"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

братом драли горобцiв, аж геть пiд самим верхом, висячи вниз головою й
тримаючись за крокви, як раптом у "машинi" з'явився Мас║ка. Максим закляк
iз жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторнiший брат
швидко, мов кiт, зашарудiв униз, вистрибнув i втiк. А Максим не мiг прийти
до пам'яти, задерев'янiв. Потiм - руки самi собою розчепилися i вiн, як
галушка, упав униз на солому та так i лишився там лежати. Вiн зовсiм не
забився, анi трiшечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши вiд
страху. Так гороб'я, випавши з гнiзда, лежить, прича┐вшись, часом. Вiн
лежав, очiкуючи чогось страшного, навiть кiнця.

- От тако┐!.. - сказав страшнючим басюрою Мас║ка, пiдiйшов i взяв
Максима на оберемок... точнiсiнько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже
цiлком опанований страхом, раптом несамовито задригав. Але де там!
Посмiхаючись i приговорюючи: "Тпрру, тпрру!" - Мас║ка принiс його до тину
й, перехилившись через той тин, нiжно поставив його на землю, в рiдний
город.
- Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..
Максим вихопився, мов iз вогню. Стрибнув двiчi, але не побiг далеко.
Вiн зупинився за два кроки вiд тину посеред моркви i так, прикипiвши,
стояв на мiсцi й дивився в Мас║чин город, на Мас║ку, що пiшов собi геть
уздовж межi - в сонячнi слiпучiм свiтлi, помiж квiтучими соняшниками.
Дивився, роззявивши рота, й не мiг ворухнутись, вiдчуваючи, що стряслося
щось неймовiрне. Справдi, весь свiт йому перекинувся догори ногами - свiт
його дотеперiшнiх уявлень про основнi речi. Такий страшний Мас║ка,
домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тi║┐ сили, про яку всi, а
особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що
в ┐┐ владi Страшний Суд i Ге║на огненна, - той самий Мас║ка, що
асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят, iз Авраамом з
великим ножем, iз Саваофом з киплячим пеклом, iз усiм подавляючим i
недосяжно-загадковим, - i раптом ось тобi, на!.. Впiймав його в шкодi, в
сво┐й власнiй клунi-"машинi" i, замiсть зарiзати, як Iсаака там на стiнi,
де вiн викону║ обов'язки Авраама, - замiсть зарiзати, й годi, пересадив
через тин, та ще й як!
"Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.." З того часу Максим у церквi
не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечi. Навпаки, йому було
при║мно, бо здавалося, що ось-ось Мас║ка спаде весело згори, схопить його
на руки й лагiдно скаже:
- Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!..
I вже нiби вiн не в церквi сто┐ть, а на городi посеред моркви...
Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли - снують золотi нитки помiж
квiтючою редькою, гарбузами, огiрками, соняшниками, кропом та жовтими
гвоздиками. А брати й сусiдськi хлопцi - "славне товариство низове" з
усi║┐ вулицi - повирiзали дудки з гарбузиння i дмуть!.. Дмуть баса i
тоненько, рiзно - там, на межi...

Вiд того часу Максимова душа роздво┐лася. "Хтось десь усе
поперекручував. Зовсiм воно не так, як говорять усi й бабуся навiть".
Малий Максим мав уже свою та║мницю й носив ┐┐ в собi - та║мницю про те, що
людськi голови замотеличила велика неправда. I головне - неправда в тому,
що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? I чому це