"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

та в його вiчу той отрок заслуговував на шану - то був не звичайнiсiнький
князюк, пихатий i розбещений волостю, а рiвний йому й товаришам його мiж
Богдан Гатило.
На взбiччi Соляного шляху стояла валка возiв, що прямувала з далеких
сiврських Холмiв. Гречники ┐хали в Ольбiю по сiль i в Ки║вому городi вчора
дiзналися про смерть лугарського кошового Джюрджя.
- Стережися мести, - тiльки й сказав отаман Богдановi й нахилив корогву
вперед: - Потягнiмо, братт║!
пм треба-таки було до городу Ки║вого, мали йти на весiлля, потрапили ж
на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чеснiй сiчi з ворогом, а в
сутичцi за жону.
Косацькi конi збивали копитами куряву й вiддалялися на полунiч, а юнак
стояв i понуро дивився ┐м услiд. Щирий луганський сiкун припав йому до
душi, Богдан охоче лишився б у його чотi, бiльшо┐ слави нiде не заживеш,
як серед вiдчайдушно┐ браттi сiроманцiв-лугарiв, але отаман сказав:
"Стережися мести", - й се була жива iстина, вiд яко┐ на душi ставало трохи
лячно й холодно. Там, у хвостi гречнинсько┐ валки, походжав ще один
лугарський княжич - Годечан, брат уперше Джюрджевi, й хоч вiн був рокiв на
шiсть чи п'ять старший за Богдана, та лякатись його не хотiлося: Годечан
видавався якийсь худорлявий i кволий, наче стеблина степового маку, та й
не знав вiн, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький
отаман, певно, мав на думцi саме княжича Годечана.
Валка готувалася в дорогу. Гречники запрягали в ярма полових круторогих
волiв i чекали наказу рушати. Богдан зi сво┐ми хлопцями стояв край дороги
й дививсь на переднього. Той нарештi вклонився на всi чотири сторони й,
голосно проказавши: "Свiтовиде, не забудь нас у дорозi", - махнув рукою.
Гречники загейкали и потягли сво┐х круторогих з узбiччя на шлях.
Богдан ударив жеребчика поробошнями в живiт i погнав поперед валки на
полудень. Вiн вирiшив iти з гречниками до само┐ Ольбi┐ й вже там, човнами
чи як приведеться, ┐хати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.
Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до сво┐х и
заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання,
обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:
- Гатиле!
Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його.
Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашн║, й
хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'┐хали вкруп.
На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу:
- Хто йде?
Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились.
- Хто йде? - ще гучнiше спитало ┐х з-поза дерев.
Борислав одгукнувся:
- Ми! Сво┐!
Вийшли на вiдкрите. Там стояло тро║ можiв. Одного з них Богдан упiзнав,
решта були незнайомi. В руках у кожного бринiв напнутий лук. Богдан,
мiцнiше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Тро║ проти трьох, але
тамтi могли кожну мить вистрiлити. Й Богдан уперше пошкодував за сво┐м
луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б...
Вишата, стоячи за товстим деревом, поволi дiставав iз тули лук, а Борислав
уже давно був напоготовi. "Тро║ проти трьох", - майнуло ще раз Богдановi,