"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Марсель║зу". Вони несли прапори з кличами про рiвнiсть, братерство,
любов. Кидались один одному в обiйми в божевiльному поривi полум'янiючого
людського серця, цiлувалися вiд надмiру щастя й вiри, в святому екстазi
вiдчуття скорого здiйснення тих великих, у сво┐й основi ║вангельських,
кличiв... Потiм вони з незрiвняним геро┐змом умирали за тi кличi, за ту
любов i братерство на багатьох фронтах, перемагаючи всiх i вся, немовби ┐м
у руки було вкладено небесний меч. Вони показували чудеса подвигу й
геро┐зму... А потiм... Потiм усе покотилося в прiрву - прийшли чорнi роки
практики в плянi здiйснення тих кличiв, але то якимось дивним способом
перейшло в плян, тiльки що висловлений Соломоном. А потiм...
Максим зiтхнув. Усi цi Соломоновi фiлiппiки, мабуть, не випадковi, - це
ж справжня фiлософська основа епохи, як вона тут виявилась, основа ┐┐
25-лiтнього самоздiйснення тут - на мiсцi тi║┐ "Марсель║зи" й свято┐ вiри
в братерство, любов, рiвнiсть, свободу... Це все - вислiд страшного
занику, здичавiння, виродження людського духа. Вислiд розкладу, смеркання.
I Соломон - лише вiрний, слiпий прапороносець, речник тi║┐ ново┐ епохи -
чорно┐-чорно┐ епохи насильства, епохи вiдчаю, сум'яття, наруги, тьми. Вiн
┐┐ бард. Бард ┐┐ хробачино┐ фiлософi┐... I вiн того навiть не помiча║, що
вiн ║ саме такий слiпий хробак, якому призначено бути знаком часу,
емблемою епохи смеркання...

А коли Соломон скiнчив, з апостольським патосом поставивши наголос на
словi "Бог", i переможно наставився очима на Максима, Максим мовчки зсунув
брови.
- Що?.. Що ти скажеш? Ну, говори!.. - звернувся до нього всторч
Соломон. - Ну, що ж ти дума║ш?.. Га!?.
Максим помовчав, а тодi встромив сво┐ очi в саму Соломонову душу й
промовив мляво:
- Що я думаю?.. Я думаю, що хробакам Бог не потрiбен, професоре!..
(Павза). Хробаки Боговi - теж не потрiбнi, професоре!..
Соломон опустив сво┐ очi й посiрiв. Знiтився. Довго мовчав. Потiм криво
посмiхнувся й промовив:
- I то правда...
Максим не слухав. Йому раптом захотiлось плакати, мов дитинi...
Нещаснi, забрiханi, пiдлi рятiвники й реформатори людських душ!!. Вiн
дивився на свiй рiд, на захлиснутi пiснею, помiченi тавром вiдчаю простi,
щирi людськi обличчя, i хвиля слiз чомусь пiдiймалася йому з нутра до
горла. Може, тому, що нерви його за ряд останнiх трагiчних днiв
напружилися до краю... Вiн закусив губу й наставився очима на Йосипа й
Марiю з дитям i так сидiв. Навколо гойдалася пiсня й гойдалися хмари диму.
Соломон налив келих горiлки, випив i щось там говорив. Але Максим не
слухав. До його свiдомости дiйшла лише одна фраза: "Прийдеш, я тебе
вирятую!.." Але Максимовi здалося, що це стосувалося до Йосипа з Марi║ю.
Вони тяжко пiдiймалися на гору на тлi холодно┐, фiялково┐ пустелi. Ослик
ступав обережно. А Йосип iз-пiд долонi бачив уже ген десь там далекий,
благословенний кгипет... Максим дивився й думав:
"Нема║... Нi, нема║ такого кгипту..."
А в вухах, зринувши, стояло жалiбне-жалiбне:
"А в а н т i!"...
* * *