"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Тодi я сам... я сам!..
Богдан побiг до терема, трохи не збив Малка, який i досi стовбичив на
ганку, й почав шарпати всi дверi пiдряд, але, так нiкого й не знайшовши в
теремi, крiм двох челядникiв, якi не знати нащо шкребли дошки в сiнях,
знову пiдбiг до Малка.
- Де ║?
Тивун сього разу не збагнув, що вiд нього вимагають, i перепитав:
- Хто?
- Хто, хто! - буркнув хлопець. - Вона!
- А-а, - здогадався тивун. - Там, за пiдклiтями в садку.
Богдан, стрибнувши з високого ганку, майнув за клiтi, наставлянi попiд
городським гостроколом. У сьому мiсцi гострокiл вигинався i правив стiною
княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та
всi господарчi будiвлi. Мiцний паркан з гострих дубових паль обгороджував
дiдинець князя вiд окольного мiста й був маленькою твердинею в Ки║вому
городi. Хлопець метнув до садка, що зеленiв бiля самiсiньких ворiт
городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сидiла на дерев'яному
стiльчику пiд яблунею. Тут-таки лежав на вкритiй вовчим хутром лавi
батько, князь Милодух.
Ки┐вського князя в городi нiхто не вважав господарем. Вiн уже рокiв iз
десять хворiв на тяжкий недуг, що не пiддавався лiкуванню жодним зiллям,
рiк у рiк блiд i худнув, був схожий на справжнього нава[1], проте Морана,
всесильна богиня смертi, не вiдбирала в нього життя. Князь цiлими днями
вилежувався, взимку в теремi, влiтку в садочку, розмовляв кволим голоском,
i всiм Ки║вим городом, та й не лише городом, а й цiлим князiвством,
правила його дiловита жона Рада.
Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тодi приступив до Ясновиди й,
затинаючись, мовив:
- Я б-беру тебе жоною!
Й хворий князь, i Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому
княжна закотилася дзвiнким смiхом, i Богдан не витримав поважного тону й
уже вдарив на благання:
- Чу║ш?..
Княжна й досi реготала, хворий князь i собi кволо всмiхався, й хлопець
не знав, що й мовити.
- Малий ще ║си, - впоко┐вшись, устала Ясновида. - Пiдрости трохи, тодi
й веди собi жону.
Богдана мов гедзь укусив. Вiн крикнув, i голос йому то басив, то
зривався на пiвники:
- Малий ║смь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б ║си
була вчора, да би-м не змiг я там-тих степовикiв? Зир туди! - Й вiн
показав рукою на ворота, де й досi стримiла голова степового розбишаки,
наткнута на високу жердину. - Де б си була?
Та княжна й далi смiялася, чорнобрива й свiтлоока, й знову торочила:
- Пiдрости, княжичу, малий ще ║си, малий...
Богдановi хотiлося пiдскочити й надавати ┐й ляпасiв за таке знущання,
та хворий батько теж глузливо посмiхався, тодi прибiг ще замурзаний
Богданiв братик Волод i заблискав на нього спiдлоба, колупаючись у носi,
Богдановi забракло сил, вiн крутнувся й побiг за ворота. Й коли збiгав з
насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника.