"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому
лiсi навпроти гори Дитинки. Через сiдло в нього був перекинений великий
рудий олень зi ще молодими не розгiлляченими рогами. Богдан одразу впiзнав
свого роганя - бiля горлянки й досi стримiла його коротка важка стрiла з
бiлою лебедячою пiр'┐ною на зарiзi.
Непогамована лють збурилася в Богдановi, й вiн кинувся до чубатого
комонника та почав стягати роганя з сiдла. Проте комонник штовхнув його
чоботом у груди й, доки хлопець пiдiймався з пилюки, проскочив у ворота
городця.
Не тямлячи себе вiд образи, Богдан побiг аж до Полудневих ворiт, потому
звернув у Хрещатий Яр, iзсунувсь осипом униз i, шаснувши в кущi
ясно-зелено┐ лiщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гiрко, плакав
уголос, i в голосi снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому,
нехай тодi шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тiльки тодi,
коли про мене загомонить уся земля - й Полянська, й Деревська, й Сiврська,
й цiлий свiт. Ось тодi вона побачить, iз кого смiялася, нехай, нехай...
Так вiн пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Дiброву,
прийшли Борислав iз Вишатою. Вони вже все знали й нi про що не запитували.
Богдан розповiв ┐м про сво┐ плани.
- Пiйдете зi мною?
Борислав розгублено вiдповiв:
- А чого ж би й нiт.
Вишата ж тiльки широко всмiхнувся.
- Сього-таки вечора! - сказав Богдан.
Товаришi зiтхнули. Княжича однаково не перекона║ш, коли надумався до
чогось. I хоч як було лячно, хлопцi поклали на тому, що смерком викрадуть
iз княжих ста║нь коней, вiзьмуть зброю, оружжя та харчу - й у путь.
Та коли, дiждавшись ночi, вивели й посiдлали коней i збиралися дати
дьору з городця, бiля самих ворiт iз наштрикнутою на палю мертвою головою
Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, вiн шаснув у
садок. На лавi, де сьогоднi вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида,
над нею ж вовтузився той прийшлий косак i намагався приборкати ┐┐.
Страшенний здогад рiзонув Богдана по серцi. То мав бути згадуваний учора
Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна вiдчайдушне боронилася й
плакала, й хлопцевi знову заслiпило вiчi люттю. Вiн пiдскочив до лавки,
вхопив приблудного косарина за кiску й потяг, аж у того з несподiванки
голова заломилась назад.
Богдан з усього маху дав йому по пицi, той вiдскочив, i в темрявi хижо
зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з пiхов i
дзвiнко крикнув:
- Боронися! Клич сво┐х косацьких кумирiв на пiдмогу!
Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричi схрестити мечi, й
може, тому, що князь Джурдже випив надмiру меду, а може, просто не
розрахував сво┐х сил i спритностi, та сталося так, що, вiдбивши Богданiв
меч, вiн готувався кинутись на знахабнiлого отрока, однак лише болiсно й
якось наче здивовано застогнав i впав навколiшки.
Богдан ошелешено позадкував i вдарився головою об яблуню, та в сю мить
iз мороку виринув Борислав i потяг його за собою. Вже коли пiдскочили до
Полудневих ворiт городу Ки║вого й чекали, поки зоружений сулицею мiж
одчинить ┐м, до слуху ┐хнього долинув переляканий вереск, i Богдан упiзнав