"Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії" - читать интересную книгу автора (Ролінґ Джоан Кетлін)


(с) froggy

http://book8.at.ua


— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —

Світлої пам'яті

Гаррі стікав кров'ю. Стискаючи праву руку лівою й проклинаючи подумки все на світі, він штурхнув плечем двері своєї кімнати. Хруснула порцеляна: це він наступив на чашку з холодним чаєм, що стояла за дверима.

— Що за?…

Він роззирнувся. На сходовому майданчику будинку номер чотири на вулиці Прівіт—драйв нікого не було. Можливо, це Дадлі додумався влаштувати йому таку дурнувату пастку з чашкою. Піднявши закривавлену руку, Гаррі другою рукою позбирав черепки й кинув їх у переповнений бачок для сміття, що стояв у його кімнаті. Тоді пішов до ванни і підставив пальця під кран.

Страшенно дратувала безглуздість і недоречність того, що ще чотири дні йому не можна чарувати… хоча він мусив визнати, що рваний поріз на пальці дошкуляв би йому і з чарами. Він так і не навчився зцілювати рани, і тепер виявилося — особливо зважаючи на його найближчі плани — що це серйозна прогалина в його магічній освіті. Загадавши собі конче розпитати в Герміони, як це робиться, він узяв величезний клапоть туалетного паперу, спробував витерти розлитий чай, після чого повернувся в кімнату і з грюкотом зачинив за собою двері.

Цілісінький ранок Гаррі спорожняв свою шкільну валізу— вперше, відколи шість років тому її спакував. На початку кожного навчального року він просто вигрібав згори три чверті вмісту й накладав нові речі, лишаючи на дні купу мотлоху — старі пера, сушені очі жуків, розпаровані шкарпетки, що вже були йому малі. Кілька хвилин тому Гаррі запхав руку в цей непотріб і відчув різкий біль у підмізинному пальці правої руки, відсмикнув її й побачив, як з неї тече кров.

Далі він діяв обережніше. Знову ставши коло валізи навколішки, обмацав усе дно, видобув старий значок з ледь помітними переливами написів "Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ" та "ПОТТЕР—СМЕРДОТТЕР", потрісканий і спрацьований стереоскоп та золотий медальйон із запискою всередині, підписаною "Р.А.Б.", і аж тоді, нарешті, виявив, що саме його поранило. Відразу впізнав. Це була п'ятисантиметрова скалка зачарованого дзеркальця, подарованого йому покійним хрещеним батьком Сіріусом. Гаррі її відклав і ще раз обережно обмацав валізу, шукаючи інших скалок, проте від останнього дарунка хрещеного не залишилося більше нічого, крім товченого скла, що ховалося в найглибших шарах мотлоху, мов жменька блискучого піску.

Гаррі сів і роздивився гострий уламок, об який порізався, однак не побачив там нічого, крім віддзеркалення власного зеленого ока. Тоді поклав уламок на ранкову газету "Щоденний віщун", що лежала непрочитана на ліжку, і, щоб притлумити раптовий потік гірких спогадів, жалів та сподівань, викликаних знахідкою розбитого дзеркальця, ще завзятіше накинувся на мотлох у валізі.

Минула ціла година, поки він остаточно її почистив, викидаючи непотріб, а решту речей розклав на стосики, залежно від того, чи пригодяться вони йому надалі. Склав у куточку шкільну та квідичну мантії, казанок, пергамент, пера й підручники, бо все це мало залишитися тут. Цікаво було, що зроблять з ними тітка й дядько; напевно, спалять уночі, мов свідчення якогось жахливого злочину. Свій маґлівський одяг, плащ—невидимку, набір для виготовлення настійок, деякі книжки, фотоальбом, подарований колись Геґрідом, пачку листів та чарівну паличку він склав у старий рюкзак. У передній кишені опинилися Карта Мародера та медальйон із запискою, підписаною "Р.А.Б." Медальйон удостоївся такого почесного місця не через його цінність — він узагалі був нічого не вартий, — а через те, якою ціною він дістався. На столі біля полярної сови Гедвіґи залишився чималий стос газет: по одній на кожен день, проведений Гаррі цього літа на Прівіт—драйв.

