"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

Нашi погляди зустрiлися. Вiн по-справжньому розлютився. Мабуть, не
треба було цього казати.
- Не треба було цього казати, Марго. Вiдповiдати запитанням на
запитання - привiлей, якого ви собi не можете Дозволити. Не тут, не зараз.
Зненацька вiн почав смiятися, голосно, нестримно. Цiкава людина. Все в
нього по-справжньому: i смiх, i лють. Одне за одним i так швидко.
Яка бурхлива життєва енергiя!
Станiслав Олександрович закашлявся.
- Прекрасна жiнка, професiйний перекладач, талановита актриса, цiкаво,
що ще? Ви добре граєте, Марго. Чесно, зовнi нiчого не помiтно, проте з вашим
пульсом вам не впоратися. Обережнiше, а то й до двохсот пiдскочить! Менi тут
не треба нещасних випадкiв.
- Тодi не лякайте мене.
- Не можу, Марго. Нiчого не можу з собою вдiяти, це так приємно. - Вiн
знов засмiявся.
Через його смiх я не почула, як у дверi постукали. Ввiйшов офiцiант,
прибрав зi столу i знов накрив, але тепер уже на двох. Поставив свiчки i
зник. Я провела його тягучим поглядом.
- Не треба, дитинко, вас iще не гвалтують.
Все вiн помiчає, лукавий диявол! Я спробувала пом'якшити ситуацiю:
- Цього я не боюся, ви не схожi на чоловiка, який гвалтує жiнок. Таке в
мене враження. До речi, я ж зовсiм нiчого про вас не знаю. Розкажiть менi
щось цiкаве, я впевнена, ви гарний спiврозмовник.
- Браво, браво! - Вiн почав плескати в долонi, наче в театрi. -
"Нагадай агресору про те, що ти - жива людина. Говори з ним, намагайся
зробити все, щоб вiн тебе почув i почав вiдповiдати". Правило номер один.
Марго, ви часом не працювали у пiдроздiлi швидкого реагування, га? Ну, там,
чорнi берети, морська пiхота? Скажiмо, пiсля дитячого садка - перед школою?
Така витримка... Нi? Що ж, вип'ємо за... комунiкацiю!
Вiн налив собi коньяку, менi, на моє прохання, шампанське. Я суто
символiчно надпила. Вiн - до дна. Налив ще, випив. Цiкаво, на що вiн
перетвориться, коли сп'янiє? Важко уявити щось емоцiйнiше. Вiн i так - сама
велика крайнiсть. Дякувати Боговi, про мiй келих вiн забув. Можливо, це менi
допоможе. Можливо...
- Розслабтеся, Марго, ви не на прийомi у Папи Римського. Розпустiть
Ваше чарiвне волосся, розстебнiть жакет, знiмiть черевики. Давайте, я вам
допоможу!
Вiн швидко пiдвiвся, пiдiйшов до мого крiсла, впевненими рухами почав
виймати шпильки з моєї зачiски. Це настiльки збило мене з пантелику, що я
майже не пручалася. Станiслав Олександрович звiльняв мої довгi кучерi
обережно i лагiдно. Так робила мама у дитинствi. От тiльки мама не пестила
його так жадiбно, не цiлувала i не занурювала в нього обличчя.
- Яка розкiш! Ти - прекрасна, дитинко. Андрiй сказав, що тобi всього
двадцять один. Це правда?
- Так.
- Така молода... Я вдвiчi старший. Але твоя правда: жiнок я не гвалтую.
Менi подобається їх ламати. Подобається вiдчувати, як вони помалу скоряються
моїй волi i самi йдуть менi до рук. I ти прийдеш, бо в мене є грошi, багато
грошей. А ти створена для розкошi. Ти заслуговуєш на багатство, на те, щоб
тебе одягали, як гарну ляльку, вдовольняли всi твої примхи.