів та нічних магазинів тільки підкреслювали морок та прагнення міської адміністрації до заощадження коштів. Але здається, що в кільватері чисто. Тьху-тьху.

Не люблю я пітьми, якось з дитинства так склалося - одразу інстинктивно шлунок підводить, а особливо якщо хтось за спиною човгає… Бр-р-р. Я людина сонячна, якщо хочете, світла. Не подумайте, що боягуз - сучасний бізнес не терпить боягузів. Якщо треба - один проти двох піду. Але вдень.

Постоявши трохи біля дерева та переконавшись, що все гаразд, я посунув додому, розмірковуючи над такою своєю пригодою, і не пройшов навіть двох кварталів, коли за спиною знов почулося:

- Чов-чов, - а потім знову, - чов-чов.

Отут вже мені дійсно шлунок підвело. Проте навіть у складних ситуаціях я не втрачаю глузду, тому, напевно, і живий досі. Я прискорив ходу та змінив напрямок руху, навмисне віддаляючись від домівки. Як та поранена куріпка. Ні, дзуськи, зараз щось вигадаю… І знаєте, зрештою вигадав.

Я заскочив у покинутий прохідний двір і тут-таки пірнув у поламані двері двірницької. Я знав, що вони тут є, а якби не знав, то хріна б здогадався - настільки класно низенька пройма замаскувалася у темному проваллі проходу. Я притиснувся спиною до холодної стіни та закляк, спостерігаючи.

- Чов-чов, - наближались кроки.

Ось він завернув у двір за мною. Подих рефлекторно зупинився.

Господи, оце так мугир.

Мій переслідувач загородив собою весь прохід. Кроки лунали, немов удари грому. Я відчув принизливі дрижаки, що від колін підіймалися вгору, і, на жаль, нічим не міг їх зупинити - що поробиш, мабуть, у мене фізіологія така. На мить здалося, що мугир зупинився, але, дяка Богові, кроки знову загриміли, і він почав віддалятися, не помітивши моєї мудрої схованки. Я проводжав його очима аж до виходу у двір. Ні, якщо чесно сказати, не був він таким вже велетенським, але зріст мав під два метри і плечі кремезні та й ногами човгав, певно, не від немочі - просто їм важко нести на собі таку конструкцію.

До речі, всі здоровані отакі неповороткі, і цим треба користуватися. Вдень.

Коли мій переслідувач зник із поля зору, дрижаки почали мене потрошку відпускати, але я вирішив пересидіти тут ще півгодини, незважаючи навіть на те, що у занедбаній двірницькій добряче смерділо. Це я потерплю, але краще відсиджуся. Про всяк випадок. У тролейбусі ж він мене вирахував. Нам, незалежним бізнесменам, завжди доводиться перезакладатися на четвертого валета. А що поробиш? Надто багато бажаючих на нашу мізерію, а всім платити - собі нічого не лишиться. Особливо всяким мугирям. Мало ми ментам віддаємо - але ж бачите, гроші вони беруть, а якщо отакий схопить за горло, майор Петренко зразу в кущі. Він у нас отримує за захист од себе, ну, може, ще од майора Коноваленка. Тьху ти. Як же ж працювати в такій країні, скажіть, будь ласка?

Я довгенько сидів у покинутій двірницькій та все виглядав у шпаринку - чи не пливе в кораблику доктор Айболить. Але, слава Богу, нікого не було. Мій фокус вдався. Хвилин за сорок, остаточно заморившись від руїнного смороду та переконавшись, що на обрії не видно жодного мугиря, я поскакав додому, нервово озираючись та тулячись попід стіни. Вранці треба буде обов’язково поміркувати, хто це може мене вистежувати і яких запобіжних заходів треба вжити. А може, вже зараз подзвонити Кольці? Хай теж не спить, не одному ж мені думати.

Вдома я ще повизирав у вікно для певності, але знов-таки нічого не побачив. Яскрава люстра під стелею одразу ж позитивно подіяла на психічний стан. Може, мене з кимось переплутали? Чого там, зовнішність у мене звичайнісінька, вдягнутий я посередньо, сіренько - хоч у шпигуни записуйся. Хтось мені казав, що у шпигуни беруть людей із середньостатистичною зовнішністю. От саме як у мене. Тим більше що вночі маму рідну не впізнаєш. Ні, ну це логічно, бо інакше хто ж іще може мною зацікавитись? Ми ж не акули якісь - так, дрібні бізнесмени, на життя б вистачило, не те, знаєте, щоб там щось.

Під ці міркування я вицмулив півпляшки горілки і вирішив Кольці не дзвонити. Хай собі спить спокійно. Я, коли п’яний, стаю гуманним до нестями. Пам’ятаю, як з Колькою тільки починали, ще жили разом, так ото хто перший зранку прокинеться, бігом зразу до кухні і сто грамів - гульк. А тоді другий його цілий день возить, бо напідпитку за кермо не сядеш. Веселі були часи. Романтичний період бізнесу. Гроші самі до рук пливли. Не те що тепер.

Вранці я прокинувся із невеличким дзвоном у голові. Не можна сказати, що це подіяли вчорашні півпляшки, проте ковток пива поліпшив настрій та зменшив тиск на душу. Досьорбуючи пиво, я визирав у вікно і вивчав ситуацію у дворі. Звичайно, відірватися я вчора відірвався, але мало там що. Може, якісь круті за нас взялися? Так ми їм все одно платити не будемо, краще знімемося з місця і ларі ведері. У нас бізнес мобільний.

Поспішати зранку не було куди. Я щойно повернувся з Туреччини, здавши крам, був з грошима і новий цикл планував почати тільки за тиждень. А тому вирішив потелефонувати Кольці, хай приїде, поміркуємо разом - може, вже зараз треба підриватись?

Поки приїхав Колька, я видивлявся в усі вікна, навіть на сходи виходив, проте нічого підозрілого не побачив. Певно-таки вчора я остаточно загубив свого переслідувача.

Колька приїхав і, як завжди, мене заспокоїв. Він у нас колишній офіцер, розвідник, тому розуміється на стратегії. Ми з ним випили пляшечку горілки і все розклали по полицях.

- Зачекай, - сказав Колька. - Не жени картину. Ти його де помітив, біля контори?

- Не пам’ятаю, - чесно сказав я. - Наче, ні.

- Додому не привів?

- Та що я, хворий?

- Значить так, - підсумував Колька. - Якщо це круті, вони б не стали за тобою ходити, а просто взяли за барки, і привіт. Менти теж відпадають, у них таких качків стежити не посилають. Значить це або переплутали, або… - він замислився. -… не знаю, або щось таке, що думай - не думай, все одно нічого не придумаєш.

Отака стратегія.

- А ти, часом, не пив учора?

- Ні, ну трохи випив, але ж не до такої міри…

Врешті-решт ми вирішили, що треба перевіритись. Тобто потинятися біля контори та послідкувати. Я, значить, буду тинятися, а Колька слідкувати, чи нема хвоста. Розумно.

По обіді я старанно виконував наш план, тобто тинявся біля контори, а Колька спостерігав, сидячи на лаві у скверику, а потім у кафе, а потім на дитячому майданчику, але все було настільки спокійно, що спокійніше навіть уявити важко. Після трьох годин таких вправ ми з Колькою зібрали нараду під дитячим грибочком і вирішили, що все це фігня, проте обережним бути не завадить.

- Запам’ятовуй людей, яких стрінеш, - вчив мене Колька. - От як одну й ту саму морду двічі побачив, зразу вуха сторч. А як уже тричі, тоді сам розумієш.

До контори ми більше не пішли, та й що туди ходити, все одно роботи нема. А замість того випили по сто грамів та розбіглися у різні боки.

Отак, поки те-се, й вечір настав, і знову на вулицях зробилося темно, хоч в око стрель. Я вирішив не випробувати долю і подався додому, старанно вдивляючись у всіх зустрічних та пропускаючи вперед задніх. Так, звичайно, повільніше виходить, зате з гарантією. От, наприклад, край дороги стоїть дядько, знайома постать, десь я його бачив, треба уважніше придивитись…

- Ви Сергій?

Від несподіванки я аж зупинився на місці. Дядько звертався до мене, безперечно до мене, бо мене кличуть саме Сергієм. Він навіть крок ступив назустріч. Чесно кажучи, це не порадувало, ба навіть більше, я почав озиратися на всі боки, очікуючи на продовження несподіванок, але поки що вони не продовжувались.

- Ви Сергій?

Я кивнув, не припиняючи озиратися.

Дядько підійшов впритул до мене, подивився згори-вниз. Він був височенький на зріст.

- Що вам? - нетерпляче спитав я.

- Я батько Марічки…

Якої там, к хрінам, Марічки… зачекайте, але ж у неї не було батька!

Я витріщився на свого співрозмовника, проте він, здається, витлумачив мій погляд по-своєму.

- Си-инку! - раптом заволав він та кинувся мене обіймати своїми довгими руками.

Господи, цього тільки бракувало!

Я відбивався наскільки вистачало сил і такту, але все одно був міцно обійнятий, слава Богу, хоч не поцілований.

- Як вона? - стурбовано спитав мене новоспечений батько, коли я нарешті випручався із його міцних лап.

- Нормально.

- А де… живете?

Це вже небезпечне запитання. Я вдав, що не почув його.

- Треба випити, - запропонував я і, не чекаючи згоди, пішов у провулок, до дверей найближчої кав’ярні.

Він, напевно, не чекав такого обороту, тому трохи забарився, але за мить я почув ззаду його кроки.

- Чов-чов, - а потім знову, - чов-чов.

Я немов обличчям на стіну налетів. Обернувся і вкляк.

Матінко! Та це ж і є мій вчорашній мугир. Щоправда напередодні він здавався значно більшим, але то, мабуть, з переляку. Ну точно. Оце такі самі плечі, спина, човгає. Я і зараз відчув мороз поза шкірою, проте швидко опанував себе. Все виявилось значно простіше, не треба грати у шпигунів.

Чорт забирай, хто ж міг подумати, що в цієї клятої Марічки виявиться батько - вона ж, падлюга, казала, що сирота.

Кав’ярня війнула в обличчя вологим та гарячим тютюновим духом. У кутку під горою брудних склянок вгадувався незайнятий столик, саме місце для “родинних” розборок. Я мовчки вказав своєму супутникові на нього, а сам взяв горілки та пару бутербродів на закуску.

Що ж йому казати? Звичайні наші “вона сама винна”, “вона знала, на що йшла”, “перед людьми ославимо” не канають. Тут історія складніша. Господи, де ж узявся цей батько на мою голову?

- За зустріч! - підняв келих я і, не цокаючись, вихилив.

Він дивився на мене, не мигаючи і не торкаючись келиха.

- Ви не будете пити? Ну тоді я з вашої ласки… - друга пішла краще, я навіть зміг привести думки до ладу і вирішив поки що триматися далі від конкретики.

Млява офіціантка прибрала порожній посуд, і бутерброда я вже дожував у цілком пристойних умовах.

- А Марічка, начебто, казала, що сирота, га?

Він кивнув, немовби згоджуючись. Взагалі дивний це був чоловік, зараз у більш-менш освітленому залі кав’ярні я роздивився його уважно. По-перше, обличчя. Ніби сокирою вирубане з суцільної деревини, воно було червоного, просто бурякового кольору, і очі теж червоні, кров’ю налиті. Ліву щоку від скроні аж до підборіддя перетинав грубезний шрам, ще червоніший за решту шкіри, якщо це взагалі можливо. По-друге, руки. Мозолясті, як у всіх селян, теж червоні, з нігтями, що ними, напевно, можна було чистити луску з риби без ножа. Просто страх якийсь, а не руки. По-третє, взагалі. Особливо враховуючи вчорашні емоції. Тьху ти.

Споглядання новоспеченого “родича” давало так мало насолоди, що я повернувся до шинквасу і взяв ще дві чарки, причому одну вихилив просто стоячи, а вже з другою повернувся до столика.

- То Марічка казала, що сирота, га?

Він довго-довго набирав у груди повітря, але сказати так нічого і не сказав. Збирався з силами.

- Ви що, покинули родину?

- Ні, - нарешті вимовив він.

- А чого ж?

- Я був варнак… - він знову загус на півслові.

У моїй голові виникли давні асоціації. Бабуся покійна завжди лаялась варнаком, коли хто нашкодить.

- В смислі, злодій? - уточнив я.

Він кивнув.

Моя рука мимоволі простяглася до четвертої чарки. Він до всього ще й злодій. Хоча на блатного не схожий, скоріш на Кармалюка. Але ж Марічка, Марічка яка сука! Власного батька зреклася. Гребує. Ну то й що, що він злодій, - батько все ж таки. Оце так Марічка! Правильно я її здав, просто серце підказало.

- Я в колгоспі… - раптом вичавив з себе мій співрозмовник, чесно кажучи, у нього взагалі щось не дуже виходило розмов-ляти. - В колгоспі… бригада… як коли сусіди щось лишать… голова посилав… сіялку там чи трактор… то ми вночі… варнаками називав… нас.

Я стрепенувся. В якому колгоспі? Про що це він? Навіть у моїй підпитій голові це белькотіння ніяк не в’язалося із злодійством.

- Ви що, крали у сусідніх колгоспів техніку?

Він кивнув.

Еге. Він же, виходить, просто механізатор і виглядає відповідно. От у чім справа. Теж мені, злодій знайшовся. Хоча… розкрадання соціалістичної власності в ті роки… Цікаво, куди вони її дівали? Певно, на запчастини. Із запчастинами тоді були проблеми.

- Ми трактор тоді… весна… - знову вибухнув мій співроз-мовник із властивим йому красномовством. - Лід підтанув… вони за нами… через річку…

Просто бойовик якийсь виходе. Випита горілка позитивно вплинула на мою нервову систему, і я відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як “родич” добирає потрібні слова.

- Ну? -… провалилися… один врятувався… - І як вам це вдалося? - щиро поцікавився я.

- Не я… кум… мене потім… через місяць…

Ну що ж, кум врятувався, і то добре. Зачекайте…

Коли до мене нарешті дійшов зміст сказаного, я від подиву відкинувся на стільці ще більше, і тут-таки пожалкував про це, бо в наступну мить загримів на підлогу разом із благенькою меблиною.

- Курва-мать!

На мене обернувся весь зал, бо такого гуркоту впереміш з матюками тут, напевно, давно не чули.

