"Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії" - читать интересную книгу автора (Ролінґ Джоан Кетлін)(с) froggy — РОЗДІЛ ТРЕТІЙ —Вхідні двері так грюкнули, що аж луна прокотилася по сходах, і почувся крик: — Гей! Ти! До Гаррі так зверталися ось уже шістнадцять років, тому він не мав жодних сумнівів, кого саме гукає дядько, проте відповів не одразу. Він ще й досі дивився на уламок дзеркальця, в якому, як йому здалося на часточку секунди, побачив Дамблдорове око. Аж коли дядько заревів: "ХЛОПЧЕ!" — Гаррі поволі звівся на ноги й пішов до дверей, зупинившись тільки, щоб сховати шматочок розбитого дзеркальця в рюкзак, набитий речами, які він візьме з собою. — Та скільки ж можна! — гаркнув Вернон Дурслі, коли Гаррі нарешті з'явився на сходах. — Іди сюди, треба побалакати! Гаррі зійшов униз, тримаючи руки в кишенях джинсів. Коли зайшов у вітальню, побачив там усіх трьох Дурслів. Вони були вбрані в дорожний одяг: дядько Вернон—у жовтувато—коричневу куртку на блискавці, тітка Петунія — в ошатне оранжево—рожеве, мов лососина, пальто, а Дадлі, дебелий, м'язистий і білявий двоюрідний брат Гаррі — в шкіряну куртку. — Що? — запитав Гаррі. — Сядь! — гримнув дядько Вернон. Гаррі підняв брови. — Будь ласка! — додав дядько Вернон і аж скривився, наче це слово подряпало йому горло. Гаррі сів. Здається, він знав, про що йтиметься. Дядько закрокував туди—сюди, а тітка Петунія й Дадлі стурбовано стежили за його рухами. Нарешті, коли його велике бурякове обличчя аж зморщилося від зосередження, дядько Вернон зупинився перед Гаррі й заговорив. — Я передумав, — повідомив він. — Та невже? — глузливо обізвався Гаррі. — Що за тон… — верескнула було тітка Петунія, проте Вернон Дурслі зупинив її помахом руки. — Це все дурні балачки, — буркнув дядько Вернон, спопеляючи Гаррі свинячими очицями. — Не вірю я ані слову. Ми залишаємось тут і нікуди не ідемо. Гаррі подивився на дядька, відчуваючи і роздратування, і задоволення. Вернон Дурслі постійно, щодоби, міняв думку ось уже з місяць, то запаковуючи, то розпаковуючи багажник в результаті кожної такої зміни настрою. Найбільше Гаррі сподобалось, коли дядько Вернон, не знаючи, що Дадлі поклав у його розпаковану валізу свої гантелі, спробував її підняти, щоб поставити в багажник, і впав, ревучи від болю й усе проклинаючи. — Ти оце кажеш, — вів далі Вернон Дурслі, крокуючи туди—сюди по вітальні, — що нам — Петунії, Дадлі й мені — загрожує небезпека. Від… від… — Таких, як я, правильно, — підтвердив Гаррі. — Ну, але я в це не вірю, — повторив дядько Вернон, знову зупиняючись перед Гаррі. — Я півночі не спав, міркував, і вирішив, що це змова, щоб заволодіти моїм будинком. — Будинком? — перепитав Гаррі. — Яким будинком? — — Ви що, геть очманіли? — здивувався Гаррі. — Змова, щоб заволодіти цим будинком? Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь? — Не смій!… — завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом руки: знущання над його зовнішністю — то ніщо порівняно з загрозою, що він її відчував. — Якщо ви забули, — нагадав Гаррі, — то я маю будинок, мені його залишив хрещений батько. Навіщо мені здався цей? Щасливі спогади дитинства? Запала тиша. Гаррі здалося, що його аргументи на дядька подіяли. — Ти заявляєш, — дядько Вернон знову закрокував по кімнаті, — що цей лорд, як його… — Волдеморт, — нетерпляче додав Гаррі, — і ми вже про це говорили сто разів. І я не просто заявляю — це факт, торік вам казав про це Дамблдор, а Кінґслі й містер Візлі… Вернон Дурслі сердито згорбився, і Гаррі здогадався, що дядько намагається викинути з голови спогади про той несподіваний візит, коли на самому початку його літніх канікул їх відвідали двоє дорослих чаклунів. Поява на порозі Кінґслі Шеклболта й Артура Візлі неприємно вразила Дурслів. Утім, по—правді, Гаррі визнавав, що поява містера Візлі, котрий свого часу зруйнував тут піввітальні, навряд чи могла викликати захоплення в дядька Вернона. — Кінґслі й містер Візлі добре все пояснили, — безжально тиснув на дядька Гаррі. — Коли мені виповниться сімнадцять, захисні чари, що мене тут оберігають, припинять свою дію, і це вам загрожує не менше, ніж мені. В Ордені впевнені, що Волдеморт нападе