"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

й вiн поволi торкнув коня. Та Годечан опустив свiй лук i зняв стрiлу.
- Се ви ║сте... А ми смо думали...
Всi шестеро попрямували на шлях. Валка гречникiв уже наближалася, було
видно передню пару сивих волiв, якi рiвномiрно хитали крутими рогами,
тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском i медом, у бiк далеко┐
й невiдомо┐ Ольбi┐. Годечан порiвнявся з Богданом.
- Куди путь ваша?
- В греки, - глухим голосом проказав Богдан, i досi сторожко стежачи за
кожним порухом Годечана.
- В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Днiпро й на Лугань.
Богдан здогадувався про мету Годечаново┐ подорожi, але мовчав, а той
теж бiльше не обзивався. Так вони й ┐хали поряд, попустивши коням повiддя.
пхали дообiд, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й
княжич слухав, чи не виляпа║ чогось отим двом патякуватий Борислав. Але
той торохтiв про щось геть далеке, й Богдан потроху заспоко┐вся.
Коли сонце свiтило просто в вiчi й Соляний шлях котився степом майже на
полудень, комонники помiтили далеко попереду густу хмару куряви. Вони
спинили коней i наставили долонi до вiч, але курява лишалася курявою, й
годi було в нiй щось розгледiти. Пiдiйшли заднi й теж почали вдивлятися.
Тодi повiвом вiтру пилюгу знесло вбiк, i стало видно комонникiв. Вони
довгою змi║ю спускались у балку, й над головами в них виблискували
тисячами сонячних скалок довгi списи, шоломи й кiнська збруя.
- Степовики! - прошепотiв Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:
- Степовики не ходять полками.
- Бiжiмо до гречникiв! - знову озвався Борислав, i сього разу нiхто
йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити.
Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим
кроком купецька валка.
Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало
знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв
лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з
переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу,
навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу
закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього.
Тро║ послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де
могли помiтити слiди гречницьких возiв.
Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не
озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку.
Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще
двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi
вiчi в той бiк. То були сво┐, вивiдники.
Перший осадив коня бiля отамана.
- Бане! - тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. -
Завертай валку.
Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:
- Що стало?
- Вертай вози. Князя нашого вбито!
Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на
Борислава й Вишату.
- Якого князя?