Слава Богу, не забився, але довелося довго підводитись під цікавими поглядами, обтрушувати штани - незатишно і навіть неприємно, коли хочете. Я відчув, як кров приливає до обличчя. І тільки мій співрозмовник сидів, не реагуючи, але при погляді на його червоний шрам мені стало ще гірше.

- Зараз, - пробурмотів я. - Руки помию.

З цими словами я відфутболив зрадливого стільця та швидко, наскільки дозволяла трохи розхристана координація, подався у вестибюль.

Треба ж було отак впасти. Певно, люди подумали, що зовсім упився, а насправді хіба це доза? Бувало літру випивали, і нічого.

Я зупинився біля брудного рукомийника та спробував вичавити з нього теплу воду, але марно.

А ще цей “родич” із своїми ідіотськими розповідями. Варнак драний. І вчора як мене налякав. Червоний, аж репне скоро. Кігті.

Зрештою я вирішив, що холодна вода навіть корисніша, і захлюпався, як дельфін. Шкіра обличчя приємно стиснулась та щільніше обхопила голову, щоби та не розпухла від думок. І тут я раптом зрозумів, що зараз втечу. От просто вискочу з туалету, озирнуся, чи не бачить, і тікати. Не заплативши. Та ні, не в цьому справа, я б заплатив, але зараз нехай сам платить із розмовами своїми придуркуватими. Козел старий. Батько - синку. Сирота… Сільпо прибацане.

Я форкнув, відпльовуючись, і раптом руки самі прочинили двері, голова обернулася у бік залу, чітко виконуючи задумане, а ноги понеслися, немов дьогтем підмащені. Самі собою, чесне слово. Я тікав вулицею, як навіжений, і тільки вуха прислухалися, чи не чути за спиною клятого човгання. Варнак, сука.

Контора наша містилася у приміщенні колишнього хореографічного гуртка колишнього палацу культури. Ну, ви самі розумієте - на стінах великі дзеркала, станок, тобто палиця на кшталт поручів у трамваї. Кольчина перша баба була балериною, вела тут раніше заняття, ну ми і присусідились, як годиться. Тоді ж і починали, що начебто набираємо танцівниць для шоу - гастролі за кордоном, валюта, ганчірки, те-се. Кольчина баба спочатку їх навчала всяким па-де-де, а Колька, пам’ятаю, ввечері нап’ється, сяде посередині, роздягне їх усіх і примушує ото ноги піднімать, начебто стриптиз репетирують, а вони у дзеркалах, і так, і сяк - він мліє, паскуда, як удав. Зараз уже не те - зараз набрав, відвіз, здав - як овець, їй-богу. Магомет, наш партнер, і називає їх “вівці”. А було колись…

Так я сидів і міркував у конторі, споглядаючи у дзеркалах замість голих баб свою набряклу перекошену пику та чекаючи на Кольку, бо вчорашнє треба було обговорить.

Вляпався я з цією Марічкою, хай би згоріла. А все любов. Кохання-кохання, з вечора до рання, сука. Зась мені було в рідне місто їхать, та й на неї задивляться. Я ж два місяці як приморожений ходив попід вікна, заглядав, наче піонер. А тоді як настогидла - що було мені робити, скажіть? Ну, здав я її Магомету. А що - одружуватись, скажете?

Колька ввалився в контору у своїй звичайній бойовій манері - дверима об стіну, аж тиньк посипався.

- Ну як, синюк, нарешті допився?

- Та іди ти.

Колька кинув куртку в куток та зупинився посередині кімнати в позі прокурора. Звичайно, він занепокоївся - я йому вчора такого наговорив, згадати соромно.

- Ну, скажи, - він махнув рукою, і всі тисяча відбитків у дзеркалах махнули руками, неначе вітряки. - Я тебе попереджав, що у нашій роботі з бабами заводитись не можна, попереджав?

- Та сядь ти, не маяч.

- Ні, ти скажи, попереджав я тебе нащот любвей, було?

Я заплющив очі, щоби не бачити цього махання.

- Попереджав, щоб ти її кинув, щоб з собою не брав, попереджав чи ні?

- Та вона ж сирота… була, - я не підіймав обличчя, але відчув, як тисячі Кольок забігали у скляних стінах сюди-туди.

- Сирота, кажеш? А батько тоді звідки взявся?

- Та не маяч ти, холєра ясна! - я теж почав кричати, щоб не виходило, що він наче за старшого.

Це подіяло. Колька сів на підлогу, але при цьому не втратив свого прокурорського вигляду.

Я наморщив чоло, намагаючись зліпити до купи вчорашню інформацію:

- Ти розумієш, він у неї на тракторі втопився. Вони були у бригаді, що тирила техніку в сусідніх колгоспів на запчастини. Варнаки. Ну і навесні крига проломилася… - І що? - І він… втопився.

- Ти що, дурний?

- Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…

Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.

- Ти розумієш, що верзеш? - і знову забігав у дзеркалах сюди-туди. - Як це його за місяць витягли? З річки?

Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?

- Я не знаю, - сказав я втомлено. - Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.

- Як хто-о? - зупинився Колька.

- Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.

Деякий час ми мовчали, а Колька посилено чухав потилицю, це у нього такий спосіб зосередження.

- А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…

Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.

- Ну хоч женитись не обіцяв?

- Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.

- Ти що, обіцяв женитись? - Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.

- Може, - чесно признався я. - Ти розумієш, я був у такому стані…

- А чого ж тоді додому її не повернув, баран?

- Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.

- Ну ти ідіот! - підбив підсумок Колька.

Я навіть не образився, тільки промимрив:

- Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…

- А батько звідки взявся?

Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?

Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!

Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.

Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.

- Гаразд, - сказав він. - Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.

У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.

Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.

- Це ж дорого, - сказав я.

- Дорого? - обурився Колька. - А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.

Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!

Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.

Рація в його словах була, але я це зрозумів пізніше, коли прийшов Сява з двома горлорізами. Щоправда на той час я вже похмелився і в першому наближенні був схожий на людину.

- Здоров, Сяво!

За той рік, що я його не бачив, “отаман” погладшав і завів собі чеченську манеру обійматися при зустрічі. Він притиснув мене до своїх доміру заплилих салом грудей, потім повторив процедуру з Колькою і сів просто на підлогу, по-козацькому схрестивши ноги. Демократ, холєра ясна.

- Ну, що трапилось?

- Пиво будеш? - спитав я, і поки наливав, Колька завів з самого початку.

- Розумієш, Сяво, наш хлопчик трапив у дуже неприємну історію. “Наш хлопчик”, ти диви, як він завертає! Я підняв на Кольку зіщулене око, але він тільки зиркнув у мій бік, мовляв, не заважай, і вів собі далі.

- Покохав він одну сирітку. Женитися хотів. А потім дівка йому настогидла, і він разом з останньою партією курв її здав.

Сява подивився на мене, вивчаючи, і гмикнув. Мугирі біля дверей переминалися з ноги на ногу. - І розумієш, у чім річ, позавчора раптом з’явив-ся сирітчин батько. Воскрес він. І питає, як жи-веться молодятам. А Сергійко нічого йому відповісти не може, от яка історія. Їхати до Туреччини питати в Магомета, як її здоров’я, сам розумієш, дорого. То може б, твої хлопці пояснили дядькові що до чого та шугонули як слід, щоб не показувався більше, га?

Сява знову подивився на мене, прийняв склянку з пивом і довго та зосереджено пив її. Потім витер мокрі вуса і спитав:

- Хто в нас батько?

- Варнак, - вирвалось у мене.

- Хто-хто?

- Колгоспник, - замахав на мене руками Колька. - Він прос-то трактори крав у сусідів. Раніше. До смерті.

- В якому смислі “до смерті”? - Сява навіть примружив око.

- У фігуральному, - уточнив я. - Просто вона казала, що сирота, навіть на могилку ходили…

- Що ти верзеш?! - напустився на мене Колян, але Сява схопив його за руку.

- Зачекай. А він що, воскрес?

- Не знаю.

- Та не слухай ти його, - знову замахав руками Колька. - Це у нього галики. Батько, напевно, в тюрмі за свої художества сидів, а донька всім казала, що вмер.

- Курва, - підсумував Сява, поставивши склянку.

- Правильно! - зрадів я. - От бачиш, що людина каже! Правильно виходить я її…

- Цить, - Сява підняв руку, як диригент, і я підкорився цьому рухові. - Значить, так. Це буде коштувать вам п’ятсот баксів.

Я аж свою склянку впустив.

- Скільки?

Колька теж не витримав:

- Сяво, ти, певно, не пойняв. Його не треба мочити.

- Пойняв, - запевнив Сява. - Зараз такі ціни. І гроші вперед.

- Май совість!

- Ну, мені ж хлопців треба годувать. А овес нині дорогий.

- Сяво, ну ми ж з тобою скільки років, - Колька почав давити на сумління.

- Добре, - несподівано швидко погодився Сява. - Двісті. Але тільки по дружбі.

- Ні, зачекай - втрутився я. - Зараз будь-який бомж за троячку…

- Замовкни і давай гроші, - раптом визвірився на мене Колька.

Він Сяву знав краще за мене. І мені нічого не лишалося, як полізти в кишеню. Чортзна-що. Цей партизан має себе за Аль Капоне, слово честі. Я набрав двісті баксів дрібними, і Сява довго їх мусолив, перелічуючи. Потім запхав за пазуху, підвівся та обтрусив штани.

- Так, - звернувся він до своїх башибузуків. - Підете осьо з Сергієм і шуганете одного фраєра. Шо не ясно?

Башибузукам все було ясно. Вони навіть не припинили переминатися з ноги на ногу.

- Він ввечері приходить, - уточнив я.

- Як скажеш. Хлопців нагодувати не забудь.

Коли Сява обіймав нас на прощання, його спина відбивалася у всіх люстрах балетного класу.

Сявині хлопці виявились на рідкість небалакучими, але все одно їхня присутність дратувала. І як це банкіри весь час із такими ходять? По-перше, погляд. Каламутний, непорушний, наче олив’яний. Я такого погляду терпіти не можу. Я, як уже казав, людина світла, якщо хочете, сонячна. Колька, то той просто здимів по обіді, а я мусив лишитися, щоби впіймати “родича” на всі сто.

- Ти тепер крутий, - ляснув мене по спині Колька на прощання. - Із власними охоронцями.

- Ага, манал я за такі гроші. Двісті баксів за день. Клінтон менше платить.

Хлопців дійсно довелося нагодувати, та ще й по чарці налити, так що мій “сімейний бюджет” збільшився. Хай би чорт забрав ту Марічку.

Ми досиділи в конторі до самих сутінок, я від нудьги почав художньо описувати своїй охороні, що в цім залі було колись, які кобіти та які ноги тут підіймали. Аж у самого слина потекла, їй-богу. Особливо Віка у нас була - огрядна в принципі дівка, груди як відра, зате талія - тонюсінька-тонюсінька, так ото на середину вийде - таке виробляє! Особливо як рачки стане, почне крутитися, то не тільки ми - баби облизуються. Зараз у Стамбулі. Кілька ходок зробила, турка собі закадрила, крамницю має в непоганому місці, завжди на каву запрошує. Взагалі ті, що там зачепилися, нас пам’ятають, ну, не скажу, що дякують, але балакаємо з ними, сто грамів п’ємо, згадуємо. І ніхто ж тоді не приходив, права не качав. “Торгівля людьми”, “Ловля душ”, “Сексуальне рабство” - слів понавигадували! А я так скажу - знають вони, на що йдуть, і нема чого корчити з себе незайманок. Теж мені, Роксолани знайшлися. А хто не знає - тим більше. Лохами не треба бути. Он в газетах скільки пишуть, навіть по телевізору показують - сліпий побачить. Ми як санітари. Чистимо країну від лохів. Чи коли тут її задурно грають - воно краще? Жінку завжди хтось грає, вона так влаштована. До речі, про Роксолану - теж шльондрою в гаремі була, я читав, а потім до султанші догралася. А в своєму селі? Дякувать повинна.

Я все оце розповідав, а сам у вікно виглядав - чи скоро стемніє, щоб скінчити справу, бо хлопці мої насправді не були приємною компанією. Навіть розмови про бабів їх не пробили. Коли нарешті місто занурилось у сутінки, я з полегкістю зітхнув та просурмив похід. Тільки б “батечко” мій не забарився. І він не забарився. Щойно ми вийшли до центральної площі, як ззаду почулося знайоме “чов-чов”, а потім знову - “чов”.

Чесно скажу, зрадливі мурашки одразу забігали моєю спиною, але я вольовим зусиллям зупинив їх. Все-таки з охороною воно легше. Я вирішив вивести Маріччиного родича трохи далі, у глухий провулок, і там уже віддати на поталу Сявиним хлопам.

- За мною, - прошепотів я, так щоби почула тільки “охоро-на”, та прискорив ходу.

Човгання не відставало. Ну то й краще.

В нашому місті тепер всюди темно, тому далеко йти не довелося. Я зупинився у першому-ліпшому провулку, тільки-но переконався, що поблизу немає людей. “Чов-чов”, - долинуло ззаду. На моє плече лягла важка рука. Мене знову кинуло в холод. І тут я скомандував хлопцям “фас”. Ну, тобто фігурально кажучи. Насправді я щось таке промимрив, і вони самі зрозуміли, що робити. За мить я обернувся і з задоволенням побачив свого варнака в дужих руках охоронців.

Я посміхнувся сатанинською посмішкою і здвигнув плечем, намагаючись струсити неприємний холодний доторк.

Ні, мугир він, звичайно мугир, але в руках Сявиних амбалів загубився б і Шварценеґґер. Він дивився на мене, здавалося, нічого не розуміючи.

- Це він, - сказав я урочисто. - Дайте йому добрячої тирси, щоб повернувся у свій колгосп, чи річку, чи куди там хоче і назавжди забувся дорогу до мене.

Хлопці потягли його вбік, попід стіну, і він слухняно пішов - а куди діватися. Навіть слова не сказав - а спробував би сказати! Отак-от зі мною зв’язуватися. Доньчин батечко! Я теж не сирота. За мене є кому заступитися.

Я не став чекати кінця екзекуції, а почалапав потрошку додому, тільки ззаду долинало сопіння та глухі зойки, але й вони зникли, щойно я завернув за ріг.

Вдома я упився, як свиня. Пив довго та нудно, сам, і ніяк не міг сп’яніти й позбутися холодного доторку на плечі та клятих мурашок, що знову почали бігати спиною, певно, від його погляду услід.

“Дз-з-з-з-з-! Дз-з-з-з-з-з!”

Господи, хто це в таку рань? Із невимовним зусиллям я розліпив очі та спробував знайти телефона. З четвертої спроби це нарешті вдалося. “Дз-з-з-з-з!” - Альо!

- Здоров, зятьок, спиш?

- Колько, ти?

- Я-я. Ну, як вчора погуляли?

Я довго намагався зсунути очі з мертвої точки, куди вони увіп’ялися, зрештою таки зсунув і побачив, що обидві стрілки стінного годинника дивляться на схід. Чверть на четверту. Ранку?

- Як погуляли, питаю? Я тобі з обіду телефоную, а ти трубку не береш. Досі спиш?

Вечора? Тобто дня? Не може бути. Коли ж я вчора скінчив пити? Годині в п’ятій. А може, в шостій. Ранку. А зараз третя. Мінус шість… Чортзна-що.

- Сірий! Ти що там, знову заснув?

- Ні.

- Все нормально?

- Так.

Три мінус шість виходе дев’ять. Це я спав дев’ять годин? Нормально. - Із своїм варнаком зустрічався?

- Зустрічався.

Так, я з ним учора зустрічався. Здається.

- Все пройшло добре?

- Добре.

Все пройшло добре. А де хлопці?

- Ти хлопців відпустив?

Відпустив. Хріна їх відпускать. Скінчили - самі пішли, напевно. Могли б потелефонувати. Але навіщо?

Колька на тому кінці дроту не вгавав:

- Слухай, я тут коника-горбоконика прочитав.

- Що-що?

- Коника-горбоконика. Тільки не цього, у віршах, а справ-жнього. Ти вчора сказав, червоний, мов опир, то я у своєї Лідки спитав, а вона мені дала почитати… Їй-бо, я б його зразу послав, якби мав сили. А так тільки притиснув плечем трубку до плеча та спробував вгамувати карусель, що починала крутитися в бідолашній голові.

- Так знаєш, у чому там справа? У цього хлопця батько був опир, і він йому помагав з могили. Той ходив скаржитись, а цей помагав. І коника він прислав, розумієш? Опирі, вони в могилах живуть, розумієш, у чім прикол? І кров п’ють. Тому червоні… - Іди ти на фіг, - вичавив я з себе та кинув, а точніше упустив трубку.

За трубкою я впав і сам, обличчям у подушку. Колька щось шурхотів там електричним голосом, але я не чув.

Прочумати вдалося тільки в шостій годині.

Телефон огидно пищав, і коли я кинув трубку на важелі, він квакнув, здається, із задоволенням.

На хріна я вчора так напився, га?

Ні, зрозуміло на хріна. Ви самі спробуйте - три дні розборок, погоні, охорона. Треба ж було якось розслабитись. А що розслабляє краще за все? Самі знаєте. Хоча зранку воно не дуже. Принаймні зараз я почувався так, неначе й сам із могили виліз. Похмелитися треба було негайно. І, тримаючи голову двома руками, щоби не загубити, я почалапав на кухню в пошуках ліків. У кухні смерділо застояним повітрям, і пляшки на столі виявились сухими, немов ручай у пустелі. Цього ще бракувало. Я відкрив холодильника і завмер біля дверцят, марно видив-ляючись щось споживне у його холодних нутрощах. Чорт забирай, виходить, я вчора все випив. Може, десь у загашнику? Я довго та ретельно нишпорив по кутках, чудово розуміючи, що ніяких загашників у мене нема, як у людини неодруженої та з власною хатою. Ого-го. Я влаштував формальний обшук навіть у кімнатах, проте тільки переконався, що там запилюжено та сухо, у тому самому розумінні сухо, в якому мені було так необхідно і без чого голову було не втримати навіть двома руками. Я зайшов до ванної, з огидою подивився на себе у люстрі та ввімкнув холодну воду. А поки набереться, будем пити аспірин. Що поробиш - Колька казав, що у невідкладних випадках допомагає.

Треба віддати належне, аспірин дійсно трохи зняв біль, а холодна вода позаганяла огидні відчуття глибоко під гусячу шкіру. Я прийшов до тями і вже навіть був у змозі сяк-так пересуватися. Надворі поночіло - оце так погуляв. Але треба було йти, йти до найближчого генделика, бо найкращі ліки можна було взяти тільки там. Я став повільно вдягатися, намагаючись не трусити головою. Задзеленчав телефон, але я подумки послав його якнайдалі. Вистачить на сьогодні балачок. Я пішов до дверей по куртку. Телефон не вгавав. А от дідька лисого я візьму трубку. Він дзеленчав, немов на пожежу, проте я навіть не подивився в його бік, а просто вийшов на сходи і ляснув дверима. Донизу я спускався ще під акомпанемент дзвінків, але врешті вони ущухли - а чи то я далеко відійшов. Ноги несли мене темною вулицею, на закличний вогник гірлянди, що нею був прикрашений вхід до кав’ярні. Слава Богу, цього добра зараз наплодилося на кожній вулиці. Є де похмелитися.

- Сто п’ятдесят грамів горілки! - заволав я мало не з порога, і всі відвідувачі озирнулися, наче за командою.

А, плювати.

Я ковтнув, ледь дочекавшись, поки дівчина за стійкою від-міряє порцію прозорою склянкою.

- Уф, оце штука. Не те що аспірин.

Тілом прокотилася тепла хвиля, змиваючи на своєму шляху всі негаразди - і фізичні, і духовні. Я навіть стрепенувся, немов собака, що виліз з річки. Отак би раніше.

Я вмостився просто біля шинквасу. За спиною у дівчини варнякав телевізор.

- Красуню, - спитав я лагідно. - Що ви робите сьогодні ввечері?

Вона подивилася зверхньо і не відповіла. Ну так, зрозуміло, враховуючи, яка в мене зараз пика, слава Богу, хоч гроші вперед не заправила. Я ковтнув ще горілки і втупився в телевізора. Почалася кримінальна хроніка.

- Добрий вечір. Вас вітає служба новин. За вчорашній день у місті сталося: вбивств - два, пограбувань - чотири, два розкрито по гарячих слідах, угонів - шість…

Ні, все-таки вдома треба завжди тримати НЗ, аби в таких випадках не страждати. Десь його зашкерити, так щоби ніхто не знайшов, і хай собі лежить, потім як знайдеш.

- На вулиці Лісовій знайдено тіла двох чоловіків, що були вбиті ввечері…

Камера поїхала Лісовою вулицею.

Два трупи? Це багато. Це, напевно, серйозна розбірка була.

Камера наїхала на крупний план.

- Обидва вбитих розшукувались міською міліцією за підоз-рою в пограбуванні, розбійному нападі та здирстві…

Ого, ну і пики. Такі дійсно могли… Господи!

Я упустив склянку. З телевізійного екрана на мене дивилися обличчя моїх хлопців, тобто Сявиних, тобто охоронців. Тих, що мене вчора…

- Ви посуд розбили! - заверещала дівка, але я не прореа-гував. Я буквально прилип очима до екрана.

Камера трохи від’їхала вбік, і стало видно, що в обох хлопців порвані, буквально порвані горлянки, наче хтось пазурами, або зубами…

Ледь осоловілий слідчий почав коментувати те, що, на його думку, відбулося.

- Ви посуд розбили! - схопила мене за руку дівчина, але я подивився на неї так, що вона аж присіла.

Боже праведний!

Я відчув, як ноги мої налилися свинцем, а спиною буквально заструмився піт.

Я все зрозумів. І нігті, а точніше, кігті на руках. І червоне обличчя. І говорив він, наче плямкав… чи ні, здається, не плямкав.

Він же двох, здоровезних двох бандитів… Господи, Боже мій!

Я озирнувся. В залі нікого підозрілого не було. Треба тікати. Треба Кольці потелефонувати… а, дідько з ним, який там Коль-ка - тікати треба! А коли я з хати виходив, то, може, він якраз і дзвонив? Хотів попередити?

Мамо, мамонько! Тікати треба. Куди завгодно. Світ за очі. Щоб і духу не було.

Я скочив на ноги, і стілець з гуркотом впав на підлогу. Дівка щось знову заварнякала, але я вже полетів до виходу, змітаючи все, що траплялося на дорозі. Додому, швидше додому. А може, краще не вертатися? Ні, треба повернутися і до ранку одсидітись, а там - тю-тю. Ми собі на життя заробимо, було б на що заробляти.

Я летів вулицею, неначе вихор, і серце калатало аж десь у скронях. Викликати Кольку? Може, вдвох одіб’ємось?

Я заскочив у темний під’їзд, хряснув дверима і в наступну мить мало не загримів по сходах, бо зрадницька куртка зачепилася за щось у темряві. Матюкаючись крізь зуби, я почав мацати рукою, і раптом мої пальці відчули щось холодне. На мить я втратив здатність рухатись. Хтось холодною рукою тримав мене за кишеню.

- Хто… тут? - губи не слухались і відмовлялися ворушитися, вимовляючи слова.

Хтось із пітьми посунувся до мене і тонким голосом сказав:

- Сергійку?

Сірий відблиск далекої лампочки на мить висвітив обличчя.

- Марічка?

Я відчув, що от-от помру.

Так, це була вона, Марічка, що я її продав Магомету. Тільки біла, наче віск, і холодна, холодна на дотик, немов…

Я відштовхнув її холодну руку від себе і спробував зробити крок до сходів, але ззаду на плече мені лягла велика і теж крижана рука.

- Сергійку, навіщо ти це зробив?

Я озирнувся.

Червоне обличчя з огидним шрамом наблизилося до мене впритул.

- Сергійку, навіщо ти це зробив?

Але я вже не чув її.