"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нiчого не було; й саму Землю-матiр, що ┐┐ дехто прозива║ Ладою, бо да║ лад
i людям, i тваринi, й усякому зеловi; й Перуна, котрий мече блискавки, й
Перунових духiв; i весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога
Свiтовида; й семиголового Дажбога Сiмаргла; i холодноруку Морану, котра
вiдбира║ в чоловiка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогнi земному й
пiдземному; й русалiй, водяникiв, лiсовикiв та домовикiв, без яких не
ступиш i кроку, й навiть упирiв та вовкулакiв, бо не зна║ш, де будеш
узавтра, куди зверне твоя нога й звiдки слiд чигати небезпеки.
- А Мокошу забули? Хай береже косакiв од грiха, iже речеться ручний
блуд. Бо в косака зроду-звiку нема й не було жони, нi лади-любки, а сил
багато ║ й руки суть великi. Тож хай береже нас од грiха. пж, Мокошо!
I почалося загальне трапезування.
Пiсля обiду пiшли напувати коней, тодi дехто покликався на влови, iншi
латали ногавицi й гунi, дехто лагодив кiнську збрую чи оружжя.
Вечеряли свiжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан
заблукала сива вiдьма. Вона ворожила косакам на руцi й передрiкала ┐хню
долю. Косаки сприймали ┐┐ слова цiлком серйозно й дякували, хто чим
спроможний, i нарiкали новi жертви сво┐м богам та богиням.
Вiстусi дали добре попо┐сти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля
вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн
був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.
Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнi┐
його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги
на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу
ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так:
- А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука.
В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима
дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала
розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява,
княжич тихо витяг з тулi┐ свого новенького лука й замахнувся, щоб
пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими
жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.
Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона
може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння
старо┐ вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву,
вiн кинув ┐┐ в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячо┐
жили, й слова вiдьми не збудуться. Закинув Богдан i тернове лучище, лише
потому спокiйно лiг спати...


Мiсяця того ж в останнiй день

Уранцi, коли косаки зiбралися в дорогу, Богдан сказав отамановi:
- Пiйду в греки.
Вони стояли на битому Соляному шляху - малий отрок на сiрому жеребцi й
загартований у сiчах отаман iз довгим оселедцем чуба, що визмiювався з
чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман анi слова не сказав
Богдановi. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до
нежинсько┐ княжни Ясновиди, й що вбив у сутичцi князя Юра, й що тепер iде
шукати слави. В iншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока,