"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Це добре.
- Що добре?
- Що вам складно. Менi не подобається, коли чоловiкам просто.
- А ви - незвичайна дiвчина. Цiкаво, скiльки чоловiкiв уже заплуталося
у ваших косах?
Я знизала плечима:
- Не знаю, нiколи не рахувала. Я просто вичiсую їх кожен вечiр.
Гребiнцем.
- Як жорстоко! I все ж таки, скiльки?
Ну, давай, Марго, скажи йому правду, скажи, що вiн - перший.
- А ви як думаєте?
- Думаю, дуже багато.
- Чоловiкiв, як грошей, нiколи не буває дуже багато, Євгене.
Вiн засмiявся:
- Вашi комплiменти теж можуть бути солодкими, Марго. З гiрким
присмаком. Гiрко-солодка жiнка. Оце я називаю внутрiшнiм стилем. Вшануймо
королеву! - Вiн узяв мої руки, пiднiс до губiв i почав цiлувати.
На наших руках - все наше тiло. Вмiлий поцiлунок руки, i жiнка втрачає
розум вiд пристрасти. На превеликий жаль, сьогоднi це мистецтво занепадає.
Чоловiки i не здогадуються, яку перевагу втрачають разом з ним.
Я танула. Його губи на моєму зап'ястку, язик провiв вологу стежинку до
центру долонi, знайшов мої пальцi. Його рот дражнився, то цiлуючи, то
покусуючи чуттєвi кiнчики пальцiв, Євген то пестив, то злегка дряпав мої
долонi. Мої руки жили своїм життям. Двоє бiлих метеликiв у залiзнiй клiтi
його пальцiв. Я вiдкинула голову, насолоджуючись незнайомим вiдчуттям вогню
i холоду, влади i покори.
Менi було добре, проте... Щось було не так. Коли Євген спробував
притягнути мене до себе, це вiдчуття стало ще сильнiшим. Щось було
неправильним, чогось бракувало. Вiн почав цiлувати мою шию, але я пручалася,
вiдштовхувала його руки, намагаючись вирватися з обiймiв. Я хотiла сказати
Євгеновi, щоб вiн мене негайно вiдпустив, однак цiєї ж митi вiн закрив менi
рота поцiлунком.
I все. Все. Це був кiнець. Бажання зникло, залишився лише опiр i
панiвна думка: "Геть! Геть звiдси! Куди завгодно, аби подалi вiд нього".
Нiжний дотик перейшов ту межу, за якою був приємним, став обтяжливим,
болiсним, насильним. Я прокинулася. Внутрiшнiй вогонь перетворився на попiл,
панiка - на байдужiсть i огиду. Раптом я наче вiдокремилася вiд свого тiла,
з яким цей чоловiк робив щось незрозумiле, щось, що менi зовсiм не
подобалося. Фiзичний контакт не мав жодного емоцiйного забарвлення. Я
вiдчувала його як низку наукових понять: вага, тиск, тертя.
Його руки пiрнули пiд мiй сарафан. Я дуже добре пам'ятаю ту ситуацiю:
жодної пристрасти, жодного хвилювання, жодного збудження. З почуттiв - бiль.
Я знов дозволяю робити з собою те, що менi зовсiм не подобається. Гнiв. На
моє вiдверте небажання не звертають уваги. Огида. Марго, припини це! Зроби
щось, будь ласка! Доки ще не пiзно!
Я холоднокровно розмiрковувала:
"Є тiло, яке належить менi.
Є чоловiк, який хоче це тiло.
Я хочу тiла цього чоловiка? - Нi.
До побачення, Євгене".