"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

I - я вкусила його за язик. Той уже вважав себе повноправним володарем
у моєму ротi i був непоганою мiшенню. Думаю, йому було боляче. Євген
здивовано скрикнув вiд несподiваного болю i випустив мене. Я скористалася
щасливою нагодою, пiдхопилася з мiсця i, розштовхуючи пари, якi танцювали,
побiгла в коридор. "Побiгла" - не зовсiм влучне слово. Скорiше, пошвендяла,
тому що мене хитало з боку в бiк, ноги не слухалися, в головi паморочилося.
Подумки дякуючи Боговi за те, що я все ж таки йду, а не повзу, дiсталася
ванної кiмнати. Євген намагався мене зупинити, щось говорив, проте я нiчого
не чула. Вирвавшись з його обiймiв, я заповзла до ванни i швидко замкнула
дверi.
В головi пульсувала холодна лють, думки гули, як дроти високої напруги.
Що я наробила? Напилася серед якоїсь потолочi, дозволила казна-кому себе
торкатись (i ще й як торкатись!), повнiстю втратила контроль над ситуацiєю!
Отаких дуреп, як я, найчастiше гвалтують на п'яних вечiрках. Я здригнулася.
Що ж, менi ще поталанило, могло б бути й гiрше. Проте я розумiла, що це ще
не кiнець. Доки я в чужiй квартирi, доки я ледве керувала своїм тiлом через
те чортове вино, iснувала можливiсть, що поцiлунками не обмежиться.
Залишивши самозвинувачення на потiм, я всю свою увагу звернула на проблему
номер один: менi конче треба було протверезiти.
Євген калатав у дверi, i я розумiла, що довго вони не витримають.
Мене трясло, зуби цокотiли, перед очима танцювали жовтi зiрочки, але я
знала: якщо я знепритомнiю, про мене подбає Великий сiрий вовк, справжнiй
шанувальник жiнок. Я вiдкрутила обидва крани. Нiчого. Води не було. Анi
холодної, анi гарячої. Я завмерла. Iдiотко, як ти могла про це забути?
Розумiєте, в нашому мiстi воду подають за графiком: з сьомої по дев'яту
ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пiзно. Вiдчуваючи повну
безпораднiсть, я повернулася до ванної i побачила вiдповiдь на свої молитви.
Мене охопила хвиля невимовного полегшення i трiумфу. Всi почуття
загострилися, тiло дзвенiло, я вiдчувала збудження, якого не досягти жодними
пестощами.
Передi мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору,
по вiнця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачаннi. В нашому
мiстi всi так робили. Не вагаючись, я пiдiйшла до ванни, ухопилася обома
руками за стiйку для рушникiв, у головi встигла промайнути божевiльна думка:
"Вшануймо королеву!", i наступної митi я занурила голову у воду.
Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Вiд несподiванки руки
зiсковзнули зi стiйки, i кiлька жахливих хвилин я вiдчайдушно борсалася у
водi. Який жалюгiдний кiнець! П'яною втопитися у ваннi. Але менi вдалося
вибратися. Я кашляла i випльовувала воду.
Дверi здригалися вiд поштовхiв, чулися голоси Тамари та Євгена.
Вибачте, друзi, я ще не готова з вами зустрiтися. Вiдкинувши на спину мокре
волосся, я просто у сарафанi лягла у ванну.
Додому я прийшла об одинадцятiй годинi. Мама з Дмитром знервовано
курили на кухнi. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мiй одяг,
замовкли. Якомога спокiйнiше я пояснила, що дорогою вiд Тамари потрапила пiд
дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав i нiби мiж iншим
зауважив, що в Українi нинi - засуха, а мiй, сказати б, персональний дощ
був, мабуть, на замовлення лiкеро-горiлчаного заводу i, судячи з запаху,
мiцнiстю градусiв сорок. Я безпорадно дивилася на нього i не знала, що
вiдповiсти. Мама швидко оцiнила ситуацiю. Вона виштовхала Дмитра в його