Він підвівся з підлоги, потягся й підійшов до письмового столу. Гедвіґа й не поворухнулася, коли він почав гортати газети, кидаючи їх одну по одній на купу сміття. Сова спала чи вдавала, що спить; вона сердилася на Гаррі, бо він останнім часом досить рідко дозволяв їй вилітати з клітки.

Коли на столі майже не лишилося газет, Гаррі почав переглядати їх уважніше, шукаючи той випуск, що прийшов незабаром після його приїзду на Прівіт—драйв на літо. Він пригадав, що на першій шпальті була невеличка згадка про відставку Чаріті Бербидж, викладачки маґлознавства в Гоґвортсі. Нарешті він знайшов цю газету. Розгорнувши її на десятій сторінці, сів у крісло коло стола й перечитав усю статтю.


Ельфаєс Додж. ЗГАДУЮЧИ АЛБУСА ДАМБЛДОРА

Я зустрів Албуса Дамблдора, коли мені було одинадцять років, у наш перший день у Гоґвортсі. Ми відчували взаємну близькість, бо обох нас ровесники не приймали до гурту. Неза довго до вступу в школу я перехворів на драконячу вітрянку, і хоч був уже незаразний, однак багатьох відштовхувало моє подзьобане зеленкувате обличчя. Ну, а Албус прибув у Гоґ вортс з тягарем недоброї слави. Не минуло ще й року, відколи його батька Персіваля визнали винним у брутальному й скан дальному нападі на трьох молодих маґлів. Албус не заперечував, що його батько (котрий так і помер у Азкабані) скоїв цей злочин; навпаки, коли я набрався відваги його про це запитати, він мене запевнив, що не сумнівається в батьковій вині. Та поза тим Дамблдор ніколи не обговорював цієї прикрої справи, хоч його не раз до цього підштовхували. Дехто навіть схвалював батьків учинок, припускаючи, що Албус теж маґлоненависник. Усі вони помилялися, бо ж кожен, близький до Албуса, підтвердив би, що він ніколи не виявляв ані найменших антимаґлівських тенденцій. Ба більше, саме завдяки своєму рішучому захистові прав маґлів він у наступні роки здобув собі чимало ворогів. Однак усього за кілька місяців власна Албусова слава затьмарила лихі поголоски, пов'язані з його батьком. Наприкінці першого навчального року вже ніхто й не згадував про нього як про сина маґлоненависника, натомість усі відзначали, що в школі ще не було такого здібного учня. Ті з нас, кому випала честь бути його друзями, мали з цього значну користь, не кажучи вже про допомогу й підтримку, якими він завжди щедро ділився. Уже в поважному віці він мені зізнався, що ще тоді знав, що найбільшу втіху відчуватиме, навчаючи інших. Він здобував усі можливі шкільні відзнаки й нагороди, регу лярно листувався з такими видатними чарівниками того часу, як славетний алхімік Ніколас Фламель, відомий історик Батіль—да Беґшот та теоретик магії Адальберт Вофлінґ. Деякі його праці було опубліковано в таких поважних наукових виданнях: "Трансфіґурація сьогодні", "Проблеми замовлянь" і "Практичне зіллєваріння". Перед Дамблдором відкривалася блискуча кар'є ра, єдине питання було — коли саме він стане міністром магії. І хоч у наступні роки ходили чутки, ніби він претендує на цю посаду, та насправді він не прагнув працювати в міністерстві. Через три роки навчання у Гоґвортсі до школи вступив Апбу— сів брат Еберфорс. Вони дуже різнилися. Еберфорса анітрохи не приваблювали книжки, і він, на відміну від Албуса, полюбляв вирішувати суперечки двобоями, а не в розважливих дискусіях. Та не варто повторювати помилку тих, хто вважав, ніби брати не приятелювали. Попри те, що вони були дуже різні, хлопці легко знаходили спільну мову. Треба віддати належне Еберфорсу, адже постійно перебувати в тіні Албуса було не вельми затишно. Від цього потерпали всі його друзі, і це, безумовно, позначалося й на їхніх братерських стосунках. Коли ми з Албусом закінчили Гоґвортс, то вирішили, перш ніж братися до праці, здійснити разом традиційну навколо світню подорож, щоб поспілкуватися із закордонними чарівни ками. Та на заваді нам стала трагічна подія. Перед самою подорожжю померла Албусова мати Кендра, і Албус лишився єдиним годувальником у сім'ї. Я відклав подорож, щоб віддати шану Кендрі на її похороні, а тоді вирушив у мандрівку сам. Албус мусив тепер дбати про менших брата й сестру, грошей у них було мало, тому питання про нашу спільну подорож від пало само собою. У цей період нашого життя ми контактували дуже мало. Я писав Албусові, описуючи, можливо, трохи нетактовно, свої враження від подорожі, починаючи з того, як ледве уник зіткнення з химерами в Греції, й закінчуючи експериментами з єгипетськими алхіміками. З його листів важко було щось дізнатися про його побут — либонь, страшенно одноманітний для такого блискучого чаклуна. Захоплений власними приго дами, я аж через рік, наприкінці подорожі, з жахом довідався про ще одну трагедію, що спіткала Дамблдорів: смерть його сестри Аріани. Хоч Аріана хворіла вже давно, однак ця втрата, ще й одразу після смерті матері, стала для братів страшним ударом. Албу сові близькі — а я зараховую себе до цих обраних — погоджуються, що Аріанина смерть і почуття своєї провини за неї (хоч насправді її, звісно, не було) залишили в серці Албуса невигойну рану. Повернувшись додому, я побачив молодого чоловіка, що зазнав таких страждань, ніби прожив цілий вік. Албус став значно стриманіший, втратив колишню безтурботність. На додачу до всіх нещасть його стосунки з братом після втрати Аріани не тільки не поліпшились, а навпаки, погіршилися. (З часом усе владналося — в похилому віці їх пов'язували взаємини якщо не близькі, то принаймні доброзичливі). Албус рідко заводив розмову про батьків чи Аріану, і його друзі теж уникали згадок про них. Хтось іще опише його перемоги. Численні Дамблдорові внески в скарбницю чаклунських знань, зокрема відкриття дванадцяти способів використання драконячої крові, служити муть багатьом наступним поколінням. Це також стосується мудрості, яку він виявив, приймаючи рішення на посаді головного мага Чарверсуду. Ще й досі подейкують, що жодна дуель між чаклунами не може зрівнятися з битвою між Дамблдором та Ґріндельвальдом, що відбулася 1945 року. її свідки описують, з яким жахом і захопленням вони спостерігали за двобоєм двох видатних чаклунів. Дамблдорову перемогу та її наслідки для всього чаклунського світу вважають поворотним моментом магічної історії, з яким можна порівняти хіба що запровадження Міжнародного статуту про секретність або падіння Того—Кого—не—Можна—Називати. Албус Дамблдор ніколи не був пихатий чи зарозумілий. Він умів розгледіти щось цінне в будь—якій, здавалося б, упослідженій і жалюгідній особі, а те, що він так рано зазнав утрат, наділило його, на мою думку, великою людяністю і вмінням співчувати. Мені страшенно бракуватиме дружніх стосунків з ним, проте мою втрату годі й порівнювати з утратою, якої зазнав увесь чаклунський світ. Поза сумнівом, це він був найяскравіший і найулюбленіший гоґвортський директор. Він помер, як і жив — прагнучи добра всім і до останньої хвилини готовий простягти руку допомоги навіть малому хлопчикові з драконя—чою вітрянкою, як у той день, коли ми з ним познайомились.

Гаррі дочитав і подивився на знімок, що супроводжував некролог. Дамблдор усміхався знайомою доброю усмішкою і позирав на Гаррі поверх схожих на два півмісяці окулярів, але хлопця не полишала думка, що директор не виправдав його надій, і сум його був приправлений приниженням.

Він думав, що добре знав Дамблдора, проте, прочитавши некролог, був змушений визнати, що фактично його й не знав. Він навіть не уявляв Дамблдора в дитинстві чи. юності — неначе той народився відразу таким, яким його зустрів Гаррі — поважним, сивочолим і старим. Думка про Дамблдора—підлітка здавалася надто чудернацькою — це мовби уявити тупоголову Герміону чи приязного вибухозадого спрута.

У нього й думки не з'являлося розпитати Дамблдора про його минуле. Це було б дивно, навіть зухвало, адже врешті й так усі знали, що Дамблдор брав участь у легендарній дуелі з Ґріндельвальдом, і Гаррі не додумався з'ясувати, як саме це відбувалося або якими іншими досягненнями прославився Дамблдор. Ні, вони завжди говорили тільки про Гаррі, про його минуле, його майбутнє, його задуми… і Гаррі подумав, що попри всі загрози й невизначеність, пов'язані з цим його майбутнім, він дарма не скористався втраченою тепер назавжди нагодою і не попросив Дамблдора розповісти про себе. Втім, колись на єдине особисте запитання до директора, той, здається, відповів не дуже чесно:

"А що бачите в цьому дзеркалі ви?"

"Я? Я бачу себе з парою товстих вовняних шкарпеток у руці"

Кілька хвилин поміркувавши, Гаррі вирвав некролог з "Віщуна", акуратно склав і поклав у перший том "Практичної захисної магії та її використання проти темних мистецтв". Кинув газету в сміття й оглянув кімнату. Тепер тут стало значно охайніше. Хіба що сьогоднішній "Щоденний віщун" недоречно залишався на ліжку, придавлений скалкою розбитого дзеркальця.

Гаррі підійшов до ліжка, забрав уламок дзеркальця і розгорнув "Віщуна". Зранку, забираючи скручену газету в сови—листоноші, він пробіг очима заголовки і, пересвідчившись, що про Волдеморта нічого немає, відклав її на потім. Тому тільки зараз побачив те, чого не помітив тоді.

Унизу першої шпальти над знімком Дамблдора, що стривожено кудись крокував, був менший заголовок: "ДАМБЛДОР — НАРЕШТІ ВСЯ ПРАВДА?"

Наступного тижня читайте шокуючу історію порочного генія, котрого багато хто вважає найвидатнішим чаклуном його по коління. Розвінчуючи популярний образ спокійного сивоборо дого мудреця, Ріта Скітер розповідає про бурхливе дитинство, протиправну юність, дорослі ворожнечі і таємні провини, що їх Дамблдор забрав з собою в могилу. ЧОМУ цей чоловік, якому пророкували посаду міністра магії, залишався простим дирек тором? ЯКА була справжня мета таємної організації під назвою "Орден Фенікса"? ЩО насправді призвело до смерті Дамблдора? Відповіді на ці та багато інших питань ви знайдете в скан дальній новій біографії "Життя та сміття Албуса Дамблдора", написаній Рітою Скітер, ексклюзивне інтерв'ю з якою від Бетті Брейсвейт читайте на 13—й сторінці.

Гаррі рвучко розгорнув газету і знайшов тринадцяту сторінку. На початку статті містилася фотографія ще однієї знайомої особи: жінки в прикрашених коштовним камінням окулярах з ретельно закрученими білявими кучерями, що вишкірила зуби в привабливій, на її погляд, усмішці й махала йому пальцями. Намагаючись не звертати уваги на огидний знімок, Гаррі почав читати.

