"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"А в а н т i!"

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Двi нотатки на полях

1. Слово до читача.
Два початки зробив я цiй повiстi - i все нiби не можу зрушити з мiсця
разом iз мо┐м геро║м. Вiн сто┐ть i балянсу║ над безоднею, ледве
перемагаючи смертельний потяг полетiти сторч головою. Полетiти б - i все.
I не треба б уже було нi над чим тлiти душею. Проте герой iншо┐ думки.
Автор теж. Авторовi ж треба йти за геро║м назирцi, слiд у слiд, як його
тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi;
йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання.
Матер'ял (говорячи фаховим термiном) навалю║ться брилами, громадиться
горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. I, нагнувши голову, як
навпроти шаленого вiтру, сто┐ть автор на мiсцi, все замiряючись зробити
крок уперед, заносить ногу - i нiчого з того не виходить. А все тому, що
час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це сам скажений рух,
катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган
пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не
видно окремо┐ людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що
йде вiхолою, забива║ всьому живому дух, мете геть усе в небуття. I, може,
тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i
тому геро║вi, пiднесеному над прiрвою.
... Часом вам сниться сон: ви сто┐те над страшною безоднею. Над такою
безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. I от
вам треба над тi║ю безоднею йти. I ║ лише тонесенька риска переходу понад
самим кра║чком, - i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по
вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi.
Пiд вами така прiрва, що лише туман сивi║ десь унизу, а дна й не видно.
I от на тiй гривцi, над тi║ю прiрвою балянсу║ ваше похололе серце...
Ви ряту║тесь тим, що прокида║теся зi сну. Але герой так урятуватись не
зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки сто┐ть над
справжньою жаскою прiрвою й бажа║ схопитись за чиюсь руку, за руку б свого
друга й побратима. Але такого друга нема║, тому вiн сто┐ть сам i,
вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши.
I це - чорна загибiль, моторошне царство ру┐ни, безнадi┐, краху
людсько┐ душi - безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися
серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого
свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi
мiльйони сердець i душ - зриваються й летять униз, як жорства, втративши
волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання
змагатись... Мовби пiсок пустель...
Одним iз числа тих мiльйонiв ║ й наш герой. Власне, не герой, а просто
- людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi,
викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди сво║┐
землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i
пiшла навпроти, пригинаючись до само┐ сиро┐ землi, сво║┐ землi, хапаючись
за не┐ й за все, що на нiй ║, не даючися скинути себе в прiрву.
Вона, ця людина, - це не легендарний герой легендарних часiв людсько┐