"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пробували заволодiти цим домом. Ба, через цей бар'║р, мабуть, не
насмiлилась би переступити й уся iталiйська армiя. Навiть в обличчi смерти
цi люди не позбулися вроджено┐ пошани до краси, властиво┐ нацi┐,
народженiй для мистецтва.

"к щось, що не може вмерти навiть на вiйнi", - якось промайнула, та не
встигла навiть до кiнця оформитись, думка в Максимовiй головi...
А пiсня гримiла, пересновувана брязкотом склянок i сердечним гомоном
заздоровниць. За проспiваною пiснею починалася друга... третя... Рiд увесь
мовби пустився берега й поплив одчайдушне, зухвало в бурхливе пiсенне
море, десь до невiдомо┐ казково┐ землi, покинувши геть увесь цей дурний,
жорстокий i безглуздий свiт.

Лишився сам Соломон. Вiн, мабуть, i бажав цього. Вiн завжди намагався
сидiти на Олiмпi, самотньо, i тепер теж сидiв один серед багатьох i понуро
пив, як верблюд, поки рiд плив собi пiсенним морем. Раптом Соломон
повернув лице до Максима, i той, вiдчувши на собi його пильний
вичiкувальний погляд, повернувся. Зрештою, вiн i сам уже не мiг витримати
тi║┐ гостро щемливо┐ нудьги й пекучого бажання висловитися, що
переповнювали його по вiнця.
- Ну? - промовив Соломон, дивлячись Максимовi в вiзi.
- А я це саме хочу спитати й вас, професоре, - мляво посмiхнувся Максим
i примружив очi. Вiн знав, що Соломон чекав цi║┐ хвилини, але Соломон не
мусив знати, що цi║┐ хвилини чекав також i вiн - Максим. Вiн сподiвався
вiд цi║┐, чи не ║дино┐ мислячо┐ людини на цiле мiсто й його околицi
дiстати вiдповiдь на трагiчнi, болючi "проклятi питання" й побачити
дороговказ...
- Будь ласка... - докинув Максим пошепки i, спираючись спиною об стiну,
приготувався слухати. Але Соломон мовчав i задумливо дивився просто
поперед себе, де на протилежнiй стiнi за лiжком висiла (замiсть килима
нiби) прибита одним цвяшком, велика, як на цю хату, на всю стiну картина.
Зроблена на замовлення для церкви та так ^ i не здана, вона тепер висiла,
прикрашуючи хату й цi хрестини, дивно потрапляючи в тон подiй, що
вiдбувалися, нiби ┐х доповнення чи закiнчення й у той же час - пролог до
подiй, що надходили. Це був образ "ЙОСИП I МАРIЯ З IIСУСОМ УТIКАЮТЬ У
кГИПЕТ НА МАЛОМУ ОСЛЯТI", зроблений за Густавом Доре, в олiйних фарбах.
Картину малював один iз кращих малярiв кра┐ни - Максимiв друг i
приятель Микола Д., що жив було в нього, втiкши з голодного Харкова.
Церковний староста, замовивши цю картину, не взяв ┐┐, бо цiна була "надто
висока" - один кiлограм сала! I от картина лишилась висiти на стiнi, на
однiм цвяшку, а маляра нiмцi повiсили... теж на однiм цвяху... Не за те,
звичайно, що намалював цю картину, i навiть не за те, що перед тим
неохайно був намалював Гiтлера, а за завiсу в театрi, - за те, що сво┐м
пензлем зухвало висловив прилюдно розпач i зневiру в "ново-║вропейськiй"
благословеннiй цивiлiзацi┐, на прихiд яко┐ вiн колись чекав як на
порятунок i пролог до воскресiння сво║┐ нацi┐, зустрiчаючи, як друзiв, ┐┐
носi┐в та поставивши на карту все. За те, що потiм збунтувався й сво┐м
пензлем кинув виклик... За це все його й повiсили. Мав з ним висiти й
Максим, але тодi його зоря ще, мабуть, не закотилася. Петля випадково
минула його, хоч i не було з того особливо┐ радости... Вiд друга