У житті Ріта Скітер набагато делікатніша й лагідніша, ніж можна судити з її відомих своєю нещадністю життєписів. Зу стрівши мене в передпокої свого затишного дому, вона веде мене на кухню, де пригощає чаєм, шматочком яєчного пирога і, звичайно ж, цілою виваркою гарячих пліток. — Зрозуміло, що Дамблдор — просто знахідка для біог рафа, — каже Скітер. — Таке довге й насичене життя. Я впев нена, що моя книжка — тільки перша з дуже—дуже багатьох, присвячених цій постаті. Слід сказати, що Скітер зреагувала блискавично. її книжку на дев'ятсот сторінок було написано всього за місяць, що минув з часу загадкової Дамблдорової смерті у червні. Я запитую, як їй вдалося створити книжку так супершвидко. — Ой, якщо так довго працюєш журналісткою, то вкладатися в стислі терміни — твоя друга натура. Я знала, що чаклунська громада прагне почути цілісну історію, і хотіла перша вдоволь нити цю потребу. Я згадую недавні широко розрекламовані зауваги спецрад—ника Чарверсуду і давнього Дамблдорового приятеля Ельфа— єса Доджа, що у книжці Скітер фактів менше, ніж на вкладці в шоколадній жабці. Скітер закидає голову й сміється. — Ох цей Доджик! Пригадую, кілька років тому брала в нього інтерв'ю, присвячене правам русалок і водяників, щоб йому добре було. Повна шиза, йому здавалося, що ми сидимо на дні озера Віндермір, і тому він увесь час мені радив берегтися форелі. І все ж таки звинувачення Ельфаєса Доджа, що в книзі забагато неточностей, знайшли відгук. Чи справді Скітер вважає, що місяця достатньо для змалювання цілісної картини довгого й неординарного життя Дамблдора? — Ой, дорогенька, — сяє усмішкою Скітер, доброзичливо попліскуючи мене по руці, — ви ж не гірше за мене знаєте, скільки інформації можна здобути завдяки натоптаній торбинці з ґалеонами, відмові чути слово "ні" та гарному й гостренькому самописному перу! Та люди в чергу ставали, щоб вилити на Дамблдора якнайбільше бруду. Не всі, знаєте, вважають його аж таким чудовим, бо він не одній поважній особі наступив на мозіль. Але старенький Доджик може злізти з улюбленого гіпо— грифика, бо я отримала доступ до джерела, заради спілку вання з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками, до джерела, яке ще ніколи не виступало публічно і яке було наближене до Дамблдора у най— бурхливіший і найтривожніший період його юності. Попередня реклама написаної Скітер біографії відверто натякає, що люди, які вірили в бездоганність Дамблдорового життя, можуть зазнати шоку. "Що стало найбільшою несподі ванкою під час її розслідування?" — запитую я. — Що ви, Бетті, я не розкриватиму всіх таємниць, доки люди не придбають книжки! — сміється Скітер. — Але можу по обіцяти, що всіх, хто й далі вважає Дамблдора білим і пух настим, мов його борода, чекає гірке розчарування! Скажімо, всі чули, як він обурюється Відомо—Ким, і ніхто й припустити не міг, що замолоду він і сам розважався темними мистецтвами! І хоч на старість він постійно закликав до терпимості, в юності він аж ніяк не був терпимий! Так, минуле в Албуса Дамблдора надзвичайно темне, вже не кажучи про його вельми сумнівну родину, згадок про яку він завжди старанно уникав. Я запитую, чи Скітер має на увазі Дамблдорового брата Ебер— форса, чиє засудження Чарверсудом за зловживання магією викликало невеличкий скандал п'ятнадцять років тому. — Ой, та Еберфорс — це тільки верхівка купи гною, — сміється Скітер. — Ні—ні, я пишу про значно гірші речі, ніж братова любов до видозмінення кіз, гірші навіть, ніж його батько—маґлобій… зрештою, Дамблдор жодного з них не зумів угамувати, і їх обох засудив Чарверсуд. Ні, мене якраз заінтригували його мати й сестра, і трохи покопавшись, я виявила там ціле кубло мерзоти… але, як я вже казала, детальніше ви про все дізнаєтесь, прочитавши розділи з дев'ятого по дванадцятий. Я скажу одне — немає нічого дивного, що Дамблдор ніколи не розповідав, як йому зламали носа. Якщо заплющити очі на всі ці родинні "скелети в шафі", невже Скітер заперечить блискучі магічні відкриття, здійснені Дамблдором? — Він мав голову на в'язах, — визнає вона, — хоч нині багато хто сумнівається, чи саме його заслуга в усіх приписаних йому досягненнях. Так, у шістнадцятому розділі моєї книжки Айвор Ділонсбі стверджує, що він був відкрив вісім способів використання драконячої крові, коли Дамблдор "позичив" його записи. Але, наполягаю я, важливість деяких Дамблдорових досяг нень усе ж годі заперечити. Скажімо, його знамениту перемогу над Ґріндельвальдом? — О, це добре, що ви згадали Ґріндельвальда, — звабливо всміхається Скітер. — Боюся, що ті, в кого навертаються на очі сльози при згадці про видатну Дамблдорову перемогу, повинні налаштуватися на справжню бомбу… можливо, навіть како— бомбу. Це дуже брудна справа. Я скажу одне — є підстави сумніватися, що ця легендарна дуель узагалі відбулася. Про читавши мою книжку, дехто буде змушений зробити висновок, що Ґріндельвальд просто вичаклував з кінчика своєї чарівної палички білу хустинку і спокійно пішов собі геть! Скітер відмовляється детальніше обговорювати цю інтригу ючу тему, через те ми переходимо до питання стосунків, які, поза сумнівом, найбільше зацікавлять читачів. — О, так, — рішуче киває Скітер, — я присвятила цілий роз діл взаєминам Поттера й Дамблдора. їх можна назвати хво робливими, навіть зловісними. Знову ж таки, читачі повинні придбати книжку, щоб довідатися про все в деталях, однак немає сумніву, що від самого початку Дамблдор виявив не здорове зацікавлення Поттером. Чи це справді пішло хлопцеві на користь… Що ж, побачимо. Ні для кого не таємниця, що Поттер мав вельми неспокійну юність. Я цікавлюся, чи Скітер і далі підтримує зв'язки з Гаррі Пот тером, у якого вона торік узяла знамените інтерв'ю: у тій скандальній публікації Поттер наполегливо переконував, що повернувся Відомо—Хто. — О, так, стосунки в нас зараз дуже тісні, — відповідає Скітер. — Бідолашний Поттер має небагато справжніх друзів, а ми зустрілися в один з найвизначальніших моментів його життя, під час Тричаклунського турніру. Я, мабуть, одна з не багатьох нині живих, хто знає справжнього Гаррі Поттера. І тут ми плавно переходимо до численних чуток про останні години Дамблдора. Чи Скітер вірить, що Поттер був присутній при Дамблдоровій смерті? — Я не хочу багато говорити — усе це є в книжці, — але очевидці в Гоґвортському замку бачили, як Поттер тікав з того місця відразу потому, як Дамблдор упав, стрибнув чи був зіштовхнутий. Згодом Поттер давав свідчення проти Северуса Снейпа, людини, на яку він, як відомо, давно вже гострить зуби. Чи все було так, як здається? Хай це вирішує чаклунська гро мада… прочитавши мою книжку. На цій інтригуючій ноті я й прощаюся з нею. Немає сумніву, що з—під пера пані Скітер вийшов бестселер. А от легіони Дамблдорових прихильників, мабуть, з переляком чекають прикрих відкриттів про свого кумира.

Гаррі дочитав статтю, але й далі приголомшено вдивлявся в сторінку. Відраза й лють підкотили йому до горла, наче блювота; він зіжмакав газету й щосили жбурнув нею об стіну; вона впала на купу сміття, що назбиралося коло переповненого бачка.

Він почав безтямно ходити по кімнаті, висовуючи порожні шухляди й беручи якісь книги, а потім знову ставлячи їх на місце. У голові відлунювали окремі фрази з Рітиного інтерв'ю: присвятила цілий розділ взаєминам Поттера й Дамблдора… їх можна назвати хворобливими, навіть зловісними… замолоду він і сам розважався темними мистецтвами… я отримала доступ до джерела, заради спілкування з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками…

— Брехня, — закричав Гаррі й побачив у вікні сусіда з газонокосаркою, що зупинився й стурбовано глянув угору.

Гаррі бухнувся на ліжко. Уламок розбитого дзеркальця відлетів убік. Він підняв його й покрутив між пальцями, думаючи й думаючи про Дамблдора та всю ту брехню, яку на нього вилила Ріта Скітер…

Яскраво—синій спалах. Гаррі заціпенів, а його порізаний палець знову ковзнув по зазубреному краєчку дзеркальця. Йому це уявилося, здалося. Він озирнувся, але стіна була хворобливого персикового кольору, що відповідав смакам тітки Петунії: там не було нічого синього, що могло б відбитися в дзеркальці. Він знову придивився до дзеркальної скалки й нічого не побачив, крім відображення власного зеленого ока.

Йому примарилося, іншого пояснення нема. Примарилося, бо він думав про покійного директора. Якщо в чомусь і можна бути певним, то це в тому, що погляд ясних синіх очей Албуса Дамблдора ніколи вже його не прониже.