"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

велетенського корабля в безмежному морi. А тодi враз усi зриваються й
шугають вихорем наввипередки в слiпучiй синявi - i кричать, i лементують у
промiннях надвечiрнього сонця.
Липневий день догоря║ вогненно вгорi й сходить липовою млостю внизу.
Цоколь собору потопа║ в морi липового цвiту, в океанi пахощiв, у синiй
прохолодi мрiйного затiнку, через те зда║ться, що цiлий собор - це
корабель, який став у затишнiй бухтi, кинувши якор на час, щоб завтра
пливти далi. Столiтнi дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на
вартi тишi й супокою цi║┐ святинi, цього чуда мистецтва, збудованого за
проектом великого архитекта.
Стiни собору ззовнi навколо розписанi великими фресками на бiблiйнi
теми. А тi фрески розглядаючи, сто┐ть вiн, Максим - школяр iз книжками пiд
пахвою, в блаженному зацепенiннi задерши голову. Вiн так сто┐ть годину,
другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькi архитвори. Зокрема ж його
полонив один - той, iз зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з
вогненним мечем на зарiз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на
ту фреску не знати в який раз, i серце його стиска║ться з жалю, а думка
б'║ться в розпуцi перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко?
Адже ж он там, на iншiй стiнi, тi ягнятка прийшли до ясел славити
народження Христа, такi зворушливо милi. За що ж янгол впiймав те ягнятко
й розмаху║ таким страшним, вогненним мечем? I чому той янгол ма║ меч, але
не рiже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив
малого хлопчика, замiряючись ножем?..
Максим дивиться на фреску, слуха║, як б'║ться його серце, як б'║ться
думка, як несамовито кричать стрижi, нiби до того ягнятка озиваючись чи
кличучи на гвалт; чу║, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як слiпучо
мерехтять хрести, дивиться в зенiт, задерши голову... Голова трохи
наморочиться, i йому зда║ться, що вiн пливе разом iз слiпучими банями й
хрестами, разом iз дубами й липами, разом iз усiм собором, разом зi
зграями стрижiв - пливе десь у безмежнiй синявi, в неосяжному просторi...
Так, як пливуть хмари ладану повз золотi iконостаси пiд час служби в цьому
соборi. Як пливуть молитви... надi┐... сподiвання... Як пливе вiра в
чудесне...
Але все це - минуле.
Це те, що було колись, у днi його дитинства. Це було тодi, коли вiн
щодня ходив до школи й зi школи повз це диво мистецтва, повз цю фортецю
людсько┐ вiри, повз це прибiжище душ людських - i його, Максимово┐, теж. А
в свята вистоював вiн у ньому разом зi школярами, або з батьком i з
матiр'ю, в хмарах ладану, в морi звукiв, зiтхань i гарячих молитов, -
вистоював довгi години, разом iз тисячами, i ждав ч у д а. I до схлипу
молився, i до болю вiрив у нього...
Це було колись.
Тепер же все тут ось обернулося в брухт. Величний собор не стояв, а
лежав, побитий на скалки, обернений у пил, у купи нагромаджених брил i
дрiбного щебеню, в хаос.
А серед того хаосу, мiж брухтом, Авраам колов Iсаака, лежачи в ямi
догори ногами. Колов далi. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але вiн не
випускав сво║┐ жертви, тримав ┐┐ цупко, замахнувшись ножем. А до нього,
виборсуючись iз-пiд камiння, поспiшав янгол, тягнучи мале, перелякане
ягнятко й вимахуючи вогненним мечем.