"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

або ж Мас║ка чи його батько, як двi краплини води подiбний, запали в око
маляревi, щодня ┐здячи мимо цього храму до рiзниць iз хурою, навантаженою
рiзаними ягнятами.
I ще що дивно - в серединi храму багато й iнших персонажiв на iнших
фресках здавались малому Максимовi також подiбними до Мас║ки. В цьому
здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: "Людина не може
сягнути вище себе й вiдобража║ сама себе". Мас║ку ж цього на вулицi та в
околицях називали не iнакше як "матнистий Мас║ка". Був це монументальний i
незрiвняний запорожець, безподiбний у сво┐х широченних, "як море",
шароварах. Мас║ка ходив у них i в будень, i в свято. Це, власне, ║динi
справжнi, реальнi запорiзькi шаровари, що ┐х Максим бачив на сво║му вiку
не в "малоросiйському театрi", а в життi, ще з дитинства.
Довжелезнi вусяра й пишно-бiла борода, орлиний нiс, волохатi (крилатi)
брови, саженний зрiст i широченнi груди - це все те, що привертало увагу в
Мас║цi. Не тiльки мистецьке, а навiть звичайне людське око не могло не
зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю вiдогравало такзж
його екзотичне, патрiярхальне вбрання, що його вiн уперто тримався, вiрний
сво┐м дiдам-прадiдам - козакам, а потiм чумакам i нарештi - шабаям,
рiзникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всiх
стiнах собору позначився його дух, - мабуть, вiн таки запав в око i в душу
маляревi, що той собор розписував. Навiть велике зображення самого
Саваофа, намальоване на стелi головно┐ банi, було разючо подiбне до
Мас║ки. I не раз малий Максим, стоячи в собрi з школярами, порушуючи
заборону розглядатися навколо, все-таки не мiг витерпiти й задирав голову
вгору i завжди вiдразу втягав ┐┐ в плечi вiд моторошного враження, -
здавалося, що монументальний i тяжкий Мас║ка ось-ось злетить униз сторч
головою, розчепiривши сво┐ брачкi, товстопалi, рiзницькi руки. Звикши
хапати ними ягнят або телят i пiдiймати ┐х на оберемку так легко, любовно
й нiжно, мов дiтей, щоб... щоб потiм зарiзати, вiн от-от чарапне ними...
На червонощокiй i бiлобородiй головi розвiвалася сива запорiзька чуприна.
Бракувало тiльки його запорiзько┐ люльки. "Бо ж у церквi не можна курити",
- так пояснював собi цю нестачу малий Максим i намагався не дивитися
вгору.
Наслiдком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього,
живого Мас║ки, ┐хнього сусiди, було просякнуте великою дозою якогось
мiстичного страху. Вiн вiдчував завжди той мiстичний страх i молитовну
пошану, коли зустрiчав Мас║ку, бо знав про безпосереднiй зв'язок мiж ним i
Богом...

Якось Мас║ка застав його, Максима, з братом у сво┐й "машинi". "Машина"
- це була в нього на городi така клуня - не клуня, сам високий солом'яний
дах на голих стовпах, пiд яким мiстилась розпочата та так i не закiнчена,
недобудована крупорушка чи олiйниця спецiяльно┐ Мас║чино┐ конструкцi┐.
Велетенськi дерев'янi колеса й шестернi з дубовими трибами, а також
маленькi колiщатка та шестеренки - все те припадало пилом. На нього
нагромаджувалися, складуванi тут господарем, солома й сiно. В стрiсi й пiд
кроквами всерединi "машини" мостили гнiзда горобцi - "незчисленнi мiльйони
горобцiв", як тодi здавалося Максимовi. А люди (всi сусiди й цiла вулиця,
Максимовi ж здавалося, що цiлий свiт) називали цю Мас║чину споруду разом
iз дахом "машиною", з певною ноткою гумору. I ось у тiй "машинi" Максим iз