"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сама на себе здана людина не може iснувати. Через те вона да║ться
пiдхопити себе самумовi й перти в хмарi собi подiбних... На загин... к
термiн - "масовий iнстинкт", чи "масова психоза", але нема║, на жаль,
термiну "масове оголення", "масове викриття", коли весь намул iдей та
iншо┐ ║рунди вiдпада║ геть, а лиша║ться сама правда. I в цiм заслуга вiйни
- вона оголю║ i урухомлю║ правду. А та правда - вона й ║ в тезi про пiсок
пустель. Пiдхопленi самумом, пiщинки стають нарештi собою, виявляючи сво┐
властивостi, свою справжню природу, свою суть - без пропагандивного блуду.
Рухатися здiбне тiльки щось реально-вагоме. I ось те реальне руха║ться,
фiкцiя ж, ота "духова надбудова", лиша║ться на мiсцi, як дрантя, - нi,
зника║ геть, як пшик. У цьому русi реально-вагомих пiщинок вiдпада║ геть
усе нереальне - iде┐, мораль, етика, любов, дружба, гордiсть, геро┐зм...
Ха! Людина цього нiколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою
гидку, нiкчемну суть. Нi, це для не┐ вигадали поети й iншi ненормальнi
фантасти, особливо чутливi й рафiнованi шукачi неiснуючого: янгольських
крилець в амфiбi┐, божесько┐ краси й величi в iдiота, взагалi ж - iз
розпачу шукаючи в фiкцiях прикриття для бридко┐ людсько┐ голизни...
Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навiть не пробував
встрявати в розмову. Примруживши очi, вiн апатично розглядав якусь рiч, що
лежала мiж камiнням i що на не┐ випадково впав його погляд. Розглядав так
собi. Ступнув меланхолiйно крок, торкнув розглядувану рiч ногою, а сам тим
часом думав: "Чи блазня вда║, а чи справдi Соломон уже готовий, дiйшов до
ручки?.."

А Соломон помалу, як пароплав до пристанi, доходив до фiнiшу сво║┐
рятунково┐ тиради:
- Так-то... Свiт озвiрiв не тому, що вiн озвiрiв, а тому, що вiн такий
за сво║ю природою. Тепер ось вiн лише зiтер свiй грим, а чи здер iз себе
машкару, й оголилась страшна нагота брехнi, нiкчемности й пiдлоти. Поза
тим - нiчого бiльше. I от... Чи варто жит й?!. Ось проблема! - I,
скiнчивши нагло на тому ж, чим i починав, Соломон по павзi сам собi тихо,
але переконано вiдповiв:

- Не варто. Максим зiтхнув:
- Т-та-ак... ну добре... То ось, зда║ться, ║ ключ до розв'язання вашо┐
проблеми, тобто - ключ до вашо┐ рятунково┐ iде┐. - Нагнувся й пiдняв
червону, чепурну, як писанка, iталiйську гранату. Оглянув i простяг ┐┐
Соломоновi.
- Ось... Будь ласка, доведiть послiдовнiсть: умрiть. Вона заряджена.
Оце ось так знiма║ться, отак натиска║ться... Це реальне завершення вашо┐
думки. Ключ до рятунку.
Соломон замовк i посiрiв. Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись на
гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi.
- Приберiть, - прохрипiв вiн. - Я... я, власне, хочу бути послiдовним i
доказати людську пiдлiсть, а не геро┐зм. Я боюся смерти...
- Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль ║ нуль, i йому нема чого боятися
смерти.

- В тiм то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною.
Хочу жити!.. - Голос Соломонiв хрипiв i затинався.