"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Ти мiй брат.
- Проте iснують схожi на мене i ще кращi, якщо це взагалi можливо.
- Ти впевнений?
- На всi сто.
- I я зустрiну хоч одного такого?
- Неодмiнно.
- I це буде любов?
- Марго, ти знов за своє? Досi шукаєш? - Менi здалося, чи я справдi
почула в його голосi роздратування?
- Шукаю...
- От уперте дiвча! Дозволь менi вiдкрити тобi одну таємницю: ця земля -
не дуже приємне мiсце, але iншого в нас нема й не буде. Всi жiнки, якi тут
живуть, хочуть кохати, а чоловiки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти
вiдчуваєш вiдмiннiсть?
Треба було змовчати, проте я не змогла:
- Так, i дуже велику.
Раптом слухавка майже вибухнула люттю:
- А от i не треба її вiдчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж
вигоди! Всi заплющили очi - i ти заплющ. Всi замкнули серця на замок - i ти
так само. Ми всi помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не
витрачай час на пошуки примари!
- А якщо це не примара?
- Моя чернице! Створила собi бога, назвала його коханням, добровiльно
замкнулася в монастирi i молишся йому, чекаючи благодатi?
Я остовпiла. Його слова влучили менi у самiсiньке серце. Нiхто не знав,
що я вже третiй рiк ходила до церкви i ставила свiчки: одну за здравiє
рiдних, другу - за мою любов. Я молилися, я сподiвалася, я вiрила.
- Твого бога не iснує!!! - Дмитро майже кричав. - Про нього забули,
його храми зруйнували, вiн нiкому не потрiбен, нiхто не пам'ятає його лику!
Ти чуєш? Нiхто в цiлому свiтi!!!
- ...
- Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?
Раптом телефон здався живою iстотою. В кабiнцi замало мiсця. Я замкнула
себе в тiснiй клiтцi з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Менi
було важко дихати, я хотiла вийти.
- Так, дуже уважно слухаю. Ти... гарно говориш.
- Пробач менi, крихiтко. Я... я не знаю, що на мене найшло. Я не хотiв
тебе ображати. Чесно-пречесно.
Я повiльно виштовхувала з себе слова:
- Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закiнчувати розмову. Вона
й так коштуватиме тобi купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в
мене все дуже добре.
- Гаразд. - Його голос тремтiв. Це злякало дужче, нiж його несподiваний
гнiв. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабiни, якнайдальше
вiд себе. Пiдступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала
себе i ще дужче притиснула її до вуха.
- Марго, ти ще тут?
- Так, Дмитре.
- Марго, знай, все, що я наговорив тобi про кохання - неправда.
Боже, ну чому менi має бути так боляче!