на вас, щоб тортурами вибити з вас інформацію про моє перебування, або ж щоб узяти вас у заручники, бо думатиме, що я повернуся вас рятувати. Дядько Вернон зустрівся поглядом з Гаррі. Гаррі був упевнений, що в цю мить обидва вони думали про одне. Тоді дядько Вернон відійшов, а Гаррі продовжив: — Ви мусите десь заховатися, і Орден хоче допомогти. Вам пропонують дуже серйозний захист, найкращий з можливих. Дядько Вернон нічого не сказав і далі кружляв по кімнаті. Сонце надворі уже висіло низько над кущами вовчих ягід. Сусідова газонокосарка знову заглухла. — Я думав, що існує Міністерство магії? — спитав раптом Вернон Дурслі. — Існує, — здивовано підтвердив Гаррі. — То чого ж воно нас не захистить? Я думаю, що нас, невинних жертв, котрі нічого не скоїли, а просто дали при тулок міченій людині, влада повинна захищати! Гаррі розреготався, не в змозі стриматися. Це було так типово для його дядька—покладати надії на офіційні установи — навіть у тому світі, який він зневажав і якому не довіряв. — Ви ж чули, що казали містер Візлі та Кінґслі, — відповів Гаррі. — На нашу думку, в міністерство проникли шпигуни. Дядько Вернон крокував до каміна й назад, і так важко сопів, що пишні чорні вуса аж брижилися, а лице й досі буряковіло від зосередження. — Гаразд, — буркнув він, знову зупиняючись біля Гаррі. — Гаразд, скажімо, ми погодимося на цей захист. Але я все одно не розумію, чому нас не може захищати той тип Кінґслі. Гаррі ледве стримався, щоб не закотити очей. І це запитання він уже чув разів з десять. — Я вже казав, — Гаррі зціпив зуби, — що Кінґслі захищає маґ… тобто вашого прем'єр—міністра. — Отож! Бо він найкращий! — вигукнув дядько Вернон, показуючи на згаслий телеекран. Дурслі помітили Кінґслі в новинах за спиною маґлівського прем'єр—міністра під час відвідин якоїсь лікарні. І це, й те, що Кінґслі навчився добре носити маґлівський одяг, не кажучи вже про спокій, яким віяло від його неквапної манери говорити низьким голосом, пояснювало доброзичливіше ставлення Дурслів до Кінґслі, аніж до інших чаклунів, хоча, до речі, вони ще не бачили його з сережкою у вусі. — Він зайнятий, — повторив Гаррі. — Але Гестія Джонс і Дідалус Діґл — справжні професіонали в цій справі… — Якби ми бачили їхні резюме… — почав було дядько Вернон, але тут Гаррі вже урвався терпець. Зірвавшись на ноги, він підбіг до дядька і вказав на телевізор. — Ці всі нещасні випадки не випадкові… ці аварії, вибухи, поїзди, що сходять з рейок, і все інше, що сталося, коли ми востаннє дивилися новини. Люди зникають, помирають, і за всім цим стоїть він — Волдеморт. Я вже мільйон разів вам казав, що він убиває маґлів для розваги. Навіть ця мряка — її накликали дементори, а якщо ви забули, хто це такі, то спитайте в рідного сина! Дадлі конвульсивно затулив рота руками. Погляди батьків і Гаррі були звернені до нього, тож він поволі опустив руки й запитав: — Їх що… стало більше? — Більше? — засміявся Гаррі. — Більше, ніж ті двоє, що колись на нас нападали? Авжеж більше, їх тут зараз сотні, може, навіть тисячі, бо вони живляться страхом і розпачем… — Гаразд, гаразд, — ревнув Вернон Дурслі. — Ми все зрозуміли… — Хочеться вірити, —сказав Гаррі, — бо коли мені стукне сімнадцять, усі вони — смертежери, дементори, можливо, навіть інферії, тобто мертв'яки, зачаровані темним чаклуном — зможуть вас знайти й неминуче на вас нападуть. А якщо ви згадаєте, як намагалися втекти від чаклунів, то, думаю, погодитесь на допомогу. На короткий час запанувала тиша, в якій мовби відлунював гуркіт, з яким багато років тому Геґрід розтрощив дерев'яні вхідні двері. Тітка Петунія дивилася на дядька Вернена; Дадлі не зводив очей з Гаррі. Нарешті дядько Вернон гарикнув: — А як же моя робота? Як школа Дадлі? Навряд чи те ледаче чаклунське кодло про це думає… — Невже до вас не доходить?! — крикнув Гаррі. — — Тату, — голосно озвався Дадлі, — тату… я піду з тими людьми з Ордену. — Дадлі, — аж здивувався Гаррі, — уперше в житті ти сказав щось розумне. Він зрозумів, що виграв битву. Якщо Дадлі так перелякався, що готовий прийняти допомогу від Ордену, то його батьки долучаться до нього, і мови не може бути, щоб вони розлучилися зі своїм Дадічком. Гаррі глянув на годинник, Що стояв на каміні. — Вони тут будуть хвилин за п'ять, — повідомив він, і, не Діждавшись відповіді від Дурслів, вийшов з вітальні. Перспек тива прощання — можливо, назавжди — з тіткою, дядьком та двоюрідним братом викликала в нього тільки позитивні емоції, проте відчувалась і певна ніяковість. Що треба казати одне одному на завершення шістнадцятирічного періоду взаємної неприязні? Повернувшись до кімнати, Гаррі безцільно поторсав рюкзак, тоді пропхнув кілька горішків крізь ґратки Гедвіжиної клітки. Вони стукнули об дно, однак сова їх проігнорувала. — Ми вже скоро поїдемо, зовсім скоро, — пообіцяв Гаррі. — І ти знову літатимеш. Задзеленчав дзвінок у дверях. Гаррі повагався, а тоді вийшов з кімнати й зійшов по сходах: навряд чи Гестія й Дідалус самі дадуть раду з Дурслями. — Гаррі Поттер! — пискнув схвильований голос одразу, як Гаррі відчинив двері. Низенький чоловік у рожево—бузко вому капелюсі низько йому вклонився. — Це для мене честь, як завжди! — Дякую, Дідалусе, — відповів Гаррі, обдаровуючи ніяко вою усмішкою чорняву Гестію. — Добре, що саме ви при були… оце вони — мої тітка, дядько й двоюрідний брат… — Добрий вечір, родичі Гаррі Поттера! — радісно привітався Дідалус, заходячи у вітальню. Видно було, що Дурслям анітрохи не сподобалось таке привітання; Гаррі навіть подумав, чи не передумають вони ще раз. Побачивши чаклуна й відьму, Дадлі міцніше притулився до матері. — Бачу, що ви вже спаковані й готові. Чудово! План, як вам уже казав Гаррі, дуже простий, — Дідалус вийняв з камі—зельки велетенського кишенькового годинника й уважно його розглянув. — Ми вийдемо раніше за Гаррі. Оскільки вдаватись до чарів у вашому домі небезпечно, бо Гаррі ще неповнолітній, і це може дати міністерству привід його заарештувати, то миль з десять—п'ятнадцять ми проїдемо, а тоді вже й роз'яви—мося в безпечне місце, яке для вас підібрали. Ви ж, мабуть, умієте водити машину? — чемно спитав він дядька Вернона. — Чи я вмію?… Та ж ясно, що вмію водити! — бризнув слиною дядько Вернон. — Дуже мудро з вашого боку, сер, дуже мудро, бо в мене голова макітриться від усіх тих кнопок і ручечок, — зрадів Дідалус. Йому явно здавалося, що він цим лестить Вернону Дурслі, однак той з кожним Дідалусовим словом помітно втрачав віру в надійність цього плану. — Навіть водити не вміють, — пробурмотів він тихенько й обурено настовбурчив вуса, та, на щастя, ні Дідалус, ні Гестія його не почули. — А ти, Гаррі, — продовжував Дідалус, — зачекаєш тут своїх охоронців. У нас сталися невеликі зміни… — Як це розуміти? — миттю озвався Гаррі. — Я думав, Дикозор прибуде й забере мене "Явленням—пліч—о—пліч". — Не вийде, — скупо зронила Гестія. — Дикозор тобі сам пояснить. Дурслі, що все це слухали, нічого не розуміючи, аж підскочили, коли хтось голосно верескнув: Гаррі роззирнувся по кімнаті й аж тоді збагнув, що голос лунав з Дідалусового кишенькового годинника. — І справді, скоріше. Графік у нас напружений, — сказав Дідалус, показуючи на годинника, а тоді поклав його назад у камізельку. — Гаррі, треба узгодити час твого виходу з будинку з роз'явленням твоєї родини. Щоб дія закляття припинилась, коли ви всі будете в безпечному місці. — Він повернувся до Дурслів. — Ну, що, всі спаковані й готові вирушати? Ніхто йому не відповів: дядько Вернон спантеличено дивився на опуклу кишеньку Дідалусової камізельки. — Може, нам зачекати в передпокої, Дідалусе? — пробурмотіла Гестія; напевно, вважала за нетактовне лишатися в кімнаті під час зворушливого, можливо, слізного прощання Гаррі з Дурслями. — Не треба, — буркнув Гаррі, але після того, як дядько Вернон голосно гарикнув: — Ну, то бувай, хлопче! — все стало і так зрозуміло. Дядько простяг було правицю, щоб потиснути руку Гаррі, проте в останню мить передумав, стиснув пальці в кулак і почав махати ним, наче метрономом. — Готовий, Дадіку? — тітка Петунія метушливо перевіря ла, чи не розстебнулася сумочка, щоб узагалі не дивитися на Гаррі. Дадлі нічого не відповів, а тільки стояв з роззявленим ротом, чимось схожий на велетня Ґропа. — Ну, то ходімо, — буркнув дядько Вернон. Він уже був коло дверей, коли Дадлі пробелькотів: — Я не розумію. — Що ти не розумієш, Попульчику? — запитала тітка Петунія, дивлячись на сина. Дадлі підняв товсту, мов свиняче стегно, руку й тицьнув пальцем на Гаррі.