Бережной Василий ПавловичМатерин голос (на украинском языке)

Василь Бережний

Материн голос

Опинившись на Мiсяцi, вона все роззиралась, захоплювалась:

Нiколи не думала, що тут так гарно!

Вiн водив її безконечними тунелями Лунополiса, показував поверхневi споруди, що прозорим склепiнням пiдпирали чорне, всiяне зорями небо.

- А ходити як легко, сину!..

Голос у матерi дзвiнкий, зовсiм ще молодий - може тому, що вона спiвуча? Скiльки й пам'ятає, любила спiвати. На свята, приймаючи гостей, спiвала весело, з полум'ям, у буднi, за домашньою роботою, - притишено й трохи сумовито. Та навiть i в розмовi нiби не вимовляла слова, а виспiвувала їх. А зараз в її голосi було щось таке... чи незвичайне, чи що... Може, це її так схвилював перелiт до Мiсяця? Вiн вслухається в цей до щему рiдний голос i нiяк не може визначити, якi модуляцiї додалися...

- А в нас цвiтуть сади. Якби тiльки приморозки не впали... Урожай буде!.. Приїдеш у вiдпустку цього лiта?

Хотiв сказати їй про експедицiю, слова ледь не злетiли з кiнчика язика, але встиг погамувати їх. Навiщо тривожити матiр? Тривожити... Ага, он воно що: в її голосi чується тривога! Слова веселi, а голос тривожний. Невже здогадалася, що це - прощання? Чи, може, iнтуїтивне?

- Хоч тут i легко ходити, - сказав матерi, - але вiдстанi немаленькi. Лунополiс займає бiльше ста квадратних кiлометрiв. Давайте, мамо, трохи пiд'їдемо.

Дорiжка, помережана смугами зеленого пластика, понесла їх лункими тунелями, високими печерами, стiни яких iскрилися в свiтлi кварцових ламп. На поверхню їх винiс ескалатор. Мати мовчки дивилася на велетенське шатрище, яке квiткою конвалiї накривало кратер, дiаметром не менше кiлометра.

- Майдан здружених нацiй, - пояснив матерi. - Пiсля роботи сюди сходяться американцi, росiяни, поляки, українцi, французи... Всi, хто працює в Лунополiсi. А он до озера пiшла група туристiв. Поплавати на Мiсяцi - от екзотика!

- Е, в Днiпрi, мабуть, краще. Ось як буде тобi вiдпустка...

"Найдорожча, ненаглядна моя мамо... - подумки звертався до неї. Коли-то менi випаде побувати на Землi, та чи й випаде..."

Хоч мати й тамувала тривогу, ховала її глибоко в серцi, але вона вiдчувалася i в iнтонацiї, i в поглядi, i в зiтханнях, якi часто виривалися з грудей. Та навiть усмiшка якось не так освiтлювала материне миле, рiдне лице, якого вже торкнулись лiта.

Коли оглядали панораму астродрому, де в чорну глибiнь космосу нацiлились два кораблi висотою з Останкiнську телевiзiйну вежу, мати знову зiтхнула.

- Що то?

- Кораблi далекої дiї, мамо. Готується експедицiя до сусiдньої планетної системи.

Примруженими очима дивилась на тi ракети, а там порались монтажники, снували, як мурахи, зовсiм дрiбненькi на такiй вiдстанi.

Тихо сказала:

- I чого летiти хтозна-куди? Навiщо наражатись на небезпеку?

- Це надiйнi кораблi, мамо.

- А хiба не доцiльнiше було б спочатку повнiстю опанувати Мiсяць, зрештою всi планети Сонячної системи, а тодi вже...

Тепер вiн зiтхнув.

- Звичайно, якась логiка в цих мiркуваннях є. Але...

- Але що?

- Ну, хiба я знаю...

Ох, як йому кортiло розповiсти про цей омрiяний полiт, про те, як вiн хвилювався, проходячи вiдбiркову комiсiю! Але стримався. Це ж останнє побачення перед стартом, останнє, - навiщо ж його затьмарювати? Мати - це ж мати, зараз почне свої жалi... А так йому просто приємно, радiсно слухати її. Нехай говорить що завгодно, йому аби чути, сприймати, всотувати в душу цей рiдний, єдиний серед мiльярдiв голос.

- Ти, гадаєш, чому людина приживається на Мiсяцi? - фiлософствувала мати. - Бо перебуває у сферi тяжiння рiдної Землi, рiдного Сонця. Це ж простiр, вiдведений нам природою! А покинути своє Сонце... Хто його зна, що може статися...

Вiн слухає й слухає, наче п'є джерельну воду десь на Землi, в тiнi дерев.

А мати показує очима на величну голубу кулю i, притишивши голос, продовжує:

- Поглянь, сину, це ж чудо... Пливе в просторi Земля, сама собою, он бач, снiгова шапка на полюсi, а як виблискує океан... Колиска життя! То як же це так - узяти й покинути оцю дивовижу, оцю красу?..

Цiєї митi йому наче вiдкрилися очi, поглянув на рiдну планету iнакше, по-новому, i вона постала перед ним як прекрасне видиво, як справжнє чудо природи. Досi незнане почуття охопило всю його iстоту - аж серце защемiло.

- То коли ж у тебе вiдпустка?

- Не знаю, мамо... Тому ж i запросив, що не знаю. Невiдомо, коли побачимось...

А сам добре знав, що вiдпустки вже не буде. I матiр бачить востаннє. Холодок далекої - ой, якої далекої! - мандрiвки вже наповнював йому груди.

- Постарайся хоч на осiнь, - благально каже мати. - Саме яблука, грушi... Та й кавуни...

- Гадаєте, менi не кортить походити босому по землi?

- От i походиш. Погостюєш у родичiв, товаришiв.

Нi, мати i в думцi не припускає, що син помчить у космос i вже нiколи не побачить своїх близьких.

- А ставок наш поглибили - скiльки там риби!.. Ти ж любиш рибал...

- Чергового оператора на вахту! - пролунало з динамiка.

Торкнувся кнопки, екранчик погас, змовк материн голос.

- Iду!

Вiн частенько прокручує цей запис, i наче знову ходить з матiр'ю по Мiсяцю, бачить рiдну планету. Бо вони таки покинули своє Сонце, навiть у телескопi воно виднiється звiдси зiрочкою 12-ї величини. А Землi вже давно не видно.

Чому вони полетiли? Може, тому, що молодi. I людство молоде.