"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- В iм'я чого?
- Чого?.. Хоч би в iм'я цi║┐ непослiдовности. Нi, в iм'я злоби.
Так-так, злоби!.. А втiм - дайте гранату, я ще подумаю...
Соломон обережно взяв гранату й заховав ┐┐ пiд брилою ру┐ни, присипавши
дрiбними камiнцями.
- Я потiм по не┐ прийду... Я ще маю... iдею Бога! (Криво посмiхнувся).
Розумi║ш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував церкви, я тепер маю iдею
Бога!..
Останнi слова вiн просто викрикнув гiстерично. I вiдразу замовк,
знiтився на каменi, якось засмикавши плечима - чи то скручуючи цигарку,
чи... Максимовi здалося навiть, що вiн плаче, сидячи на каменi, над
Авраамом. Але то так тiльки здалося...
- Нiчого, - промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим, що говорить,
але справдi зi щирим намiром потiшити. - Тi, що зруйнували цей храм
остаточно, також мали iдею Бога. Навiть написали ┐┐ на бляхах сво┐х
паскiв...
Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись у
пальто, пробубонiвши про себе:
- Холодно... Душi холодно...
I заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого
нерухомо.

Максим ступнув до нього крок i став перед ним, розставивши ноги.
Дивився задумливо i теж мовчав.
- Слухайте, професоре, - промовив нарештi щиро й так, нiби всi║┐ цi║┐
попередньо┐ розмови й не було. - Скажiть менi правду... Бо я не вiрю в те,
що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним... Ви щось мали
для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?..
- Цiянкалiй, - буркнув Соломон коротко. Максим свиснув здивовано.
- От тако┐!.. Дякую... Але принесли, значить, саму теорiю?.. Шкода...
(Павза). Хоча... Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не поспiшаю й
на той... Прощавайте, професоре!
А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:
- Проте шкода все-таки... шкода, що ви не принесли цiянкалiю. Ним при
нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!..
Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм ще глибше
втягнув голову в плечi. I, застiбаючи на всi гудзики сво║ благеньке
пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки. I пiшов геть, зiгнувшись.
Максим подивився йому вслiд:
- Прощавайте, професоре!
Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потiм вийшов за огорожу,
на порожн║, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було
пусто, й тривожно, i безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над
мiстом навколо. А серед порожнечi - вiн сам iз сво┐ми думками, заглиблений
у свою душу, - але там було теж пусто, як на згарищi, i тривожно, й теж
залягло чекання. I тiльки десь у перспективi - все той же мармуровий янгол
у мармуровiй печалi. Мармуровий, заплаканий янгол iз соборного цвинтаря -
мов надгробний пам'ятник його дитинства!..
А потiм над усiм - зринув i став перед очима син сонячного Палермо та
його камрад, i забринiло розпучливо-поривно: