"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

у ньому голос Ясновиди.


Мiсяця того самого в третiй день

Цiлу нiч ┐хали хлопцi битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то
даючи ┐м перепочити, попускали поводи лише в найгустiших лiсах i, коли за
Днiпром зблиснули першi променi сонця, опинились навпроти стольного городу
Витичевого. Богдан мав пiд собою свого влюбленого сiрого в яблуках
жеребчика, Борислав гнався вслiд йому на гнiдому, а за ним на рябiй кобилi
тримавсь трохи збоку Вишата.
Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них
зорив мiж у рiзницi й шоломi. По якiйсь хвилi вiн гукнув: "Бериле!" На
насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопцi вп'ялися коням пiд
ребра, тiльки курява за ними стала. На витичiвському столi сидить Великим
князем Богданiв дiд Данко, та всiм вiдомо, що найбiльше в такому станi
належить стерегтися родичiв. I Великого князя зараз нема║, пiшов походом
на греки, його ж тивуни та вогнищани - люд непевний, он як дивилися з валу
приворiтнi можi, тож краще таки триматися вiд них найдалi.
Лишивши по лiву руку Рожищiв, хлопцi звернули вбiк i вирiшили
переднювати. Мiшаний лiс понад Соляним шляхом був багатий на сонячнi
галяви, конi кали де пастися, до того ж i дичина тут велася.
Богдан сiв пiд ще не вбраним у листя дубом-нелинем i замислився. Про
забитого вчора князя Джурiже вiн не думав, хай лишень про нього дума║ ота
Ясновида, але в вухах йому й досi стояв ┐┐ розпачливий, а може, зляканий
вереск. Пiд боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав
i не вiдповiдав на його зачiпки. Коли людина вийшла з батькiвського
вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином
велiйого болярина Борислава Старшего, вiдзначався винятковою балакучiстю,
та Богдан друкив iз ним, i хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.
Другий, Вишата, був протилежнiстю Бориславовi. Вишатин батько Огнян
служив у княжому вогнпцi старим конюшим[2], а мати була робою, але не з
полонених, а з близьких: дiвчинкою ┐┐ продав йому сiврськи┐ велiй болярин
Ладко, що тримав город у Нежинi. Вишата разом iз батьком та матiр'ю мешкав
у городцi ки┐вського князя. Вiн майже нiколи не розмовляв, тiльки широке
всмiхався, нiби з чимось погоджувавсь, або ж червонiв i сопiв, коли йшлося
про щось неприйнятне. Вiн мав рокiв на п'ять або чотири бiльше за хлопцiв,
однак парубкувати ще й не думав i завше воловодився з меншими, даючи собою
керувати.
Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо:
"Що вiн пита║?"
- Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi кра┐, чи на всхiд, у
Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив ┐хнього князя? Куди ж
поберемося"?
- Не з тих лугарiв, - буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його
словами:
- Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська.
Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi.
- Не за Вишгородом. Далi сидять.
- Вiдаю, що далi. На Чорнобильськiй землi. Однаково й сi можуть