"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

населених старими фолiантами примiщеннях? На цвинтарi нiкого боятися: там
усi вже померли, книжки ж - живуть. Кожен великий автор пiдписує угоду з
дияволом, таким чином купуючи собi безсмертя. Вiн i надалi живе у своїх
книжках, а розплачується за це забуттям. Вiн - жива книга на полицi, але про
нього майже не згадують. Якщо й беруть почитати, то лише з корисливою метою:
скласти iспит, написати дисертацiю, вкрасти iдею, втекти вiд проблем. З ним
нiхто не розмовляє i нiхто не чує, як вiн кричить з порудiлих сторiнок.
Угода є угода.
Я вже йшла додому, коли зрозумiла, що саме непокоїло мене останнi
пiвгодини. Треба було повернути до зали iноземної лiтератури двi рiдкiснi
книги, якi менi по знайомству дала колишня однокласниця Дмитра Тамара.
Книжки я мала при собi, проте зала вже не працювала. О, дiвоча пам'ять! Я
завмерла на мiсцi. Тамара казала, що п'ятниця (а тодi була саме п'ятниця) -
останнiй день, бо в суботу перевiряють наявнiсть книжок, якi не можна
видавати, тому в неї можуть бути великi неприємностi. Я обiцяла, що не
пiдведу. Менi нiчого не залишалося, як зателефонувати додому, довiдатися її
адресу у Дмитра i попередити, що затримуюся. За двадцять хвилин я вже стояла
перед її дверима.
З квартири лунала музика, було чути смiх та розмови багатьох людей.
Здається, вечiрка у розпалi. Чудовий день: спершу забула про обiцянку, а
тепер ще й прийшла невчасно. Нiчого не вдiєш, Марго.
Зiтхнувши, я натиснула на кнопку дзвiнка i була змушена повторити цю
процедуру разiв з десять, доки мене нарештi почули. Дверi вiдчинилися, i я
одразу зрозумiла, що передi мною не Тамара. На порозi стояв чоловiк рокiв
тридцяти. Шовкова, висмикнута зi штанiв сорочка, розстебнута. Пiд нею - голе
тiло, вiд якого якийсь час я чомусь не могла вiдвести погляду. Певних зусиль
коштувало зосередити погляд на його шкарпетках, до речi, теж шовкових, пiсля
чого я пошерхлим голосом прошепотiла:
- Менi Тамару, будь ласка.
Цiкаво, я зовсiм забула, що не одна тут маю очi. Чоловiк не розглядав
мене, о нi. Вiн спостерiгав за мною, дослiджував мене, як принципово новий
вид Homo Sapiens. Це тривало приблизно три хвилини, але менi вони здалися
вiчнiстю. Темне волосся спадало йому на лоба, ховало очi, i я не знала, на
що саме вiн дивився. Це нервувало, але якось особливо. В менi щось
напружилося i почало пульсувати у такт iз серцем.
Я спробувала ще раз, уже впевненiше:
- Вибачте, я можу поговорити з Тамарою?
Вiн усмiхнувся i вiдкинув волосся з обличчя. Наче блискавка вдарила.
Його очi. Вони були кольору червоного дерева, з жовтим кiльцем навколо
зiниць. Очi вовка, який вийшов на полювання. Його вiдповiдь була
несподiваною, як i низький хрипкий голос:
- А що, вона краща за мене?
Я була збита з пантелику, i якщо до цього тремтiв лише голос, то тепер
почали тремтiти i руки, i ноги.
- Вибачте, я вас не розумiю.
М-да... Невдала вiдповiдь. Чого ти завела: вибачте, вибачте? Не могла
нiчого кращого вигадати? А не могла! Хiба не бачиш, в якому я станi?
Найдотепнiшi вiдповiдi рiдко спадають на думку тодi, коли вони справдi
необхiднi. Це тiльки в книжках героїня завжди знайде влучне слово, проте я -
не книжковий персонаж. Я - жiнка з плотi i кровi, з якою, до речi, дiялося