"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Дивно, все кругом рушиться в прiрву, а вони собi далi роблять свою
страшну роботу!"
Ягнятко було так гарно й так зворушливо намальоване, що й тепер
Максимовi забилося серце з жалю, як колись, у днi його дитинства, коли вiн
бiля цi║┐ фрески простоював годинами, намагаючись збагнути ┐┐ прихований,
незрозумiлий йому змiст. Сьогоднi ж це його вразило чомусь особливо в
цiлiй тiй апокалiптичнiй трагедi┐, що розiгралася на землi його вiтчизни.
Геро┐ фрески, давнiй об'║кт його дум, свiдки його дитинства, були живi й
цiлiсiнькi, лише поставленi догори ногами. Але то ┐м не перешкоджало й
далi робити свою роботу, безглузду й страшну - такою принаймнi вона
здавалась йому тодi. По тридцяти роках, сьогоднi вiн нiби зумисне знову
опинився тут тiльки для того, щоб перевiрити цю дитячу рефлексiю. Так,
вона та сама!..
Насправдi вiн прийшов сюди на призначену й зовсiм непотрiбну зустрiч -
на останню зустрiч iз людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник
на морi, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило так, нiби якась
невидима сила привела його сюди, щоб попрощатися з цим мiсцем, це
промайнули кращi години його життя часiв золотого дитинства, де зродилася
думка з великого болю, де особливо сильно билося серце, запалене вогнем
велико┐ вiри й любови... Задумавшись, вiн стояв над ру┐ною... Нi, не
просто над ру┐ною, а над страшною ру┐ною, де привалило не тiльки нiжку
тому бiдолашному ягнятi, а привалило щось бiльше - привалило частину його
душi, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повiтря над мiстом бринiло
вiд гудiння лiтакiв, що час вiд часу налiтали по одному й по два, а часом
хвилями по кiльканадцять. Iнодi повiтря стрясалося вiд наглих вибухiв, але
Максим, здавалось, ┐х не чув, стоячи в глибокiй задумi.

Думав про матiр, про простi ┐┐ заповiти, про вiру в людей, вiру в
добро, в щирiсть, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав
про те, що пiд цими ру┐нами поховано щось, чого вже повернути не можна.
Можна вiдбудувати цей храм, але не можна вiдбудувати те, що непоправно
привалено цими ру┐нами, привалено уламками всього життя." Стояв перед
знайомою фрескою в забуттi, прикутий до не┐ зором - до джерела давнiх
дитячих душевних мук, сумнiвiв, вагань, до об'║кту найшляхетнiших поривань
дитячого серця.
Злива спогадiв, вир думок, калейдоскоп облич, подiй бурхнули на нього.
Але тепер вiн дивився на все те, власне - на ту фреску, з зовсiм ново┐
позицi┐, бо ж вiн тепер дивився не вгору, а вниз, де й Авраам, i янгол, i
ягнятко - все те копошилося догори ногами, стояло в ямi сторч головою.
Лише Iсаак опинився в зручнiй позицi┐ - перейшов iз пасивно┐ оборони в
наступ, наступаючи згори на батька Авраама й на янгола, хоч наступ його
виявлявся ║дино в жалiбному, докiрливо-безтямному поглядi, вiд якого
батько вiдбивався ножем, а янгол мечем.

Може, тому, що Максим дивився з ново┐, найнесподiванiшо┐ позицi┐, вiн
раптом помiтив те, чого не помiчав ранiше за всi рази (хоч вiн пройшов
повз цю фреску пару тисяч разiв!), а саме - що в Авраама, як у
професiйного рiзника, стримiв мусат за халявою. Це перше. А друге - що очi
в ягняти i в Iсаака були цiлком тотожнi, геть однаковiсiнькi, такi-от