"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

незнано┐ дiвчини.
Власне, княжна Ясновида цiлу нiч снилася йому, вiн лише тепер згадав
про се. Зда║ться, Богдан утiкав од не┐, а вона за ним гналася, хотiла
поцiлувати, та вiн бiг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так
бiжить, але не мiг спинитися.
Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, пiсля сiчi,
поцiлувала його просто в матерi на очах. I стало так млосно й весело, що
вiн схопився на рiвнi й хотiв знову сiдлати жеребця.
Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях пiсля жахливо┐ сiчi,
плакав при нiй, тiй дивнiй дiвчинi, соромився дурних слiз, але нiчого не
мiг iз собою вдiяти.
Яка ж дiва тепер на нього погляне?
Богдан лiг горiлиць i непомiтно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику.
Сiрий стояв над ним i торкав губою за щоку. Хлопець пiдвiвся й сiв. Десь
довгенько спав, бо тiнь утекла, й тепер лежав пiд сонцем. Устав i
заходився сiдлати.
Щоб знову не продиратися лiсом, Богдан поза Щековою горою попрямував на
Оболонь, де схрещувалися два великi шляхи - Соляний i Залозний. Поминувши
перехрестя, вiн увiйшов до вщелини мiж Щекавицею та Хоревицею й мiцним
мiстком, що витримав сьоголiтню повiнь, перебрався через Глибочицю. Вiдтак
мав Соляний шлях довести його прямо домiв, до Ки║вого.
Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Дiброва, але просiка була
широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром вiн здогнав
незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвiдчений мiж,
помчав далi. Комонник був з лугарiв, що стояли городами за Яропiнню,
Здвижем i Тетеревом, бо з-пiд кошлато┐ смушево┐ шапки виглядав оселедець
чорного чуба, й через сi коси лугарiв прозивали косарями, чи навiть
косаками.
В Ки║вому городi панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали
можi, малi бояри, домажиричi, вогнищани, нарочитi можi, тивуни, городяни,
роби й челядники, - всi, хто жив у городi чи мав до нього якесь
вiдношення. В княжому дворi, за високим гостроколом на найвищому пагорбi,
теж в усi боки бiгали челядники - з терема до клiтей, i знову до терема, й
до медушi, й скiтницi, й до ста║нь та обори. Зустрiвши на порозi дебелого
Малка, Богдан сказав:
- Мати.
Малко вже давно навчився розумiти княжича й вiдповiв:
- Княгиня в медушi сидить. Пощо ║ тобi?
Але княжич лише махнув рукою й побiг до пiдвалу, в якому зберiгалися
меди. Княгиня Рада з бiлявою робою Гундою переливала брунатний настояний
мед з мало┐ кадi в бiльшу. Богдан, не чекавши, поки вона закiнчить,
пiдiйшов i смикнув матiр за рукав:
- Чу║те, вiддайте мене замiж.
- Га? - здивувалась княгиня. - Як то замiж? - аж у долонi сплеснула
регочучи.
- Замiж тiльки дiв оддають, - пояснила роба Гунда, бiлобрива готська
полонянка, яка вже давно жила в княжому дворi й досить вiльно говорила
мовою полян.
- Не тобi кажу! - огризнувся княжич, та обидвi жiнки весело реготали, й
вiн люто зиркнув на них i вихопився сходинками з пiдвалу, нахвалюючись: