"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

знайомим рокотом: два "месершмiдти" заходили на бомбардування. Якраз над
собором. Починали пiкiрувати.
- Бабо Хадихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. - крикнув Максим.
Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась i
упевнено тюпала собi далi.
Струм повiтря збив Максима з нiг... Коли по короткому часi вiн виступав
iз-за тяжких брил церковно┐ ру┐ни, з-за перекинутого Авраама й Iсаака,
нiяко┐ Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав -
у багнюцi заглиблений), i бiля нього валялась... мiтла!.. А посеред
вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд бабусi
нiчого не лишилося, неначе ┐┐ взято було живою до пекла, за грiхи... за
мiтлу!..
Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину... I
надiв шапку знову, задумливо... "Чобiт був занадто великий i тому так
легко спав iз старечо┐ ноги, взуто┐ набосонiж", - майнуло в головi не до
речi.
Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними
сльозами. I пригадався йому янгол... Здавалося, вiн стояв тут, невидимий,
над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй землi... Мармуровий
холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства - там, на надгробнiм
пам'ятнику на соборному цвинтарi. Це вiн десь там плаче - мармуровий янгол
у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний, невтiшний у безмежнiй
сво┐й скорботi над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний,
потойбiчний, але повергнутий на землю й мiцно до тi║┐ землi прикутий,
примурований, вкопаний в не┐ разом iз тяжким п'║десталом i...
пообписуваний кругом хiмiчними олiвцями. То закоханi повписували сво┐
iмена й сентенцi┐ на бiлому мармурi, позаписували сво║ божевiлля, свiй шал
любовний, i то п'яницi й цинiки теж позаписували свою глупоту на
мармуровiй скорботi й нiжностi, на бiлому янголi, повергнутому з iншого
свiту отак просто на цвинтар, у болото-Янгол плаче, затиснувши руки мiж
колiна, а бiля нього гуляють i будуть, може, ще гуляти байдужi люди, а над
ним шумлять сосни, а на соснах цiлуються горлицi... I тим пекучiшими
видаються сльози, коли плаче безнадiйно закам'янiла чиясь, велика, зi
скутими крилами, геть у прах повергнута людська, i вона ж i божеська,
душа... Це завжди вражало Максимове серце, коли вiн вiдвiдував на
соборному цвинтарi того янгола мармурового, що тепер увижався йому
надгробним пам'ятником його власного дитинства...
Хацихи мов i не було. "За мiтлу!" Хтось у нiм смiявся вже диявольським
смiхом: "Це ж i свiт увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму iдею?.."

Вiтер. Холодний, колючий, мокрий. I сморiд пiроксилiну. I запах кровi
всумiш iз запахом горiлого ганчiр'я. I туга, мов мряка туманна, над
розбомбленим мiстом.
"Гм... Чого ж той дивак не йде?!"
Максим постояв задумливо. А тодi пiддав понуро мiтлу ногою, збив ┐┐
геть у смердючий кратер бомбово┐ вирви й пiшов знову на ру┐ни собору -
понiс сво║ серце туди, до приреченого ягнятка...