"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

А на свiтанку, вибиваючи хмiль з голови, в мiстi загомонiли
скорострiли. Хвиля панiки прокотилася з кiнця в кiнець, а потiм уляглась,
- то стрiляли нiмецькi ар'║ргарди, залишаючи мiсто. Потiм настала павза,
мертвий штиль чекання чогось невiдомого... А потiм почалося нещадне
бомбардування. Нiмцi хотiли зрiвняти мiсто з землею, а водночас це ж саме
мiсто почала бомбити й наступаюча сов║тська армiя... з англiйських лiтакiв
- американськими бомбами!.. Пiд тим бомбардуванням iшла швидка, панiчна
евакуацiя решток "нiмецьких" установ, що вчора не встигли вiдiйти.
Евакуацiя на захiд. Вiрнiше, евакуацiя свiт за очi.

Люди бiгли, мов неприкаянi з переляку, захопивши, хто що встиг, i
лявiруючи мiж смертю вiд сво┐х та смертю вiд чужих бомб, загубивши вже
остаточно чiткiсть визначення, де ж були "сво┐", а де "чужi". Вони бiгли
на захiд, хоч ноги ┐х туди не несли, сповiльнюючи хiд, бо душа поверталась
iз нудьгою на схiд. Але вони все-таки бiгли на захiд, бо була надiя на
фiзичний порятунок десь там, у тому свiтi, якого вони ще не бачили. Це
була тонесенька соломинка, за яку хапалися приреченi на смерть, приреченi
в однаковiй мiрi вiд "сходу" й вiд "заходу", - соломинка надi┐, iскра, що
жеврiла десь там, невiдомо й де, i вони на не┐ бiгли, хоч у той же час
намагались i вiд "сходу" втекти, i "захiд" якось обминути...
Друзi забiгали по Максима, але вiн лише прощався з ними. Одному вiн
сказав, що з нього всього вже досить, що вiн хоче вмерти на цiй сво┐й
землi та що з двох смертей вiн вибира║ смерть "вiд братньо┐ руки". Хай
прийдуть "сво┐ хлопцi" й розстрiляють його... А кажучи це, вiн таки щиро
думав про тих "сво┐х хлопцiв", що пройшли кривавий шлях по сво┐х i по
чужих трупах до Сталiнграду й тепер поверталися, по сво┐х-таки трупах,
назад iз тi║ю лавиною, що ось-ось мала навалитися, стираючи все, i його
теж, на порох.
Але "сво┐ хлопцi" не приходили. Нiмцi теж не поверталися. Мiсто лежало,
кинуте на поталу анархi┐, люди дограбували його до решти, користаючися зi
стану безвладдя - нi, зi стану справжньо┐ свободи, доказом чого було те,
що згори ┐х однаково старанно кропили лiтаки i з чорними "павучками", i з
червоними зiрками. Кропили як вiльних, i цiлком самостiйних, i нi вiд кого
не залежних, i перший раз на сво║му вiку рiвних та повноправних громадян
рiдного, ними самими грабованого мiста...

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

... Над церквою кричать стрижi. В синьому небi, в слiпучому зенiтi вони
в'ються зграями над гаряче-золотим хрестом i кричать-кричать... Такий
крикливий вихор у слiпучiй синявi.
Липневий день догоря║ десь за сутiнками густих височенних дубiв i лип,
палахкотить на золотих банях i сяйно-бiлих стiнах верхiвки собору, що
вигнався стрiмко в небо. А надто вигнався вiн середнiм тим найвищим
хрестом, устромившись ним у синь, - таким ген-ген тоненьким i
виблискуючим, аж наче розпеченим до слiпучих iскор. Два iншi хрести з двох
бiчних бань пориваються його догнати. З хрестiв звисають золотi нитки
ланцюгiв, припинаючи кiнцi тих хрестiв до бань. А на золотих нитках та
тоненьких хрестах - згра┐ ластiвок i чорних стрижiв. Вони сiдають,
купчаться, чiпляються за тi хрести й нитки, як за щогли й снастi