"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

пiдписав два контракти i обiцяв привести зацiкавлених знайомих, що
вiдкривало можливостi ще бiльшого прибутку. Нiмець теж радiв: день удався. А
я згадувала очi цього чоловiка, лукаву посмiшку, неофiцiйний за своєю
тривалiстю поцiлунок руки на прощання i радiла, що цей вдалий день уже
закiнчився.
Наступного ранку Станiслав Олександрович з'явився один, презентацiй не
слухав, одразу пройшов до Андрiя i щось довго з ним обговорював. Вони стояли
осторонь, проте краєм ока я бачила, що дивляться вони на мене, i не могла
позбутися неприємного вiдчуття, що й розмовляють вони про мене. Я очiкувала
великих проблем, однак Станiслав Олександрович був на диво обережним i
обмежився лише вишуканими комплiментами та своїм неофiцiйним поцiлунком.
Андрiй також не мав до мене жодних претензiй, розмовляв привiтно i знову ж
таки, дуже обережно. Я здавалася собi коштовною вазою з китайської
порцеляни.
Останнiй день завжди найважчий. Дiлова активнiсть сягає апогею, почуття
зашкалюють, iстерика одного перетворюється на загальну, i цим шаленим балом
керує прощання. Прощаються всi: учасники виставки з вiдвiдувачами, керiвники
з пiдлеглими, колеги з колегами, знайомi зi знайомими. Ярмарок закривається,
iграшки зникають у пакунках, можна витерти усмiшку з обличчя i знесилено
впасти у найближче крiсло. В такий день працюєш на аварiйному живленнi.
Традицiйний конверт уже вiдпочивав у моїй сумочцi. Я теж мрiяла про
вiдпочинок. Але контракт був чинним до дванадцятої години, i на мене чекав
пишний прощальний бенкет, головною стравою якого, як завжди, були лестощi,
приправленi тостами на брудершафт, мiцними потисками рук, п'яними обiймами,
поцiлунками i промовами на тему, "якi ж ми всi хорошi".
Того вечора Андрiй замовив окремий кабiнет у найпрес-тижнiшому
ресторанi мiста. Про цей заклад розповiдали казки. Сама лише назва "Куточок
богiв" давала зрозумiти, що вiн для обраних, про що не менш красномовно
свiдчили цiни...
Я перекладала на автопiлотi, байдужа до розкошi довкола, бо тодi
найпрекраснiшою рiччю в свiтi було моє лiжко. Таке затишне, таке
недосяжне... Тим часом нiмець з Андрiєм так захопилися дегустацiєю мiцних
напоїв, що перекладати було майже нiчого. Вино досить дивно на них подiяло,
бо за пiвгодини їм раптово i дуже термiново було треба... ну просто було
треба. Вони вибачились i зникли.
Я заплющила очi, вiдкинулася на спинку крiсла, насолоджуючись хвилинною
перервою. До дванадцятої залишалося рiвно три години, якихось нещасних сто
вiсiмдесят хвилин. Вони швидко пролетять, заспокоювала я себе, а тодi,
опiвночi, настане мiй час, i я вiльна, як птах, теж полечу додому, скину Цi
незручнi черевики на високих пiдборах, розпущу волосся i знов стану
Попелюшкою. А все iнше хай котиться пiд три чорти, хай цей божественний
куточок стає гарбузом, вiдвiдувачi - насiнням, яке розпирає його боки, мiй
шеф заразом з клiєнтом - двома пацюками. I хай вони далi виконують свої ролi
в цiй божевiльнiй казочцi. Менi байдуже, байдуже, байдуже! Все одно я знаю,
що принца тут немає.

До реальности мене повернуло вiдчуття, що за мною хтось стежить. Я
озирнулася. Поруч у крiслi сидiв Станiслав Олександрович.
Добрячий переляк потребує багато енергiї. В мене її не було.
- Нудьгуєте?