"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

простягав ноги в грязюцi. пздцi довго й розпачливо на нього кричали, тягли
за хвiст i за вуха, але пiдвести вже не могли. Налементувавшись, вони
нарештi кидали iшачка й пленталися далi. Тодi прибiгали мiсцевi дiти
юрбою, брали всi гуртом "маленького втiшного коника" за хвiст i за вуха й
вiдтягали геть набiк, геть зi шляху, напiвживого. Приносили йому сiна й
картоплi, шкоринок хлiба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По
кiлькох годинах, пiсля тако┐ опiки, iшачок уставав пiд трiюмфальний лемент
дитлахiв... Та, на нещастя iшачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась
i рухалась. Пiдходили люди з колони й забирали iшачка, не зважаючи на
протести й плач дiтей. Iшачок мусив iти в Iталiю й тягти пришвартовану до
його хвоста армiю великого дуче.
I багато, багато було подiбного iншого, незабутнього й неперевершеного
сво║ю трагедiйнiстю та комiзмом. Iз таких химерних кадрiв змонтована була
вся ця колона, ця фантастична лавина вiдчаю, тупого розпачу, безнадi┐ й
хаотичного лементу. Багато з iталiйцiв свою трагедiю сприймали крiзь
призму сарказму: вони називали Муссолiнi "маршал Тiкай-Тiкай". Вони
вивчили чимало укра┐нських слiв, а в числi ┐х i це чудесне слово, й
вимовляли його досконало й неодмiнно дуплетом: "тiкай-тiкай". Вони лаяли
свого "дуче" - Муссолiнi на чому свiт сто┐ть i обiцяли його повiсити, як
прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гiтлера. Проклинали мороз i Йосипа
Сталiна, що так далеко втiк i не можна було до нього через мороз дiйти.
Багато з них справдi навчилося трохи укра┐нсько┐ мови (це, власне, був
║диний ┐хнiй здобуток на цiй вiйнi!), i, може, саме тому населення
ставилося до них iз прихильнiстю й спiвчуттям. Люди пiдсмiювалися з них,
проте не-злiсно, й напували ┐х горiлкою, виносили ┐м те, що самi мали, -
картоплi в лушпиннi, квашено┐ капусти, огiркiв. Пограбованi самi до решти,
вони, проте, не могли при нагодi не пригостити хоч чим-небудь цих
бiдолашних i таких присмирнiлих тепер, таких симпатичних i смiшних
воякiв... Ця сама колона руха║ться й тепер повз вiкно... Там офiцери
кутаються в ковдри грацiйними, аристократичними жестами, як колись ┐хнi
предки - римськi патрицi┐ - куталися в тоги. Вони мають зеленавi, червонi
й зозулястi пiр'┐нки в сво┐х шляхетських капелюшках - рештки ┐хньо┐ краси
й величi. Ось офiцер, довготелесий i горбатоносий, як бiблiйний пророк,
сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурi цього осляти
Христос в'┐здив у крусалим, обкидуваний квiтами... А цей прибув на такому
ослятi на страшнючу вiйну i ось ┐де, обкиданий вошами й грязюкою i
зiгнутий тупим вiдча║м, ще й сухотами, в три погибелi.
Iнодi до хати заскакували квартир'║ри з мiсцевим полiца║м, що ще не
встиг утекти, й домагались мешкання для салдатiв. Кума Тетяна наливала ┐м
горiлки й подавала закуску, мило запрошуючи до столу, а то й силою
садовила на ослiн, вiдбираючи зброю. Випивши горiлки та з ентузiазмом
прокричавши перестудженими голосами: "ЕВIВА УКРАпНА!" - квартир'║ри хапали
свою зброю й зникали. По якомусь часi з'являлись iншi й так само зникали.
"Е в i в а У к р а ┐ н а!!" - Вони вигукували це з жестом i апльомбом
вроджених аристократiв i з запалом незрiвняних патрiотiв сво║┐ власно┐
вiтчизни.

Усмiшка куми та ┐┐ чорнi, несамовито пломенiючi очi були тим
неперехiдним бар'║ром, через який не насмiлювався переступити жоден,
навiть найбрутальнiший i найбiльше змучений iталiйський салдат iз тих, що