—А чого він не їде з нами? Дядько Вернон і тітка Петунія заклякли на місці, неначе Дадлі щойно висловив бажання стати балериною. — Що? — голосно перепитав дядько Вернон. — Чого він не їде з нами? — повторив Дадлі. — Ну, він… бо він не хоче, — пояснив дядько Вернон, люто зиркнувши на Гаррі й додав: — Ти ж не хочеш, правда? — Анітрохи, —підтвердив Гаррі. — От бачиш, —сказав дядько Вернон Дадлі. — Ну, все, ходімо. Він рішуче вийшов з кімнати. Чути було, як відчиняються передні двері, але Дадлі не ворухнувся, і тітка Петунія, ступивши кілька непевних кроків, теж зупинилася. — Що там ще? — ревнув дядько Вернон, знову з'являю чись у дверях. Здавалося, ніби Дадлі бореться з такими складними думками, що словами їх годі й висловити. За кілька секунд болісної внутрішньої боротьби він запитав: — А куди ж він поїде? Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав. Тишу порушила Гестія Джонс. — Але ж… невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? — спантеличено запитала вона. — Усе ми знаємо, — буркнув дядько Вернон. — До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали — ми поспішаємо. І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця. — До таких, як ми? Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі. — Усе нормально, — заспокоїв її Гаррі. — Це не має значення, чесно. — Не має значення? — перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. — Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору? — Е—е… ні, не усвідомлюють, — зізнався Гаррі. — Вони, власне, вважають, що я — порожнє місце, але я вже звик… — Я не вважаю, що ти порожнє місце. Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів. Приголомшений Гаррі зніяковів. — Ну… е—е… дякую, Дадлі. І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів: —Ти врятував мені життя. — Не зовсім так, — заперечив Гаррі. — Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу… Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі Дуже ненадовго повертався на Прівіт—драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив — то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк. Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі. — Т—ти такий солоденький, Дадічку… — ридала вона на його широких грудях, — т—такий гарний х—хлопчик… т—так чемно подякував… — Та він і не думав дякувати! — розгнівалася Гестія. — Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце! — Так, але з його вуст це прозвучало майже як "я тебе люблю", — сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м'яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку. — То ми їдемо чи ні? —заревів дядько Вернон, знову з'являючись у дверях. — Я чув, що в нас напружений графік! — Так, так, їдемо, — відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном "люб'язностями" і тепер намагався себе опанувати. — Нам справді час виру шати, Гаррі… Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню. — …на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії. — О, — зніяковів Гаррі, — добре. Дякую. — Прощавай, Гаррі, — Гестія теж потисла йому руку. — Усі наші думки будуть з тобою. — Сподіваюся, все буде гаразд, — сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі. — О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, — бадьоро відповів Діґл, помахав капелюхом і вийшов з вітальні. Гестія подалася за ним. Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню. — Нічого собі, Дадлі, — здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, — невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину? — Не знаю, — пробурмотів Дадлі. — До зустрічі, Гаррі. — Ага… —сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. — Можливо. Тримайся, Великий Дад. Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини. Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала: — Ну… до побачення, — і, не дивлячись на небожа, пода лася до дверей. — До побачення, —озвався Гаррі. Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь—ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином. |
|
|