"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

янгол тягне ягня до Мас║ки, а сам трима║ меч i не рiже, - не хоче брати на
себе грiха!.. Чому це Мас║ка мусить бути вбивцею? Чому це так йому
прирекли?..
Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно. Носив,
iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди зупинявся перед
цi║ю фрескою й довго простоював, задерши голову. Вiн ┐┐ вистудiював до
найменших подробиць. Iз цi║ю фрескою зв'язанi початки житт║вих мандрiв
його душi й серця пiд загадковими зорями.
Тепер все це виклика║ розпач: тут - цiлий трагiзм безглуздого в
людських серцях i душах. Хiба ж це не те, що намальоване на фресцi,
виявля║ться й у тому, що свiт зжира║ сам себе й усе тепер лежить у ру┐нах,
догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плiд - усе
рухнуло, i раптом оголилась страшна рiч, непередбачений i глибокий змiст
цi║┐ ось символiки, якась жахлива правда ┐┐... Хтось украв iстину й завдав
свiй тон вiд самого початку всiх початкiв! Хтось конче потребу║, щоб люди
рiзали й убивали один одного. В iм'я чого? В iм'я "свого", привласненого
собi й задобрюваного Бога. I тепер ясно й очевидно - вище свого малого
розумiння найвищо┐ мудрости людина нiяк сягнути не може! Ось це i ║ межа.
Межа людських усiх стремлiнь до божеських висот...

На ру┐нах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих ру┐нах, немов щури,
то тут, то там. Звiдкiлясь тягли шматки брудно┐ матерi┐, далебi - рештки
риз i ряс, також - пляшки, якiсь помальованi дошки, шматки золотих рям i
багетiв, шматки мiдяних i брондзових рурок, тримаючи цi останнi на грудях,
мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратiв!!). Коли
завивав десь близько, пiкiруючи, лiтак, усе геть зникало миттю, ховалось
по щiлинах, мов провалювалось крiзь землю. Потiм помалу вилазило знову...
Максим дивився на все те, й щемлива туга ссала його пiд ложечкою.
Чогось було безмежно жаль. Щури!!! I головне, що це ж усе недавнi такi
добропоряднi, побожнi, статечнi люди. Вiн знав ┐х. Це ж вони вчили його
змалку скидати шапку перед старшими, любити ближнiх, бути чесним, не
красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом iз усiма ┐┐ фресками.
Це ж вiн iз ними стояв ось у цiм храмi, й молився до схлипу, й плекав
велику надiю на чудо оновлення... Тепер вони ворушаться, мов щури, немов
опанованi екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою
грабунку, жадобою з вiдчаю. Так нiби попустилися всi гальма й вони
кинулися нарештi робити те, про що нишком мрiяли все життя. Розтягають.
Вони розтягають мотлох ру┐н, а насправдi це ж вони розтягають його дитячу
романтику, його дитячу вiру - розтягають його душу! Вони розтягають його
прекрасне золоте дитинство й незабутнi сльози материнськi, перед якими вiн
хилитиме чоло завжди, - сльози трагiчно┐, але тако┐ полум'яно┐,
самозабутньо┐ вiри й надi┐, - вони топчуться по них...
Максим шарпнувся очима навколо, вiдчувши раптом, як страшну згагу, брак
чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скорострiла! Отак би
взяти й вишмагати геть усiх отих!.. Посiкти на дрiбну локшину, на сiчку...
Вiн навiть мацнув бiля плеча, там де був завжди ремiнь, коли скорострiл
бував за плечима. Та й махнув рукою.
"Нi, все це логiчно".
Вiн знову подивився на людей, i йому стало ┐х жаль. Вони ж не пустилися
берега й не з добра прийшли сюди. Це ж вони зi страшного розпачу, з