"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

залишилась ця картина та ще Бiблiя, iлюстрована Густавом Доре. З цi║┐
Бiблi┐ вони користались удвох. Максим теж заробляв з не┐ хлiб, роблячи
iнодi досить незграбнi гравюри по мiдi та по лiнолеуму для редакцiй з
нагоди рiздвяних та великоднiх свят, сяк-так копiюючи з горя-бiди
генiяльнi гравюри Доре. Яка iронiя i яка профанацiя мистецтва! Але що
зробиш?.. Цю картину скопiював Микола теж iз тi║┐ Бiблi┐. Вона лишилась як
спадщина по полум'яному друговi, напевно, не менш генiяльному, нiж сам
Густав Доре. I це - символiчна спадщина. Так нiби то друг намалював ┐┐
навмисне для Максима як указiвку чи як потiху, що не тiльки йому
доведеться бiгти по землi, бо ж бiгали й iншi. Чи, може, як iронiю, що от,
мовляв, Христос мав куди бiгти, рятуючись утечею, а вiн, Максим, не
матиме?..
Соломон, що пильно розглядав картину, нарештi зiтхнув i, нiби читаючи
думки Максима, промовив:
- Вони мали кгипет...
- Так, професоре (посмiшка), - вони дiйсно мали кгипет.
Соломон повернувся до Максима всiм корпусом:
- А ми? А де ж н а ш кгипет, Максе?! Га?.. - запитав вiн з несподiваним
притиском, досить трагiчно i по хвилi меланхолiйно сам собi вiдповiв: -
Нема... Нема такого кгипту, куди б можна втекти нам... Та й вiд кого? Вiд
себе? Га? А чи... Нi, брате! Вiд Божо┐... чу║ш?.. вiд Божо┐ кари не
втiчеш! Так-так! Вiд Божо┐ кари!..

Максим здригнув. В устах Соломона щойно сказана фраза про "Божу кару"
звучала страшно, як брудне, дивовижне блюзнiрство, вдаряючи сопухом
цинiзму й фальшi в нiс. "Верх, верх забрiханости й мерзоти! - подумав
приголомшений Максим. - Це Соломон, професор дiямату, доктор
матерiялiстично┐ фiлософi┐, говорить про Бога!" Максим вiдчув, що тратить
останн║ опертя, яке ще зберiгалося в його химернiй надi┐ на духову велич,
цiлiсть i силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, нiби боячись, що
вiн цього разу не встигне висловитись. Вiн говорив, як нiколи, гаряче i з
"надривом", уп'явшись очима в Максимовi груди:

- Так-то... ха!.. Я бився, як тля в зачарованому свiтляному колi. I
нарештi я його прорвав i вирвався... Я був ате┐стом... Ти зна║ш... Так, я
був ате┐стом! А тепер, над цi║ю ру┐ною, нi, над ру┐ною всього-всього, я
приходжу до вiри Бога - В ║диного Бога!.. Бо нема║ бiльше нiчого в
свiтi... Холодно й пусто... I тiльки Бог - одвiчне прибiжище душ людських
- це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прiрвою... Прiрва
ж!!. I нема за що вхопитися! I от iдея Бога, вiчна iдея...
Максим слухав, пильно дивився Соломоновi в обличчя й мовчав. Зцiпив
зуби й мовчав. Вiдчував, що професором володi║ не iдея Бога, а звичайний,
пiдлий, тваринячий страх, рабський страх. I тiльки. I це той страх
говорить. I було Максимовi соромно й гидко, i було йому тужно. Все те про
"Божу кару" вiн чув i ранiше, вiд старших i вiд сво║┐ матерi. Але в устах
матерi цi самi слова про Божий гнiв. Страшний Суд тощо звучали свято,
зворушливо, бо ж зiгрiтi були вогнем велико┐ - яко┐ ж i велико┐! - щиро┐,
просто┐, але безмежно┐ вiри, перед якою не можна не схиляти голову з
глибокою пошаною. Але в Соломонових устах, в устах недавнього "культпропа
облпарткому" й знаменитого ате┐ста-демагога, цi самi слова звучали